Літературний Тигр

Дракончик Пунько на дрібку дивний. Він не вміє плюватися вогнем, як його родичі. І навіть пекучий хрін не допомагає роздмухати всередині полум’я. Щоразу, коли малий пнеться й крекоче, виходить... гучний пердь. Бути несхожим на інших — дуже сумно й прикро. І водночас весело та приємно, якщо поряд буде хтось, який, як і ти, на дрібку дивний. Пунько знайшов подругу-курочку, що гикає. І тепер разом вони виграють прегарну мелодію: гик-гик і пердь, пердь-пердь і гик.

🚚 Хтось, збитий вантажівкою, перероджується в казковому світі майстром бойових мистецтв, магом або ж видатною воїтелькою. А хтось, роздавлений торговим автоматом, перероджується… таким самим автоматом.

Усе своє життя головний герой захоплювався торговими автоматами, марив ними, обожнював їх! Аж так, що коли одному з них загрожувала небезпека, хлопець узявся голіруч рятувати металевого бідосю… на жаль, фатально для самого героя. Переродившись у фентезійному світі, юнак усвідомлює, що й сам став об’єктом свого захоплення!

Важкувато, звісно, коли не можеш рухатися й говориш лише кількома запрограмованими фразами. Але наїдки всередині роблять з героя не просто металеву коробку, а бездонну скарбницю — так знайти друзів у цьому небезпечному світі буде куди легше 🥡

В ту ніч твій пердак був наповнений пуками, люба, і я витрахав з тебе їх всі. Великі гучні, протяжні шептуни, прудкі маленькі дотепні потріскування і багато крихітних коротеньких неслухняних попержувань, що закінчувались довгим гулом з твоєї дірочки. Це чудово — трахати жінку, що пердить, коли кожен трах виганяє з неї новий пердіж. Думаю, я впізнав би Норин пердь де завгодно. Здається навіть, я міг би її вирізнити в кімнаті, повній жінок, що пердять. Це скоріше нагадує дівочий звук, не схожий на мокрий вітряний пердіж, який, як я уявляю, мають товсті зрілі жінки. Він застає зненацька: сухий і брудний, такий, що бешкетувата дівчина могла б пустити його заради забави в шкільному гуртожитку вночі. Сподіваюся, Нора пускатиме безліч своїх пердів мені в обличчя, щоб я міг дізнатися і їхній запах. — Джеймс Джойс у листах до дружини.

Мої батьки були партизанами, справжніми національними героями. Вони були надзвичайно безкомпромісними та настільки зайнятими своєю кар'єрою, що я жила із бабусею до шести років. До того часу я ледве знала, хто такі мої батьки. Вони були просто двома дивними людьми, які навідалися по суботах і приносили подарунки. Коли мені виповнилося шість, народився мій брат, і мене відправили назад до батьків. З того моменту моє дитинство було дуже нещасним. Я виросла в атмосфері тотального контроля, дисципліни та насильства. Все було тотальним. Моя мама ніколи не цілувала мене. Коли я питала, чому, вона казала: «Щоб тебе не розбалувати, звичайно». Вона мала фобію бактерій та мікробів, тому не дозволяла мені грати з іншими дітьми через страх, що я можу захворіти. Вона навіть мила банани засобом для миття посуду. Я проводила більшість часу на самоті у своїй кімнаті. Було дуже багато правил. Усе мало бути в ідеальному порядку. Якщо я переверталась з боку на бік поки спала у ліжку, мама будила мене посеред ночі і наказувала спати прямо.

Коли випав один із моїх молочних зубів, а кров все ніяк не зупинялася, всі думали, що у мене гемофілія. Тому мене відправили до лікарні на рік. Це був найщасливіший, найчудовіший час у моєму житті. Усі піклувалися про мене, і ніхто не карав мене. Я ніколи не відчувала, що знаходжусь вдома, навіть коли була у власному домі, і досі ніколи й ніде не відчуваю себе як удома.

З кінцем робочого дня на трасі лишаються трупи. Сніг засипає їхні обличчя. Хтось скрутився під перевернутим візком, сховав руки у рукава і так і замерз. Хтось застиг з головою, схованою поміж колінами. Там замерзли двоє, притулившись одне до одного спинами. Це сільські хлопці, найкращі робітники, яких лише можна уявити… А влітку від неприбраних вчасно трупів — вже кістки, вони разом із щебенем потрапляють у бетонозмішувач. Таким чином потрапили вони і у бетон останнього шлюзу поблизу міста Біломорська і назавжди лишаться там.