🚚 Хтось, збитий вантажівкою, перероджується в казковому світі майстром бойових мистецтв, магом або ж видатною воїтелькою. А хтось, роздавлений торговим автоматом, перероджується… таким самим автоматом.

Усе своє життя головний герой захоплювався торговими автоматами, марив ними, обожнював їх! Аж так, що коли одному з них загрожувала небезпека, хлопець узявся голіруч рятувати металевого бідосю… на жаль, фатально для самого героя. Переродившись у фентезійному світі, юнак усвідомлює, що й сам став об’єктом свого захоплення!

Важкувато, звісно, коли не можеш рухатися й говориш лише кількома запрограмованими фразами. Але наїдки всередині роблять з героя не просто металеву коробку, а бездонну скарбницю — так знайти друзів у цьому небезпечному світі буде куди легше 🥡

До речі, щодо шкільних часів, та сама вчителька англійської була нашою класухою. Ми її дуже любили, але в кінці 10 класу вона одружилась, завагітніла та передала наш клас своїй подрузі, іншій вчительці англійської. А, забув згадати ще одну деталь. Ця вчителька, Оксана Володимирівна, теж була моєю вчителькою англійської. Річ у тім, що одного разу я так дістав оригінальну вчительку англійської (та, яка класна керівниця №1), що вона вигнала мене в іншу групу (до нашої майбутньої класної керівниці). Але насправді в іншій групі виявилось ще цікавіше та чіловіше. Там не було жодних щоденних диктантів та докапувань за дисципліну. Оксана Володимирівна була трохи молодшою та мала нормальне почуття гумору. Тому, коли наш клас змінив керівника, я був тільки радий. А оце нещодавно в Інстаграмі вибило профіль Оксани Володимирівни, але він приватний. Думав підписатись, але ж вона тоді буде бачити мій профіль. А воно мені треба? Ще напише, захоче запитати за життя. Я ж свою сторінку не просто так скрив. А заприватив я її давно, до речі, ось після випадку, коли...

В ту ніч твій пердак був наповнений пуками, люба, і я витрахав з тебе їх всі. Великі гучні, протяжні шептуни, прудкі маленькі дотепні потріскування і багато крихітних коротеньких неслухняних попержувань, що закінчувались довгим гулом з твоєї дірочки. Це чудово — трахати жінку, що пердить, коли кожен трах виганяє з неї новий пердіж. Думаю, я впізнав би Норин пердь де завгодно. Здається навіть, я міг би її вирізнити в кімнаті, повній жінок, що пердять. Це скоріше нагадує дівочий звук, не схожий на мокрий вітряний пердіж, який, як я уявляю, мають товсті зрілі жінки. Він застає зненацька: сухий і брудний, такий, що бешкетувата дівчина могла б пустити його заради забави в шкільному гуртожитку вночі. Сподіваюся, Нора пускатиме безліч своїх пердів мені в обличчя, щоб я міг дізнатися і їхній запах. — Джеймс Джойс у листах до дружини.

Мої батьки були партизанами, справжніми національними героями. Вони були надзвичайно безкомпромісними та настільки зайнятими своєю кар'єрою, що я жила із бабусею до шести років. До того часу я ледве знала, хто такі мої батьки. Вони були просто двома дивними людьми, які навідалися по суботах і приносили подарунки. Коли мені виповнилося шість, народився мій брат, і мене відправили назад до батьків. З того моменту моє дитинство було дуже нещасним. Я виросла в атмосфері тотального контроля, дисципліни та насильства. Все було тотальним. Моя мама ніколи не цілувала мене. Коли я питала, чому, вона казала: «Щоб тебе не розбалувати, звичайно». Вона мала фобію бактерій та мікробів, тому не дозволяла мені грати з іншими дітьми через страх, що я можу захворіти. Вона навіть мила банани засобом для миття посуду. Я проводила більшість часу на самоті у своїй кімнаті. Було дуже багато правил. Усе мало бути в ідеальному порядку. Якщо я переверталась з боку на бік поки спала у ліжку, мама будила мене посеред ночі і наказувала спати прямо.

Коли випав один із моїх молочних зубів, а кров все ніяк не зупинялася, всі думали, що у мене гемофілія. Тому мене відправили до лікарні на рік. Це був найщасливіший, найчудовіший час у моєму житті. Усі піклувалися про мене, і ніхто не карав мене. Я ніколи не відчувала, що знаходжусь вдома, навіть коли була у власному домі, і досі ніколи й ніде не відчуваю себе як удома.

Дракончик Пунько на дрібку дивний. Він не вміє плюватися вогнем, як його родичі. І навіть пекучий хрін не допомагає роздмухати всередині полум’я. Щоразу, коли малий пнеться й крекоче, виходить... гучний пердь. Бути несхожим на інших — дуже сумно й прикро. І водночас весело та приємно, якщо поряд буде хтось, який, як і ти, на дрібку дивний. Пунько знайшов подругу-курочку, що гикає. І тепер разом вони виграють прегарну мелодію: гик-гик і пердь, пердь-пердь і гик.

«Історія Сірано нагадує мені долю багатьох митців, які писали під час репресій. Театр завжди поділявся на той, що намагається оспівувати владу і той, що говорить правду, подекуди неприємну. Вистава “Сірано де Бержерак” – це історія митця, яким керує любов і правда. Але чи це достатньо сильна зброя проти тих, хто має владу?», – розповідає режисер Давид Петросян.

Фільм про звичайних людей, які помиляються, іноді бояться, рятують побратимів і віддають своє життя за країну. Люди гинуть, і про них забувають. Це мій спосіб пам’ятати їх.