Ми читаємо вірші
перед повною залою в худмузеї,
залитою літнім сонцем.
За чотири місяці
зала засипана
трощеною штукатуркою, битим склом,
а на вулиці - вирва, повна води.
Ми читаємо вірші
з колегою на спільній сцені,
обіймаємось, просимо одна одну
берегти себе. За шість місяців
проводимо захід у пам'ять про неї;
розмови даються важко.
Ми читаємо вірші
в блекаутній темряві, а тому напам'ять, улюблені,
бо по книжку довго й холодно йти,
випірнувши з-під ковдри.
Ми читаємо вірші
не завжди вчасно, як той мій товариш,
що у бліндажах на півдні сидів
із електронками моїх збірок;
не встигла йому відписати, як дорожу цим,
перш ніж він вернувся додому востаннє, мертвий.
Ми читаємо вірші
старих поетів, шукаючи способу пережити ще одну осінь, вслухаємось, як
вони знічев'я називають дорогі імена;
то інші люди, але нам відлунюють наші;
ділимося книжками, як хлібом, бо й це
мова любові.
Ми читаємо вірші, читаємо вірші,
наче вихриплюючи згусток любові з горла,
викашлюючи дим непояснюваного і нестерпного;
я іще недалеко поїхала, але уже скучаю;
ми читаємо вірші, читаємо вірші,
бісова поезоцентрична спільнота,
розраховуємось купюрами із обличчями наших поетів,
і чекаємо від них великих відповідей
на страшні питання.
Ми читаємо вірші.
Потім усі розходяться.
І щоразу в кутку лишається ота ікласта потвора
із обличчям м'ясного кольору;
присідає навпочіпки,
стукає пазурем по землі - і земля здригається.
Відійди, кажу їй, відійди й не чіпай
моїх А, Б, В.
Мою абетку любові.
Це з неї я писатиму вірші.
Мені їх потім
читати.
***
З Днем поезії.
***
Катерина Калитко
