своє'рідне
04.04.202522:05
Толік. Ну і як вибиратись?
Рінат. Не знаю. Горить усе. Перемир’я.
«Хлібне перемир'я», Сергій Жадан
Рінат. Не знаю. Горить усе. Перемир’я.
«Хлібне перемир'я», Сергій Жадан
21.03.202515:43
Ми читаємо вірші
перед повною залою в худмузеї,
залитою літнім сонцем.
За чотири місяці
зала засипана
трощеною штукатуркою, битим склом,
а на вулиці - вирва, повна води.
Ми читаємо вірші
з колегою на спільній сцені,
обіймаємось, просимо одна одну
берегти себе. За шість місяців
проводимо захід у пам'ять про неї;
розмови даються важко.
Ми читаємо вірші
в блекаутній темряві, а тому напам'ять, улюблені,
бо по книжку довго й холодно йти,
випірнувши з-під ковдри.
Ми читаємо вірші
не завжди вчасно, як той мій товариш,
що у бліндажах на півдні сидів
із електронками моїх збірок;
не встигла йому відписати, як дорожу цим,
перш ніж він вернувся додому востаннє, мертвий.
Ми читаємо вірші
старих поетів, шукаючи способу пережити ще одну осінь, вслухаємось, як
вони знічев'я називають дорогі імена;
то інші люди, але нам відлунюють наші;
ділимося книжками, як хлібом, бо й це
мова любові.
Ми читаємо вірші, читаємо вірші,
наче вихриплюючи згусток любові з горла,
викашлюючи дим непояснюваного і нестерпного;
я іще недалеко поїхала, але уже скучаю;
ми читаємо вірші, читаємо вірші,
бісова поезоцентрична спільнота,
розраховуємось купюрами із обличчями наших поетів,
і чекаємо від них великих відповідей
на страшні питання.
Ми читаємо вірші.
Потім усі розходяться.
І щоразу в кутку лишається ота ікласта потвора
із обличчям м'ясного кольору;
присідає навпочіпки,
стукає пазурем по землі - і земля здригається.
Відійди, кажу їй, відійди й не чіпай
моїх А, Б, В.
Мою абетку любові.
Це з неї я писатиму вірші.
Мені їх потім
читати.
***
З Днем поезії.
***
Катерина Калитко
перед повною залою в худмузеї,
залитою літнім сонцем.
За чотири місяці
зала засипана
трощеною штукатуркою, битим склом,
а на вулиці - вирва, повна води.
Ми читаємо вірші
з колегою на спільній сцені,
обіймаємось, просимо одна одну
берегти себе. За шість місяців
проводимо захід у пам'ять про неї;
розмови даються важко.
Ми читаємо вірші
в блекаутній темряві, а тому напам'ять, улюблені,
бо по книжку довго й холодно йти,
випірнувши з-під ковдри.
Ми читаємо вірші
не завжди вчасно, як той мій товариш,
що у бліндажах на півдні сидів
із електронками моїх збірок;
не встигла йому відписати, як дорожу цим,
перш ніж він вернувся додому востаннє, мертвий.
Ми читаємо вірші
старих поетів, шукаючи способу пережити ще одну осінь, вслухаємось, як
вони знічев'я називають дорогі імена;
то інші люди, але нам відлунюють наші;
ділимося книжками, як хлібом, бо й це
мова любові.
Ми читаємо вірші, читаємо вірші,
наче вихриплюючи згусток любові з горла,
викашлюючи дим непояснюваного і нестерпного;
я іще недалеко поїхала, але уже скучаю;
ми читаємо вірші, читаємо вірші,
бісова поезоцентрична спільнота,
розраховуємось купюрами із обличчями наших поетів,
і чекаємо від них великих відповідей
на страшні питання.
Ми читаємо вірші.
Потім усі розходяться.
І щоразу в кутку лишається ота ікласта потвора
із обличчям м'ясного кольору;
присідає навпочіпки,
стукає пазурем по землі - і земля здригається.
Відійди, кажу їй, відійди й не чіпай
моїх А, Б, В.
Мою абетку любові.
Це з неї я писатиму вірші.
Мені їх потім
читати.
***
З Днем поезії.
***
Катерина Калитко
08.03.202512:23
вводячи жінку в життя, природа не питала: «чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» ні — природа казала лише: «ось ти, і жий!»
<...>
що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям.
і так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!
просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки! бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, " услуги й покори?! та ні! в нас мусить бути сила, мусить бути будучність,— лише звернімось самі до себе та пам'ятаймо, що господь бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали.
не правда ж, дорогі сестри мої, що ми досі лише спали, і що в нас є сила?
ольга кобилянська на зборах «товариства руських жінок на буковині»❤️🩹
пам'ятаймо про свою силу й підтримуймо інших жінок!
<...>
що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям.
і так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!
просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки! бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, " услуги й покори?! та ні! в нас мусить бути сила, мусить бути будучність,— лише звернімось самі до себе та пам'ятаймо, що господь бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали.
не правда ж, дорогі сестри мої, що ми досі лише спали, і що в нас є сила?
ольга кобилянська на зборах «товариства руських жінок на буковині»❤️🩹
пам'ятаймо про свою силу й підтримуймо інших жінок!
25.02.202518:57
якби мене спитали, на чиїх плечах я стою як літераторка (в найширшому сенсі) — леся українка була б однією з перших, кого я назвала
мені страшенно близька назва дослідження ніли зборовської
«моя леся українка», бо попри всю її велич, попри прокляття бути класикинею, я не відчуваю між нами жодної дистанції
читаєш — і ось вона: пристрасна, магнетична, відчайдушна. і тексти такі ж — гарячі, сильні, безкомпромісні. із нею хочеться вступати в діалог і, здається, якби ми жили в одному часопросторі, нам було б про що поговорити
тож не придумала нічого кращого, ніж показати уривок із єдиного біографічного (трохи зрадянізованого, але не поганого) фільму про лесю «іду до тебе» й просто скажу:
прочитайте «одержиму», прочитайте «над морем», прочитайте її листи й зрештою перечитайте «лісову пісню»
дозвольте їй поговорити з вами❤️🩹
мені страшенно близька назва дослідження ніли зборовської
«моя леся українка», бо попри всю її велич, попри прокляття бути класикинею, я не відчуваю між нами жодної дистанції
читаєш — і ось вона: пристрасна, магнетична, відчайдушна. і тексти такі ж — гарячі, сильні, безкомпромісні. із нею хочеться вступати в діалог і, здається, якби ми жили в одному часопросторі, нам було б про що поговорити
тож не придумала нічого кращого, ніж показати уривок із єдиного біографічного (трохи зрадянізованого, але не поганого) фільму про лесю «іду до тебе» й просто скажу:
прочитайте «одержиму», прочитайте «над морем», прочитайте її листи й зрештою перечитайте «лісову пісню»
дозвольте їй поговорити з вами❤️🩹
22.02.202513:52
моя римська імперія – «вавілон xx» миколайчука🌻
зізнаюсь чесно, я не надто велика прихильниця першоджерела – «лебединої зграї» земляка, але якимось магічним чином автори зібрали найкраще (й найцікавіше мені), що було в романі й зліпили з цього «вавілон, брате, вавілон!»
фільм сконденсовано передає те, що складає українську ментальність: відчуття смерті як циклу життя, іронія, бароковість, народна філософія й поетизування дійсності. Україна, зрештою, земля поетів
обидва твори мають характер небилиці й творять великий красивий міт, розширений до притчі
⚖у нас є верхній і нижній вавилон (як же добре це адаптується в жарти в сучасному житті), гойдалка, де «вигойдуються» пари й вони – народний філософ фабіян, що працює зі смертю (майструє труни) і мальва – зламана долею жінка, яка спочатку переживає смерть одного коханого, а згодом убивство іншого
що їх пов’язує? у фабіяні, звісно, проглядається сковорода й аскетична філософія, коли тобі нічого насправді не належить й ти відмовляєшся привласнювати. він обирає існування поза гонитвою, накопиченням та володінням. навіть його цап йому не належить
мальву ж називають хвойдою за те, що вона нібито спокушає чоловіків.
тут у гру вступає мерзенний маскулінний персонаж, який усіма способами намагається її привласнити. як об’єкт. вона ж не піддається, бо вона вільна – і отримує засудження
🌗мальва і фабіян – два полюси однієї ідеї: він відмовляється від власності, бо розуміє її примарність, вона відмовляється бути власністю, бо розуміє свою цінність як особистості. і обидва вони маргінали у вавилоні
між ними небесний платонічний зв’язок, бо вони глибинно розуміють одне одного. «білі» лейтмотивні сцени з їхньою ніжною взаємодією – мої улюблені
🦢ми також зчитуємо в ньому ісуса, а в ній вавилонську блудницю (хоча, звісно з прямим трактуванням й сексистським визначенням, що дає їй суспільство ми не погоджуємось). тому вони настільки поза цим світом, в іншому вимірі
окрім цих двох – тут ціла панорама різних українців: і брати, що розкривають проблему фемінності/маскулінності, й жінка, що віщує смерті, поет-сировар, комунари, прості українські сім’ї
кожна сцена, свіжа своєю думкою, тонко й глибинно відображає нас. мабуть, уперше я повною мірою відчула миколайчука як великого автора
📍варто розкрити й контекст: це 1920-ті, село, в яке вже зайшла радянська влада – отже почала підривати його патріархальний устрій. так, він цензурований і під фінал важко розрізнити хто свій, хто чужий. але головне тут, мабуть, не це
історія не зупиняється й старий світ розчиняється в новому, проте під цим катком можна розгледіти правду – велике багатство народу, його силу, голос, поетичний дух
чи віщує мальва, як вавилонська блудниця загибель вавилону? чи фінальна батальна сцена на льоду між українцями це і є наш кінець?
можливо, це лише ще один виток історичного колеса, який пророкує нам світанок після тяжкої кризи?
словом, люблю вас, українці, страшне
зізнаюсь чесно, я не надто велика прихильниця першоджерела – «лебединої зграї» земляка, але якимось магічним чином автори зібрали найкраще (й найцікавіше мені), що було в романі й зліпили з цього «вавілон, брате, вавілон!»
фільм сконденсовано передає те, що складає українську ментальність: відчуття смерті як циклу життя, іронія, бароковість, народна філософія й поетизування дійсності. Україна, зрештою, земля поетів
обидва твори мають характер небилиці й творять великий красивий міт, розширений до притчі
⚖у нас є верхній і нижній вавилон (як же добре це адаптується в жарти в сучасному житті), гойдалка, де «вигойдуються» пари й вони – народний філософ фабіян, що працює зі смертю (майструє труни) і мальва – зламана долею жінка, яка спочатку переживає смерть одного коханого, а згодом убивство іншого
що їх пов’язує? у фабіяні, звісно, проглядається сковорода й аскетична філософія, коли тобі нічого насправді не належить й ти відмовляєшся привласнювати. він обирає існування поза гонитвою, накопиченням та володінням. навіть його цап йому не належить
мальву ж називають хвойдою за те, що вона нібито спокушає чоловіків.
тут у гру вступає мерзенний маскулінний персонаж, який усіма способами намагається її привласнити. як об’єкт. вона ж не піддається, бо вона вільна – і отримує засудження
🌗мальва і фабіян – два полюси однієї ідеї: він відмовляється від власності, бо розуміє її примарність, вона відмовляється бути власністю, бо розуміє свою цінність як особистості. і обидва вони маргінали у вавилоні
між ними небесний платонічний зв’язок, бо вони глибинно розуміють одне одного. «білі» лейтмотивні сцени з їхньою ніжною взаємодією – мої улюблені
🦢ми також зчитуємо в ньому ісуса, а в ній вавилонську блудницю (хоча, звісно з прямим трактуванням й сексистським визначенням, що дає їй суспільство ми не погоджуємось). тому вони настільки поза цим світом, в іншому вимірі
окрім цих двох – тут ціла панорама різних українців: і брати, що розкривають проблему фемінності/маскулінності, й жінка, що віщує смерті, поет-сировар, комунари, прості українські сім’ї
кожна сцена, свіжа своєю думкою, тонко й глибинно відображає нас. мабуть, уперше я повною мірою відчула миколайчука як великого автора
📍варто розкрити й контекст: це 1920-ті, село, в яке вже зайшла радянська влада – отже почала підривати його патріархальний устрій. так, він цензурований і під фінал важко розрізнити хто свій, хто чужий. але головне тут, мабуть, не це
історія не зупиняється й старий світ розчиняється в новому, проте під цим катком можна розгледіти правду – велике багатство народу, його силу, голос, поетичний дух
чи віщує мальва, як вавилонська блудниця загибель вавилону? чи фінальна батальна сцена на льоду між українцями це і є наш кінець?
можливо, це лише ще один виток історичного колеса, який пророкує нам світанок після тяжкої кризи?
словом, люблю вас, українці, страшне
11.09.202417:48
формула письменницького успіху by іван багряний:
📍слово — зброя, письменник — речник нації
тут коментарів нема, все так, війна це тільки підкреслює
📍від національного до загальнолюдського
якось дуже давно ми говорили про це з вадимом у контексті кіно, зокрема потоку «нових хвиль» й він сказав те, з чим я погоджуюсь і сьогодні:
це взагалі прекрасно, коли ти умієш побачити щось чудове в своєму, бо саме твоє світові й потрібно; бо не могли б оце зробити в голівуді, бо оцього світу вони й не бачили — теплого світу з запахом померанцю, морем і велосипедами, — його в них немає.
і прекрасно, коли автор малює з того, що його ростило, бо йому не варто нічого вигадувати, щоб ми вже жили окремим світом із перших секунд фільму.
📍«література покликана виковувати й гартувати людей»
дуже втішно, що він сміливо відрізнявся на тлі своєї доби, бо в тому столітті ця теза вже сто разів застаріла
зараз же, намагаючись популяризувати літературу, люди часто вдаються до тези, що література — це просто розвага, мовляв, не бійтесь, вона не зробить вас мудрішими як нам казали в дитинстві. воно може й працює, але трохи сумно, що ми на цьому етапі, бо це як закликати читати укрліт, адже «вона не про село!!!». давати визначення чомусь через заперечення чогось іншого (Україна не росія) це все ще перебувати в системі виправдань. хочеться вже на інший етап, українська література і про село теж, виховна функція літератури — теж супер. тому, пане багряний, я за вас
📍текст має бути оптимістичним: «література сміливого дерзання, а не розпуки»
зараз я читаю «сад гетсиманський» і мимоволі повзе думка, що мені хотілось би, аби багряний написав свою «людину в пошуках справжнього сенсу», як франкл чи «вибір», як еґер, тому що він точно знає як зберігати в собі людину під час найжорстокіших випробувань. натомість він написав «сад гетсиманський» і ця книжка для мене працює десь так само: бо ти бачиш якої саме вдачі люди виживають, як вони ставляться до цих умов, хто навпаки не виживає й через який спосіб мислення.
я дуже люблю слухати ігоря козловського, який пройшов російський полон і подібний ефект викликає «сад» — дуже терапевтично, хоча сюжет страшнючий
📍важливіше що, а не як: техніка другорядна, головне схопити ідею
у цьому питанні теж багряний нібито не надто модерний, але це дуже дискусійна тема
часто ідея «безідейних» творів реалізується в самому акті творення, значення виявляється через контекст
один із найкращих сучасних операторів роджер дікінс вважає компліменти типу «класна операторська робота» як особисту образу, бо це не «вау, геніальний фільм», коли після читання твоїх віршів можна сказати лише те, що «ну, класні рими» — це сумно
тобто форма має увиразнювати ✨ідею✨
отаке!
📍слово — зброя, письменник — речник нації
тут коментарів нема, все так, війна це тільки підкреслює
📍від національного до загальнолюдського
якось дуже давно ми говорили про це з вадимом у контексті кіно, зокрема потоку «нових хвиль» й він сказав те, з чим я погоджуюсь і сьогодні:
це взагалі прекрасно, коли ти умієш побачити щось чудове в своєму, бо саме твоє світові й потрібно; бо не могли б оце зробити в голівуді, бо оцього світу вони й не бачили — теплого світу з запахом померанцю, морем і велосипедами, — його в них немає.
і прекрасно, коли автор малює з того, що його ростило, бо йому не варто нічого вигадувати, щоб ми вже жили окремим світом із перших секунд фільму.
📍«література покликана виковувати й гартувати людей»
дуже втішно, що він сміливо відрізнявся на тлі своєї доби, бо в тому столітті ця теза вже сто разів застаріла
зараз же, намагаючись популяризувати літературу, люди часто вдаються до тези, що література — це просто розвага, мовляв, не бійтесь, вона не зробить вас мудрішими як нам казали в дитинстві. воно може й працює, але трохи сумно, що ми на цьому етапі, бо це як закликати читати укрліт, адже «вона не про село!!!». давати визначення чомусь через заперечення чогось іншого (Україна не росія) це все ще перебувати в системі виправдань. хочеться вже на інший етап, українська література і про село теж, виховна функція літератури — теж супер. тому, пане багряний, я за вас
📍текст має бути оптимістичним: «література сміливого дерзання, а не розпуки»
зараз я читаю «сад гетсиманський» і мимоволі повзе думка, що мені хотілось би, аби багряний написав свою «людину в пошуках справжнього сенсу», як франкл чи «вибір», як еґер, тому що він точно знає як зберігати в собі людину під час найжорстокіших випробувань. натомість він написав «сад гетсиманський» і ця книжка для мене працює десь так само: бо ти бачиш якої саме вдачі люди виживають, як вони ставляться до цих умов, хто навпаки не виживає й через який спосіб мислення.
я дуже люблю слухати ігоря козловського, який пройшов російський полон і подібний ефект викликає «сад» — дуже терапевтично, хоча сюжет страшнючий
📍важливіше що, а не як: техніка другорядна, головне схопити ідею
у цьому питанні теж багряний нібито не надто модерний, але це дуже дискусійна тема
часто ідея «безідейних» творів реалізується в самому акті творення, значення виявляється через контекст
один із найкращих сучасних операторів роджер дікінс вважає компліменти типу «класна операторська робота» як особисту образу, бо це не «вау, геніальний фільм», коли після читання твоїх віршів можна сказати лише те, що «ну, класні рими» — це сумно
тобто форма має увиразнювати ✨ідею✨
отаке!
24.03.202510:46
якщо говорити суто емоційно: це було дуже швидко (можливо на контрасті з текстом токарчук, в якому купаєшся й загрузаєш як у меду😁) й захопливо, хоч і просто.
сама історія коротка, але є де розігнатися емоціям: дуже співпереживала персонажкам й хвилювалась за життя головної героїні, бо африка непередбачувана, а мандрівниця десь аж занадто смілива й авантюрна))
погляди самої софії дуже сучасні, тож поставлені питання ми все ще можемо обговорити. а ще там чудові фотографії. і яка вишукана мова!💛
цілком погоджуюсь з видавництвом «родовід», що її давно пора повертати в наш дискурс. для цього вони зробили чудову роботу, лише погляньте на це фантастичне видання!
гадки не маю, де тепер його можна знайти, але раптом побачите на барахолках — ловіть
сама історія коротка, але є де розігнатися емоціям: дуже співпереживала персонажкам й хвилювалась за життя головної героїні, бо африка непередбачувана, а мандрівниця десь аж занадто смілива й авантюрна))
погляди самої софії дуже сучасні, тож поставлені питання ми все ще можемо обговорити. а ще там чудові фотографії. і яка вишукана мова!💛
цілком погоджуюсь з видавництвом «родовід», що її давно пора повертати в наш дискурс. для цього вони зробили чудову роботу, лише погляньте на це фантастичне видання!
гадки не маю, де тепер його можна знайти, але раптом побачите на барахолках — ловіть
09.03.202516:57
декілька років тому мала щастя побачити черкащину й привезла звідти ряд дописів, присвячених життю тараса нашого григоровича:
🍒 про будинок-музей у кирилівці, де шевченко жив до 14 років: там його картини, фото нащадків, могила матері, той самий вишневий садок
🌿 про село будище, де був маєток енгельгардта: зі стежками, що ними бігав шевченко та розкішним парком
і ще трохи на тему:
❤️🩹 відео, на якому рауль чілачава читає «заповіт» грузинською
📍 улюблений вірш драча, що переосмислює наше ставлення до шевченка
тицяйте
🍒 про будинок-музей у кирилівці, де шевченко жив до 14 років: там його картини, фото нащадків, могила матері, той самий вишневий садок
🌿 про село будище, де був маєток енгельгардта: зі стежками, що ними бігав шевченко та розкішним парком
і ще трохи на тему:
❤️🩹 відео, на якому рауль чілачава читає «заповіт» грузинською
📍 улюблений вірш драча, що переосмислює наше ставлення до шевченка
тицяйте
06.03.202510:21
23.02.202519:02
на жорсткому накруті з того, що тепер правда й об'єктивні факти світом ігноруються, захотілося поміркувати про те, які тексти могли би втримати ґрунт під ногами й спрацювати терапевтично
обрати всього 6 книжок – виклик, бо українська література дууже багата на тексти, які можуть відгукнутися в будь-який момент.
запитала в Ілони з «літературного лонґітюду» – нижче буде її список, і я ним щиро подивована:
📍«Живі» Олександра та Павла Михедів
ніколи не втомлюсь говорити про цю збірку есеїв, яка показує українських письменників не сухими біографічними вставками, а огорнутих шаленою любовʼю й бажанням тієї любовʼю поділитися. І про особисто мені близьких Підмогильного та Хвильового і про менш близьких, які після цієї книжки стали близькими.
📍«Бунт проти імперії» Радомира Мокрика
історія шістдесятників із зібраними свідченнями та фотографіями. клопітка робота, яка показала життя цих людей з їхніми помилками, непорозуміннями й тривогами, а зрештою й їхніми виборами.
вони тут усі живі, а не чорно-білі портрети у підручниках. за це й люблю цю книжку
📍«Нестяма» Богдана Жолдака
інколи дурні, інколи смішні, інколи дуже дурні короткі тексти про все на світі, але зазвичай українську реальність. автор часто переписував цю реальність з внесенням цілковитої абсурдності у неї, тому з цією збіркою може бути затишно. бо інколи найкраще — це гарно посміятися над тим, що тебе лякає
📍«Мондегрін» Володимира Рафєєнка
це книжка про перехід з російської на українську, якщо говорити коротко. але це не лише про вибір мови, це про вибір реальності, вибір світогляду й спроби зрозуміти чи той світ обере тебе теж.
дрібка магічного реалізму й легкі жарти роблять цей текст ще більш особливим
📍«Се твоя доля» Галини Пагутяк
ймовірно, ця збірка з двох текстів зробить боляче. але вона закине в магічну реальність, де світ працює за схожими правилами, що й наші і збоку будуть дужі козаки, люди, які не хочуть нічого згадувати, зниклі міста і два сонця, серед яких можете спробувати знайти справжнє. тексти поглинають у себе
📍«Біг мак» Сергія Жадана
вибачте, обійтися без Жадана було неможливо. він про любов, про надію в часи безнадії, про безнадію в часи надії, про бажання жити, неможливість зрозуміти світ, про біль, зрештою, і загубленість.
я люблю Жадана за те, що він не боїться робити персонажів і декорації бридкими, не робить ні з кого героїв, а просто показує те, що вже є
мій список із шести текстів, які допомагають осмислити реальність і не збожеволіти – у затишному просторі Ілони, де розмова про літературу триває попри все🤍
а що читаєте ви, коли шукаєте опори?
обрати всього 6 книжок – виклик, бо українська література дууже багата на тексти, які можуть відгукнутися в будь-який момент.
запитала в Ілони з «літературного лонґітюду» – нижче буде її список, і я ним щиро подивована:
📍«Живі» Олександра та Павла Михедів
ніколи не втомлюсь говорити про цю збірку есеїв, яка показує українських письменників не сухими біографічними вставками, а огорнутих шаленою любовʼю й бажанням тієї любовʼю поділитися. І про особисто мені близьких Підмогильного та Хвильового і про менш близьких, які після цієї книжки стали близькими.
📍«Бунт проти імперії» Радомира Мокрика
історія шістдесятників із зібраними свідченнями та фотографіями. клопітка робота, яка показала життя цих людей з їхніми помилками, непорозуміннями й тривогами, а зрештою й їхніми виборами.
вони тут усі живі, а не чорно-білі портрети у підручниках. за це й люблю цю книжку
📍«Нестяма» Богдана Жолдака
інколи дурні, інколи смішні, інколи дуже дурні короткі тексти про все на світі, але зазвичай українську реальність. автор часто переписував цю реальність з внесенням цілковитої абсурдності у неї, тому з цією збіркою може бути затишно. бо інколи найкраще — це гарно посміятися над тим, що тебе лякає
📍«Мондегрін» Володимира Рафєєнка
це книжка про перехід з російської на українську, якщо говорити коротко. але це не лише про вибір мови, це про вибір реальності, вибір світогляду й спроби зрозуміти чи той світ обере тебе теж.
дрібка магічного реалізму й легкі жарти роблять цей текст ще більш особливим
📍«Се твоя доля» Галини Пагутяк
ймовірно, ця збірка з двох текстів зробить боляче. але вона закине в магічну реальність, де світ працює за схожими правилами, що й наші і збоку будуть дужі козаки, люди, які не хочуть нічого згадувати, зниклі міста і два сонця, серед яких можете спробувати знайти справжнє. тексти поглинають у себе
📍«Біг мак» Сергія Жадана
вибачте, обійтися без Жадана було неможливо. він про любов, про надію в часи безнадії, про безнадію в часи надії, про бажання жити, неможливість зрозуміти світ, про біль, зрештою, і загубленість.
я люблю Жадана за те, що він не боїться робити персонажів і декорації бридкими, не робить ні з кого героїв, а просто показує те, що вже є
мій список із шести текстів, які допомагають осмислити реальність і не збожеволіти – у затишному просторі Ілони, де розмова про літературу триває попри все🤍
а що читаєте ви, коли шукаєте опори?
14.02.202518:54
нонфікшн із повністю розважальною метою я майже нікооли не читаю (бо час обмежений, а список художки ще страшенно довгий), але сьогодні почала цю давно бажану манюню й уже хочу прославить її на весь інтернет😭😭
люблю модерністів, люблю листування, які дихають життям і навколокнижкові історії успіхів та невдач
сподіваюсь, скоро поділюся детальніше🫶
люблю модерністів, люблю листування, які дихають життям і навколокнижкові історії успіхів та невдач
сподіваюсь, скоро поділюся детальніше🫶
24.03.202508:19
🌍 далекий континент, близьке відображення. як українка впізнала себе на іншому материку
минулого тижня на жанрології вивчали тревелог. для аналізу взяли два тексти: «бігуни» (2007) ольги токарчук та «чар марока» (1932) софії яблонської.
про яблонську як про українку, фотографку, мандрівницю, що здійснила навколосвітню подорож і просто сильну жінку – я дізналась лише кілька років тому з есею забужко.
аж тут – її текст про африку: щирий, подекуди наївний у своєму подиві (що природно — їй було близько 22 років). типовий тревелог із точкою а та б, в якому головна героїня грає в шахи з каїдом; сідає за кермо, коли напарник втрачає свідомість, і мчить під свист куль; пояснює різницю між українцями й росіянами:
він цікавий на подієвому рівні, адже вона живе містами не як туристка, а як мандрівниця. але в ньому є дещо, чого я ніколи не зустрічала в нашій літературі.
яблонська має три ідентичності:
🔹 українка
🔹 європейка
🔹 жінка
у тексті вона проходить світоглядну трансформацію.
спочатку погляд героїні сповнений екзотизації – того, про що писав саїд. часом це можна виправдати юним захопленням, але не завжди:
водночас вона з жалем оповідає про колонізацію францією цих земель і відчуває спорідненість із поневоленими народами.
її супутник, француз манріє, уособлює імперську зверхність. він почувається власником марокко й відповідно спілкується з невільниками. так само він поводиться і з героїнею – зверхньо наказує, не вважає рівною собі. тут це ставлення зумовлене не національністю, а статтю. усвідомлення посилюється, коли вона бачить стан жіноцтва в гаремі.
поступово героїня знімає рожеві окуляри, знайомиться з усіляким горем, простягає руку й нарешті не відвертається.
кульмінацією змін стають дві сцени:
1️⃣ вона бачить неймовірну квітку й хоче зірвати її, але та шепоче, що доведеться рвати з корінням. квітка не піддається – погірдливо вдаряє героїню в обличчя.
2️⃣ вона зустрічає алжирку, що переїхала з французом до касабланки й намагалася гратися в європейку: ходила на танці, вільно одягалась, пила. а потім зрозуміла, що європейці лише бавляться нею, і віддалася за араба.
алжирка довіряє свою історію нашій мандрівниці. та співчуває, слухає, втирає сльози й дарує їй книгу.
наступного дня, гортаючи подаровану книжку про європейське кохання, алжирка запитує:
«чому ці історії такі сумні?»
мовляв, у них усе яскравіше, життя повнокровніше.
(тут впізнаємо той самий мотив, що й на початку, але з уст іншої персонажки та зовсім іншим акцентом).
на прощання вона хоче поцілувати героїню й просить почекати, поки поставить драбинку – натомість мандрівниця просто стрибає до неї з підмурку.
у цій миті вони символічно зрівнюються – дві жінки, дві представниці поневолених народів. їхні країни, хоч і позначені болем, залишаються гідними й нескореними, сповненими життя й самобутніми.
справжнє пізнання інших культур не в тому, щоби бачити лише прекрасне, а й в умінні не відвертатися від проблем і болю
минулого тижня на жанрології вивчали тревелог. для аналізу взяли два тексти: «бігуни» (2007) ольги токарчук та «чар марока» (1932) софії яблонської.
про яблонську як про українку, фотографку, мандрівницю, що здійснила навколосвітню подорож і просто сильну жінку – я дізналась лише кілька років тому з есею забужко.
аж тут – її текст про африку: щирий, подекуди наївний у своєму подиві (що природно — їй було близько 22 років). типовий тревелог із точкою а та б, в якому головна героїня грає в шахи з каїдом; сідає за кермо, коли напарник втрачає свідомість, і мчить під свист куль; пояснює різницю між українцями й росіянами:
Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.
він цікавий на подієвому рівні, адже вона живе містами не як туристка, а як мандрівниця. але в ньому є дещо, чого я ніколи не зустрічала в нашій літературі.
яблонська має три ідентичності:
🔹 українка
🔹 європейка
🔹 жінка
у тексті вона проходить світоглядну трансформацію.
спочатку погляд героїні сповнений екзотизації – того, про що писав саїд. часом це можна виправдати юним захопленням, але не завжди:
Забула про існування лиха. Як можна, як можна діяти зло, коли небо таке синє, повітря таке ясне й сонце таке золоте! Ну, як же можна сумувати, хмурити чоло, плакати, коли краски такі ясні, такі веселі, коли сонце спиває сльози, а краса всім кидає свої рожеві усмішки?!вочевидь, в африці повно горя, проте вона або ідеалізує його, або відвертається: коли стрічає араба, чиє обличчя почало гнити – просто втікає. тут проявлена її європейська ідентичність. зокрема, знаємо, що сама яблонська жила та вчилась у франції.
От тільки листи з Европи захмарюють мені інколи оту красу.
<...>
Ах ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли не добачуєте в ньому привабні цілі – так виберіть собі оцю:
Поїхати в Африку!
Тут ви житимете нескладним життям, радітимете, що сонце золоте й небо синє, дивуватиметеся, чому будівлі не чорніють та чому Атлас, що вирізується шпилястими хребтами на обрії, покритий снігом, а у його ніг дозрілі помаранчі похитуються на сочистих, рясних галузках…
водночас вона з жалем оповідає про колонізацію францією цих земель і відчуває спорідненість із поневоленими народами.
її супутник, француз манріє, уособлює імперську зверхність. він почувається власником марокко й відповідно спілкується з невільниками. так само він поводиться і з героїнею – зверхньо наказує, не вважає рівною собі. тут це ставлення зумовлене не національністю, а статтю. усвідомлення посилюється, коли вона бачить стан жіноцтва в гаремі.
поступово героїня знімає рожеві окуляри, знайомиться з усіляким горем, простягає руку й нарешті не відвертається.
кульмінацією змін стають дві сцени:
1️⃣ вона бачить неймовірну квітку й хоче зірвати її, але та шепоче, що доведеться рвати з корінням. квітка не піддається – погірдливо вдаряє героїню в обличчя.
2️⃣ вона зустрічає алжирку, що переїхала з французом до касабланки й намагалася гратися в європейку: ходила на танці, вільно одягалась, пила. а потім зрозуміла, що європейці лише бавляться нею, і віддалася за араба.
алжирка довіряє свою історію нашій мандрівниці. та співчуває, слухає, втирає сльози й дарує їй книгу.
наступного дня, гортаючи подаровану книжку про європейське кохання, алжирка запитує:
«чому ці історії такі сумні?»
мовляв, у них усе яскравіше, життя повнокровніше.
(тут впізнаємо той самий мотив, що й на початку, але з уст іншої персонажки та зовсім іншим акцентом).
на прощання вона хоче поцілувати героїню й просить почекати, поки поставить драбинку – натомість мандрівниця просто стрибає до неї з підмурку.
у цій миті вони символічно зрівнюються – дві жінки, дві представниці поневолених народів. їхні країни, хоч і позначені болем, залишаються гідними й нескореними, сповненими життя й самобутніми.
справжнє пізнання інших культур не в тому, щоби бачити лише прекрасне, а й в умінні не відвертатися від проблем і болю
09.03.202516:42
час згадати цей легендарний момент
06.03.202510:21
upd: зібрали за 6 годин🥹
любі, у такий сонячний день збираємо на ПНБ🔭
хлопці з 92 бригади потребують прилад нічного бачення, аби ефективніше знищувати ворогів. а нам потрібно, щоб він у них був.
загальна ціль — 105 000 грн.
моя мета — 3к
Посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/1h8wu7PeJ
нагадаю: попри всі новини, ми стоїмо поки стоїть наше військо.
немає часу чекати — потрібно діяти.
разом🫂
організаторка: дар'я мазур
дизайнер: стас колотов
репости теж дуууже вітаються🤍
любі, у такий сонячний день збираємо на ПНБ🔭
хлопці з 92 бригади потребують прилад нічного бачення, аби ефективніше знищувати ворогів. а нам потрібно, щоб він у них був.
загальна ціль — 105 000 грн.
моя мета — 3к
Посилання на баночку: https://send.monobank.ua/jar/1h8wu7PeJ
нагадаю: попри всі новини, ми стоїмо поки стоїть наше військо.
немає часу чекати — потрібно діяти.
разом🫂
організаторка: дар'я мазур
дизайнер: стас колотов
репости теж дуууже вітаються🤍
23.02.202518:07
23 лютого 2022 року я писала вірш на давню українську літературу.
типове завдання на літтворчості, але більше таких у мене немає
вірш, в котором вздлуж зверху и знизу
єден же текст виражається
господи
уявляєш
садок
мій
вишневий
хочуть розіп’яти
знову й без вагань
цього разу
вишні достигли
цього разу
вже хрущі
не такі безпорадні
типове завдання на літтворчості, але більше таких у мене немає
вірш, в котором вздлуж зверху и знизу
єден же текст виражається
господи
уявляєш
садок
мій
вишневий
хочуть розіп’яти
знову й без вагань
цього разу
вишні достигли
цього разу
вже хрущі
не такі безпорадні
03.02.202520:38
читаю монографію софії філоненко про масову літературу й натикаюся на таке:
василь шкляр: «найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою».
у 2007 році відбулася партизансько-громадянська акція «велика листопадова книжкова революція», приурочена до 9 листопада – дня української писемності та мови.
дійство пройшло 7 листопада у великих містах України під гаслом «покладемо край культурному імперіалізму!» і полягало в тому, що в книгарнях
треба було витягнути улюблені українські книжки із запилюжених куточків і переставити на видне місце, поклавши поруч аркуш із поясненням, що це зробила «група партизанського книжкового мерчандайзингу».
організатори спорядили учасників цікавою пам’яткою, яка констатує проблему: «зайдіть до будь-якого книжкового магазину та спробуйте знайти там українську книгу. це буде не просто. ми навіть підкажемо, де і як її слід шукати:
● знайдіть найвіддаленішу полицю в найбільш глухому кутку, з табличкою «обережно, тигр»;
● подивіться у самий низ;
● якщо на полиці можна розмістити книги у два ряди, подивіться в другий ряд;
● переконайтесь, що там немає мишоловки чи капкана на ведмедя;
● покопирсайтесь у пилюці та знайдіть. те, що ви знайдете, імовірніше за все й буде українською книжкою;
● якщо з першої спроби вам це не вдалось, повторіть операцію щодо всіх відділів, включно з «магією, езотерикою та куховарством».
думаю, ви відчуваєте те ж саме, що і я. велике щастя, що українська книжка змогла, книгарень більшає й ринок не стоїть
василь шкляр: «найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою».
у 2007 році відбулася партизансько-громадянська акція «велика листопадова книжкова революція», приурочена до 9 листопада – дня української писемності та мови.
дійство пройшло 7 листопада у великих містах України під гаслом «покладемо край культурному імперіалізму!» і полягало в тому, що в книгарнях
треба було витягнути улюблені українські книжки із запилюжених куточків і переставити на видне місце, поклавши поруч аркуш із поясненням, що це зробила «група партизанського книжкового мерчандайзингу».
організатори спорядили учасників цікавою пам’яткою, яка констатує проблему: «зайдіть до будь-якого книжкового магазину та спробуйте знайти там українську книгу. це буде не просто. ми навіть підкажемо, де і як її слід шукати:
● знайдіть найвіддаленішу полицю в найбільш глухому кутку, з табличкою «обережно, тигр»;
● подивіться у самий низ;
● якщо на полиці можна розмістити книги у два ряди, подивіться в другий ряд;
● переконайтесь, що там немає мишоловки чи капкана на ведмедя;
● покопирсайтесь у пилюці та знайдіть. те, що ви знайдете, імовірніше за все й буде українською книжкою;
● якщо з першої спроби вам це не вдалось, повторіть операцію щодо всіх відділів, включно з «магією, езотерикою та куховарством».
думаю, ви відчуваєте те ж саме, що і я. велике щастя, що українська книжка змогла, книгарень більшає й ринок не стоїть
21.03.202516:13
у такі дні відчуваю особливо гостру потребу згадати поетів, чиї голоси обірвали: загиблих, закатованих, зниклих безвісти, полонених,
тож тихенько нагадаю, що існує проєкт олени герасим'юк та євгена ліра «недописані» — про людей літератури, вбитих росією та покажу вірш зниклого безвісти бориса гуменюка
Заповіт
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам'янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б'ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам'ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам'ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам'ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам'ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам'ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам'ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
тож тихенько нагадаю, що існує проєкт олени герасим'юк та євгена ліра «недописані» — про людей літератури, вбитих росією та покажу вірш зниклого безвісти бориса гуменюка
Заповіт
Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам'янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б'ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам'ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам'ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам'ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам'ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам'ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам'ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
08.03.202520:00
такий чудесний нині день:
☀️ каталися на самокатах у намаганні наздогнати весняне сонце
🎀 пішли на «випадкові події» в український дім — виставка присвячена досягненням жінок у науці й культурі.
окреме захоплення інтерактивними штуками в просторі — там можна вивільнити гнів, зануритися в кримськотатарський етно-тріп-хоп, погратися зі звуками, зайти у «власну кімнату» вірджинії вулф...
піду ще! бо години замало
📚 і наостанок зайшли в книгарню заради книжки з розряду «передавати дітям у спадок»
ви точно про неї чули, але коли як не сьогодні поділитися цим щастям: це репринтне видання першого (1887 р.) українського феміністичного альманаху.
в умовах бездержавності під однієї обкладинкою об'єднали жіночі голоси 11 письменниць з галичини й 7 з наддніпрянщини. захват!
чим сьогодні себе тішили?
☀️ каталися на самокатах у намаганні наздогнати весняне сонце
🎀 пішли на «випадкові події» в український дім — виставка присвячена досягненням жінок у науці й культурі.
окреме захоплення інтерактивними штуками в просторі — там можна вивільнити гнів, зануритися в кримськотатарський етно-тріп-хоп, погратися зі звуками, зайти у «власну кімнату» вірджинії вулф...
піду ще! бо години замало
📚 і наостанок зайшли в книгарню заради книжки з розряду «передавати дітям у спадок»
ви точно про неї чули, але коли як не сьогодні поділитися цим щастям: це репринтне видання першого (1887 р.) українського феміністичного альманаху.
в умовах бездержавності під однієї обкладинкою об'єднали жіночі голоси 11 письменниць з галичини й 7 з наддніпрянщини. захват!
чим сьогодні себе тішили?
27.02.202508:24
ви маєте добитися розуміння того, що українська література є частиною європейської літератури. українська література має трактуватися як світова література. у мене є колекція листівок з авторами класики видавництва «penguin» — серед них немає ні фінів, ні естонців, ні українців. але ми з вами, авжеж, знаємо, які російські автори там присутні.
встановити щось — це складна частина справи. українці — чисельно велика нація, суттєво більша за фінів. у вас значно більше шансів стати частиною світової літератури. тоді у більшості колекцій листівок з письменниками буде хоча б один український автор. але це також питання безпеки.
із чудового інтерв'ю софі оксанен для the ukrainians: про права жінок і російські воєнні злочини; про те, як писати книжки, щоб достукатися до світу, якщо ти з постколоніальної країни; про значення мови й пам'яті.
*інтерв'юерка — богдана неборак
встановити щось — це складна частина справи. українці — чисельно велика нація, суттєво більша за фінів. у вас значно більше шансів стати частиною світової літератури. тоді у більшості колекцій листівок з письменниками буде хоча б один український автор. але це також питання безпеки.
якщо країна існує у світі літератури, тоді ніхто не зможе ставити під сумнів ваше право на незалежність чи суверенітет.
якщо на карті світової літератури вас немає, то виглядає, що у вас немає культури. звісно, ви знаєте правду, але інші можуть її не знати. тож це питання національної оборони.
із чудового інтерв'ю софі оксанен для the ukrainians: про права жінок і російські воєнні злочини; про те, як писати книжки, щоб достукатися до світу, якщо ти з постколоніальної країни; про значення мови й пам'яті.
*інтерв'юерка — богдана неборак
23.02.202513:01
ділюся з вами спогадом моєї професорки — Ніни Іванівни Бернадської: дуже цінне й щемке доповнення про добу й тодішню рецепцію🥹
20.12.202410:58
Merry Xmas and happy new year, my dear friends aboad!
+++
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті
ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"
помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї
майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні
нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.
галина крук
+++
святА відтепер у нас - кожного дня, коли вийшло вціліти
ванни насправді потрібні для того, щоб мали де засинати діти,
коридори тут будуть проектувати великі, підлоги теплі,
життів тут радять мати по кілька в запасі, як турникетів,
на випадок смерті
ми сидимо у череві цього будинку, як у киті Йона,
в нас ховається наша кров, як небо світанку, червона,
ми обробляємо інформацію так уважно, мов тампонуємо рани,
новини наші нагадують змішані хори з "Карміни бурани"
помяни нас, Боже, коли прийдеш у царство своє захмарне,
ми хотіли лише, щоб життя тут було спокійне і гарне,
нам, якщо чесно, не треба іншої землі обітованної, крім цієї,
уявляєш, Боже, як ми гріховно прикипіли до неї
майбутнє наше задимлене, в кіптяві від пожежі,
в символі віри, отче, нема нічого про межі й безмежність,
про те, як із останніх сил тримати когось на краю безодні
за ридаючі плечі, малим нам незрозумілі дивні діла Господні
нам не бракує віри, але навіщо від нас вимагати покори?
вилий цю чашу терпіння, отче. дивися в очі. убий потвору.
галина крук
显示 1 - 21 共 21
登录以解锁更多功能。