Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
查看
Труха⚡️Україна
Труха⚡️Україна
查看
Николаевский Ванёк
Николаевский Ванёк
查看
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
查看
Труха⚡️Україна
Труха⚡️Україна
查看
Николаевский Ванёк
Николаевский Ванёк
查看
своє'рідне avatar

своє'рідне

навкололітературна мандрівка:
україна як текст.
пам'ять, культурні ландшафти й шлях до себе
🐩відповідальна за (без)порядок: @amabilily
TGlist 评分
0
0
类型公开
验证
未验证
可信度
不可靠
位置
语言其他
频道创建日期Трав 01, 2022
添加到 TGlist 的日期
Груд 24, 2024
我是频道所有者
变更历史
关联群组
своє'рідне
своє'рідне
3
详细信息

记录

24.03.202523:59
246订阅者
19.02.202505:25
100引用指数
27.01.202513:53
108每帖平均覆盖率
21.04.202520:54
0广告帖子的平均覆盖率
17.03.202509:34
46.67%ER
27.01.202513:53
48.65%ERR

发展

详细信息
订阅者
引用指数
每篇帖子的浏览量
每个广告帖子的浏览量
ER
ERR
ЖОВТ '24СІЧ '25КВІТ '25
详细信息

своє'рідне 热门帖子

所有帖子
21.03.202515:43
Ми читаємо вірші
перед повною залою в худмузеї,
залитою літнім сонцем.
За чотири місяці
зала засипана
трощеною штукатуркою, битим склом,
а на вулиці - вирва, повна води.

Ми читаємо вірші
з колегою на спільній сцені,
обіймаємось, просимо одна одну
берегти себе. За шість місяців
проводимо захід у пам'ять про неї;
розмови даються важко.

Ми читаємо вірші
в блекаутній темряві, а тому напам'ять, улюблені,
бо по книжку довго й холодно йти,
випірнувши з-під ковдри.

Ми читаємо вірші
не завжди вчасно, як той мій товариш,
що у бліндажах на півдні сидів
із електронками моїх збірок;
не встигла йому відписати, як дорожу цим,
перш ніж він вернувся додому востаннє, мертвий.

Ми читаємо вірші
старих поетів, шукаючи способу пережити ще одну осінь, вслухаємось, як
вони знічев'я називають дорогі імена;
то інші люди, але нам відлунюють наші;
ділимося книжками, як хлібом, бо й це
мова любові.

Ми читаємо вірші, читаємо вірші,
наче вихриплюючи згусток любові з горла,
викашлюючи дим непояснюваного і нестерпного;
я іще недалеко поїхала, але уже скучаю;

ми читаємо вірші, читаємо вірші,
бісова поезоцентрична спільнота,
розраховуємось купюрами із обличчями наших поетів,
і чекаємо від них великих відповідей
на страшні питання.

Ми читаємо вірші.
Потім усі розходяться.
І щоразу в кутку лишається ота ікласта потвора
із обличчям м'ясного кольору;
присідає навпочіпки,
стукає пазурем по землі - і земля здригається.

Відійди, кажу їй, відійди й не чіпай
моїх А, Б, В.
Мою абетку любові.
Це з неї я писатиму вірші.
Мені їх потім
читати.

***

З Днем поезії.

***

Катерина Калитко
21.03.202516:13
у такі дні відчуваю особливо гостру потребу згадати поетів, чиї голоси обірвали: загиблих, закатованих, зниклих безвісти, полонених,
тож тихенько нагадаю, що існує проєкт олени герасим'юк та євгена ліра «недописані» — про людей літератури, вбитих росією та покажу вірш зниклого безвісти бориса гуменюка

Заповіт

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам'янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б'ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам'ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам'ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам'ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам'ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам'ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам'ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
24.03.202510:46
якщо говорити суто емоційно: це було дуже швидко (можливо на контрасті з текстом токарчук, в якому купаєшся й загрузаєш як у меду😁) й захопливо, хоч і просто.

сама історія коротка, але є де розігнатися емоціям: дуже співпереживала персонажкам й хвилювалась за життя головної героїні, бо африка непередбачувана, а мандрівниця десь аж занадто смілива й авантюрна))

погляди самої софії дуже сучасні, тож поставлені питання ми все ще можемо обговорити. а ще там чудові фотографії. і яка вишукана мова!💛 

цілком погоджуюсь з видавництвом «родовід», що її давно пора повертати в наш дискурс. для цього вони зробили чудову роботу, лише погляньте на це фантастичне видання!
гадки не маю, де тепер його можна знайти, але раптом побачите на барахолках — ловіть
04.04.202522:05
Толік. Ну і як вибиратись?
Рінат. Не знаю. Горить усе. Перемир’я.

«Хлібне перемир'я», Сергій Жадан
24.03.202508:19
🌍 далекий континент, близьке відображення. як українка впізнала себе на іншому материку

минулого тижня на жанрології вивчали тревелог. для аналізу взяли два тексти: «бігуни» (2007) ольги токарчук та «чар марока» (1932) софії яблонської.

про яблонську як про українку, фотографку, мандрівницю, що здійснила навколосвітню подорож і просто сильну жінку – я дізналась лише кілька років тому з есею забужко.

аж тут – її текст про африку: щирий, подекуди наївний у своєму подиві (що природно — їй було близько 22 років). типовий тревелог із точкою а та б, в якому головна героїня грає в шахи з каїдом; сідає за кермо, коли напарник втрачає свідомість, і мчить під свист куль; пояснює різницю між українцями й росіянами:
Ці всі пояснення я знаю краще як молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.

він цікавий на подієвому рівні, адже вона живе містами не як туристка, а як мандрівниця. але в ньому є дещо, чого я ніколи не зустрічала в нашій літературі.
яблонська має три ідентичності:
🔹 українка
🔹 європейка
🔹 жінка

у тексті вона проходить світоглядну трансформацію.

спочатку погляд героїні сповнений екзотизації – того, про що писав саїд. часом це можна виправдати юним захопленням, але не завжди:
Забула про існування лиха. Як можна, як можна діяти зло, коли небо таке синє, повітря таке ясне й сонце таке золоте! Ну, як же можна сумувати, хмурити чоло, плакати, коли краски такі ясні, такі веселі, коли сонце спиває сльози, а краса всім кидає свої рожеві усмішки?!
От тільки листи з Европи захмарюють мені інколи оту красу.
<...>
Ах ви! Чого ж вам? Ну, коли справді життя вам нецікаве, важке, коли не добачуєте в ньому привабні цілі – так виберіть собі оцю:
Поїхати в Африку!
Тут ви житимете нескладним життям, радітимете, що сонце золоте й небо синє, дивуватиметеся, чому будівлі не чорніють та чому Атлас, що вирізується шпилястими хребтами на обрії, покритий снігом, а у його ніг дозрілі помаранчі похитуються на сочистих, рясних галузках…
вочевидь, в африці повно горя, проте вона або ідеалізує його, або відвертається: коли стрічає араба, чиє обличчя почало гнити – просто втікає. тут проявлена її європейська ідентичність. зокрема, знаємо, що сама яблонська жила та вчилась у франції.

водночас вона з жалем оповідає про колонізацію францією цих земель і відчуває спорідненість із поневоленими народами.

її супутник, француз манріє, уособлює імперську зверхність. він почувається власником марокко й відповідно спілкується з невільниками. так само він поводиться і з героїнею – зверхньо наказує, не вважає рівною собі. тут це ставлення зумовлене не національністю, а статтю. усвідомлення посилюється, коли вона бачить стан жіноцтва в гаремі.

поступово героїня знімає рожеві окуляри, знайомиться з усіляким горем, простягає руку й нарешті не відвертається.

кульмінацією змін стають дві сцени:
1️⃣ вона бачить неймовірну квітку й хоче зірвати її, але та шепоче, що доведеться рвати з корінням. квітка не піддається – погірдливо вдаряє героїню в обличчя.
2️⃣ вона зустрічає алжирку, що переїхала з французом до касабланки й намагалася гратися в європейку: ходила на танці, вільно одягалась, пила. а потім зрозуміла, що європейці лише бавляться нею, і віддалася за араба.

алжирка довіряє свою історію нашій мандрівниці. та співчуває, слухає, втирає сльози й дарує їй книгу.

наступного дня, гортаючи подаровану книжку про європейське кохання, алжирка запитує:
«чому ці історії такі сумні?»
мовляв, у них усе яскравіше, життя повнокровніше.
(тут впізнаємо той самий мотив, що й на початку, але з уст іншої персонажки та зовсім іншим акцентом).

на прощання вона хоче поцілувати героїню й просить почекати, поки поставить драбинку – натомість мандрівниця просто стрибає до неї з підмурку.

у цій миті вони символічно зрівнюються – дві жінки, дві представниці поневолених народів. їхні країни, хоч і позначені болем, залишаються гідними й нескореними, сповненими життя й самобутніми.

справжнє пізнання інших культур не в тому, щоби бачити лише прекрасне, а й в умінні не відвертатися від проблем і болю
登录以解锁更多功能。