2 квітня - день поширення інформації про аутизм.
Так як мені є що сказати про це, розкажу.
Отже, я мама дитини з аутизмом уже понад 16 років. Може хтось помітив, коли я розповідаю про своїх дітей, я завжди кажу лише про молодшого сина - Андрія;)
Старшого сина звати Святозар і у нього важкий аутизм з народження. Те, що спочатку починалося як "плаксивість" тривожність у немовлятстві трансформувалося в "затримку розвитку" у ранньому віці і згодом у розумову відсталість. Зараз ця відсталість має важку форму. Свят не навчається в школі, не знає коли в нього ДН, не замовляє подарунків, не розмовляє. З 2013 року хворіє і на епілепсію.
Він народився 27 лютого і я багато років плакала під пісню "Майже весна" під слова "і я живу блиском очей, смаком бажань, і запахом слів". В 2019 році відбулося повне прийняття ситуації і я вже не плачу.
Так, це страшна біда. Але я більше не впадаю в неконструктивні думки "ну чому це мені?", "за що?". Якщо це існує і це може статися з кимось іншим, то й зі мною може. Ну це факт.
Власне, ми дуже багато зусиль доклали, щоб "витягти" Свята з діагнозу, але марно. Натомість малий навчив нас долати труднощі, саме через нього я пішла в аспірантуру після закінчення магістерки, захистила дисер в 2017 році. Мої толерантність, терпіння, вміння підтримувати це все теж його заслуга. І найголовніше вміння давати безумовну любов тому, кому просто менше повезло в житті і він ніяк не завинив перед світом. Тож біда не лише забирає, а й дає❤
Одягну сьогодні щось блакитне, це мій улюблений колір)
