Мур Каметов
Головний котик київської богеми
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocation
LanguageOther
Channel creation dateApr 10, 2020
Added to TGlist
Sep 14, 2023Linked chat
Records
07.04.202523:59
302Subscribers26.05.202423:59
200Citation index31.07.202423:59
193Average views per post19.04.202523:59
120Average views per ad post11.03.202504:15
31.71%ER22.02.202523:59
39.53%ERRDeleted07.04.202522:16
Reposted from:
OWL HUB channel
05.04.202520:03
Вітаємо!
Завершуємо публікацію дуелей #OWL_teams!
Довгоочікувана дуель 2 на 2 на тему "Контакт планет" між Муркою Х Алеф, та Кілдунчиком Х kvazartsevam
Робота 1
Робота 2
У кого з них вийшло краще вирішуєте саме ви:
Проголосуйте за свою фаворитку в коментарях під цим дописом!
Важливо! Кілдунчик та Kvazartsevam мають -5 балів на цій дуелі, за затримування здачі вірша.
#вірші #дуель
Завершуємо публікацію дуелей #OWL_teams!
Довгоочікувана дуель 2 на 2 на тему "Контакт планет" між Муркою Х Алеф, та Кілдунчиком Х kvazartsevam
Робота 1
Робота 2
У кого з них вийшло краще вирішуєте саме ви:
Проголосуйте за свою фаворитку в коментарях під цим дописом!
Важливо! Кілдунчик та Kvazartsevam мають -5 балів на цій дуелі, за затримування здачі вірша.
#вірші #дуель
30.03.202511:19
Ну всьо, хана тобі, Ксерксе!
24.03.202518:09
Де я буду на тижні.
Четвер - Ursus Poetry
П'ятниця - Local Club
Субота - Єдині
Неділя - PLAIDPOETRY
Побачимося
Четвер - Ursus Poetry
П'ятниця - Local Club
Субота - Єдині
Неділя - PLAIDPOETRY
Побачимося
07.04.202513:09
Алеф х Мур Каметов
🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋
і нехай увесь рік маяки горять —
нам до січня ще знятися в катастрофі.
електричним струмком крізь сталевий профіль
протекти до останнього ліхтаря.
маяки гаснуть всюди, де ми — німі,
хороводимо біля сонця, немов метелики.
прокладаємо стежку від гелію аж до "геліків".
і в тумані знаходим руїни забутих міст.
там метелики вірять, що світло лише наснилося.
там метелики поселяються в животах.
і ніякого світла. ніяких пустих питань —
головне — не розбитися десь на порожніх вилицях.
ми — ліхтар у пітьмі. ми — герої страшних історій,
що розкажуть крилатії мешканці чорних дір
від сріблястих ножів.
а всередині нас крематорій
дожиратиме рештки відірваних лап і крил
і ми щеримо щелепи, лікті гриземо,
впиваючись в тіло, немов уробороси.
та, сидячи поруч, плюємо до космосу
лушпиння солоних зіркових зерен.
от скажи мені,
діво, ми ж бо залишились останніми
серед всіх, хто запалював зорі в пітьмі та холоді.
пам'ятаєш іще, як одна за одною розтанули
твої мрії, надії, ілюзії, щастя, молодість?
твоя шкіра із кремнію – зернами по світах,
там, де повітря розжарене і розріджене,
впала у землю промерзлу — і крові рідкий метал
тік по ріллі замість рік, розпадаючись ніжністю.
скільки віддала і виплекала життів,
стільки змінила геномів, планет і спогадів.
тільки твоя справжня сутність – у частоті
як у зорі, що із кожним наступним обертом
ближче до стану квазару або кінця,
далі від серця галактики / центру всесвіту.
ти свою душу на синьо-зелений цвях
якось повісила, щоб не пропасти без вісті,
стала людиною, тільки тепер дарма.
час бумерангом закручений, і без гордості
ти повернулась до зачину. шах і мат.
вперше за вічність ти стала моєю гостею.
в маяку так спокійно, тому що тут тільки ми.
чорний чай у склянках, чорна вічність тепер попереду.
хай за вікнами б'ється ще зграя сліпих метеликів —
доки темно — живуть.
подаруймо їм зайву мить.
зверху сиплеться попіл, пилок і сніг.
парафінова свічка підморгує надто часто.
запалю ще одну - і вже час наступати весні
знаєш, може, нам краще би не стрічатись.
мій ліхтарик тримає в долоні казковий світ.
він стискає кулак — і метелик злетить крізь пальці.
маяки затухають усюди, де ми горим.
і метелики гинуть, коли вони не бояться
і нехай увесь рік маяки...
нам сліпим, божевільним голумом
в темінь падати — на орбіту.
нам летіти з вогню й на полум'я,
кожен змах — то навколо світу.
проводи ось тримай, оголені,
люди ж кажуть, що правда — світло.
але ми залишились в коконі
скам'янілими хризалідами.
вічний поклик в невсипнім голоді
там, в середині тіла, прірва.
горизонт маяками зораний
ніби пальцями, щоб не вирватись.
б'є у вилиці, ніби молотом
мірний шурхіт пробитих крилець
тих, хто мчав на ліхтарне золото
й чиї очі навік закрились.
і нехай увесь рік маяки горять —
нам до січня ще знятися в катастрофі,
електричним струмком крізь сталевий профіль...
нам, метеликам, світло до ліхтаря...
#OWL_HUB
🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋🦋
і нехай увесь рік маяки горять —
нам до січня ще знятися в катастрофі.
електричним струмком крізь сталевий профіль
протекти до останнього ліхтаря.
маяки гаснуть всюди, де ми — німі,
хороводимо біля сонця, немов метелики.
прокладаємо стежку від гелію аж до "геліків".
і в тумані знаходим руїни забутих міст.
там метелики вірять, що світло лише наснилося.
там метелики поселяються в животах.
і ніякого світла. ніяких пустих питань —
головне — не розбитися десь на порожніх вилицях.
ми — ліхтар у пітьмі. ми — герої страшних історій,
що розкажуть крилатії мешканці чорних дір
від сріблястих ножів.
а всередині нас крематорій
дожиратиме рештки відірваних лап і крил
і ми щеримо щелепи, лікті гриземо,
впиваючись в тіло, немов уробороси.
та, сидячи поруч, плюємо до космосу
лушпиння солоних зіркових зерен.
от скажи мені,
діво, ми ж бо залишились останніми
серед всіх, хто запалював зорі в пітьмі та холоді.
пам'ятаєш іще, як одна за одною розтанули
твої мрії, надії, ілюзії, щастя, молодість?
твоя шкіра із кремнію – зернами по світах,
там, де повітря розжарене і розріджене,
впала у землю промерзлу — і крові рідкий метал
тік по ріллі замість рік, розпадаючись ніжністю.
скільки віддала і виплекала життів,
стільки змінила геномів, планет і спогадів.
тільки твоя справжня сутність – у частоті
як у зорі, що із кожним наступним обертом
ближче до стану квазару або кінця,
далі від серця галактики / центру всесвіту.
ти свою душу на синьо-зелений цвях
якось повісила, щоб не пропасти без вісті,
стала людиною, тільки тепер дарма.
час бумерангом закручений, і без гордості
ти повернулась до зачину. шах і мат.
вперше за вічність ти стала моєю гостею.
в маяку так спокійно, тому що тут тільки ми.
чорний чай у склянках, чорна вічність тепер попереду.
хай за вікнами б'ється ще зграя сліпих метеликів —
доки темно — живуть.
подаруймо їм зайву мить.
зверху сиплеться попіл, пилок і сніг.
парафінова свічка підморгує надто часто.
запалю ще одну - і вже час наступати весні
знаєш, може, нам краще би не стрічатись.
мій ліхтарик тримає в долоні казковий світ.
він стискає кулак — і метелик злетить крізь пальці.
маяки затухають усюди, де ми горим.
і метелики гинуть, коли вони не бояться
і нехай увесь рік маяки...
нам сліпим, божевільним голумом
в темінь падати — на орбіту.
нам летіти з вогню й на полум'я,
кожен змах — то навколо світу.
проводи ось тримай, оголені,
люди ж кажуть, що правда — світло.
але ми залишились в коконі
скам'янілими хризалідами.
вічний поклик в невсипнім голоді
там, в середині тіла, прірва.
горизонт маяками зораний
ніби пальцями, щоб не вирватись.
б'є у вилиці, ніби молотом
мірний шурхіт пробитих крилець
тих, хто мчав на ліхтарне золото
й чиї очі навік закрились.
і нехай увесь рік маяки горять —
нам до січня ще знятися в катастрофі,
електричним струмком крізь сталевий профіль...
нам, метеликам, світло до ліхтаря...
#OWL_HUB
13.04.202509:03
я сьогодні прокинувся
в поті чола.
бачу сон — про людей без облич.
замість них пари крихітних блюдець
ем...
блищать?
ні,
не таке дієслово
гмм...
там інше якесь, недоконаний вид...
а ще рід, особистість і плем'я
===========================
природа не любить свою геніальність —
тому геніальних в природі все менше.
кому рай, кому пекло, добро або зло,
а кому — палички та пробірки
ніби міра дозволеного і забороненого
в морі текучої підлогою
ртуті кімнатної температури,
що обернулася залізною
кліткою
для невігластва нашого.
я, мабуть, взагалі сліпий
коли берег не бачу
і не знаю напевне, що краще.
усе життя — це гра
і весь геймплей в ній —
обирати,
з яким із лозунгів програти.
перемога чи смерть
або смерть = перемога?
ех, друже, навряд.
бо смерть ні за що
і за щось — однакові.
та й когось поховати це зараз недешево,
не те, що життя.
справедливо?
та якщо ти вже думав,
що впав на самісіньке дно
і нижче вже просто нікуди —
візьми себе в руки,
у руки — лопату
і рий собі яму
глибшу, ніж в інших
стань кращим хоч в чомусь!
моя от зламалася вчора
сьогодні іду в епіцентр.
рано чи пізно таке з усіма трапляється.
хочеться виправдати
очікування і
(як там треба казати?)
збудувати будинок із видом на дерево
і у вільні години боротися із бажанням
повіситись на ледве зелених
танатових пальцях.
ну,
з рабами проблем, ніби, бути не має.
в найгіршому випадку — можу і всиновити.
і з якого це я — поганець?
може вже хтось докопався до істини?
і правда,
куди нам до них?
одні виховують песиків,
інші дресують дітей.
справа — затерта червона кнопка "нє нажимать"
зліва кричить "яжемать".
із відділу в відділ
дивакуватою якоюсь ходою
чимчикує мушкетер із небритими вусами
даю зуб, його друзі це
Атос, Портос та Передоз.
що сказати, мсьє, капелюх вам не личить
але смак у вас, певно що є
тихенько всміхнувшись,
лінивими кроками,
просто тому, що треба,
дошкандибав до кінцевої зупинки
муніципального транспорту
"обережно, двері..."
"...совиє котлєти і компот, будь ласка"
- не встиг подумки пожартувати,
як крісло підірвалося з петель
а маса, що вважала себе мною,
чолом забила перед цим створінням
машинобудівельного заводу.
бабуся із сусіднього сидіння
протягнула мені, сидячому на підлозі, лопату
і драматично похитала головою,
намагаючись вичавити зі свого
пожухлого від сліз та років погляду
хоч краплю співчуття
і вже за мить я згадував свій сон.
і усвідомив, що доволі рідко
дивлюся іншим в очі.
напевне це єдиний спосіб
не заблукати
в лабіринтах із кривих дзеркал душі.
що ж,
насправді
не все так погано.
я прокинувся в поті чола.
отже
в мене є чоло
а там і обличчя знайдеться.
13.04.2025
в поті чола.
бачу сон — про людей без облич.
замість них пари крихітних блюдець
ем...
блищать?
ні,
не таке дієслово
гмм...
там інше якесь, недоконаний вид...
а ще рід, особистість і плем'я
===========================
природа не любить свою геніальність —
тому геніальних в природі все менше.
кому рай, кому пекло, добро або зло,
а кому — палички та пробірки
ніби міра дозволеного і забороненого
в морі текучої підлогою
ртуті кімнатної температури,
що обернулася залізною
кліткою
для невігластва нашого.
я, мабуть, взагалі сліпий
коли берег не бачу
і не знаю напевне, що краще.
усе життя — це гра
і весь геймплей в ній —
обирати,
з яким із лозунгів програти.
перемога чи смерть
або смерть = перемога?
ех, друже, навряд.
бо смерть ні за що
і за щось — однакові.
та й когось поховати це зараз недешево,
не те, що життя.
справедливо?
та якщо ти вже думав,
що впав на самісіньке дно
і нижче вже просто нікуди —
візьми себе в руки,
у руки — лопату
і рий собі яму
глибшу, ніж в інших
стань кращим хоч в чомусь!
моя от зламалася вчора
сьогодні іду в епіцентр.
рано чи пізно таке з усіма трапляється.
хочеться виправдати
очікування і
(як там треба казати?)
збудувати будинок із видом на дерево
і у вільні години боротися із бажанням
повіситись на ледве зелених
танатових пальцях.
ну,
з рабами проблем, ніби, бути не має.
в найгіршому випадку — можу і всиновити.
і з якого це я — поганець?
може вже хтось докопався до істини?
і правда,
куди нам до них?
одні виховують песиків,
інші дресують дітей.
справа — затерта червона кнопка "нє нажимать"
зліва кричить "яжемать".
із відділу в відділ
дивакуватою якоюсь ходою
чимчикує мушкетер із небритими вусами
даю зуб, його друзі це
Атос, Портос та Передоз.
що сказати, мсьє, капелюх вам не личить
але смак у вас, певно що є
тихенько всміхнувшись,
лінивими кроками,
просто тому, що треба,
дошкандибав до кінцевої зупинки
муніципального транспорту
"обережно, двері..."
"...совиє котлєти і компот, будь ласка"
- не встиг подумки пожартувати,
як крісло підірвалося з петель
а маса, що вважала себе мною,
чолом забила перед цим створінням
машинобудівельного заводу.
бабуся із сусіднього сидіння
протягнула мені, сидячому на підлозі, лопату
і драматично похитала головою,
намагаючись вичавити зі свого
пожухлого від сліз та років погляду
хоч краплю співчуття
і вже за мить я згадував свій сон.
і усвідомив, що доволі рідко
дивлюся іншим в очі.
напевне це єдиний спосіб
не заблукати
в лабіринтах із кривих дзеркал душі.
що ж,
насправді
не все так погано.
я прокинувся в поті чола.
отже
в мене є чоло
а там і обличчя знайдеться.
13.04.2025
Log in to unlock more functionality.
