СТОЇК 🇺🇦
Громадянин, змушений стати військовим.
Пропагую цінності: мудрість, мужність, справедливість, поміркованість💪🏻
Моя думка. Мій шлях. Мій досвід.
Зв'язок - https://t.me/Stoic176
Посилання на канал - https://t.me/diaryofstoic
Пропагую цінності: мудрість, мужність, справедливість, поміркованість💪🏻
Моя думка. Мій шлях. Мій досвід.
Зв'язок - https://t.me/Stoic176
Посилання на канал - https://t.me/diaryofstoic
Рэйтынг TGlist
0
0
ТыпПублічны
Вертыфікацыя
Не вертыфікаваныНадзейнасць
Не надзейныРазмяшчэннеУкраїна
МоваІншая
Дата стварэння каналаJan 29, 2025
Дадана ў TGlist
Oct 24, 2024Прыкрепленая група
Чат СТОЇК 🇺🇦
20
Рэкорды
15.03.202507:42
9.5KПадпісчыкаў28.02.202515:51
700Індэкс цытавання23.01.202518:34
3.5KАхоп 1 паста09.03.202522:58
2.5KАхоп рэкламнага паста20.03.202501:49
22.54%ER23.01.202518:34
40.21%ERR
19.04.202506:16
Всім доброго дня!
Сьогодні рівно рік, як був створений цей канал.
Перед самим створенням був у сумнівах і вагався, буде цікаво вам чи буде корисно, створювати чи ні?
Мене підтримала дружина. Але не знав як почати, тому звернувся в Дія. Бізнес Луцьк, де познайомився з Іриною Новосад, яка допомогла створити канал і постійно зараз звертаюсь до неї за порадами.
Коли на каналі були дружні збори - ми допомагали Ірині закривати збори для її друзів, які також служать в армії і виконують бойові завдання.
Рік тому думав, якщо збереться тисяча підписників, то це буде успіх. Зараз зібралось більше 9 тис людей на каналі. Неймовірно🙏
Півтора роки тому я навіть уявити про таке не міг.
Всім дякую за вашу підтримку, допомогу, цікаві і розумні коментарі.
Вважаю, що нам вдалось створити спільноту спокійну і розсудливу. Без хайпу та надмірних емоцій.
Хто хоче привітати - залишу банку каналу https://send.monobank.ua/jar/65bCY2pJEi
Сьогодні рівно рік, як був створений цей канал.
Перед самим створенням був у сумнівах і вагався, буде цікаво вам чи буде корисно, створювати чи ні?
Мене підтримала дружина. Але не знав як почати, тому звернувся в Дія. Бізнес Луцьк, де познайомився з Іриною Новосад, яка допомогла створити канал і постійно зараз звертаюсь до неї за порадами.
Коли на каналі були дружні збори - ми допомагали Ірині закривати збори для її друзів, які також служать в армії і виконують бойові завдання.
Рік тому думав, якщо збереться тисяча підписників, то це буде успіх. Зараз зібралось більше 9 тис людей на каналі. Неймовірно🙏
Півтора роки тому я навіть уявити про таке не міг.
Всім дякую за вашу підтримку, допомогу, цікаві і розумні коментарі.
Вважаю, що нам вдалось створити спільноту спокійну і розсудливу. Без хайпу та надмірних емоцій.
Хто хоче привітати - залишу банку каналу https://send.monobank.ua/jar/65bCY2pJEi
20.03.202517:55
Хто хоче - того доля веде, а хто не хоче - того тягне.
Давні стоїки намагались свою філософію зводити до коротких афоризмів, щоб у вислові був закладений зміст і його можна було б використати в життєвих ситуаціях. Як зброя у воїна, яка завжди напоготові.
Коли щось трапляється в житті, ми ж не згадуємо цілі трактати, які прочитали раніше чи лекції, на яких були присутні. Все зводиться до чогось одного, що діє тут і зараз. Тому і виникла потреба в коротких настановах для самого себе.
Ці слова мені завжди нагадують, що в яких би життєвих обставинах я не опинився б, то нарікати на це не варто. Якщо вже так сталось, то так сталось. І треба діяти вже в тих обставинах, які є навколо.
Діяти, притримуючись філософії - розумно. В любій ситуації проявляти свій розум на стільки на скільки це можливо.
А якщо починаєш опиратись реальності, то більше страждаєш, ніж маєш користь. Почалась війна, епідемія, економічна криза тощо…
В мене є гарна метафора. Корабель з вітрилами може йти проти вітру, чому? Моряки не склали руки і не почали нарікати, що вітер дме назустріч, а виставляли вітрила таким чином щоб корабель попри все йшов туди, куди треба капітану.
Якщо обставини постійно змінюються і навколо постійний хаос, то що, ми повинні через це страждати? Я вважаю, що ні. Навіть в життєвих бурях мусимо житти спокійно і щасливо. І короткі настанови, які створені на основі життєвих цінностей допомагають постійно триматись своєї філософії.
Я в армії знаходжусь вже три роки, через п’ять днів почнеться вже четвертий. Чи хочу я додому? Безумовно, що так. Якби сказав інше, то збрехав би собі і вам.
З іншої сторони чи страждаю я? Ні, не страждаю. Я розумію, в яких обставинах знаходжусь. І час від часу говорю собі слова, що в даний час провидіння мене веде як і на початку війни.
В мене філософія працює таким чином. І вона не дає миттєвих результатів, цим потрібно займатись системно і тому це має накопичувальний ефект. Я б сказав - ефект сніжного шару.
Нас чіпляє не те, що відбувається навколо і те, що нам скажуть, а чіпляє те, що ми в це вкладаємо.
Чи є у вас короткі життєві настанови, які допомагають долати життєві труднощі? Діліться своїми думками в коментарях.
Підписатись
#стоїцизм #досвід
Давні стоїки намагались свою філософію зводити до коротких афоризмів, щоб у вислові був закладений зміст і його можна було б використати в життєвих ситуаціях. Як зброя у воїна, яка завжди напоготові.
Коли щось трапляється в житті, ми ж не згадуємо цілі трактати, які прочитали раніше чи лекції, на яких були присутні. Все зводиться до чогось одного, що діє тут і зараз. Тому і виникла потреба в коротких настановах для самого себе.
Хто хоче - того доля веде, а хто не хоче - того тягне.
Ці слова мені завжди нагадують, що в яких би життєвих обставинах я не опинився б, то нарікати на це не варто. Якщо вже так сталось, то так сталось. І треба діяти вже в тих обставинах, які є навколо.
Діяти, притримуючись філософії - розумно. В любій ситуації проявляти свій розум на стільки на скільки це можливо.
А якщо починаєш опиратись реальності, то більше страждаєш, ніж маєш користь. Почалась війна, епідемія, економічна криза тощо…
В мене є гарна метафора. Корабель з вітрилами може йти проти вітру, чому? Моряки не склали руки і не почали нарікати, що вітер дме назустріч, а виставляли вітрила таким чином щоб корабель попри все йшов туди, куди треба капітану.
Якщо обставини постійно змінюються і навколо постійний хаос, то що, ми повинні через це страждати? Я вважаю, що ні. Навіть в життєвих бурях мусимо житти спокійно і щасливо. І короткі настанови, які створені на основі життєвих цінностей допомагають постійно триматись своєї філософії.
Я в армії знаходжусь вже три роки, через п’ять днів почнеться вже четвертий. Чи хочу я додому? Безумовно, що так. Якби сказав інше, то збрехав би собі і вам.
З іншої сторони чи страждаю я? Ні, не страждаю. Я розумію, в яких обставинах знаходжусь. І час від часу говорю собі слова, що в даний час провидіння мене веде як і на початку війни.
Страждати і опиратись речам, які від мене не залежать - просто безглуздо. В мене філософія працює таким чином. І вона не дає миттєвих результатів, цим потрібно займатись системно і тому це має накопичувальний ефект. Я б сказав - ефект сніжного шару.
Нас чіпляє не те, що відбувається навколо і те, що нам скажуть, а чіпляє те, що ми в це вкладаємо.
Чи є у вас короткі життєві настанови, які допомагають долати життєві труднощі? Діліться своїми думками в коментарях.
Підписатись
#стоїцизм #досвід
14.04.202518:33
Особисте
В січні 2023 року в мене був пік панічних атак вночі. Вдень, коли чимось зайнятий, це віступало, а як тільки лягав спати - так відразу весь в поту і одні думки про смерть.
Що пішовши на завдання - можу не повернутись, і ніяк не міг прийняти цю думку. За рахунок цих думок був недосип і перевтома організму. В цей час на завдання не відправляли.
Я люблю читати і за рахунок цього в мене дуже розвинена уява, коли мені щось розповідають, то в моїй голові неначе йде кінострічка. Гадаю, що можете представити, як себе я накручував. В той час я тільки почав усвідомлювати, що потрібно працювати зі страхом.
В якійсь мірі готував себе до смерті. В армії був майже рік, сім’я без мене. Попри фінансову допомогу, яку надавав сім’ї, дружина намагалась і сама працювати. Але ці заробітки були так, що зараз є, а завтра немає. Вона підробляла копірайтером.
Всі, я думаю, пам’ятають, що в 2022 у більшості стояло питання виживання і пристосування до нової реальності. Тому замовлень в неї було не багато.
Я в своєму стилі почав думати на випередження. Одного разу підняв тему, що їй потрібно почати навчатись новій професії, щоб у випадку того, якщо мене не стане, то вона самостійно без допомоги інших могла заробляти на життя та на розвиток дитини.
Відразу плач, сьози, небажання розмовляти і чути від мене такі речі, але я був рішуче налаштований. Бо і в самого на душі було важко. Але, тим не менш, знайшов в собі сили почати таку розмову.
Я зараз думаю, що то був перший крок в прийнятті смерті і що мене може не стати.
Дружина раніше роповідала про одну професію, в якій хотіла б працювати і під час розмови я їй про це згадав та переконав почати навчання. Слава богу, вона прислухалась і змогла відкрити для себе нові горизонти як в професійному так і особистісному розвитку.
Дружина час від часу працювала з психологинею і саме в цей час вона написала, що це може допомагати. В свій час ця жінка допомогла мені в розвитку і розширила мій світогляд. І я подумав, що було б непогано спробувати розповісти про свій стан.
Сесій повноцінних не було, ми вели переписку, де я все розповів.
Зараз можу згадати один її вислів, який на мене вплинув і допоміг почати вихід зі стану панічних атак, страху і боязні смерті.
Вона сказала: що попри страх тільки людина здатна діяти далі. Що тільки людина може його переступити і загнуздати.
Прочитавши ці слова, я замислився, що можливо це дійсно так, і навіть якщо мені страшно - я маю це переступити.
Довгий час думав над цими словами і кожного разу, коли відчував страх, себе випробовував, які думки, коли панічні атаки або продовжував робити те, що мав був зробити. Був уважним до страху і попри нього робив те, що мав робити.
Десь виходило, десь і ні. І так, поступово, крок за кроком, почав виходити з стану постійного страху, панічних атак і нагнітання. Також допомогла книга «Психологія бою». Вона мені багато речей прояснила стосовно роботи зі страхом.
Чи були у вас панічні атаки? Як з цим працюєте? Смерть боїтесь чи приймаєте її?
#мояісторія
Підписатись
В січні 2023 року в мене був пік панічних атак вночі. Вдень, коли чимось зайнятий, це віступало, а як тільки лягав спати - так відразу весь в поту і одні думки про смерть.
Що пішовши на завдання - можу не повернутись, і ніяк не міг прийняти цю думку. За рахунок цих думок був недосип і перевтома організму. В цей час на завдання не відправляли.
Я люблю читати і за рахунок цього в мене дуже розвинена уява, коли мені щось розповідають, то в моїй голові неначе йде кінострічка. Гадаю, що можете представити, як себе я накручував. В той час я тільки почав усвідомлювати, що потрібно працювати зі страхом.
В якійсь мірі готував себе до смерті. В армії був майже рік, сім’я без мене. Попри фінансову допомогу, яку надавав сім’ї, дружина намагалась і сама працювати. Але ці заробітки були так, що зараз є, а завтра немає. Вона підробляла копірайтером.
Всі, я думаю, пам’ятають, що в 2022 у більшості стояло питання виживання і пристосування до нової реальності. Тому замовлень в неї було не багато.
Я в своєму стилі почав думати на випередження. Одного разу підняв тему, що їй потрібно почати навчатись новій професії, щоб у випадку того, якщо мене не стане, то вона самостійно без допомоги інших могла заробляти на життя та на розвиток дитини.
Відразу плач, сьози, небажання розмовляти і чути від мене такі речі, але я був рішуче налаштований. Бо і в самого на душі було важко. Але, тим не менш, знайшов в собі сили почати таку розмову.
Я зараз думаю, що то був перший крок в прийнятті смерті і що мене може не стати.
Дружина раніше роповідала про одну професію, в якій хотіла б працювати і під час розмови я їй про це згадав та переконав почати навчання. Слава богу, вона прислухалась і змогла відкрити для себе нові горизонти як в професійному так і особистісному розвитку.
Дружина час від часу працювала з психологинею і саме в цей час вона написала, що це може допомагати. В свій час ця жінка допомогла мені в розвитку і розширила мій світогляд. І я подумав, що було б непогано спробувати розповісти про свій стан.
Сесій повноцінних не було, ми вели переписку, де я все розповів.
Зараз можу згадати один її вислів, який на мене вплинув і допоміг почати вихід зі стану панічних атак, страху і боязні смерті.
Вона сказала: що попри страх тільки людина здатна діяти далі. Що тільки людина може його переступити і загнуздати.
Прочитавши ці слова, я замислився, що можливо це дійсно так, і навіть якщо мені страшно - я маю це переступити.
Довгий час думав над цими словами і кожного разу, коли відчував страх, себе випробовував, які думки, коли панічні атаки або продовжував робити те, що мав був зробити. Був уважним до страху і попри нього робив те, що мав робити.
Десь виходило, десь і ні. І так, поступово, крок за кроком, почав виходити з стану постійного страху, панічних атак і нагнітання. Також допомогла книга «Психологія бою». Вона мені багато речей прояснила стосовно роботи зі страхом.
Чи були у вас панічні атаки? Як з цим працюєте? Смерть боїтесь чи приймаєте її?
#мояісторія
Підписатись
21.03.202515:33
Військомат
Рівно три роки тому в цей день зранку я відправив сім’ю в Львівську область в більш безпечне місце.
Недалеко біля нашого населеного пункту йшли бої. І було прийнято рішення 20.03.2022, щоб дружина і дитина виїхали. Важко було дивитись, коли будинок ходором ходить, а пояснити дитині 1,5 року, що відбувається, не вдається.
Я аргументував це рішення тим, що не дай Бог ми потрапимо в окупацію, то мені буде легше впоратись самому чим з дружиною та малою дитиною на руках, яка взагалі не розуміє, що відбувається.
Зранку 21.03.2022, як тільки дружина виїхала з міста, я пішов у військомат. Про своє рішення нікому не казав заздалегідь. Це був свідомий вибір. Ніхто не відговорював, і ніхто не підштовхував.
Прийшов до військомату, мене зустрів вартовий. Уточнив, чому прийшов і потім показав куди йти далі.
Підходжу до кабінету. Був певний мандраж, бо все-таки йду в невідомість, що таке строкова служба я знав, але тут абсолютно інша ситуація.
Заходжу в кабінет, сидять двоє військових. В якому званні я не звернув увагу.
Після того пішла стандартна розмова, дані в них про мене були. Розмова тривала декілька хвилин і на цьому все. Поїхав додому. (За кілька днів вже викликали з речами)
Їду і думаю собі: чи правильно зробив, що пішов до військомату? А що сім’я скаже? Це ж зараз почнуть говорити, чому я так вчинив.
Приїхавши додому я подумав собі так, нижче землі не впадеш і що вдома скажуть, то скажуть. Першим розповів батькам про свій вибір. Критики в свою адресу не почув, навіть від мами. Мене підтримали.🙏
Ввечері по телефону розповів про все дружині. В захваті вона не була, але критики не було з її боку. Дружина теж підтримала моє рішення.
Підтримка сім’ї завжди важлива, особливо, коли це стосується важких та відповідальних рішень.
Чи до кінця я розумів на що йду? Ні! Я і гадки не мав, що прийдеться пройти за ці три роки. Про війну знав тільки з фільмів і новин.
Чи шкодую про свій вибір? Дивлячись на пройдений шлях, то можу сказати, що ні.
В свою чергу здобув досвід який ніколи не купиш ні за які кошти в світі.
✅Змінився світогляд.
✅Не боюсь брати відповідальність.
✅Навчився приймати рішення.
✅Змінилась система цінностей.
✅Краще почав розуміти природу людей.
✅Усвідомив цінність здоров’ю (старі люди на застіллях завжди говорять: «аби було здоров’я», раніше, коли таке чув, то думав: про що ви взагалі говорите? Гадав, що здоров’я буде вічним, але це не так)
Цей допис як продовження вчорашнього. Якщо обставини склались таким чином, що на них не можемо повпливати, то у нашій владі діяти в цих обставинах. Не нарікати на когось і не шукати крайнього. Брати на себе відповідальність і діяти.
В житті не поділяється все на чорне та біле. Якщо будемо думати, що все буде добре і всі біди нас оминуть - це безглуздо.
Життя прожити - не поле перейти. Вибір і рішення. Це є в межах нашого абсолютного контролю.
Які складні та відповідальні рішення вам доводилось приймати?
Підписатись.
#мояісторія
Рівно три роки тому в цей день зранку я відправив сім’ю в Львівську область в більш безпечне місце.
Недалеко біля нашого населеного пункту йшли бої. І було прийнято рішення 20.03.2022, щоб дружина і дитина виїхали. Важко було дивитись, коли будинок ходором ходить, а пояснити дитині 1,5 року, що відбувається, не вдається.
Я аргументував це рішення тим, що не дай Бог ми потрапимо в окупацію, то мені буде легше впоратись самому чим з дружиною та малою дитиною на руках, яка взагалі не розуміє, що відбувається.
Зранку 21.03.2022, як тільки дружина виїхала з міста, я пішов у військомат. Про своє рішення нікому не казав заздалегідь. Це був свідомий вибір. Ніхто не відговорював, і ніхто не підштовхував.
Прийшов до військомату, мене зустрів вартовий. Уточнив, чому прийшов і потім показав куди йти далі.
Підходжу до кабінету. Був певний мандраж, бо все-таки йду в невідомість, що таке строкова служба я знав, але тут абсолютно інша ситуація.
Заходжу в кабінет, сидять двоє військових. В якому званні я не звернув увагу.
- Добрий день, я такий то, почув в новинах, що військовозобов’язані мають прибути до військоматів. (Чому раніше не прийшов, бо набирався духу зробити такий крок).
- Добрий день, хочете воювати?
- А в мене вибір є?
- Ми вас поставимо на облік, якщо виникне необхідність ми вам зателефонуємо.
Після того пішла стандартна розмова, дані в них про мене були. Розмова тривала декілька хвилин і на цьому все. Поїхав додому. (За кілька днів вже викликали з речами)
Їду і думаю собі: чи правильно зробив, що пішов до військомату? А що сім’я скаже? Це ж зараз почнуть говорити, чому я так вчинив.
Приїхавши додому я подумав собі так, нижче землі не впадеш і що вдома скажуть, то скажуть. Першим розповів батькам про свій вибір. Критики в свою адресу не почув, навіть від мами. Мене підтримали.🙏
Ввечері по телефону розповів про все дружині. В захваті вона не була, але критики не було з її боку. Дружина теж підтримала моє рішення.
Підтримка сім’ї завжди важлива, особливо, коли це стосується важких та відповідальних рішень.
Чи до кінця я розумів на що йду? Ні! Я і гадки не мав, що прийдеться пройти за ці три роки. Про війну знав тільки з фільмів і новин.
Чи шкодую про свій вибір? Дивлячись на пройдений шлях, то можу сказати, що ні.
В свою чергу здобув досвід який ніколи не купиш ні за які кошти в світі.
✅Змінився світогляд.
✅Не боюсь брати відповідальність.
✅Навчився приймати рішення.
✅Змінилась система цінностей.
✅Краще почав розуміти природу людей.
✅Усвідомив цінність здоров’ю (старі люди на застіллях завжди говорять: «аби було здоров’я», раніше, коли таке чув, то думав: про що ви взагалі говорите? Гадав, що здоров’я буде вічним, але це не так)
Цей допис як продовження вчорашнього. Якщо обставини склались таким чином, що на них не можемо повпливати, то у нашій владі діяти в цих обставинах. Не нарікати на когось і не шукати крайнього. Брати на себе відповідальність і діяти.
В житті не поділяється все на чорне та біле. Якщо будемо думати, що все буде добре і всі біди нас оминуть - це безглуздо.
Життя прожити - не поле перейти. Вибір і рішення. Це є в межах нашого абсолютного контролю.
Які складні та відповідальні рішення вам доводилось приймати?
Підписатись.
#мояісторія
25.03.202518:26
Три роки…💔
Сьогодні рівно три роки, як мене призвали, і в цей же ж день я вже був у бригаді.
Дзвонять мені з військомату 24.03.2022 і кажуть, щоб завтра був вже з речами на восьму ранку в них.
Вдома я був тоді один, сім’я виїхала у Львівську область. Лягаю спати, як зараз пам’ятаю, що думав: цікаво, де завтра буду ночувати? Як складеться моя служба і де опинюсь?
О сьомій ранку встав, зібрався, попросив ще з вечора, щоб мене машиною завезли у військкомат. Мене супроводжувати батьки. Приїхав на місце, довго не прощались, обнялись. І я попросив, щоб вони вже їхали.
Не люблю, коли коти на душі шкребуть. В таких випадках процес в мене швидко проходить. Так само, коли їду з відпустки до підрозділу.
Підходжу до дверей. Стоїть чатовий. Я представився, сказав, для чого прийшов і мені відповіли чекати на вулиці.
Я прийшов перший. Згодом почали підтягуватись інші козачки😁Всі стоїмо осторонь, ніхто ні з ким не говорить. Від декого ще несло легеньким перегаром, після вчорашнього😂
Я думав так: для чого зараз заводити знайомство, якщо через пів дня чи день нас розведуть всеодно по різних підрозділах?
Підійшов до одного, спитав за цигарку (згодом він мені казав з якого моменту мене пам’ятає😆, коли цигарку спитав, казав: всі стоять і тут Стоїк підійшов цигарку стрельнути🤭. Так склалось, що ті, з ким ми чекали на автобус - служили зі мною в одній роті більше ніж півтора роки. Як знаю, всі живі.
Їдемо і по дорозі нас супроводжував солдат чи хто бог його знає, бо звання не бачив, можливо й сержант. Розказував, що нам треба для оформлення. Але мова в нього була не приємна. Говорив зверхньо і хамовито, не як до рівних. Мені це не сподобалось.
В цьому ж автобусі не обійшлось і без сміху. Наш супроводжуючий сказав, що треба мати при собі ідентифікаційний код для стройової. Тут один питає: а що робити якщо мій код діти порвали?
Лягли всі😂
Приїхали в обласний центр. Ніяких розподілень чи аукціонів, відразу приїхали до бригади, в якій я служу до цих пір. 1 окрема бригада спеціального призначення ім. Івана Богуна, зараз 1 окрема бригада ТРО ім. Івана Богуна.
Людей море. Всі щось ходять туди сюди, одні приїжають, інші виїжають. Ми ще чекали майже день, щоб почалось оформлення нас до військової частини.
Настала моя черга. Я говорив з полковником.
Наш діалог:
Потім ще ряд стандартних запитань.
В цей самий день мене оформили в бригаді. Так почалась моя служба під час повномасштабного вторгення.
Першу свою ніч я ночував у спортзалі…
#мояісторія
Підписатись
Сьогодні рівно три роки, як мене призвали, і в цей же ж день я вже був у бригаді.
Дзвонять мені з військомату 24.03.2022 і кажуть, щоб завтра був вже з речами на восьму ранку в них.
Вдома я був тоді один, сім’я виїхала у Львівську область. Лягаю спати, як зараз пам’ятаю, що думав: цікаво, де завтра буду ночувати? Як складеться моя служба і де опинюсь?
О сьомій ранку встав, зібрався, попросив ще з вечора, щоб мене машиною завезли у військкомат. Мене супроводжувати батьки. Приїхав на місце, довго не прощались, обнялись. І я попросив, щоб вони вже їхали.
Не люблю, коли коти на душі шкребуть. В таких випадках процес в мене швидко проходить. Так само, коли їду з відпустки до підрозділу.
Підходжу до дверей. Стоїть чатовий. Я представився, сказав, для чого прийшов і мені відповіли чекати на вулиці.
Я прийшов перший. Згодом почали підтягуватись інші козачки😁Всі стоїмо осторонь, ніхто ні з ким не говорить. Від декого ще несло легеньким перегаром, після вчорашнього😂
Я думав так: для чого зараз заводити знайомство, якщо через пів дня чи день нас розведуть всеодно по різних підрозділах?
Підійшов до одного, спитав за цигарку (згодом він мені казав з якого моменту мене пам’ятає😆, коли цигарку спитав, казав: всі стоять і тут Стоїк підійшов цигарку стрельнути🤭. Так склалось, що ті, з ким ми чекали на автобус - служили зі мною в одній роті більше ніж півтора роки. Як знаю, всі живі.
Під’їхав мікроавтобус. Повезли.
По дорозі в обласний центр ще був один пункт збору. Там вийшли. Повно людей, всі їдуть на війну. Вже дух почало захоплювати, що потрапив у вир подій. Там пересіли на пазіки, додали ще людей і в цілому поїхало нас 60 чоловік.Їдемо і по дорозі нас супроводжував солдат чи хто бог його знає, бо звання не бачив, можливо й сержант. Розказував, що нам треба для оформлення. Але мова в нього була не приємна. Говорив зверхньо і хамовито, не як до рівних. Мені це не сподобалось.
В цьому ж автобусі не обійшлось і без сміху. Наш супроводжуючий сказав, що треба мати при собі ідентифікаційний код для стройової. Тут один питає: а що робити якщо мій код діти порвали?
Лягли всі😂
Приїхали в обласний центр. Ніяких розподілень чи аукціонів, відразу приїхали до бригади, в якій я служу до цих пір. 1 окрема бригада спеціального призначення ім. Івана Богуна, зараз 1 окрема бригада ТРО ім. Івана Богуна.
Людей море. Всі щось ходять туди сюди, одні приїжають, інші виїжають. Ми ще чекали майже день, щоб почалось оформлення нас до військової частини.
Настала моя черга. Я говорив з полковником.
Наш діалог:
-Служили строкову службу?
-Так.
-Службу знаєте, як я розумію?
-Так.
-Що спонукало вас піти до армії?
-Захищати країну.
-Ви патріот?
-Я б так не сказав, це мій обов’язок як громадянина.
-Чим займались до призову?
-Працював в торгівлі.
-Ви ж знаєте, що свою зброю продавати не треба?🤣
-Розумію😀
Потім ще ряд стандартних запитань.
В цей самий день мене оформили в бригаді. Так почалась моя служба під час повномасштабного вторгення.
Першу свою ніч я ночував у спортзалі…
#мояісторія
Підписатись
16.04.202518:58
Сприймайте все, що маєте, як позичене в долі…
Доля може все дати: батьків, сім’ю, друзів, роботу, репутацію, багатство та багато іншого.
А може все і відняти.
Якщо щось здобуваємо, то всім притаманно думати, що тепер так буде завжди і всі життєві біди точно оминуть. Коли щось відбувається, людина думає так:
Це невігластво - думати, що всі життєві біди можуть нас оминути.
Доля має дуже специфічне почуття гумору🫢
Вважати, що все, чим володіємо - взято в долі тимчасово. Це стосується не тільки матеріальних речей. Сюди треба віднести теж: нашу сім’ю, друзів, роботу, здоров’я, красу, молодість та інше.
⚠️Чоловік і дружина можуть розвестись або, не дай бог, когось не стане.
⚠️Друзі можуть стати байдужими до вас або навіть ворогами.
⚠️Робота людини може стати не важливою (скорочення)
⚠️Здоров’я з часом може втратитись.
Думаючи таким чином, життєві випробування вже не порушать внутрішній спокій людини і не застануть зненацька. Чому? Бо людина буде готова, щоб не трапилось, розуміти, що настав час відпустити те, що доля прийшла забрати.
Такий спосіб мислення не дасть людині під час життєвих випробувань опуститись на саме дно життя або не піддатись гордині, яка може засліпити зір.
Всі, напевно, знають історії людей, які все втрачали і потім вже не могли після цього оправитись. Або навпаки, коли людина щось здобувала і її неначе підміняли, бо нею заволоділа гординя.
Хтось може сказати, що це ознака пасивної поведінки, але це не так. Якщо є змога і можливість відстоювати свої інтереси, сім’ю, майно, країну - це треба робити. А в тому випадку, коли все можливе зроблено і об’єктивно вже не можна нічого вчинити, то бути готовим без жалю відпустити.
В цей світ ми приходимо ні з чим і ще ніхто за всю історію людства не забрав з собою нічого.
Чи варто страждати через те, що нам не належить в повній мірі? Я думаю, що ні. А сприймати повороти долі як уроки, з яких маємо взяти максимальну для себе користь.
Навіть війна може нас багато чого навчити крім швидкого освоєння технологій та створення нового озброєння для знищення ворогів.
Війна проявила добре оточення кожного. Ми стали ще краще розбиратись в людях. Для нас стали вже більш важливі дії, а не слова і багато іншого.
Якщо доля щось подарувала чи забрала, то доречно себе спитати:
Не важливо, що з нами може відбуватись, а важливо, що ми в це вкладаємо. Це потрібно розуміти щоб не стати просто іграшкою в руках долі.
Чи вірите ви в долю? Як відноситесь до того, коли щось втрачаєте або здобуваєте?
#стоїцизм #роздуми
Підписатись
Доля може все дати: батьків, сім’ю, друзів, роботу, репутацію, багатство та багато іншого.
А може все і відняти.
Якщо щось здобуваємо, то всім притаманно думати, що тепер так буде завжди і всі життєві біди точно оминуть. Коли щось відбувається, людина думає так:
це мене точно не зачепить.
Це невігластво - думати, що всі життєві біди можуть нас оминути.
Доля має дуже специфічне почуття гумору🫢
І від цього гумору не дуже весело, коли ми щось втрачаємо. Саме в той момент, коли цього найменше очікуємо. Як тоді захистити свій внутрішній спокій?Вважати, що все, чим володіємо - взято в долі тимчасово. Це стосується не тільки матеріальних речей. Сюди треба віднести теж: нашу сім’ю, друзів, роботу, здоров’я, красу, молодість та інше.
⚠️Чоловік і дружина можуть розвестись або, не дай бог, когось не стане.
⚠️Друзі можуть стати байдужими до вас або навіть ворогами.
⚠️Робота людини може стати не важливою (скорочення)
⚠️Здоров’я з часом може втратитись.
Думаючи таким чином, життєві випробування вже не порушать внутрішній спокій людини і не застануть зненацька. Чому? Бо людина буде готова, щоб не трапилось, розуміти, що настав час відпустити те, що доля прийшла забрати.
Такий спосіб мислення не дасть людині під час життєвих випробувань опуститись на саме дно життя або не піддатись гордині, яка може засліпити зір.
Всі, напевно, знають історії людей, які все втрачали і потім вже не могли після цього оправитись. Або навпаки, коли людина щось здобувала і її неначе підміняли, бо нею заволоділа гординя.
Хтось може сказати, що це ознака пасивної поведінки, але це не так. Якщо є змога і можливість відстоювати свої інтереси, сім’ю, майно, країну - це треба робити. А в тому випадку, коли все можливе зроблено і об’єктивно вже не можна нічого вчинити, то бути готовим без жалю відпустити.
В цей світ ми приходимо ні з чим і ще ніхто за всю історію людства не забрав з собою нічого.
Чи варто страждати через те, що нам не належить в повній мірі? Я думаю, що ні. А сприймати повороти долі як уроки, з яких маємо взяти максимальну для себе користь.
Навіть війна може нас багато чого навчити крім швидкого освоєння технологій та створення нового озброєння для знищення ворогів.
Війна проявила добре оточення кожного. Ми стали ще краще розбиратись в людях. Для нас стали вже більш важливі дії, а не слова і багато іншого.
Якщо доля щось подарувала чи забрала, то доречно себе спитати:
для чого? Чому можу тут навчитись? Як можу себе проявити?
Не важливо, що з нами може відбуватись, а важливо, що ми в це вкладаємо. Це потрібно розуміти щоб не стати просто іграшкою в руках долі.
Чи вірите ви в долю? Як відноситесь до того, коли щось втрачаєте або здобуваєте?
#стоїцизм #роздуми
Підписатись
18.04.202517:00
Мовчання – золото💛
Є прислів’я:
Слова, слова, слова…
В цій площині скільки будеш жити - стільки і будеш себе вишколювати. У всіх були ситуації, коли в моменті щось сказав, а тоді йдеш і думаєш:
І наступного разу стараєшся бути ще стриманішим ніж раніше. Це в тому випадку, якщо усвідомив, що сказав зайве і не був достатньо стриманим.
Я завжди жартую: якщо хочеш здаватись іншим людям розумним, то більше слухай і менше говори. І інші будуть думати, що ти розумна людина🤣
Мистецтво тримати язика за зубами потрібно опановувати все життя. Я дійсно так думаю. В компаніях чи в колективі, якщо бути уважним, завжди всі хочуть щось сказати і довести свою думку. Чи варто в такі моменти говорити про свою думку?
Думаю, що ні, бо якраз в такі моменти ніхто мене не почує.
Краще підібрати більш слушний момент і розповісти про своє бачення ситуації.
Раніше, в якому б не був оточенні, були люди, які могли мене перебивати або взагалі не давали і слова вставити. Довгий час я на це ображався, що от мені не дали висказатись. Згодом прийшов до простого висновку, якщо мене не слухають, то я людям не цікавий і тут немає вини людей, бо вони такі які є.
Такі ситуації і зараз трапляються, бо на даний момент себе оратором назвати не можу😅Якщо хтось хоче виговоритись, будь ласка, говори😄В деякій мірі і вдячний таким людям. Так як я міг якусь дурницю сказати, а вони настільки ввічливі, що беруть цю ношу на себе.
Щоб слова мали вагу, потрібно знати, коли, як і де щось буде сказано. І найбільшої ваги слова набирають, коли вони завжди підкріплені справами. Коли слова не розходяться з ділом. Напевно це можна вважати як окрема валюта кожної людини, коли робить, що говорить і тримає слово.
Мені спало на думку виразити це як мистецтво мовчання.
Слід наголосити, що в крайнощі йти також не треба, якщо ситуація так склалась, що потрібно щось сказати, то це треба робити і не боятись, хто що подумає. Завжди враховувати контекст ситуації.
Якщо мені дуже хочеться щось сказати, то це для мене сигнал, що потрібно всілякими способами цього не говорити😃
Чи вдається вам мистецтво мовчання? Як стримуєте себе, коли дуже хочеться щось сказати? Погоджуєтесь зі мною чи ні? Пишіть в коментарі⤵️
Підписатись
Є прислів’я:
Бог нам дав два вуха, щоб ми більше слухали і один рот, щоб менше говорили.
Слова, слова, слова…
В цій площині скільки будеш жити - стільки і будеш себе вишколювати. У всіх були ситуації, коли в моменті щось сказав, а тоді йдеш і думаєш:
от дурень, ну хто тягнув мене за язика? Для чого я це ляпнув?
І наступного разу стараєшся бути ще стриманішим ніж раніше. Це в тому випадку, якщо усвідомив, що сказав зайве і не був достатньо стриманим.
Я завжди жартую: якщо хочеш здаватись іншим людям розумним, то більше слухай і менше говори. І інші будуть думати, що ти розумна людина🤣
Мистецтво тримати язика за зубами потрібно опановувати все життя. Я дійсно так думаю. В компаніях чи в колективі, якщо бути уважним, завжди всі хочуть щось сказати і довести свою думку. Чи варто в такі моменти говорити про свою думку?
Думаю, що ні, бо якраз в такі моменти ніхто мене не почує.
Краще підібрати більш слушний момент і розповісти про своє бачення ситуації.
Раніше, в якому б не був оточенні, були люди, які могли мене перебивати або взагалі не давали і слова вставити. Довгий час я на це ображався, що от мені не дали висказатись. Згодом прийшов до простого висновку, якщо мене не слухають, то я людям не цікавий і тут немає вини людей, бо вони такі які є.
Такі ситуації і зараз трапляються, бо на даний момент себе оратором назвати не можу😅Якщо хтось хоче виговоритись, будь ласка, говори😄В деякій мірі і вдячний таким людям. Так як я міг якусь дурницю сказати, а вони настільки ввічливі, що беруть цю ношу на себе.
Щоб слова мали вагу, потрібно знати, коли, як і де щось буде сказано. І найбільшої ваги слова набирають, коли вони завжди підкріплені справами. Коли слова не розходяться з ділом. Напевно це можна вважати як окрема валюта кожної людини, коли робить, що говорить і тримає слово.
Мені спало на думку виразити це як мистецтво мовчання.
Слід наголосити, що в крайнощі йти також не треба, якщо ситуація так склалась, що потрібно щось сказати, то це треба робити і не боятись, хто що подумає. Завжди враховувати контекст ситуації.
Якщо мені дуже хочеться щось сказати, то це для мене сигнал, що потрібно всілякими способами цього не говорити😃
Чи вдається вам мистецтво мовчання? Як стримуєте себе, коли дуже хочеться щось сказати? Погоджуєтесь зі мною чи ні? Пишіть в коментарі⤵️
Підписатись
11.04.202518:17
Ледь не забув!😱
Мій внутрішній стан після кожного закритого збору😂
Мій внутрішній стан після кожного закритого збору😂
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.
