В нас Україні є свій специфічний жанр — «кіно публічної обіди».
Перший такий зняло громадське про Щербаня. Друге (мінімум в трьох частинах) зняв про себе Валерій Маркус.
Жанротворчим є те, що ліричний герой, романтичний страждаючий образ, розповідає нам в очі, хто і як винуватий в трагедії його життя. Більш або менш аргументовано.
Я подивився більшу частину першого фільму трилогії Маркуса про себе. Подивився скільки міг.
Абстрагуючись від художніх елементів (сігара личить Фрейду, Кастро, Черчіллю, але не Маркусу), дивитись було важко.
По-перше тому, що людина, яка воювала з 2014 року мала б розуміти, що таке Збройні Сили. Не тільки України, а будь які. Ніхто не обіцяв нічого іншого!
По-друге, через те, що станом на 00:54 першого фільму найбільший гріх тих, хто витягнув автора незрозуміло звідки і ввірив йому батальон, потім полк, а потім бригаду — це те що комбат не залишився на співбесіду більше ніж 3 години, і зі скріпом погоджувався збільшувати штатку ще несформованого підрозділу.
По-третє, незрозуміла логіка. Тогочасний головнокомандувач ЗСУ, в силах якого вирішити одним словом БУДЬ ЯКЕ питання в армії — хороший. Хоча сильно не допоміг. А комбат, який дістав Маркуса з якогось сумнівного формату застосування, схоже — поганий.
Так чи інакше, важко сперечатись з тим, що застосування бригади вийшло трагічним. Чому? В мене є відповідь. Разом з тим, я не думаю, що ця дискусія має відбуватись публічно і зараз. Цим мала б займатись військова юстиція. Але це моя приватна думка.
47 Бригада застосовується і далі. Маркус теж, ймовірно, робить щось корисне. Головком тепер Посол в UK. Життя продовжується. Війна триває. І думка про те, що її ведуть з одного боку фракція професійних і мужніх воїнів, а з іншого — корумповані офіцери — порочна. Ми є те, чи ми є. І сили нашої оборони такі, як зрештою і ми.
