Ми всідаємось на два м'які крісла, біля вікна. Тут дійсно роблять найсмачнішу каву в Києві. Я дивлюся на залиту сонцем вулицю і чекаю поки вона видихне, відкладе телефон дописавши всі необхідні повідомлення для невідкладного спасіння світу.
Вона заступниця в одному з Міністерств, одна з небагатьох порядних, вдумливих. З ким зустрічаєшся говорити про роботу чиновника, але говориш як з людиною.
Мружачись як кіт на перше березневе сонце, помічаю його боковим зором. Повільно, кульгаючи на вихід повз наш столик. Молодий, високий, без руки і ноги, протез і милиця. Красива дівчина попереду відкриває йому двері.
Він затримує погляд на мені, як на комусь добре знайомому. Я встаю йому на зустріч.
"Я впізнав вас, ви ж з Victory Drones. Наш екіпаж у вас вчився. Я є в ваших каналах. Дякую це реально нам помогло."
Він протягує мені руку. І я не знаю, яке "дякую" в цей момент може передати мою вдячність.
***
При вході в метро, біля турніркетів назріває сварка. Огрядна, вже трохи літня жінка, пробує прорватись в метро з торбою на візку. Інша, в службовій формі метрополітену, пояснює, що з візком не можна. Принаймні треба зняти торбу.
Проходжу повз, побіжним поглядом оцінюючи ступінь драматургії. Перша класична жінка з народу, струджені руки, обличчя людини, яка добрих півстоліття бачила цю країну, порала її землю і годувала її людей.
За секунди я зчитую всі ці субсидії і ЖЕКи, турецьку кофту з міського базару в честь ювілею, сапані на жарі городи, недоїна худоба, розпалена піч вдосвіта в зимовий мороз, голубці з холодцем під Ротару на хрестини, трьохлітрові слоїки молока за кілька гривень, щоб зібрати дітей в школу.
І в цьому візку теж щось важливе для неї, щось для її дітей, або те, що вона обміняє на щось добре для них.
Тим часом драма посилюється, тітка не витримує в серцях:
"Я до сина їду, він з войни приїхав, ранЕний!". Я дивлюсь на працівницю метро, даючи поглядом зрозуміти, що зараз треба зробити. Але вона, схоже, й сама вже починає розуміти, мій погляд їй це лиш підтверджує.
Ми спускаємось сходами, і тітка щось схвильовано мені розповідає що раніше ж так з візками не було. Колись же пускали!
Я допомагаю їй спуститись і заспокоюю.
Все буде добре, кажу я.
Я давно і точно знаю, що глобально не буде.
Але зараз , в цей момент, вже все добре. Бо вона їде до сина, живого. Через всю країну, зі своїм візочком. Скоро вона його обійме десь серед міста, в білому госпіталі, годуватиме чимось смачним зі своїх торб. Так як коли він був її маленьким хлопчиком.
В кінці вона усміхається і махає мені вслід своєю порепаною від праці долонею.
А значить все точно добре. Принаймні на сьогодні.
