якщо чесно, взагалі похуй, у пені Винничук чи нє. сам я не в пені, і (тепер уже) навряд чи колись туди потраплю. але колись я цікавився, що треба для вступу - і там виявилося стільки писанини й усяких бумажок, що я просто хуй забив. легше було організувати свій власний пен - із блек-джеком і воєнними письменниками-документалістами.
усе зводиться до того, що я маю пояснити пену, чим я буду корисний, що я буду робити в організації і наскільки я відданий ідеалам гуманізму. і якщо третій пункт я ще можу зрозуміти - нахуя в пені мізантропи? - то перші два - це для мене занадто складно. моїх текстів недостатньо для перебування в пені? моєї літературної діяльності недостатньо, щоб пен сам гостинно запросив мене до своїх лав, а потім пристроював на всілякі літературні резиденції та стипендії? виходить шо нє. ну ок. доведеться якось самотужки.
але повернуся до літератури. вчора якраз після почитух дискутували з молодою галицькою поеткою Андріаною Кіндратович, яка стверджувала, що Винничук охуєнний письменник, бо в нього є “Танґо смерти”. а я пояснював, чому цей роман - претензійний фасад недобудованого будинку. якщо розвивати метафору далі, то в деяких під’їздах цього будинку ще й понасцикали бомжі.
чого лиш вартує епізод, де головний герой їбе в дурці психічно нестабільну пацієнтку. хтось мені скаже, що я прочитав цей роман сракою. але колись я лежав у керченській дурці, і одного разу, зайшовши в туалет, побачив, як одна пацієнтка (яка до того стріляла в мене цигарки, хвалилась дружбою з аллою пугачовою й агітувала голосувати за неї на президентських виборах); коротше, ця пацієнтка робила мінет санітару. а інші пацієнти стояли колом і спостерігали. із тих пір у мене є уявлення про секс у дурці - і воно кардинально розходиться з баченням пана Винничука. вочевидь, автор описував одну зі своїх численних сексуальних фантазій. звісно, фантазії не заборонені (якщо ви не живете за божими заповідями), але цей епізод уже тоді мав сказати про Винничука набагато більше, ніж уся його колонка на “Збручі”. натомість бібісі відзначило роман найвищою нагородою.
фінальний пуант я передбачив десь на п’ятдесятій сторінці, якщо не раніше - бо прочитав до того парочку європейських романів другої половини ХХ століття. це настільки оголений прийом, що "Танґо смерти" просто скидається на <strike>наш отвєт Чемберлену</strike> нашу відповідь європейському постмодернізму (ніби він нас про щось питав).
а ще там один із персонажів - Andrei Курков, що автоматично робить роман схожим на український пен.
я взагалі до чого це все. та хз, просто захотілося виговоритись. але я вже підходжу до суті. хто такий письменник? письменник для мене - я це колись сформулював у контексті кейсу Каті Бабкіної - це не просто людина, яка вміє складати слова до купи; це не просто про написання текстів - бо тоді письменник нічим не відрізняється від копірайтера; письменник - той, хто вміє формулювати й транслювати читачеві правильні та своєчасні послання; хто дивиться углиб, але разом із тим уперед; це людина, яка крізь призму життєвого та інтелектуального досвіду навіть може трохи передбачати майбутнє.
а решта все - "література".
у якості прикладу я сміливо називаю Оксану Забужко - і не тому, що люблю деякі її тексти; можна скільки завгодно сперечатися про довгі речення, читабельність/нечитабельність "польових досліджень" - це насправді вкусовщина й кокотюха - але те, що вона транслює, як вона репрезентує літературу й народ, що творить цю літературу - особисто для мене є зразком; чого вартий один лиш її перформанс із сигналом повітряної тривоги на Берлінале.
Chytomo
