| пташе |
Простір
під тілом твоїм
зневагомілим
знову згинається,
наче під тиском планет.
Напружуєш мʼязи,
хапаючи нитку злотаву за комір,
стаєшся великою кулькою кисню —
наповнюєш все
духом життя усествердним,
духом правічним, незвабним,
птахом злітаєш із пастки
довгих підземних ходів.
Крила твої не заслабли,
хоч і пробиті цвяхами:
в отвори ледь непомітні
вʼїлася сумнівів міль.
Точить тебе неквапливо,
струшує пірʼя на землю —
бачиш, як з тебе злітають
шати твої,
наче сніг.
Вість з батьківщини, з надхмарних
замків безсмертя приймаєш —
мусиш надалі горіти,
не спопеляючи світ.
Сонцем новим йому стати
мусиш, прийнявши у серці,
світло народження часу —
радість всесвітню
і біль.
Ти вже
не в змозі здійняти
тіло своє понад себе —
тягнуть, замочені в зливі,
крила
додолу,
а втім —
світло росте,
незбагненно
шириться в просторі. Тихо
очі заплющуєш, мариш
додом, в якому тобі
тепло і добре,
в якому
темно й спокійно —
ти мариш.
Крила сточила до кістки
спрагла до сумнівів міль.
Тулишся тілом у себе,
в воду устрибуєш,
хочеш
вглиб заплисти чи влетіти,
вимити з ранок всю сіль.
Все ж: ти не риба —
ти тонеш.
Дім залишається зовні.
Простір стискається.
Простір
стався вже зовсім
малим.
27–28.03.25
