Що робити з книжками, які тобі нудно читати, але важливо мати на полиці?
(Питання риторичне, відповіді не буде)
Я люблю книжки, різні: жанрові, «високу полицю», щось, що намагається бути «високою полицею», барокові, модерністські, неореалістичні, мальописи та ще мільйон інших тегів на Goodreads. Але навіть в мене на полицях є кілька книжок, до яких я підходив уже разів п’ять і щоразу відкладав на «мабуть, іншим разом». Вони красиві, розумні, фундаментальні. Вони стоять на поличці й тиснуть авторитетом. Але щойно я читаю десять сторінок — ловлю себе на тому, що дивлюсь у вікно, думаю про смачну їжу, війну, неприбраний пил під шафою, смерть.
І от дилема: книжка нудна, але продати/віддати її рука не підіймається. Бо це ж важлива книжка. Її цитують. Вона згадується в різноманітних авторитетних списках. Її треба мати в домашній бібліотеці. Але чи обов’язково читати?
Частина мене вірить, що колись дозрію. Що прийде час і текст розкриється. А частина чесно каже: я її не читатиму. Ніколи. Максимум — погладжу корінець і згадаю, що «вона в мене є».
І, знаєте, це як з шахами. У різні періоди життя я дуже хотів навчитися грати, не просто знати правила, а реально вміти грати: бачити комбінації, перемагати. Але є нюанс: я трохи туповатий. У мене кепсько з абстрактним мисленням і плануванням. Я ненавиджу стратегії, логічні задачки, і загалом — думати.
І в цьому нема нічого поганого. Мені нормально живеться, коли я мало думаю. Проте, останні кілька місяців я знов граю в шахи. Цього разу я справді отримую задоволення. Є прогрес, іноді навіть виграю сильніших гравців. Так, я досі час від часу пропускаю зівки, і, можливо, ніколи не обіграю бота з рейтингом 2200. Але мені подобається сам процес. І цього достатньо.
Харукі Муракамі у книжці «Novelist as a Vocation» (колись читав її польською, «Zawód: powieściopisarz») пише, на диво, не тільки про письменство, але й про біг. Харукі бігає кожного дня. Кожного. Вже не перше десятиліття. Але попри щоденну практику його результати майже не покращуються. І справа не лише у віці, навіть у молодості письменник-бігун не ставив рекорди. Насправді час за який він зазвичай пробігає марафон — десь на рівні новачка-любителя. Але сам Муракамі каже, що перемагає кожного разу, вже коли лише починає бігти. Це про звичку. Наполегливість. Ті самі принципи стосуються й написання текстів. Готовність повертатись до написаного знову і знову. І про чесність перед собою: не всі романи — для тебе, не всі думки — твого рівня. І це ок.
Може, ми не зобов’язані прочитати все, що в нас на полиці. Може, іноді досить просто бути біля книжок, жити поруч із ними, повертатись до них, як повертаєшся до шахової дошки, знаючи, що програєш. Але все одно граєш. Бо подобається.
