Нещодавно в обговореннях роману Загребельного "Диво" довелося вкотре побачити згадування синіх штор - інтернет-приклад ще з тих часів, коли на такі речі казали "баян". Але приклад хороший для тих, кого в школі (або й не в школі) втомлювали глибинними інтерпретаціями текстів, які просто хотілося читати. І думати, що в текстах написано лише те що написано - природна захисна реакція від агресивного вчитування.
Але трохи шкода, коли ці налаштування зрештою перетворюються в іронізування з різних методів читання тексту загалом, особливо ж "уважного читання", як деколи перекладають close reading. Де метод полягає саме в тому, щоб через увагу до дрібних деталей тексту оцінити композицію, яку вибудовує автор.
Для початку, слова означають не лише те, що означають. Алітерації "гл" і "гр" вже натякають на різні концепти, за фонетичними акцентами у словах "гнилий" і "гострий". Сюди ж відомий експеримент із bouba i kiki, де перше слово визначали як амебоподібну, а друге як зіркоподібну форму. Форма слів, поєднання слів, формулювання, що натякають на висхідну інтонацію - текст має безліч способів передати інформацію за межами безпосередньо слів. Навіть ритміка речень може створювати конкретний ефект. У романі the book of elsewhere є речення In the corner the newcomer stood head down and alone. Це речення в ритмі лічилочки, і цей ритм ідеально відбиває точку напруги перед тим, як хтось із присутніх загине. Прикладів безліч.
Окрім того, інтертекст і підтекст. Інтертекст - це не лише пряме цитування інших текстів, а й субтельніше використання тем і мотивів інших впізнаваних творів. Приклад "Улісса", очевидно, дуже радикальний, але не гірший приклад пропонує і Толкін. Так, він залишив багато власних коментарів щодо проговорених тем, але не менше непроговореного прямо прочитується. Мері й Піпін, які для нас є персонажами смішних інтермедій, стають королівськими слугами і отримують по власному подвигу - ця традиція чергування і переплітання героїчного з комічним сягає ще середньовічних лицарських історій, на які опирався Толкін. Мері з Піпіном, як і решта персонажів, не існують в тексті самі собою. Вони існують десь на перетині читацького і життєвого досвіду Толкіна з читацькими і життєвими досвідами читачів. Читачі, безумовно, не зможуть збагнути походження кожної деталі, але навіть не заглиблюючись в аналіз отримають загальне уявлення про теми і мотиви в текстах, які надихали Толкіна. Читаючи середньовічні історії після "Володаря перснів", ми легко впізнаємо інтертекст, навіть у непрямих цитуваннях.
Підтексту дістається найбільше, бо нібито він з усіх найбільш неконкретний. Він-бо повністю про враження, яке викликає певний епізод у тексті. Що, як нам здається, автор заклав поміж рядків. Запитання "що хотів сказати автор?" цілком нефункціональне, як ми вже кілька разів згадували на каналі. Доречно запитувати "як автор говорить про те, що я бачу в цьому тексті?" Ми не можемо викинути власний досвід, через призму якого інтерпретуємо мистецтво. Проте розуміння підтексту - це про розуміння методів конструювання тексту. Це про оголення прийому. Скільки б їх "насправді" не було, а історій відносно скінченна кількість. І людська пам'ять не безмежна, тому звісно що існують прикладні евристики, "стандартні" способи розповідати деякі речі. Багато авторів, якщо не більшість, використовують їх цілеспрямовано. Абсолютно всі - тому що ці самі прийоми є в історіях, на яких ми вчимось розповідати свої.
У сцені нічної зустрічі таємних коханців ніч є природним підтекстом сама по собі. "Під покровом ночі" відбуваються таємні речі, це культурне кліше, сама локалізація події вночі додає їй контекст таємниці, який легко використати. Людина, що сидить замкнена у своєму тісному кабінеті з єдиним віконцем високо вгорі, структурно дуже логічно буде зашореною і спраглою виходу, з якоюсь великою малодосяжною мрією. Просто тому що формально ці два елементи легко пов'язати. Нам легко уявити між ними зв'язок, навіть якщо "насправді" (тобто в замислі автора) його немає. Формальної подібності цілком вистачає, аби створити значення "з нічого".
Ну і є підтексти
