Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Николаевский Ванёк
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Николаевский Ванёк
Modern Machiavellianism avatar

Modern Machiavellianism

Think tank на мінімалках.
TGlist रेटिंग
0
0
प्रकारसार्वजनिक
सत्यापन
असत्यापित
विश्वसनीयता
अविश्वसनीय
स्थानУкраїна
भाषाअन्य
चैनल निर्माण की तिथिSep 04, 2024
TGlist में जोड़ा गया
Mar 30, 2025

रिकॉर्ड

26.04.202523:59
484सदस्य
01.02.202523:59
0उद्धरण सूचकांक
10.04.202517:14
449प्रति पोस्ट औसत दृश्य
26.04.202523:59
158प्रति विज्ञापन पोस्ट औसत दृश्य
09.04.202516:18
17.19%ER
10.04.202517:14
135.65%ERR

विकास

सदस्य
उद्धरण सूचकांक
एक पोस्ट का औसत दृश्य
एक विज्ञापन पोस्ट का औसत दृश्य
ER
ERR
MAR '25APR '25

Modern Machiavellianism के लोकप्रिय पोस्ट

30.03.202504:19
Трохи про перемир’я між Україною та Росією.

Дуже гучна ідея, яка виглядає привабливо тільки ззовні. Реальність — значно складніша й брудніша. І якщо коротко: шанси на перемир’я зараз мізерні. І ось чому.

1. Нуль довіри — нуль результату
Жодної бази для діалогу немає. Росія вимагає визнання анексованих територій, тобто пропонує нам підписати акт капітуляції під виглядом миру. Україна ж чітко заявляє: Повернення людей, компенсація, не визнавати окуповані території. Все. Глухий кут.

2. Цілі війни — протилежні
Для нас це війна за виживання. Для Росії — інструмент утримання впливу та експансії. Компромісу тут не існує в принципі. Вони хочуть поглинути, ми — відстояти. Ця діалектика не має спільного знаменника.

3. Втрати, які не пробачаються
Сотні тисяч життів. Зруйновані міста. Катівні, депортації, фільтраційні табори. Це вже не просто політика. Це — кров. І кожен втрачений дім, кожна загибла дитина роблять будь-які розмови про "мир посередині" — токсичними.

4. Європа і НАТО vs імперська паранойя
Україна хоче до цивілізованого світу. До стандартів, інститутів і гарантій. Росія ж бачить це як пряму загрозу. Для Кремля — це casus belli. Для нас — питання майбутнього. Теж несумісні вектори.

5. Західний контекст
Позиція партнерів грає ключову роль. Вони підтримують нас, але одночасно бояться ескалації. Це створює сірі зони в підходах до миру. І навіть якщо Захід натисне — Україна не піде на "перемир’я", яке виглядає як чергова пауза для перегрупування РФ.

6. Внутрішня політика
І в нас, і в них. Для Кремля — будь-яка поступка Україні виглядає як втрата лиця. Для українського суспільства — компроміс із ворогом = зрада. Рівень недовіри до будь-яких "домовленостей" після 2014 року — зашкалює. І справедливо.


Точки, де переговори заходять у глухий кут:

- Статус окупованих територій. Ми не торгуємо землею. Вони не віддають добровільно. Де тут поле для дискусії?
- Гарантії безпеки. Після Будапешта ми не повіримо в папірці. Нам потрібна реальна, структурна безпека. Зі зброєю, союзами і чіткими механізмами відповіді.
- Відповідальність за злочини. Без Гааги, без компенсацій — миру не буде. Це базові речі, які формують довіру. І її відсутність = відсутність переговорів.


Коротко: не той момент, не ті умови, не ті позиції. Мир — не кнопка, яку можна натиснути. Це складна архітектура інтересів, гарантій, болю і правди. І поки Росія не готова чесно говорити мовою реальності — говорити нема про що.

Все інше — шум і спроби затягнути час.
04.04.202518:33
Хочеться вірити, що фінал цього лайна буде саме таким, яким я його бачу.

Щоб не на словах, а буквально - уздовж московських вулиць, на кожному стовпі по одній тушці військового російського довбайоба, який натискав кнопку запуску ракет.

Без гуманізму. Без рефлексії. Просто - справедливість у прямому ефірі.

Не за прапор. Не за ідею.

А за кожне спалене село. За покалічене життя людей. За кожну розірвану дитину. За вбиту жінку. За вбитих старих. За вбитого чоловіка.
04.04.202514:27
Трохи про нашу економіку.

Попри всі очікування, економіка України не розвалилася. Більше того — вона адаптувалася до реалій повномасштабної війни. Так, болісно, з втратами, але тримається. Це не стільки «диво», скільки результат мобілізації ресурсів, структурних змін і безпрецедентної підтримки з боку партнерів. Але розслаблятися точно не варто ризиків не менше, ніж на початку вторгнення.

У 2022 році ми втратили майже третину ВВП — мінус 28%. Це логічно: окупація індустріальних регіонів, розрив ланцюгів постачання, масова міграція. Але вже в 2023-му спостерігалося зростання на 5%, а в 2024 очікується ще +3.5%. Не захмарні цифри, але в умовах війни — серйозний сигнал, система не тільки жива, а й гнучка.

Фактично, економіка перейшла на військові рейки. Є два бюджети: умовно «військовий» (внутрішні податки, ОВДП, які йдуть на ЗСУ) і «соціальний» (міжнародна допомога, що покриває соціалку). Половина всіх видатків — на армію. Це формує нову економічну архітектуру: зарплати військових, контракти для ОПК, податки з підвищених доходів.

До речі, із зарплатами — цікава динаміка: з’явилось більше офіційно працевлаштованих, податки зростають. Плюс — феномен донатингу. У 2022-му громадянське суспільство закрило функції, на які держава не встигала. Це теж частина економіки — довіра як фінансовий інструмент.

Але ризики нікуди не ділись.

Головне — інфляція. У 2022-му ми запускали друкарський верстат, і це відгукнулося серйозно. Потім ситуацію вдалося взяти під контроль, але зараз інфляція знову повзе вгору: дорожчає електроенергія, ростуть зарплати мінімально, плюс очікування — люди розуміють, що війна триває, і реагують відповідно.

Плюс — енергетика. Пошкоджена інфраструктура — все це автоматично б'є по собівартості товарів. А зростання зарплат (хоч і мінімально), хоч і добре з точки зору споживання, — теж паливо для інфляції.

Ще один серйозний ризик — корупція. Особливо в оборонних видатках. Коли техніка знищується на полі бою — це одне. Але коли вона зникає в кабінетах — це прямий удар по стійкості системи.

І, звісно, головна невідомість — тривалість війни. Ніхто не дасть точного прогнозу. Але бізнес, інвестори, банківський сектор — всі живуть в умовах цієї невизначеності.

Що далі?

На 2025–2026 роки маємо певну фінансову подушку — ЄС, Норвегія, заморожені російські активи. Але це не модель на 10 років. Нам критично потрібне поступове відновлення внутрішніх джерел фінансування. І — новий суспільний договір: ти платиш податки не тому, що боїшся перевірки, а тому що знаєш — ці гроші ідуть на твою безпеку.

У цьому контексті боротьба з корупцією — не просто антикорупційна програма, а умова виживання. Без довіри до держави не буде стабільної економіки.

Війна — це стрес-тест. Україна його проходить не ідеально, але гідно. Економіка — частина нашої оборони. І кожен, хто платить податки, донатить, працює — теж частина цієї оборони.

Системна стійкість — це не коли немає проблем, а коли система здатна їх переварити. І з цим у нас, попри все, поки що виходить.
30.03.202515:04
Один із найцікавіших ефектів нашого бойового досвіду — це те, як уважно на нього дивляться інші.

І ось Південна Корея, одна з найтехнологічніших армій Азії, згортає одразу п’ять оборонних програм на понад 8,2 мільярда доларів. Вони не просто щось переносять чи переглядають. Вони беруть і відмовляються, зокрема — від закупівлі 36 додаткових AH-64E Apache Guardian, кожен із яких коштує понад 100 мільйонів доларів.

Причина — банальна і водночас стратегічна: «дорого і не так ефективно, як хотілось би». Замість цього південнокорейці інвестують у розвиток безпілотних систем. Дешевше. Масштабується. І — головне — працює.

Ми це вже проходили. Не на полігонах, не в теорії. У нас усе це пройшло через кров, багнюку, Бахмут, Авдіївку й Куп’янськ. Те, на що раніше витрачали мільйони, сьогодні — ціль №1 для FPV-дронів за $400. Те, що мало бути «force multiplier», стало «target on arrival».

Армії майбутнього — це армії, які здатні швидко адаптуватись. І головне — визнавати, що навіть культові системи типу Apache втрачають сенс у новій реальності. Тактика, яка не оновлюється, — це не традиція. Це хибна впертість.

І так, нам теж є про що подумати.

Бо технологія — це тільки половина історії. Інша половина — як швидко ми зможемо змінювати структуру, звички, логіку мислення і підходи до технологій.
Іноді слухаєш Трампа — й ловиш себе на думці: це жарт, діпфейк, монтаж, фанатська пародія.

Але ні, це автентика цього довбойоба. І проблема не в епатажі, а в тому, що він говорить речі, які раніше звучали лише за лаштунками.

Публічне приниження союзників — це не про нову політику, це про стару образу. Про роздуте его, яке не розуміє, що міжнародна політика — це не ринок автозапчастин.

Є межа між "говорити правду" та просто зневажати всіх навколо. Особливо тих, хто роками забезпечував американське глобальне лідерство.

Те, що у світі проковтнуть — ще не означає, що забудуть. Партнери не будуть кидатися з сокирою, але вони точно переглянуть, на кого можна спертися, а на кого — ні.

Трамп виводить США з позиції "лідера коаліції" у статус "йобнутого колеги". І це — проблема не лише Америки.
51-й арсенал ГРАУ Міноборони РФ - 500 гектарів і близько чверті мільйона тонн боєприпасів.

У наявності: ракети для С-300, артилерійські снаряди, ЗУРи, боєприпаси для РСЗВ і ФАБи.

Цікаво, ми спостерігаємо роботу нашої ракетної програми, чи це знову чиясь недбалість?
21.04.202517:05
Україні доведеться мати справу не лише з війною, а й з єбанутою політикою президента Трампа.

І якщо Путін — це контрольований хаос, то Трамп — це неконтрольований цирк. Але це не значить, що ми маємо копати помиральну яму. Це значить, що ми маємо діяти обережно і без ілюзій щодо американської політики.

По-перше, не ведіться на першу ж «вигідну» угоду. Це не Голлівуд, і точно не «Мистецтво укладати угоди». Ми вже проходили цей сюжет із Трампом — двічі. Не поспішати, не загравати, аналізувати кожен пункт. Угода, яка виглядає як кабала в обгортці подарунка, зазвичай має інший цінник на звороті.

По-друге, бути в діалозі — не значить просити. Бути в діалозі — значить бути гравцем. Україна має бути присутньою напряму або через партнерів — у будь-яких розмовах США–Росія. Бо інакше говорити будуть про нас, а не з нами. Це — стратегічна присутність.

По-третє, ставка на Європу. Так, вона не ідеальна. Але це наш найближчий тил і партнер. Поглиблюємо відносини з європейськими країнами, піднімаємо теми безпеки, економіки, технологій. Без емоцій, без комплексу меншовартості. Ми потрібні Європі не менше, ніж вона нам.

По-четверте, будуємо своє. Альянси, ініціативи, безпекові проекти. Польща, Британія, Франція, Скандинави — це не фантастика, а потенційні контури нової архітектури. Україна може стати ядром. Армія в нас є. Політична воля — формується. Тепер — дипломатична спритність і стратегічна ініціатива.

Також — без ілюзій щодо допомоги. Вона може бути, але скоріше за все не буде — питання тільки у покупці, і то малоймовірно. Тому збройні сили — наш пріоритет. ОПК — це не лише про танки, це про робочі місця, технології і експорт. Будемо сильні самі — з нами рахуватимуться.

Не менш важливо — тримати обличчя. Саме ця гідність — ключовий інструмент у грі з трикстерами. Нас не можна змусити. З нами можна або поважати, або говорити як з рівним, або взагалі не підходити до столу переговорів.

І нарешті — не спираємось лише на одну точку опори. Туреччина, Китай (дуже обережно і ситуаційно), країни Глобального Півдня — це ринки, партнери, політичні важелі. Багатовекторність — це не зрада, це виживання у світі, який хитається.

Трамп хоче завершити війну швидко. Але це не означає мир. Це може бути заморожений конфлікт, поганий компроміс, небезпечна пастка. Ми маємо бути готові до перемовин, але не до капітуляції.

І головне — не сваритись між собою. Бо якщо ми почнемо гризтись всередині, ніхто нас серйозно не сприйматиме зовні. Єдність — це теж зброя. І вона в нас має бути завжди під рукою.

Світ буде змінюватись. Америка уже змінила курс. Але Україна має залишитись собою — сильною, тверезою, гнучкою. І з холодною головою навіть тоді, коли весь політичний театр навколо схожий на дешевий стендап.
24.04.202512:04
Уроки і приклад для України (і хороші паралелі).

Південна Корея — це не просто кейс економічного дива, так званого азійського тигра. Це історія, де рис і пшениця, які були основою економіки, поступилися місцем технологіям, танкам і винищувачам. Історія, яку цікаво не просто розказувати, а розбирати покроково — бо в ній зашитий чіткий рецепт, як із нічого зліпити ВПК світового рівня.

У 1950-х Корея була на дні. Колишня колонія без індустрії, з ВВП на душу нижчим, ніж у Гаїті. Продукт №1 — виживання. Але в гру входить Пак Чонхі — і починається гра за правилами п’ятирічних планів. Держава каже: ось вам п’ять напрямів — сталь, суднобудування, електроніка, хімія, нафтопереробка. Робимо ставку на експорт і будуємо з нуля.

США і Японія кидають фінансовий рятівний круг. Гроші йдуть не в повітря, а в чеболі (великі сімейні корпорації): Samsung, LG, Hyundai, Deo. Умови прості: дешево даємо ресурс — ви ростете, виконуєте план і експортуєте. Так вони й почали клепати не лише телевізори, а й кораблі, танки, авіоніку. Коли масштаб пішов за горизонт — з’явилися кластери, де інтегрували все: від дрібного виробника до гіганта.

Але є один постійний тригер — Північна Корея. Загроза не вилазила з порядку денного. У 70-х, коли США скоротили присутність, Сеул зрозумів: час самим. Спочатку — гвинтівки, потім копіпаст американської техніки. Не завжди з ліцензією — наприклад, спроби копіювати американські бронетранспортери M113 або гвинтівки M16 без офіційного дозволу. Але бажання мати своє — зростало.

У 90-х вони вже самі себе забезпечують. А в 2010-му, після обстрілу острова Йонпхьондо, з’являється новий імпульс: треба краще, швидше, точніше. У результаті — через шість років маємо власного винищувача, близького до F-35. І головне — менше залежності від Штатів (і кого-небудь взагалі).

Сьогодні це вже не просто "корейська зброя", а бренд зі своїми перевагами: швидке постачання, автоматизація, державна підтримка. Угорщина п’ять років чекала Leopard 2 — отримала один. Польща уклала контракт із Кореєю — за кілька місяців уже їздять танки і стріляють гаубиці.

17 мільярдів доларів експорту зброї у 2022-му. +177% за останні п’ять років. І це ще не межа: до 2027 року амбіція — увійти в топ-4 експортерів. І з такою динамікою — це цілком реально. Південна Корея спокійно захоплює ринок озброєнь. Поки європейці роками доставляють один танк, корейці відвантажують сотні одиниць техніки за кілька місяців. Польща вже законтрактувала техніки на 16 млрд доларів. Австралія, Румунія, Саудівська Аравія — в черзі. Причина таких великих замовлень дуже прості речі: швидкість, якість, автоматизація, підтримка держави. Зброю продає не просто концерн, а система.

Висновок? Для нас Корея не просто "вистрілила". Вона крок за кроком вирощувала свій ВПК. Завдяки державному плануванню й визначенню пріоритетних секторів, стратегії, інвестиціям, інтеграції бізнесу і — головне — мотивації у вигляді Північної Кореї.

Нам критично важливо вміти брати найкраще у тих, хто вже це зробив: повторювати чужі успіхи, адаптувати їх під себе і нарешті почати діяти як держава, яка хоче перемагати, а не виживати.
09.04.202511:59
Єдине, що зрозуміло за майже 100 днів роботи адміністрації США - це те, що у них немає ні нормальної стратегії, ні плану, ні реалізації, ні нормальних людей в адміністрації.

Рівним рахунком, ніхуя - окрім як брати на понт, сратися з усіма наліво і направо.

Крім як говорити, який Трамп - найвидатніший серед усіх найвидатніших.
09.04.202519:01
За останні десять днів уся бізнес-спільнота і значна частина лідерів думок таких Шапіро, які раніше підтримували Трампа, - від Goldman Sachs і JP Morgan до рок-зірок економіки і консерваторів, - навіть 94-річний геній Соул вийшов в ефір. Активний прихильник і спонсор Трампа, мільярдер Акман, керівники найбільших хедж-фондів, BlackRock - навіть Маск вийшов мочити Наварро за його маячню про торгову війну.

Усі заявили в один голос: те, що робить Трамп, - це цілковита хуєта, яка веде країну до рецесії, руйнує економіку і всі ланцюжки виробництва по світу, насамперед у самих Штатах.

Фраєр вмикає задню, а його прихильники і віддані фанатики продовжують твердити, що це був "геніальний стратегічний хід".

Де тут геніальність?

Спустить ринки, зіпсувати стосунки з ключовими партнерами і розтринькати головне - довіру до себе як партнера. Щоб тепер на тебе дивилися як на ошпареного дурня, що несе хуєту?

Якщо так, то в нього вийшло.
से पुनः पोस्ट किया:
Armchair General UA ✙ avatar
Armchair General UA ✙
16.04.202516:04
Політики найвищого рівня вкрай рідко визнають невірність своїх тез. Інтуїтивне відчуття, що щось відбувається геть по іншому ніж бачилося на початках, конвертується в агресивні заяви. Схоже, що це все тепер має місце із Дональдом Трампом, коли мова про можливе врегулювання війни Україна-РФ.

Підозрюю, що коли Дональд Трамп і Ко на початках говорили про врегулювання на основі "взаємних компромісів" і "визнання того, що жодна із сторін не може досягнути масштабних політичних цілей воєнним чином" вони щиро вірили в це. Такі оцінки базувалися на ідеї взаємного виснаження сторін і патовості ситуації на фронті.

Однак оскільки ситуація геть інша, то і очікування не реалізуються на практиці. РФ і далі продовжує вважати, що може реалізувати свої максималістські політичні цілі через комплексну стратегію виснаження України до того, як власні економічні і соціальні проблеми не дозволять підтримувати таку ж інтенсивність війни і втрат. Як наслідок Кремль не поспішає приставати на ідею всеосяжного припинення вогню, паралельно і далі просуваючи свої максималістські політичні вимоги про зняття "глибинних причин війни", що по суті означає де-факто капітуляцію України.

Власне, окрім відповідної стратегічної динаміки, війна Україна-РФ, і політичні протиріччя в її основі, є прикладом конфлікту із нульовою сумою, де реалізувати на практиці якісь "взаємно прийнятні компроміси" дуже важко.

Як наслідок все більш очевидно, що кавалерійський наскок щодо швидкого врегулювання не дасть результатів ні протягом перших 100 днів адміністрації Трампа 2.0., ні за перші півроку. Тобто наближається час певної переоцінки цілей і пріорітетів США щодо війни Україна-РФ.

Єдине, що замість радикального розвороту Трампа від спроб гратися в чесного брокера до підтримки України, як в нас все що сподіваються, може бути третій шлях - а саме втрата інтересу США за Дональда Трампа із подальшою передачею відповідальності до Європи повністю.
से पुनः पोस्ट किया:
Юрій Богданов avatar
Юрій Богданов
05.04.202515:51
Про біржу і фундаментальне, або ще раз поясню, чому Трамп вже не прокрутить фарш назад

Оці всі “червоні” котування біржі - дуже ефектні. Але не вони є проблемою. Є доволі обгрунтовані причини вважати, що біржовий ринок акцій (як і ринок крипти) давно існували у форматі бульбашки, особливо на хвилі АІ - істерії.

Короткострокові біржові коливання – це лише сигнал про занепокоєння інвесторів. Справжнє ж занурення відбувається в глибинах реального сектора і в міжнародних відносинах. Проте біржові реакції часто є тимчасовими і змінюються водночас зі «стрічкою новин». Щойно лунають оптимістичні заяви про нові торговельні угоди чи переговори, індекси можуть частково відновлюватися.

Проблема геть в іншому - заяви і дії Трампа і Ко матимуть більш глибокий вплив на економіку і безпеку, ніж курс акцій. Навіть якщо окремі мита і будуть переглянуті.

Тут я б виділив 4 очевидних наслідки: 

№ 1. Підрив довіри до США як головного стабілізатора світового порядку. Мова не стільки про силу, про політику чи цінності. Тут вже - про банальну надійність США як місця зберігання грошей, долара як платіжного інструменту, американського бізнесу і корпорацій як головних носіїв технологічного і управлінського прогресу. 

№ 2. Руйнування ланцюгів постачання. Останні приблизно так 4000 років економіка залежить від складних ланцюгів виробництва і логістики. Останні 50 років - прямо критично залежить, вона не буде коректно функціонувати. 

Якщо вводити високі мита та починати «дзеркальне» обмеження імпорту, ланцюги постачання починають сипатися. Це аж ніяк не зупиняється за один день, але й не відновлюється швидко. Акції можуть “відскочити” - тимчасово - а логістику і сталі звʼязки ви вже наламали. 

№ 3. Зростання інфляції та падіння попиту (в США і не тільки). Тарифи підвищують собівартість товарів і можуть розкручувати інфляцію. Це відбивається на купівельній спроможності громадян, які у підсумку купують менше товарів. Тривале зниження реальних доходів може призвести до затяжної рецесії та скорочення виробництва. 

Так, і ніякий рух виробництв назад в США не зʼявиться або не виправдає очікувань. І, звісно, ніякого вирівнювання доходів і подолання шаленого розриву між надбагатими і вже навіть середнім класом в США (та і в інших регіонах, особливо відносно бідних) не відбудеться. Буде гірше. 

№ 4. Глобальна дестабілізація та безпека. Тарифна війна не лише знижує довіру в економічній системі, а й може провокувати політичну дестабілізацію. Зменшення доходів у бідніших країнах (через падіння цін на їхню сировину) посилює ризик соціальних заворушень та масової міграції. Це я не кажу про ризик, наприклад, проблем з продовольством. 

Рецесія, падіння рівня життя, руйнування сталих виробничих ланцюгів потягне за собою політичне напруження і розквіт радикальних рухів. Тоді біржові «злети й падіння» виглядають дрібницею на тлі нових революцій, громадянських війн і просто війн.

Так, можна багато десятиліть будувати репутацію, а підірвати її за кілька років або навіть місяців. 

Так, можна потім казати “це я пожартував”, але фарш не покрутиться назад. 

Так, можна думати, що ти готуєш свою країну до протистояння з усім світом чи з конкретним Китаєм, але лише посилиш альянси проти себе. 

Так, ти можеш думати, що можеш керувати економікою 21 століття методами 18 століття і не зробити свою країну “знову великою”. Але отримати менш безпечний світ з набагато слабшою Америкою. 

Ти можеш що завгодно, коли ти ідіот. А біржа… біржа то другорядне. 

Підписатися на Богданова
16.04.202514:26
Китай заявляє, що ігноруватиме «гру в цифри» з боку США щодо тарифів.


«Ми будемо «боротися до кінця», якщо наші інтереси будуть порушені».



У торговельній політиці Китаю останніх років немає нічого імпровізованого — це продуманий, стратегічний розрахунок.

І цей розрахунок базується на визнанні факту: США більше не грають у гру партнерства. Пекін давно вирішив, що стримування Китаю — це нова стратегічна доктрина Вашингтона, яка переживе будь-якого президента, хоч Трампа, хоч Байдена.

Ще у 2018-му, коли Трамп почав торговельну війну, Китай намагався грати в довгу — вести переговори, шукати компроміси, демонструвати, що він відповідальний гравець глобальної економіки — але й мухлював, як і всі. Але ці спроби не дали результату: «перша фаза» торговельної угоди не скасувала тарифів, а Байден лише закріпив курс на стримування Китаю. І тепер, коли Трамп повернувся з новою хвилею тарифів буквально з перших тижнів свого другого терміну, у Пекіна залишився тільки один сценарій: оборона. Жорстка, пряма, іноді навіть демонстративна. Пекін читає ситуацію стратегічно. У їхній логіці США вирішили зіграти у «кінець підйому Китаю».

Те, що ми й бачимо, судячи з цієї новини.

Китай не просто реагує на політику Трампа — він діє, виходячи з розуміння того, що ситуація екзистенційна. Це не про гроші. Це про статус, про силу, про майбутнє. І саме тому відповідь Пекіна — не жест відчаю, а сигнал: Китай більше не буде грати за чужими правилами.

І ми вже бачимо, як виглядає ця нова стратегія.

По-перше, Китай перебудовує внутрішню економіку. Модель «подвійної циркуляції», де ставка робиться на внутрішній попит і технологічну самодостатність, — це не просто економічна реформа. Це фундаментальний розворот. Паралельно — посилення партійного контролю, соціального моніторингу, централізації. Усе це — елементи системної мобілізації.

По-друге, Китай розширює мережу зовнішніх зв’язків. «Один пояс, один шлях», угоди з країнами Глобального Півдня, спроби зайняти позицію захисника глобалізації — це дипломатичний маневр, що має дати Китаю моральну перевагу. Вашингтон грає в ізоляцію — Пекін хоче грати в інклюзивність.

По-третє, один з ключових зсувів — це внутрішній консенсус. Китайське суспільство, яке колись досить поблажливо ставилося до США, тепер переважно його не сприймає. І Пекін уміло цим користується. Антитрампівська риторика стала об’єднавчим чинником, навіть серед тих, хто не в захваті від місцевої влади. Коли ворог за межами настільки чіткий, всередині набагато легше тримати порядок.

І тут важливий момент: Китайська жорсткість — це не просто відповідь на зовнішній тиск, а частина внутрішньої трансформації. Пекін упевнений, що його економіка витримає. Що партійна стабільність забезпечена. Що технологічний прорив (згадаймо хоча б DeepSeek) можливий і без доступу до американських компонентів. Що суспільна підтримка — на боці влади, хай навіть частково згенерована пропагандою.

І, можливо, найцікавіше: Китай свідомо піднімає ставки. Пекін не виключає, що економічна війна переросте в обмежене військове протистояння. І він до цього готується. І в цьому — головний сигнал для США: нова торгова війна не буде повторенням 2018 року. Це буде війна іншого рівня.

Тому ключове питання зараз не в тому, хто правий. А в тому, чи усвідомлює Вашингтон, що перед ним уже не той Китай, що колись. І чи готові там до нової гри — у якій Пекін більше не боїться відповісти «око за око».
09.04.202508:31
Те, що будує Трамп — знищує те, що зробило США наддержавою.

У ХХ столітті США не просто стали домінуючою силою — вони перетворилися на архітектора глобального порядку. І цей досвід, яким би амбівалентним він не був, має серйозне значення для сучасної Європи, яка стоїть перед вибором: або залишитися в ролі пасивного споживача рішень, або знову навчитися їх диктувати.

"Американська ера" — це не про флагштоки й бургерну естетику. Це про системне, холоднокровне перетворення економічної переваги в політичний вплив. Після Другої світової війни світ фактично став моноамериканським: СРСР був виснажений, Європа — зруйнована, а США — повністю мобілізовані й переповнені промисловими потужностями. Вони не просто вистояли під час війни, вони розігріли свою економіку до межі: ВВП ріс, безробіття падало, середній дохід зростав. Частка ВПК у ВВП доходила до 40%. Це не просто успіх — це економічна наднова.

Програма ленд-лізу, яка на перший погляд виглядає як жест допомоги, насправді була майстерно продуманою інвестицією у власний вплив. США забезпечували союзників технікою та ресурсами, створюючи колосальний ринок збуту. Значна частина боргів так і не була повернута, але це було навіть вигідніше: сам факт боргу став інструментом політичного тиску. В обмін на "списання" Вашингтон вимагав відкриття ринків, розміщення резервів, участі в створених ним інституціях — від Бреттон-Вудської системи до НАТО.

Урок для Європи очевидний: глобальне домінування починається не з декларацій, а з промислових потужностей, політичної волі й вміння використовувати економіку як інструмент зовнішньої політики. США не просто збудували нову світову архітектуру — вони її закріпили через інституції, фінансову систему й культурний вплив. Американська мрія, культ споживання, масова культура — це не просто ідеї, це була валюта, за яку купували лояльність.

Європа в той момент опинилася в залежності. План Маршалла, незважаючи на свій позитивний імідж, був частиною ширшої стратегії перетворення континенту на платоспроможного, але контрольованого партнера. Ринки відкривалися, золото текло в США, політичні рішення ухвалювалися у Вашингтоні.

Тепер, коли старий світовий порядок хитається, настав час переглянути уроки минулого. Європа має всі шанси не повторювати роль васала. Суб'єктність не виникає з нуля — вона ґрунтується на відновленні промисловості, оборонного потенціалу та здатності формувати власний порядок денний.

Якщо ми хочемо говорити про європейську геополітичну вагу, недостатньо мати "цінності". Потрібно мати важелі. Ідеологія теж є інструментом, як це показали США — універсалізм і мрія про краще життя можуть бути не менш потужною зброєю, ніж авіаносець. Питання лише — хто її тримає в руках.

У світі, де все частіше говорять про багатополярність, головне — не просто знайти свою роль, а забезпечити собі право на гру. Американська ера показала, що це можливо — питання лише в тому, хто цього прагне достатньо сильно.
Можливо, ми щойно стали свідками найболючішої поразки адміністрації Трампа — не лише за останні місяці, а й, можливо, за століття американської зовнішньої політики.

Без гучних анонсів і фаєрверків США раптово дали задню у торговельній війні з Китаєм. Забудьте про 145% — тепер це абстрактне «зниження».

Що це означає? Передусім, публічне визнання поразки.

Міністр фінансів Скотт Бесент визнав очевидне: Америка втрачає темп росту в економіці. Формулювання дипломатичні, але суть проста — "ми більше не тягнемо цю гру". Іронія в тому, що Китай, Південна Корея та Японія — мають між собою дуже складні відносини, хто не знав, то вони одне одного і окуповували, і геноцидили, а почали між собою перемовини, як протистояти американському тиску. Поразка, зроблена власними руками.

Вдумайтесь ще раз: Китай, який позиціонувався як ворог, починає домовлятись координувати дії з Японією і Кореєю. Теж важливо — Європа не зробила перший крок. Навпаки, вони дали зрозуміти: обійдуться без Вашингтона і почали домовлятись з іншими країнами.

А США в цей момент здають позиції. Так виглядає стратегічний крах.

Це вже не просто програш в одній партії. Це кінець легенди про американську економічну гегемонію, яка трималась на тарифних ударах, агресивній риториці і впевненості, що всі все одно прийдуть домовлятись. Але тепер приходити ніхто не збирається.

Момент, коли Китай не просто витримав, а холоднокровно відповів і нав'язав свої правила гри — це тектонічний зсув у світовому порядку. США вперше за десятиліття виглядають не як драйвер світових процесів, а як країна, яка біжить доганяти.

У Трампа чітко проглядається російська школа «5D-шахів» яка завершила партію за два ходи.

Те, що адміністрація Трампа зруйнувала за кілька місяців, Штатам доведеться відновлювати поколіннями — у дипломатії, економіці, глобальному авторитеті. Це не поразка на один термін. Це стратегічна амнезія, яка коштуватиме дорого всім.

Вітаю у новій геополітичній реальності.
अधिक कार्यक्षमता अनलॉक करने के लिए लॉगिन करें।