лонгрід 💭
зараз займаюсь меморіальними дошками для одного заходу. дуже багато загиблих, зниклих безвісти військових.. часом лякає, що після сотні опрацювань серце не тьохкає, емпатія в нуль, ти - машина. бо коли вчитуєшся, страшно. зовсім молоді, красиві, розумні й талановиті люди: 20, 30, 50 років, мої однолітки, або й менше за мене віком. це страшно. знати когось особисто - боляче. не знати, може й не так.
я паяюсь на цьому, проте цей ляпас ще більше стимулює до русофобії та до того, аби щось робити. багато робити. ми не повернемо людей, на жаль. але живіть.
ось мене питали: "в чому сенс?" - в тому, що ми живі. коли дивлюсь на могили чи достобіса прапорців на Майдані, до прикладу, то й жахаюсь від самонавіювань, що сенсу немає.. а коли чую балади про "життягівно" і ліпше померти - це піздец. живіть.
я повертаюсь до театру, занять з дітками, написання сценаріїв, громадських ініціатив.. і сенс для мене є! в усьому, що я роблю або ж прагну робити. живіть ❤️🔥
