зими нема
фотки віршики марк
і я теж иноді
раніше був щоденник
тепер чорт зна шо
@thornysnow
і я теж иноді
раніше був щоденник
тепер чорт зна шо
@thornysnow
TGlist rating
0
0
TypePublic
Verification
Not verifiedTrust
Not trustedLocation
LanguageOther
Channel creation dateJan 22, 2022
Added to TGlist
Nov 02, 2024Linked chat
ася на зв’язку
2
Latest posts in group "зими нема"
17.05.202516:36
до речі, мого віршика надрукували у весняному леготі
тішуся, що там так багато знайомих людей, яких завжди дуже хотілося бачити на папері :)
тішуся, що там так багато знайомих людей, яких завжди дуже хотілося бачити на папері :)
17.05.202516:15
🐈
17.05.202513:08
Reposted from:
stav | ozero
16.05.202516:45
Привіт всім.
Це — Юрій Ліщук, більш відомий багатьом як stavozero.
На жаль, мій основний акаунт зламали. І також зловмисники видалили основний канал.
Тут було багато праці — переважно аудіозаписів із проєктів "калейдоскоп" та #WikipediaPoet.
Але, на щастя, всі мої записи є на комп'ютері, тому не проблемою буде ділитись з вами цим матеріалом знову.
А я же сподіватимусь на вашу підтримку.
Дякую, що залишаєтесь зі мною.
Це — Юрій Ліщук, більш відомий багатьом як stavozero.
На жаль, мій основний акаунт зламали. І також зловмисники видалили основний канал.
Тут було багато праці — переважно аудіозаписів із проєктів "калейдоскоп" та #WikipediaPoet.
Але, на щастя, всі мої записи є на комп'ютері, тому не проблемою буде ділитись з вами цим матеріалом знову.
А я же сподіватимусь на вашу підтримку.
Дякую, що залишаєтесь зі мною.
16.05.202516:38
сталася невимовна прикрість – у Юри Ліщука зламали акаунт, і заодно (хай їм пусто буде) видалили канал stavozero, який зробив чималий внесок у популяризацію укр поезії, і на якому була завантажена аудіозбірка віршів різних сучасних авторів «Калейдоскоп»
прошу підписатися на патреон Юри, де все ж залишилась частина WikipediaPoet, яка теж була на тому каналі, і підтримати його
прошу підписатися на патреон Юри, де все ж залишилась частина WikipediaPoet, яка теж була на тому каналі, і підтримати його
Reposted from:
Храм поезії
15.05.202520:58
Кщщ-щкщ-щ-дощщть-ить.
Дощить.
А я заперечую користь даху як єдиного, що може вберегти від несподіваної бурі.
Як вам таке, га?
Зрештою, бурі і створені для того, щоб кінчиком нігтя припідіймати залізні лати дірявого панциру і показувати. Показувати що? Світ алкоголю і наркотиків, звісно.
Жартую. Але людям варто придивитися до калюж.
/Спершу буря, потім дах, тепер калюжі! Жінко, ти з глузду з'їхала чи шо?/
Скажете ви, панове. Але правда не в цьому, правда не в вас і не в мені, вона – в калюжах. Так от.
Маленькі водойми, в яких вітер поховав рештки ранкового шторму в надії, що той більше звідти не вилізе. Та не даремно вітер уособлює в собі підліткову наївність. Я вже точно знаю, що там, під їхніми кірками.
Взяти хоч цю. Сіро-зелена ляпка на потрощеному асфальті з рожевими гвоздичками бензину. В її каламуті обов'язково живе буря, що тільки й жде твого пальця біля дзеркальної поверхні, аби затягти аж на самісіньке дно.
Дінь-дон шкільного дзвоника. Ні, ні! Дверного. До квартири твоєї найкращої подруги. А потім до подруги твоєї подруги. А потім ти стоїш посеред порожнього міста і слухаєш инший дзвоник. Зовсім инший..
/Та витягни вже того пальця з води: сидиш, мов навіжена!/
Звідки ви знаєте, що я сиджу, а не стою?
Та всім задоволеним і незадоволеним, і навіть наполовину задоволеним доведеться в цій воді замацюпуритись.
Вона має присмак плісняви під сходами до другого поверху в маленькому місті. Вона нагадує про міст, яким ти їхала до забутого батькового дому, так само забутого, як і цей міст, і ці сходи хрущовки. Як і хрущ, якого розчавив восьмирічний хлопчик на центральній площі.
О, повірте, ви захочете встромити пальця у землю, розрити її, аби тільки дізнатися, що було до восьмирічного хлопчика. До нього взагалі щось було? Було?
От і я не знаю.
Ні тобі першої закоханості, ні тобі першого катання на роликах, ні тобі першого вересня. От тобі й буря! От тобі й хлопчачі вугільняні очі. А я навіть не можу сказати в них, що стала мудрішою, що тепер нікому не дозволяю чавити хрущів. Чавлять-бо на кожному кроці.
І ви теж не стали. І мені ви нічого в очі сказати не можете. Частково тому, що ви їх не бачите, але хіба не в цьому був сенс?
Вони оповиті туманом зеленої калюжі. А пальці-то давно висохли.
Піду я у свій панцир. А під хатою треба посадити гвоздики.
Дикі.
#проза
Дощить.
А я заперечую користь даху як єдиного, що може вберегти від несподіваної бурі.
Як вам таке, га?
Зрештою, бурі і створені для того, щоб кінчиком нігтя припідіймати залізні лати дірявого панциру і показувати. Показувати що? Світ алкоголю і наркотиків, звісно.
Жартую. Але людям варто придивитися до калюж.
/Спершу буря, потім дах, тепер калюжі! Жінко, ти з глузду з'їхала чи шо?/
Скажете ви, панове. Але правда не в цьому, правда не в вас і не в мені, вона – в калюжах. Так от.
Маленькі водойми, в яких вітер поховав рештки ранкового шторму в надії, що той більше звідти не вилізе. Та не даремно вітер уособлює в собі підліткову наївність. Я вже точно знаю, що там, під їхніми кірками.
Взяти хоч цю. Сіро-зелена ляпка на потрощеному асфальті з рожевими гвоздичками бензину. В її каламуті обов'язково живе буря, що тільки й жде твого пальця біля дзеркальної поверхні, аби затягти аж на самісіньке дно.
Дінь-дон шкільного дзвоника. Ні, ні! Дверного. До квартири твоєї найкращої подруги. А потім до подруги твоєї подруги. А потім ти стоїш посеред порожнього міста і слухаєш инший дзвоник. Зовсім инший..
/Та витягни вже того пальця з води: сидиш, мов навіжена!/
Звідки ви знаєте, що я сиджу, а не стою?
Та всім задоволеним і незадоволеним, і навіть наполовину задоволеним доведеться в цій воді замацюпуритись.
Вона має присмак плісняви під сходами до другого поверху в маленькому місті. Вона нагадує про міст, яким ти їхала до забутого батькового дому, так само забутого, як і цей міст, і ці сходи хрущовки. Як і хрущ, якого розчавив восьмирічний хлопчик на центральній площі.
О, повірте, ви захочете встромити пальця у землю, розрити її, аби тільки дізнатися, що було до восьмирічного хлопчика. До нього взагалі щось було? Було?
От і я не знаю.
Ні тобі першої закоханості, ні тобі першого катання на роликах, ні тобі першого вересня. От тобі й буря! От тобі й хлопчачі вугільняні очі. А я навіть не можу сказати в них, що стала мудрішою, що тепер нікому не дозволяю чавити хрущів. Чавлять-бо на кожному кроці.
І ви теж не стали. І мені ви нічого в очі сказати не можете. Частково тому, що ви їх не бачите, але хіба не в цьому був сенс?
Вони оповиті туманом зеленої калюжі. А пальці-то давно висохли.
Піду я у свій панцир. А під хатою треба посадити гвоздики.
Дикі.
#проза
14.05.202515:45
12.05.202520:25
шішка апнулась😁😁😁
12.05.202520:24
12.05.202515:47
«ломикамінь»
...кажуть..
паростки ломикаменю
народжуються під снігом
і живуть в холоднечу..
...аж до сорока градусів!..
матусю,
а тато привезе нам квіточку з арктики?
* * *
мене вчили: в сюжетну арку
заходять навшпиньки,
щоби сніжний крук не закаркав,
і не зламав кілька шийних.
дядько-студень не любить шмарклів –
відриває разом зі шкірою.
та поки що літо і квітнуть маки.
хотів би я, та тримаю лопату для білого.
/в ім'я сина../
що такий самий шибайголова,
/..в ім'я сина/
і так само боїться круків.
/..насни мамині плавні рухи../
навколо все синє і
розтоплюється гарячим
сорокаградусним.
грець із ним.
та пам'ять вщент розірваним вітрилом
лежить на скелі, зверху – стиглий сніг;
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.¹
згадати би лишень, коли грудневі ґрати
обвили правдою мій кволий стан –
недаром
я людей боявсь тоді, дивився бігло карту,
і обминав їх, мов болючу рану.²
та все ж я тут, на річці, з льодоколом,
пробив каміння, виліз на айсберг імли,
пустив життя повз вуха й вийшов з кола,
в надії, що знайду будинок, повний поту й сліз.³
і я застиг.
а круки спускаються зграями
на мої посивілі плечі.
я не проти, нехай,
пам'ять зламано,
пізно викликати диспетчера.
пара хвилин, і мене затягне
в голодні зимові жорна.
я не біла ворона,
я – найчорніша з чорних.
до біса, напевно, усі ці химерні сни.
– що розкажете, пані пташко?
...
– невже? у мене колись був син?
пернаті кружляють над схилом
моїх думок.
я усміхаюсь шпариною в кризі
і сяю, немов галó.
ширше розправте крильця,
малі підсусідки, якими пишається бог.⁴
* * *
/в ім'я../
ми розминулися з життям.⁵
/..в ім'я/
я загубив тебе в снігах.
світ - наді мною й піді мною.
а я - під світом і над ним, ⁶
дай сил пробити білий колір,
дозволь явитись з-під труни.
* * *
..мамо, а купімо додому кактуса?
____
¹ – Іван Франко, збірка «Із днів журби», 1900, вірш «Я не скінчу тебе..».
² – Іван Франко, збірка «Із днів журби», 1900, вірш «Найгірше я людей боявсь тоді..».
³ – Михайль Семенко, збірка «Европа й ми», 1928- 1929, вірш «Европа й ми».
⁴ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору...».
⁵ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «Навколо мене – цвинтар душ..».
⁶ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «І діл поплив, поплив рікою..».
#вірші
...кажуть..
паростки ломикаменю
народжуються під снігом
і живуть в холоднечу..
...аж до сорока градусів!..
матусю,
а тато привезе нам квіточку з арктики?
* * *
мене вчили: в сюжетну арку
заходять навшпиньки,
щоби сніжний крук не закаркав,
і не зламав кілька шийних.
дядько-студень не любить шмарклів –
відриває разом зі шкірою.
та поки що літо і квітнуть маки.
хотів би я, та тримаю лопату для білого.
/в ім'я сина../
що такий самий шибайголова,
/..в ім'я сина/
і так само боїться круків.
/..насни мамині плавні рухи../
навколо все синє і
розтоплюється гарячим
сорокаградусним.
грець із ним.
та пам'ять вщент розірваним вітрилом
лежить на скелі, зверху – стиглий сніг;
слаба, безкрила, холодом прибита,
мов ластівка у річці зиму спить.¹
згадати би лишень, коли грудневі ґрати
обвили правдою мій кволий стан –
недаром
я людей боявсь тоді, дивився бігло карту,
і обминав їх, мов болючу рану.²
та все ж я тут, на річці, з льодоколом,
пробив каміння, виліз на айсберг імли,
пустив життя повз вуха й вийшов з кола,
в надії, що знайду будинок, повний поту й сліз.³
і я застиг.
а круки спускаються зграями
на мої посивілі плечі.
я не проти, нехай,
пам'ять зламано,
пізно викликати диспетчера.
пара хвилин, і мене затягне
в голодні зимові жорна.
я не біла ворона,
я – найчорніша з чорних.
до біса, напевно, усі ці химерні сни.
– що розкажете, пані пташко?
...
– невже? у мене колись був син?
пернаті кружляють над схилом
моїх думок.
я усміхаюсь шпариною в кризі
і сяю, немов галó.
ширше розправте крильця,
малі підсусідки, якими пишається бог.⁴
* * *
/в ім'я../
ми розминулися з життям.⁵
/..в ім'я/
я загубив тебе в снігах.
світ - наді мною й піді мною.
а я - під світом і над ним, ⁶
дай сил пробити білий колір,
дозволь явитись з-під труни.
* * *
..мамо, а купімо додому кактуса?
____
¹ – Іван Франко, збірка «Із днів журби», 1900, вірш «Я не скінчу тебе..».
² – Іван Франко, збірка «Із днів журби», 1900, вірш «Найгірше я людей боявсь тоді..».
³ – Михайль Семенко, збірка «Европа й ми», 1928- 1929, вірш «Европа й ми».
⁴ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «Ці виски, ці скрики під вітром злітають угору...».
⁵ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «Навколо мене – цвинтар душ..».
⁶ – Василь Стус, збірка «Палімпсести», 1971-1979, вірш «І діл поплив, поплив рікою..».
#вірші
12.05.202515:47
04.05.202511:47
дуже давно нічого не декламувала
04.05.202511:47
19.04.202518:18
Records
19.02.202523:59
107Subscribers30.11.202423:59
50Citation index02.11.202423:59
342Average views per post02.11.202423:59
382Average views per ad post15.04.202523:46
57.89%ER17.05.202505:02
212.62%ERR14.05.202515:45
Reposted from:Храм поезії
17.05.202516:15
🐈
17.05.202513:08
19.04.202518:18
17.05.202516:36
до речі, мого віршика надрукували у весняному леготі
тішуся, що там так багато знайомих людей, яких завжди дуже хотілося бачити на папері :)
тішуся, що там так багато знайомих людей, яких завжди дуже хотілося бачити на папері :)
12.05.202515:47
Log in to unlock more functionality.
