Анатолий Шарий
Україна Сейчас | УС: новини, політика, війна
Всевидящее ОКО: Україна | Новини
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лёха в Short’ах Long’ует
Лачен пише
Инсайдер UA | Україна | Новини
Анатолий Шарий
Україна Сейчас | УС: новини, політика, війна
Всевидящее ОКО: Україна | Новини
Мир сегодня с "Юрий Подоляка"
Труха⚡️Україна
Николаевский Ванёк
Лёха в Short’ах Long’ует
Лачен пише
Инсайдер UA | Україна | Новини
Анатолий Шарий
Україна Сейчас | УС: новини, політика, війна
Всевидящее ОКО: Україна | Новини
гриб з юґґота
Блогі
про життя, пригоди та творчість провідних письменників химерних жанрів 🧟♀️
з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater
інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
з ділових (і не дуже) питань: @buriedinwater
інші соцмережі: https://linktr.ee/shumskayeva
Рэйтынг TGlist
0
0
ТыпПублічны
Вертыфікацыя
Не вертыфікаваныНадзейнасць
Не надзейныРазмяшчэннеУкраїна
МоваІншая
Дата стварэння каналаApr 15, 2022
Дадана ў TGlist
Jun 21, 2023Прыкрепленая група
ГЗ
інсмутський закапелок
11
Блогі
15.02.202511:22
Малюнок Говарда Філіпса Лавкрафта у листі за 1925 рік, в якому він зображує себе як істоту, що прикриває голе тіло волоссям, поки біля вітрини магазину з речами стоїть плакат «Я хочу своє вбрання!» 👇🏼
🎩 Лавкрафт намалював це зображення не просто так. Деякий час свого проживання в Нью-Йорку чоловік мешкав на Клінтон-стріт у не надто добробутньому районі в однокімнатному помешканні, де йому частенько докучали миші. І якось він, нерідко працюючи допізна й засинаючи удень, уві сні пропустив… власне пограбування! Серед білого дня ніша для одягу була зламана його недобросовісними сусідами, через що Лавкрафт залишився без трьох костюмів, пальта, нещодавно придбаного йому дружиною, радіоприймача, який належав його другу Семюелю Лавмену, а також валізи Соні Ґрін. Все, що лишилося у чоловіка, — тонкий синій костюм.
📍 Звичайно, це не могло не обурити Лавкрафта, який так скрупульозно ставився до своїх фінансів і вкрай рідко витрачав їх на щось дороге. Розлючений, він ще неодноразово сипав прокльонами у бік своїх кривдників, а потім, вочевидь, трошки охолонувши, написав тітці лист із прикріпленим нижче малюнком, який описав ось так:
«Шкода, та шати мого дитинства, довголітні у своїй розкоші, тепер зрізані — а чи ж відібрані — у самому розквіті своїх перших десятиліть! Вони здавна знали стрункого юнака й розширювалися, аби вмістити огрядного містянина середнього віку, а потім же знову стискалися, аби огорнути по старості його зморщені ноги! А тепер вони зникли — зникли — та їхній сивий, зігнутий господар все ще живе, аби оплакувати своє оголення, та збираючи, з усіх сил, коло своїх худих боків пасма своєї довгої білої бороди, аби вона слугувала йому за одяг!».
🌚 Та не переживаймо, на довго Лавкрафт без одягу не лишився. За місяць Соня приїхала до свого чоловіка й придбала йому новісінькій літній костюм!
🎩 Лавкрафт намалював це зображення не просто так. Деякий час свого проживання в Нью-Йорку чоловік мешкав на Клінтон-стріт у не надто добробутньому районі в однокімнатному помешканні, де йому частенько докучали миші. І якось він, нерідко працюючи допізна й засинаючи удень, уві сні пропустив… власне пограбування! Серед білого дня ніша для одягу була зламана його недобросовісними сусідами, через що Лавкрафт залишився без трьох костюмів, пальта, нещодавно придбаного йому дружиною, радіоприймача, який належав його другу Семюелю Лавмену, а також валізи Соні Ґрін. Все, що лишилося у чоловіка, — тонкий синій костюм.
📍 Звичайно, це не могло не обурити Лавкрафта, який так скрупульозно ставився до своїх фінансів і вкрай рідко витрачав їх на щось дороге. Розлючений, він ще неодноразово сипав прокльонами у бік своїх кривдників, а потім, вочевидь, трошки охолонувши, написав тітці лист із прикріпленим нижче малюнком, який описав ось так:
«Шкода, та шати мого дитинства, довголітні у своїй розкоші, тепер зрізані — а чи ж відібрані — у самому розквіті своїх перших десятиліть! Вони здавна знали стрункого юнака й розширювалися, аби вмістити огрядного містянина середнього віку, а потім же знову стискалися, аби огорнути по старості його зморщені ноги! А тепер вони зникли — зникли — та їхній сивий, зігнутий господар все ще живе, аби оплакувати своє оголення, та збираючи, з усіх сил, коло своїх худих боків пасма своєї довгої білої бороди, аби вона слугувала йому за одяг!».
🌚 Та не переживаймо, на довго Лавкрафт без одягу не лишився. За місяць Соня приїхала до свого чоловіка й придбала йому новісінькій літній костюм!
21.02.202509:42
📍Коли я робила швидкий огляд кількох оповідань Лі Брекетт, то зазначала, що як на людину своєї епохи письменниця досить-таки толерантно ставиться до people of color. І все більше й більше знайомлячись з її доробком, я помічаю, що переважна частина її творчості присвячена саме колонізації в різних її проявах, від насадження своїх прав і звичаїв на обжитих територіях до незаконного вивезення позаземних істот з їхніх рідних домівок.
Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.
В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.
🧐 Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:
«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.
Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт 👇
«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».
«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».
👀 Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут, а за зазначеним вище оглядом зазирайте сюди. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…
Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.
В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.
🧐 Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:
«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.
Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт 👇
«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».
«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».
👀 Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут, а за зазначеним вище оглядом зазирайте сюди. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…
03.02.202514:31
📍 Сьогодні минає 66 років з передчасної смерті Генрі Каттнера. Письменнику стало погано, коли він відвідував офіс Warner Bros., а наступної ж ночі він помер уві сні, вочевидь, від серцевого нападу.
Творчість Каттнера є надзвичайно багатогранною: на мою думку, це той випадок, коли для кожного знайдеться щось, що припаде йому до душі. Хочете класичну детективну історію? Є. Гумористичні оповідки про мутантів, що живуть у глибинці, чи ж про професора-п’янчугу? У Каттнера й таке знайдеться. Серйозна нф про атомну війну та справжній тобі технотрилер про «радіо»? Залюбки! Неолавкрафтіана та данина міфам Ктулху? Пф..!
Варіативність творчості Каттнера, однак, зводиться до двох пунктів: Генрі вміє бути як надзвичайно кумедним, так і напрочуд серйозним. І саме про гумор як невідкладну частину його життя мені б і хотілося поговорити, проілюструвавши це кількома історіями з його життя👇
Загальновідомий факт, що більшість творів Каттнер написав у співавторстві зі своєю дружиною Кетрін Люсіль Мур, як це й було з їхньою детективною історією The Brass Ring. Його друг, Едмонд Гамільтон, пригадував, як колись гостював у Генрі, який йому розповів таке:
«Він, сушачи собі голову, просидів за столом цілий день, не в змозі розпочати один розділ, тож і вирішив прогулятися, кілька годин блукаючи вздовж і впоперек пляжем. Повітря було чудовим, але жодних ідей у нього так і не з'явилося. Він втомлено повернувся до будинку, сів за стіл, а там, поруч із його друкарською машинкою, лежав повністю дописаний розділ».
Згодом Гамільтон, прочитавши цю історію, почав ділитися з Генрі своїми враженнями, хвалячи його за сцену, де друг майстерно прописав епізод раптового вбивства у темряві, пронизаний насильством:
«Він відповів: "Дякую. Це написала моя дружина"».
📍 Подібний коментар Генрі написав у есе до антології My Best Science Fiction Story, що складалася з оповідань, які письменники називали найкращими у своєму творчому доробку. Генрі обрав історію Don’t Look Now, яку порівнював з творчістю Жуля Верна, Лоренса Стерна, Герберта Веллса, а також Біблією. Наводжу приклад хвалебної оди:
«Мало того, я можу чесно сказати, що це моє улюблене оповідання, тому що я перечитав усі інші, що були вже опубліковані, і вони викликали у мене огиду. З тих чи інших причин я не дійшов до перечитування Don’t Look Now, а тому можу розглядати її неупередженим, критичним, схожим на дорогоцінний камінь оком щасливого творця».
Далі Генрі розповідає, як для нього важливо підтримувати себе самого в тому, що його твори варті уваги, бо інакше він би «розірвав і себе, і редактора». Але з цією історією не трапилося такого, і ось чому:
«Але, на щастя, я не перечитував Don’t Look Now відколи вона була написана, тож можу цілком справедливо зазначити, що це моя улюблена історія.
Хай там що, її написала моя дружина».
🖤 Пам’ятний допис про Генрі також виходив і торік. Там Пол Андерсон ділився тим, як незадовго до смерті колеги відвідав його, тож якщо ви не читали цю історію, то обов’язково зазирайте сюди.
Творчість Каттнера є надзвичайно багатогранною: на мою думку, це той випадок, коли для кожного знайдеться щось, що припаде йому до душі. Хочете класичну детективну історію? Є. Гумористичні оповідки про мутантів, що живуть у глибинці, чи ж про професора-п’янчугу? У Каттнера й таке знайдеться. Серйозна нф про атомну війну та справжній тобі технотрилер про «радіо»? Залюбки! Неолавкрафтіана та данина міфам Ктулху? Пф..!
Варіативність творчості Каттнера, однак, зводиться до двох пунктів: Генрі вміє бути як надзвичайно кумедним, так і напрочуд серйозним. І саме про гумор як невідкладну частину його життя мені б і хотілося поговорити, проілюструвавши це кількома історіями з його життя👇
Загальновідомий факт, що більшість творів Каттнер написав у співавторстві зі своєю дружиною Кетрін Люсіль Мур, як це й було з їхньою детективною історією The Brass Ring. Його друг, Едмонд Гамільтон, пригадував, як колись гостював у Генрі, який йому розповів таке:
«Він, сушачи собі голову, просидів за столом цілий день, не в змозі розпочати один розділ, тож і вирішив прогулятися, кілька годин блукаючи вздовж і впоперек пляжем. Повітря було чудовим, але жодних ідей у нього так і не з'явилося. Він втомлено повернувся до будинку, сів за стіл, а там, поруч із його друкарською машинкою, лежав повністю дописаний розділ».
Згодом Гамільтон, прочитавши цю історію, почав ділитися з Генрі своїми враженнями, хвалячи його за сцену, де друг майстерно прописав епізод раптового вбивства у темряві, пронизаний насильством:
«Він відповів: "Дякую. Це написала моя дружина"».
📍 Подібний коментар Генрі написав у есе до антології My Best Science Fiction Story, що складалася з оповідань, які письменники називали найкращими у своєму творчому доробку. Генрі обрав історію Don’t Look Now, яку порівнював з творчістю Жуля Верна, Лоренса Стерна, Герберта Веллса, а також Біблією. Наводжу приклад хвалебної оди:
«Мало того, я можу чесно сказати, що це моє улюблене оповідання, тому що я перечитав усі інші, що були вже опубліковані, і вони викликали у мене огиду. З тих чи інших причин я не дійшов до перечитування Don’t Look Now, а тому можу розглядати її неупередженим, критичним, схожим на дорогоцінний камінь оком щасливого творця».
Далі Генрі розповідає, як для нього важливо підтримувати себе самого в тому, що його твори варті уваги, бо інакше він би «розірвав і себе, і редактора». Але з цією історією не трапилося такого, і ось чому:
«Але, на щастя, я не перечитував Don’t Look Now відколи вона була написана, тож можу цілком справедливо зазначити, що це моя улюблена історія.
Хай там що, її написала моя дружина».
🖤 Пам’ятний допис про Генрі також виходив і торік. Там Пол Андерсон ділився тим, як незадовго до смерті колеги відвідав його, тож якщо ви не читали цю історію, то обов’язково зазирайте сюди.
18.02.202511:47
💀 «Анатомія: історія кохання» Дани Шварц — це книжка, в якій я абсолютно тверезо можу перерахувати всі її хиби, що з першого ж розділу з легкістю впадають в очі, та чомусь мені все одно не хочеться її сварити та розносити друзки. Що дійсно цікаво, враховуючи дуже банальну лінію кохання, мерісьюшність головної героїні, карикатурне змалювання тогочасної епохи, засноване на якихось загальних уявленнях про той час, а також багато-багато іншого, однак пройдемося усім поступово 👇
Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.
💀 У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже 🌚
❌ Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіба там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? 🥲 Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.
💀 Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.
Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.
💀 У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже 🌚
❌ Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіба там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? 🥲 Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.
💀 Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.
16.02.202512:03
👀 Агов, а хто ще собі не зробив подарунок на честь Дня книгодарування і не підписався на найкращі книжкові канали? Бігом виправлятися!
14.02.202511:42
💖 Сьогодні, як всі ми знаємо, крім свята, присвяченого всім закоханим, ще й День книгодарування. На честь цього об’єднуємося з крутими книжковими каналами, аби подарувати вам крутезну добірку, де ви знайдете все-все-все про книжки! А вони, як ми знаємо, бувають геть різні, тож гарантую, що і серед цих каналів ви знаєдете щось, що вас потішить…
…тож ТИЦЬ! 👀
…тож ТИЦЬ! 👀
05.02.202510:47
☝🤓 Дайджести повертаються! У січні читали такі дописи:
1. Як Едмонд Гамільтон випадково став натхненням для історії Рея Бредбері The Dwarf.
2. Автобіографічний нарис Кларка Ештона Сміта.
3. Баталія між Говардом Філіпсом Лавкрафтом та Форрестом Акерманом.
4. Кілька фактів про саму себе від Кетрін Люсіль Мур.
5. Спільночит коміксу «Щось убиває дітей».
📍 Крім того, перший місяць року відзначився ще й тим, що все ж відкрилася завіса того, що я працюю для Видавництва Жупанського над збіркою оповідань Каттнера 🤫
Ще принагідно запрошую вас зазирнути до свого каналу про старий Голлівуд (дописи там виходитимуть рідше, але все ж виходитимуть 🌚), а ще хочу додатково відзвітуватися про наш грудневий збір, аби він не залишилося не поміченим в основному дописі.
Стартуємо непогано!
#грибний_дайджест
1. Як Едмонд Гамільтон випадково став натхненням для історії Рея Бредбері The Dwarf.
2. Автобіографічний нарис Кларка Ештона Сміта.
3. Баталія між Говардом Філіпсом Лавкрафтом та Форрестом Акерманом.
4. Кілька фактів про саму себе від Кетрін Люсіль Мур.
5. Спільночит коміксу «Щось убиває дітей».
📍 Крім того, перший місяць року відзначився ще й тим, що все ж відкрилася завіса того, що я працюю для Видавництва Жупанського над збіркою оповідань Каттнера 🤫
Ще принагідно запрошую вас зазирнути до свого каналу про старий Голлівуд (дописи там виходитимуть рідше, але все ж виходитимуть 🌚), а ще хочу додатково відзвітуватися про наш грудневий збір, аби він не залишилося не поміченим в основному дописі.
Стартуємо непогано!
#грибний_дайджест
31.01.202509:09
Ну що, настав час ділитися своїми думками про «Щось убиває дітей»! Як я вже зазначала, враження від коміксу у мене вкрай приємні, але давайте послідовно 👇
Є тобі маленьке й тихе містечко Арчерс Пік, в якому один підліток стає свідком кривавої розправи над своїми друзями. Його товариші є далеко не єдиними, на кого чекала страшна недоля: в місті масово зникають діти, а точніше не просто зникають — їх щось убиває. Істерія, паніка та розпач охоплюють мешканців Арчерс Пік, аж поки до міста не заявляється загадкова незнайомка, яка дечим відрізняється від решти людей. Еріка Забійник (так звати нашу загадкову героїню) має кілька секретів у себе за пазухою, що й робить її єдиною, хто здатний зупинити пошесть, яка тероризує місто…
📍 Сюжет неба з зірок дійсно не хапає, адже навіть не сильно напружуючись, можна з легкістю назвати пару-трійку історій з подібними зав’язками (як мінімум «Воно» та «Дивні дива»). Але, як на мене, в цьому й полягає чар цього коміксу: ви отримуєте рівно те, чого й очікуєте, тим паче, у нас тут дійсно приємна обгортка з цікавими героями, недомовками, що інтригують якнайшвидше братися за наступні частини, та яскравим візуалом. Сюжет розгортається надзвичайно жваво, діалоги збивають з ніг своїми променистими дотепами, а мальовка майстерно передає напружену атмосферу, нерідко шокуючи кривавими й жорстокими зображеннями.
Ця історія темна, жорстока, але місцями така…приємна й ностальгічна, знаєте? У ній ви знайдете те, що точно припаде до душі більшості прихильників класичних горорів, до того ж тут у нас це все щедро приправлене загадками, на які ви хотітимете дізнатися відповіді вже зараз.
📍 Від мене коміксу 4/5. Один бал все ж відніму за те, що відчуття, немов ви це все десь бачили все одно пронизуватиме вас, коли ви читатимете цю історію. А інших претензій я геть не маю — чудовий комікс, з яким можна провести приємний вечір.
Зазирайте до інших каналів, з якими я спільночитала цю історію:
🤓 UAGEEK
🙅♂️ КОНТРОВЕРЗА❌
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
Ілюстрація: Дайк Руан
Є тобі маленьке й тихе містечко Арчерс Пік, в якому один підліток стає свідком кривавої розправи над своїми друзями. Його товариші є далеко не єдиними, на кого чекала страшна недоля: в місті масово зникають діти, а точніше не просто зникають — їх щось убиває. Істерія, паніка та розпач охоплюють мешканців Арчерс Пік, аж поки до міста не заявляється загадкова незнайомка, яка дечим відрізняється від решти людей. Еріка Забійник (так звати нашу загадкову героїню) має кілька секретів у себе за пазухою, що й робить її єдиною, хто здатний зупинити пошесть, яка тероризує місто…
📍 Сюжет неба з зірок дійсно не хапає, адже навіть не сильно напружуючись, можна з легкістю назвати пару-трійку історій з подібними зав’язками (як мінімум «Воно» та «Дивні дива»). Але, як на мене, в цьому й полягає чар цього коміксу: ви отримуєте рівно те, чого й очікуєте, тим паче, у нас тут дійсно приємна обгортка з цікавими героями, недомовками, що інтригують якнайшвидше братися за наступні частини, та яскравим візуалом. Сюжет розгортається надзвичайно жваво, діалоги збивають з ніг своїми променистими дотепами, а мальовка майстерно передає напружену атмосферу, нерідко шокуючи кривавими й жорстокими зображеннями.
Ця історія темна, жорстока, але місцями така…приємна й ностальгічна, знаєте? У ній ви знайдете те, що точно припаде до душі більшості прихильників класичних горорів, до того ж тут у нас це все щедро приправлене загадками, на які ви хотітимете дізнатися відповіді вже зараз.
📍 Від мене коміксу 4/5. Один бал все ж відніму за те, що відчуття, немов ви це все десь бачили все одно пронизуватиме вас, коли ви читатимете цю історію. А інших претензій я геть не маю — чудовий комікс, з яким можна провести приємний вечір.
Зазирайте до інших каналів, з якими я спільночитала цю історію:
🤓 UAGEEK
🙅♂️ КОНТРОВЕРЗА❌
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
Ілюстрація: Дайк Руан
12.02.202510:55
🎓 Якщо ви візьметеся читати біографічні й автобіографічні нотатки Едмонда Гамільтона, майже в кожній з них на вас чекатиме згадка його феноменального розуму, страхітливо дріб’язкової пам’яті та потужної любові до книжок. Письменник, виявляється, володів цими якостями ще з дитинства, і юнаком уже встиг стати справжньою зіркою у місті, в якому зростав. І геть не тому, що він писав, а завдяки своїм академічним досягненням!
Лі Брекетт характеризувала свого чоловіка у дитинстві як «вундеркінда» й не була далекою від правди: Гамільтон вступив до старшої школи у десять років, а випустився в чотирнадцять! Цікаво, що в школі аналогічні рекорди рвала й сестра Едмонда, випустившись раніше за решту своїх однокласників.
📍 Гамільтон, зрештою, вступив до Вестмінстерського коледжу, де продовжував наполегливо навчатися: професор фізики навіть відзначив те, що оцінка хлопця на екзамені була найвищою за всі роки його викладання. Тривалий час Едмонд планував стати інженером, тож не дивно, що він робив нахил у цей бік.
Він також згадував 👇
«Я розпочав другий курс п'ятнадцятирічним інтелектуалом. Я смалив люльку й читав Шоу, О’Ніла та Ібсена. Спеціалізувався на фізиці, однак після першого року навчання мені набридло».
Брекетт згадувала, що в дитинстві Гамільтон не просто сидів на місці, вивчав нове й читав: він був активним юнаком, котрий мав чимало друзів, і, врешті, це й стало наслідком того, що Едмонд став регулярно прогулювати навчання. Давалася в знаки й різниця у віці з одногрупниками, через Гамільтон все більше й більше замикався в собі, перемкнувшись на літературу. Так Едмонда й відрахували на третьому курсі навчання: родину це неабияк засмутило, однак підтримувати єдиного сина вони не припинили. Зрештою, омріяну інженерську професію Гамільтон змінив на роботу клерка на залізничній станції в Пенсильванії.
✍ У 1924 році Едмонд пішов з роботи й почав писати. Вже за два роки почалася абсолютно інша, можна сказати, фантастична віха в житті Гамільтона, — вихід його дебютного оповідання у Weird Tales, що називалося The Monster-God of Mamurth, з якого й почалася його успішна й плідна письменницька кар’єра.
Лі Брекетт характеризувала свого чоловіка у дитинстві як «вундеркінда» й не була далекою від правди: Гамільтон вступив до старшої школи у десять років, а випустився в чотирнадцять! Цікаво, що в школі аналогічні рекорди рвала й сестра Едмонда, випустившись раніше за решту своїх однокласників.
📍 Гамільтон, зрештою, вступив до Вестмінстерського коледжу, де продовжував наполегливо навчатися: професор фізики навіть відзначив те, що оцінка хлопця на екзамені була найвищою за всі роки його викладання. Тривалий час Едмонд планував стати інженером, тож не дивно, що він робив нахил у цей бік.
Він також згадував 👇
«Я розпочав другий курс п'ятнадцятирічним інтелектуалом. Я смалив люльку й читав Шоу, О’Ніла та Ібсена. Спеціалізувався на фізиці, однак після першого року навчання мені набридло».
Брекетт згадувала, що в дитинстві Гамільтон не просто сидів на місці, вивчав нове й читав: він був активним юнаком, котрий мав чимало друзів, і, врешті, це й стало наслідком того, що Едмонд став регулярно прогулювати навчання. Давалася в знаки й різниця у віці з одногрупниками, через Гамільтон все більше й більше замикався в собі, перемкнувшись на літературу. Так Едмонда й відрахували на третьому курсі навчання: родину це неабияк засмутило, однак підтримувати єдиного сина вони не припинили. Зрештою, омріяну інженерську професію Гамільтон змінив на роботу клерка на залізничній станції в Пенсильванії.
✍ У 1924 році Едмонд пішов з роботи й почав писати. Вже за два роки почалася абсолютно інша, можна сказати, фантастична віха в житті Гамільтона, — вихід його дебютного оповідання у Weird Tales, що називалося The Monster-God of Mamurth, з якого й почалася його успішна й плідна письменницька кар’єра.
08.02.202509:26
А ви знали, що письменниця-фантастка Урсула Ле Ґвін не надто втішно відгукувалася про творчість Дж. К. Ролінґ? 🤔
Про це авторка побічно заявила у своєму есе Art, Information, Theft, and Confusion, Part Two. Суть слів Урсули стає більш зрозумілою, якщо ви коли-небудь читали її роман «Чарівник Земномор'я», головний герой якого також відвідував школу магії та навчався чародійству. На мою думку, на цьому подібність творів закінчується, та й сама Урсула не вважала, що Ролінґ якось її «обікрала».
Тож ось, які думки стосовно поттеріани Ле Ґвін виклала у своєму матеріалі:
«Тоді ж яка різниця між тим, аби перебувати під впливом твору й визнавати це, а також перебувати під впливом твору й не визнавати це?
Останнє — це ситуація, яку я спостерігаю зі своїм "Чарівником Земномор'я" та "Гаррі Поттером" Дж. К. Ролінґ. Не мені належить ідея школи для чарівників, а якщо вона й є чиєюсь, то тоді вона належить Т. Г. Вайту, хоч він і зробив це в одному побіжному рядку й ніяк далі не розкривав. Я була першою, хто це зробив. Роками пізніше Ролінґ взяла ідею й розвинула її в інших напрямках. Вона не плагіатила. Вона нічого не копіювала. Насправді її книжка не могла бути ще більш відмінною від моєї стилем, духом тощо. Єдине, що мене турбує, так це її очевидне небажання визнати, що вона навчилася будь-чому від інших письменників. І поки неосвічені критики вихваляли її неймовірну оригінальність у винайденні ідеї школи для чарівників, деякі з них, здавалося, навіть вірили, що та винайшла фентезі, вона дозволяла їм це робити. Це, на мою думку, ницо, а в довгостроковій перспективі ще й нерозумно».
📍 У 2004 та 2005 роках для The Guardian Урсула додала ще кілька слів до своєї думки про творчість Ролінґ:
«Коли так багацько дорослих критиків говорили про "надзвичайну оригінальність" першої книжки про Гаррі Поттера, я прочитала її, аби зрозуміти, навколо чого весь цей ажіотаж, і лишилась дещо спантеличеною; це скидається на жваве дитяче фентезі вкупі зі "шкільним романом", що є непоганим для своєї вікової групи, однак воно стилістичне скупе, вторинне на вигадку, а також дещо лиховісне етично».
«Я, на відміну від деяких, не відчуваю, що вона мене обікрала. Однак вона б могла бути більш вдячною до своїх попередників. Я була здивована критикам, які вважали першу книжку надзвичайно оригінальною. Вона має багато переваг, та оригінальність — не одна з них».
☝ Як приклад хорошого й правильного «запозичення», Ле Ґвін наводить свою роботу з творчістю Філіпа К. Діка, який вплинув на її книжку The Lathe of Heaven. За її словами, суть полягає в тому, аби вичленувати різницю між тупим копіюванням та застосуванням технік з первинного тексту до свого твору. У цьому випадку: домішування східного містицизму до роману західного зразка.
«Я багато чому навчилась від Філа Діка. Я відкрито та з гордістю визнаю свій борг. До того ж, я йому про це розповіла. Ми знаємо, що так чи інакше впливаємо один на одного, й усвідомлюємо схожість того, що намагаємося робити, обмінюючись ідеями про це та про письменництво у наших листах».
Про це авторка побічно заявила у своєму есе Art, Information, Theft, and Confusion, Part Two. Суть слів Урсули стає більш зрозумілою, якщо ви коли-небудь читали її роман «Чарівник Земномор'я», головний герой якого також відвідував школу магії та навчався чародійству. На мою думку, на цьому подібність творів закінчується, та й сама Урсула не вважала, що Ролінґ якось її «обікрала».
Тож ось, які думки стосовно поттеріани Ле Ґвін виклала у своєму матеріалі:
«Тоді ж яка різниця між тим, аби перебувати під впливом твору й визнавати це, а також перебувати під впливом твору й не визнавати це?
Останнє — це ситуація, яку я спостерігаю зі своїм "Чарівником Земномор'я" та "Гаррі Поттером" Дж. К. Ролінґ. Не мені належить ідея школи для чарівників, а якщо вона й є чиєюсь, то тоді вона належить Т. Г. Вайту, хоч він і зробив це в одному побіжному рядку й ніяк далі не розкривав. Я була першою, хто це зробив. Роками пізніше Ролінґ взяла ідею й розвинула її в інших напрямках. Вона не плагіатила. Вона нічого не копіювала. Насправді її книжка не могла бути ще більш відмінною від моєї стилем, духом тощо. Єдине, що мене турбує, так це її очевидне небажання визнати, що вона навчилася будь-чому від інших письменників. І поки неосвічені критики вихваляли її неймовірну оригінальність у винайденні ідеї школи для чарівників, деякі з них, здавалося, навіть вірили, що та винайшла фентезі, вона дозволяла їм це робити. Це, на мою думку, ницо, а в довгостроковій перспективі ще й нерозумно».
📍 У 2004 та 2005 роках для The Guardian Урсула додала ще кілька слів до своєї думки про творчість Ролінґ:
«Коли так багацько дорослих критиків говорили про "надзвичайну оригінальність" першої книжки про Гаррі Поттера, я прочитала її, аби зрозуміти, навколо чого весь цей ажіотаж, і лишилась дещо спантеличеною; це скидається на жваве дитяче фентезі вкупі зі "шкільним романом", що є непоганим для своєї вікової групи, однак воно стилістичне скупе, вторинне на вигадку, а також дещо лиховісне етично».
«Я, на відміну від деяких, не відчуваю, що вона мене обікрала. Однак вона б могла бути більш вдячною до своїх попередників. Я була здивована критикам, які вважали першу книжку надзвичайно оригінальною. Вона має багато переваг, та оригінальність — не одна з них».
☝ Як приклад хорошого й правильного «запозичення», Ле Ґвін наводить свою роботу з творчістю Філіпа К. Діка, який вплинув на її книжку The Lathe of Heaven. За її словами, суть полягає в тому, аби вичленувати різницю між тупим копіюванням та застосуванням технік з первинного тексту до свого твору. У цьому випадку: домішування східного містицизму до роману західного зразка.
«Я багато чому навчилась від Філа Діка. Я відкрито та з гордістю визнаю свій борг. До того ж, я йому про це розповіла. Ми знаємо, що так чи інакше впливаємо один на одного, й усвідомлюємо схожість того, що намагаємося робити, обмінюючись ідеями про це та про письменництво у наших листах».
01.02.202509:33
1 лютого 1977 року помер Едмонд Гамільтон.
Творчий доробок Гамільтона такий, що там дійсно є що читати (й врешті начитатися! 🌚), хоч він і складається переважно з науково-фантастичних оповідок, що зрідка тяжіли у бік готичної чи химерної прози.
📍 Попри те, що Гамільтон, як і його дружина, Лі Брекетт, постійно випускали щось з-під свого пера, вони, на відміну від подружжя Каттнерів, за своє життя разом написали твір у співавторстві один з одним тільки раз. Кілька разів у них відбувалися так звані «неофіційні колаборації», які полягали в тому, що хтось комусь допомагав дописувати твір, позичав ідеї тощо. Головною проблемою, чому подружжя не писало нічого разом, була відмінність письменницьких методів. Лі писала «з нуля», без попередньо прописаного сюжету, а Ед же продумував усе заздалегідь. Про те, що писати разом вони не можуть Ед і Лі дізналися, коли на початку свого спільного життя Брекетт писала історію на замовлення, дала почитати її уривок Гамільтону й не змогла пояснити чоловіку, що відбуватиметься далі, тому що вона цього ще не придумала. Лі жартома казала, що цей епізод ледве не зірвав їм шлюб, тому що пара через це «погавкалася» й Брекетт все ж почала переписувати оповідку.
📍 Їхня перша офіційна колаборація сталася завдяки Гарлану Еллісону: він запропонував їм написати оповідання для своєї збірки оповідань (зрештою історія ввійшла до його антології The Last Dangerous Visions), на що подружжя погодилося й написало історію Stark and the Star Kings, в якому повертаються до своїх улюблених героїв та об’єднують їх в один всесвіт. За свого життя Гамільтон не встиг побачити це оповідання.
Брекетт пережила свого чоловіка всього лишень на рік з копійками. Перед його смертю вона встигла представити пам’ятну премію Hamilton Award, яка, через її поспішну смерть незабаром після свого чоловіка, обернулася на Hamilton-Brackett Award. Вручення нагород тривало до 1986 року.
📍 Смерть Гамільтона свого часу сколихнула всіх прихильників нф: багато в чому він був новатором, включно з тим, що саме в його творах вперше з’явилася ідея того, що людина може виходити на поверхню інших планет у спеціальних костюмах-скафандрах. Тож, як йшлося у посмертній нотатці, присвячений Гамільтону в журналі Locus:
«Його кар’єра простягалася на всю історію сучасної наукової фантастики, а сам він був її головним засновником. З його смертю нас полишає частина нашого світу».
Творчий доробок Гамільтона такий, що там дійсно є що читати (й врешті начитатися! 🌚), хоч він і складається переважно з науково-фантастичних оповідок, що зрідка тяжіли у бік готичної чи химерної прози.
📍 Попри те, що Гамільтон, як і його дружина, Лі Брекетт, постійно випускали щось з-під свого пера, вони, на відміну від подружжя Каттнерів, за своє життя разом написали твір у співавторстві один з одним тільки раз. Кілька разів у них відбувалися так звані «неофіційні колаборації», які полягали в тому, що хтось комусь допомагав дописувати твір, позичав ідеї тощо. Головною проблемою, чому подружжя не писало нічого разом, була відмінність письменницьких методів. Лі писала «з нуля», без попередньо прописаного сюжету, а Ед же продумував усе заздалегідь. Про те, що писати разом вони не можуть Ед і Лі дізналися, коли на початку свого спільного життя Брекетт писала історію на замовлення, дала почитати її уривок Гамільтону й не змогла пояснити чоловіку, що відбуватиметься далі, тому що вона цього ще не придумала. Лі жартома казала, що цей епізод ледве не зірвав їм шлюб, тому що пара через це «погавкалася» й Брекетт все ж почала переписувати оповідку.
📍 Їхня перша офіційна колаборація сталася завдяки Гарлану Еллісону: він запропонував їм написати оповідання для своєї збірки оповідань (зрештою історія ввійшла до його антології The Last Dangerous Visions), на що подружжя погодилося й написало історію Stark and the Star Kings, в якому повертаються до своїх улюблених героїв та об’єднують їх в один всесвіт. За свого життя Гамільтон не встиг побачити це оповідання.
Брекетт пережила свого чоловіка всього лишень на рік з копійками. Перед його смертю вона встигла представити пам’ятну премію Hamilton Award, яка, через її поспішну смерть незабаром після свого чоловіка, обернулася на Hamilton-Brackett Award. Вручення нагород тривало до 1986 року.
📍 Смерть Гамільтона свого часу сколихнула всіх прихильників нф: багато в чому він був новатором, включно з тим, що саме в його творах вперше з’явилася ідея того, що людина може виходити на поверхню інших планет у спеціальних костюмах-скафандрах. Тож, як йшлося у посмертній нотатці, присвячений Гамільтону в журналі Locus:
«Його кар’єра простягалася на всю історію сучасної наукової фантастики, а сам він був її головним засновником. З його смертю нас полишає частина нашого світу».
24.02.202510:25
Ніякі слова сьогодні не будуть промовистішими за дії, тому тримайте добірку актуальних зборів, спрямованих на допомогу тим, хто віддано боронить нашу землю 👇
📍Збір від Варварів для повітряної розвідки на Харківському напрямку.
📍Збір на авто для бригади чоловіка моєї колеги.
📍Збір для морської піхоти на Покровському напрямку.
📍Збір на автівку.
📍Збір на антену Avenger.
📍Памʼятний збір на дрони та машину для 93 омбр.
Безмежна вдячність Збройним Силам України. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя у боротьбі за нашу свободу.
Слава Україні! 🇺🇦
📍Збір від Варварів для повітряної розвідки на Харківському напрямку.
📍Збір на авто для бригади чоловіка моєї колеги.
📍Збір для морської піхоти на Покровському напрямку.
📍Збір на автівку.
📍Збір на антену Avenger.
📍Памʼятний збір на дрони та машину для 93 омбр.
Безмежна вдячність Збройним Силам України. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя у боротьбі за нашу свободу.
Слава Україні! 🇺🇦
Увайдзіце, каб разблакаваць больш функцый.
