щоденник Мандзюк 🤍
关联群组
штучки Мандзюк чат
46
订阅者
31 586
24 小时
40%一周
87-0.3%一个月
550-1.7%
引用指数
0
提及0频道上的转发0频道上的提及0
每帖平均覆盖率
10 602
12 小时9 6590%24 小时10 6020%48 小时9 9680%
参与率 (ER)
12.7%
转发36评论65反应1.2K
覆盖率参与率 (ERR)
0%
24 小时0%一周0%一个月0%
每则广告帖子的平均覆盖率
0
1 小时00%1 – 4 小时00%4 - 24 小时00%
"щоденник Мандзюк 🤍" 群组最新帖子
01.03.202517:58
хочу поділитися з вами тим, що допоможе зберегти сімейні історії для майбутніх поколінь. це перша в україні книга для збереження історії батьків! ✨
як цінно мати можливість зафіксувати життєвий шлях наших матусь, розпитати їх про моменти, які зазвичай залишаються поза буденними розмовами. ця книга точно допоможе зберегти хоча б частинку їхнього світу – для нас і наших дітей. вона зробить нашу сімейну історію глибшою, теплішою, живою ❤️🩹
давайте разом берегти свої родинні історії та передавати їх далі!
як вам така ідея? хотіли б мати таку книгу для своєї родини? діліться в коментарях! 💬
як цінно мати можливість зафіксувати життєвий шлях наших матусь, розпитати їх про моменти, які зазвичай залишаються поза буденними розмовами. ця книга точно допоможе зберегти хоча б частинку їхнього світу – для нас і наших дітей. вона зробить нашу сімейну історію глибшою, теплішою, живою ❤️🩹
давайте разом берегти свої родинні історії та передавати їх далі!
як вам така ідея? хотіли б мати таку книгу для своєї родини? діліться в коментарях! 💬
+2
01.03.202517:58
01.03.202517:52
01.03.202517:52
09.02.202520:19
з дітьми не важко. важко з очікуваннями, що буде важко.
знаєш, що я зрозуміла за ці дні? діти ростуть швидше, ніж ми це помічаємо. вчора вони не могли зробити й кроку без твоєї допомоги, а сьогодні самі знаходять собі пригоди, розбираються в меню, ділять між собою ролі в грі та обговорюють щось своє, таке важливе.
Міррі 8, Ладу 6. але коли я дивлюся на них зараз, мені здається, що вони вже зовсім дорослі. вони перестали постійно кликати мене, навчилися домовлятися між собою, почали брати на себе відповідальність. і я зрозуміла: з дітьми не важко. важко нам, дорослим, коли ми не встигаємо перебудувати свої очікування.
ми чекаємо, що будемо носити їх на руках, а вони вже давно біжать попереду. ми готуємося до безсонних ночей, а вони сплять до обіду. ми налаштовуємося на втому, а отримуємо свободу.
важливо не тільки виховувати, а й вчасно зробити крок назад. побачити, що вони вже можуть більше, ніж ми звикли думати. дати їм простір. довірити їм світ.
і знаєш що? тоді все стає набагато легшим.
9.02.25
знаєш, що я зрозуміла за ці дні? діти ростуть швидше, ніж ми це помічаємо. вчора вони не могли зробити й кроку без твоєї допомоги, а сьогодні самі знаходять собі пригоди, розбираються в меню, ділять між собою ролі в грі та обговорюють щось своє, таке важливе.
Міррі 8, Ладу 6. але коли я дивлюся на них зараз, мені здається, що вони вже зовсім дорослі. вони перестали постійно кликати мене, навчилися домовлятися між собою, почали брати на себе відповідальність. і я зрозуміла: з дітьми не важко. важко нам, дорослим, коли ми не встигаємо перебудувати свої очікування.
ми чекаємо, що будемо носити їх на руках, а вони вже давно біжать попереду. ми готуємося до безсонних ночей, а вони сплять до обіду. ми налаштовуємося на втому, а отримуємо свободу.
важливо не тільки виховувати, а й вчасно зробити крок назад. побачити, що вони вже можуть більше, ніж ми звикли думати. дати їм простір. довірити їм світ.
і знаєш що? тоді все стає набагато легшим.
9.02.25
03.02.202511:25
три тижні на ад — і сьогодні я вперше прокинулася з відчуттям… нормальності. не порожнечі, не безглуздого існування, не втоми від життя. а просто нормального настрою.
мені хотілося встати з ліжка не через силу. хотілося почистити зуби, приготувати сніданок. хотілося вийти на вулицю, гуляти, дихати повітрям. хотілося обійняти дітей. навіть… посміхнутися.
«ого», – промайнуло в голові «невже це правда?»
це відчуття складно пояснити тим, хто ніколи не жив у темряві власної свідомості. тим, хто не знає, як це – коли всередині немає світла, немає майбутнього, немає навіть простої думки, що може бути інакше. роками я вважала це частиною себе. вірила, що лікування не допоможе.
більше того – в кінці другого тижня прийому ліків я впала на дно. не фізично, а психологічно. темрява здалася ще глибшою, ще важчою, ще безвихіднішою. я була впевнена: звідти не вибратися вже ніколи.
але виявилося… це не частина мене. це піддається коригуванню. і от тепер – всередині ніби загорівся маленький вогник. крихітна іскра радості. попереду шлях, на якому я буду дбати про себе – з більшим захватом, з більшими стараннями.
невже я можу бути щасливою? невже можу радіти? я хочу в це вірити. я хочу посміхатися більше.
дякую, що наважилася на це, Оленка ❤️🩹
3.02.25
мені хотілося встати з ліжка не через силу. хотілося почистити зуби, приготувати сніданок. хотілося вийти на вулицю, гуляти, дихати повітрям. хотілося обійняти дітей. навіть… посміхнутися.
«ого», – промайнуло в голові «невже це правда?»
це відчуття складно пояснити тим, хто ніколи не жив у темряві власної свідомості. тим, хто не знає, як це – коли всередині немає світла, немає майбутнього, немає навіть простої думки, що може бути інакше. роками я вважала це частиною себе. вірила, що лікування не допоможе.
більше того – в кінці другого тижня прийому ліків я впала на дно. не фізично, а психологічно. темрява здалася ще глибшою, ще важчою, ще безвихіднішою. я була впевнена: звідти не вибратися вже ніколи.
але виявилося… це не частина мене. це піддається коригуванню. і от тепер – всередині ніби загорівся маленький вогник. крихітна іскра радості. попереду шлях, на якому я буду дбати про себе – з більшим захватом, з більшими стараннями.
невже я можу бути щасливою? невже можу радіти? я хочу в це вірити. я хочу посміхатися більше.
дякую, що наважилася на це, Оленка ❤️🩹
3.02.25
28.01.202519:21
сьогодні, під час розмови з психотерапевтом, я почала посміхатись коли згадувала про своє дитинство. одразу нагадалось літо, сонечко, денний сон в бабусиній хаті на м’якому ліжку, в подушках яких завжди тонула. спочатку ти йдеш у кімнату, закриваєш штори, а сонце всеодно кличе гуляти! та бабуся сказала спати або просто «полежати 10 хвилин з закритими очима», а я лягаю, спочатку малюю візерунку на килимі на стіні, далі по трохи закриваю очі під спів пташок і провалююсь у найсолодший сон, який тільки був в моєму житті, бо прокидаючись, я чую аромат вареничків.
вареники з вишнями - одна з моїх улюблених страв, вишні бабуся тільки зібрали з дерева, наділила, зварила та пересипала цукром, їм так, що тече по бороді і не можу зупинитись!
а зелений борщ! щоб сметанки побільше і обов’язково скоринку чорного хлібу натерти часником, ох як же смачно! після того всього швидко бігти в сусідній двір, бо вже розбиваємось на «козаки-розбійники» і це та сама гра, в яку ми жодного разу так і не дограли, бо «Оленка! додому, вже темно стає!»
хороші спогади, смачні, добрі, теплі, рада, що було в моєму житті 🤍
28.01.2025
вареники з вишнями - одна з моїх улюблених страв, вишні бабуся тільки зібрали з дерева, наділила, зварила та пересипала цукром, їм так, що тече по бороді і не можу зупинитись!
а зелений борщ! щоб сметанки побільше і обов’язково скоринку чорного хлібу натерти часником, ох як же смачно! після того всього швидко бігти в сусідній двір, бо вже розбиваємось на «козаки-розбійники» і це та сама гра, в яку ми жодного разу так і не дограли, бо «Оленка! додому, вже темно стає!»
хороші спогади, смачні, добрі, теплі, рада, що було в моєму житті 🤍
28.01.2025
24.01.202512:06
спочатку ти переконуєш себе, що твої емоції — це норма, адже всім важко. у кожного свої битви, свої демони. жалітися — безглуздо, правда? у всіх погано, то чому твоє “погано” має бути особливим?
але з часом ти помічаєш, що щось іде не так. твої думки стають важкими, майже невиправними. ти пробуєш себе “лагодити” — прогулянки, медитація, теплі вечори з друзями, навіть мандрівки. але нічого не працює. ти починаєш відчувати, ніби світ довкола втратив кольори. мозок більше не шукає радість у дрібницях, не генерує надію. він просто… не працює, як раніше.
лікар сказала, що антидепресанти — це не магія. вони не “виправляють” тебе миттєво. вони лише змінюють хімічний баланс у мозку, нейротрансмітери, які відповідають за настрій та емоції. твій мозок зламався, і тепер йому потрібна допомога, як хворому серцю потрібен кардіостимулятор.
усе почалося з того, що я годинами дивилася на рецепт. виписаний лікарем папірець здавався таким страшним. купити ці ліки означало визнати, що я не справляюся сама. два дні я ходила довкола цієї думки, як навколо прірви. а потім одного разу запитала себе: “а якщо буде ще гірше?” відповідь була очевидною. я простягнула рецепт у віконце аптекаря.
ще два дні пішло на те, щоб знайти в собі сміливість випити першу пігулку. я тримала її на долоні, розглядала, ніби це якась незвідана отрута. руки тремтіли. уявляла, що щойно проковтну її — і світ зміниться. але, звісно, нічого подібного не сталося.
сьогодні восьмий день, як я приймаю антидепресанти. поки нічого. жодного дива, жодних змін. лише невеликі побічні ефекти, але вони не дратують. лікар попередила, що ефект може прийти за кілька тижнів, і я намагаюся в це вірити. продовжую психотерапію, продовжую йти.
але десь у глибині душі я все ще сумніваюся. чи зможуть ці пігулки змінити мене, чи зможу я змінити себе сама?
я не знаю. але я наполегливо намагаюся.
24.01.25
але з часом ти помічаєш, що щось іде не так. твої думки стають важкими, майже невиправними. ти пробуєш себе “лагодити” — прогулянки, медитація, теплі вечори з друзями, навіть мандрівки. але нічого не працює. ти починаєш відчувати, ніби світ довкола втратив кольори. мозок більше не шукає радість у дрібницях, не генерує надію. він просто… не працює, як раніше.
лікар сказала, що антидепресанти — це не магія. вони не “виправляють” тебе миттєво. вони лише змінюють хімічний баланс у мозку, нейротрансмітери, які відповідають за настрій та емоції. твій мозок зламався, і тепер йому потрібна допомога, як хворому серцю потрібен кардіостимулятор.
усе почалося з того, що я годинами дивилася на рецепт. виписаний лікарем папірець здавався таким страшним. купити ці ліки означало визнати, що я не справляюся сама. два дні я ходила довкола цієї думки, як навколо прірви. а потім одного разу запитала себе: “а якщо буде ще гірше?” відповідь була очевидною. я простягнула рецепт у віконце аптекаря.
ще два дні пішло на те, щоб знайти в собі сміливість випити першу пігулку. я тримала її на долоні, розглядала, ніби це якась незвідана отрута. руки тремтіли. уявляла, що щойно проковтну її — і світ зміниться. але, звісно, нічого подібного не сталося.
сьогодні восьмий день, як я приймаю антидепресанти. поки нічого. жодного дива, жодних змін. лише невеликі побічні ефекти, але вони не дратують. лікар попередила, що ефект може прийти за кілька тижнів, і я намагаюся в це вірити. продовжую психотерапію, продовжую йти.
але десь у глибині душі я все ще сумніваюся. чи зможуть ці пігулки змінити мене, чи зможу я змінити себе сама?
я не знаю. але я наполегливо намагаюся.
24.01.25
14.01.202519:06
мені вперше виписали антидепресанти
14.01.25
14.01.25
12.01.202518:19
але що це буде за щоденник, без хочаб якихось пікантних та цікавих подій, які не знає інстаграм та і взагалі майже ніхто, а запамʼятати і розповісти ох як хочеться!
🤍 я взяла участь у зйомці в ролі нареченої, як вам таке? було в нас традиційне українське весілля і це так гарно 🥹 цікаво те, що у мене самої не було такого свята, а тут хочаб трішки змогла відчути цей настрій. і так, наречений також був, побачите його вже з виходом інтеграції )
❤️🩹 не знаю як назвати цю подію, медитація, трансформація, релакс чи ще щось, але я засинала під музику, поки на очах в мене пахла лаванда, а по тілу проходила вібрація від барабану, далі чайна церемонія і трансформаційна карта — мені випала вʼязниця, символ того, що я сама себе туди посадила, хоча у будь який момент можу відпустити ланцюг та вийти у двері наповнені світлом. і як же близько ця карта відповіла на мій запит, і як завжди, де взяти сил, щоб наважитись відпустити ланцюг.
😊 а ще час від часу отримую квіти від читачів, однодумців і просто чоловіків, відверто скажу, це дуже приємно. хто відправив не скажу, всеодно ніхто не вгадає ))
це так, щоб запамʼятати, що у мене щось в житті все ж таки відбувається окрім поїздок до військових, бо пишу цей допис прямо з потягу Київ - Суми, добре, що я досі памʼятаю в якому напрямку їду 😅
🤍 я взяла участь у зйомці в ролі нареченої, як вам таке? було в нас традиційне українське весілля і це так гарно 🥹 цікаво те, що у мене самої не було такого свята, а тут хочаб трішки змогла відчути цей настрій. і так, наречений також був, побачите його вже з виходом інтеграції )
❤️🩹 не знаю як назвати цю подію, медитація, трансформація, релакс чи ще щось, але я засинала під музику, поки на очах в мене пахла лаванда, а по тілу проходила вібрація від барабану, далі чайна церемонія і трансформаційна карта — мені випала вʼязниця, символ того, що я сама себе туди посадила, хоча у будь який момент можу відпустити ланцюг та вийти у двері наповнені світлом. і як же близько ця карта відповіла на мій запит, і як завжди, де взяти сил, щоб наважитись відпустити ланцюг.
😊 а ще час від часу отримую квіти від читачів, однодумців і просто чоловіків, відверто скажу, це дуже приємно. хто відправив не скажу, всеодно ніхто не вгадає ))
це так, щоб запамʼятати, що у мене щось в житті все ж таки відбувається окрім поїздок до військових, бо пишу цей допис прямо з потягу Київ - Суми, добре, що я досі памʼятаю в якому напрямку їду 😅
+1
12.01.202518:19
12.01.202517:09
якщо ви гадаєте, що я забула про щоденник, то ні, мені просто стало трішки страшно і ніяково писати всі свої думки та дії, чому?
це саме відчуття я мала коли починала вести свій блог, адже перші твої найпалкіші підписники, це мама з татом, сестри і всі родичі, подруги, звісно сусіди, а зараз і мій колишній чоловік )) всі намагаються вловити настрій з того сокровенного, що пишу у щоденник, бо зчитати це з мого виразу обличчя або з відповіді «як ти?» — майже неможливо
чи добре мамі прочитати про те, як кепсько я почуваюсь? подружкам про те, що я не готова це розділяти з ними, а Руслану про те, що в мене є власне особисте життя … бо що ? навіть у найгіршій ситуації, я думаю НЕ ПРО СЕБЕ, а про відчуття ІНШИХ
і як казала моя бабуся «йоп твою мать», коли я почну думати про себе більше, ніж про інших? і в свої, вже не такі і юні роки, я досі кидаю рятувальне коло всім іншим, окрім себе
12.01.25
це саме відчуття я мала коли починала вести свій блог, адже перші твої найпалкіші підписники, це мама з татом, сестри і всі родичі, подруги, звісно сусіди, а зараз і мій колишній чоловік )) всі намагаються вловити настрій з того сокровенного, що пишу у щоденник, бо зчитати це з мого виразу обличчя або з відповіді «як ти?» — майже неможливо
чи добре мамі прочитати про те, як кепсько я почуваюсь? подружкам про те, що я не готова це розділяти з ними, а Руслану про те, що в мене є власне особисте життя … бо що ? навіть у найгіршій ситуації, я думаю НЕ ПРО СЕБЕ, а про відчуття ІНШИХ
і як казала моя бабуся «йоп твою мать», коли я почну думати про себе більше, ніж про інших? і в свої, вже не такі і юні роки, я досі кидаю рятувальне коло всім іншим, окрім себе
12.01.25
03.01.202511:05
Перші дні 2025 року я не залишилась вдома святкувати, бо жодному святу немає місця в моєму житті (окрім дня народження діток, вони взагалі ,здається, єдине, що тримає мене)
Я свідомо спланувала поїздку до наших військових – тих, у кого немає свят, вихідних, навіть поняття часу, гадаю мало хто з нас уявляє, як це. Військові мають низьку моральну підтримку насправді, уявіть, сидячі в бліндажі у новорічну ніч, взяти до рук телефон з інстаграм і гортаючи стрічку бачити, як більшість твоїх друзів збираються з сімʼями, блогери гудять на вечірках, хтось обіймає своїх дітей, дружин, а ти в бліндажі, без відпусток, вночі втратив побратима і гадаєш, як витримати ще один штурм?
Я розумію, що багато хто намагається обмежити себе від цього болю, від слів «війна». Ми повторюємо собі, що треба рухатись далі. Але як можна транслювати насолоду життям у своїх соц мережах, коли інші за тебе помирають?
Дуже важко знайти цю межу, особисто мені як блогеру, але я намагаюсь не втратити свого читача, передати йому важливі цінності, які мрію, щоб він розділив зі мною і ніс також і для своїх друзів.
Сто разів у мене опускалися руки.
Я обіцяла собі, що після цього збору я відпочину. Що більше не поїду ні в Донецьку область, ні в Харківську, ні на Сумщину. Але я не можу залишатися осторонь, хоча робити це все далі стає все важче і важче.
Сьогодні вже 3 січня. Я зараз на Сумщині. Знаю, що новини не показують і 30% того, що насправді відбувається в прифронтових містах. Цілий ранок у Сумах – вибухи. І це не тільки шахеди, це і КАБи. Пишу зараз цей текст і вкотре чую автоматну чергу. Відкриваю новини – і тиша.
Ці дні важкі емоційно. Але мені хочеться, щоб кожен із вас відчував цю повагу до військових не тільки на словах.
2-3.01.2025
Я свідомо спланувала поїздку до наших військових – тих, у кого немає свят, вихідних, навіть поняття часу, гадаю мало хто з нас уявляє, як це. Військові мають низьку моральну підтримку насправді, уявіть, сидячі в бліндажі у новорічну ніч, взяти до рук телефон з інстаграм і гортаючи стрічку бачити, як більшість твоїх друзів збираються з сімʼями, блогери гудять на вечірках, хтось обіймає своїх дітей, дружин, а ти в бліндажі, без відпусток, вночі втратив побратима і гадаєш, як витримати ще один штурм?
Я розумію, що багато хто намагається обмежити себе від цього болю, від слів «війна». Ми повторюємо собі, що треба рухатись далі. Але як можна транслювати насолоду життям у своїх соц мережах, коли інші за тебе помирають?
Дуже важко знайти цю межу, особисто мені як блогеру, але я намагаюсь не втратити свого читача, передати йому важливі цінності, які мрію, щоб він розділив зі мною і ніс також і для своїх друзів.
Сто разів у мене опускалися руки.
Я обіцяла собі, що після цього збору я відпочину. Що більше не поїду ні в Донецьку область, ні в Харківську, ні на Сумщину. Але я не можу залишатися осторонь, хоча робити це все далі стає все важче і важче.
Сьогодні вже 3 січня. Я зараз на Сумщині. Знаю, що новини не показують і 30% того, що насправді відбувається в прифронтових містах. Цілий ранок у Сумах – вибухи. І це не тільки шахеди, це і КАБи. Пишу зараз цей текст і вкотре чую автоматну чергу. Відкриваю новини – і тиша.
Ці дні важкі емоційно. Але мені хочеться, щоб кожен із вас відчував цю повагу до військових не тільки на словах.
2-3.01.2025
01.01.202519:48
Як називається людина, яку обманюють або від якої приховують правду, а коли вона дізнається, їй боляче… але згодом вона знову вірить тому самому?
1.01.2025
1.01.2025
30.12.202412:30
Щитинок - це слово, яке я, здається, придумала сама, і воно звучить як щось ніжне, але водночас міцне. Можливо, це метафора. Щось маленьке, що захищає мене зсередини. Не великий щит, а саме крихітний, майже непомітний елемент, який тримає всю рівновагу.
Щитинок – це та внутрішня частина мене, яка береже мій спокій. Це моя здатність знайти тепло навіть тоді, коли поряд немає людей, і водночас – це відчуття, що я можу дати іншим шматочок свого світла.
Або це просто слово, яке з’явилося, коли я намагалася описати щось, що важко виразити. Щось, що означає захист без ваги, силу без тиску, і легкість бути собою.
Мені здається, це гарне слово для чогось дуже особистого. Саме тому моє 29 грудні 2024 року, це щитинок.
Щитинок. 29.12.24
Ідея, яка прийшла раптово, як тепле повітря в обличчя. Здається, що все зрозуміло, але водночас – ні: люди поруч. Вони справді мають величезний вплив на мій стан. Сьогодні я відчула це так яскраво, що не помітити було просто неможливо. Хтось дійсно особливий був поряд.
З’явились питання, які я не можу проігнорувати:
– Чи хотіла б я позбутися залежності від інших людей і навчитися бути щасливою на самоті?
– Чи хотіла б я, щоб ці люди завжди були поруч, і саме це дарувало б мені спокій?
Обидва варіанти здаються мені знайомими. Перший – це шлях до сили, але він вимагає неймовірних зусиль. Робота над собою. Крок за кроком, постійно, навіть коли хочеться здатися. Саме тому я, мабуть, намагаюся його оминути. Бігти, ніби це марафон, і я знаю, що до фінішу ще далеко.
Другий – простіший, але небезпечний. Ти стаєш залежною. Від присутності. Від слова. Від погляду. І якщо ця людина йде, здається, що у тебе забирають шматок тебе.
І ось ти стоїш посеред цих думок, не знаючи, який шлях обрати. Не знаю, як це владнати. Не знаю, як навчитися. Але я знаю, що хочу бути сильною.
Щитинок. Можливо, це не тільки про захист. Можливо, це ще й про баланс. Між тим, щоб бути самодостатньою і водночас дозволяти людям бути частиною твого світу.
Щитинок – це та внутрішня частина мене, яка береже мій спокій. Це моя здатність знайти тепло навіть тоді, коли поряд немає людей, і водночас – це відчуття, що я можу дати іншим шматочок свого світла.
Або це просто слово, яке з’явилося, коли я намагалася описати щось, що важко виразити. Щось, що означає захист без ваги, силу без тиску, і легкість бути собою.
Мені здається, це гарне слово для чогось дуже особистого. Саме тому моє 29 грудні 2024 року, це щитинок.
Щитинок. 29.12.24
Ідея, яка прийшла раптово, як тепле повітря в обличчя. Здається, що все зрозуміло, але водночас – ні: люди поруч. Вони справді мають величезний вплив на мій стан. Сьогодні я відчула це так яскраво, що не помітити було просто неможливо. Хтось дійсно особливий був поряд.
З’явились питання, які я не можу проігнорувати:
– Чи хотіла б я позбутися залежності від інших людей і навчитися бути щасливою на самоті?
– Чи хотіла б я, щоб ці люди завжди були поруч, і саме це дарувало б мені спокій?
Обидва варіанти здаються мені знайомими. Перший – це шлях до сили, але він вимагає неймовірних зусиль. Робота над собою. Крок за кроком, постійно, навіть коли хочеться здатися. Саме тому я, мабуть, намагаюся його оминути. Бігти, ніби це марафон, і я знаю, що до фінішу ще далеко.
Другий – простіший, але небезпечний. Ти стаєш залежною. Від присутності. Від слова. Від погляду. І якщо ця людина йде, здається, що у тебе забирають шматок тебе.
І ось ти стоїш посеред цих думок, не знаючи, який шлях обрати. Не знаю, як це владнати. Не знаю, як навчитися. Але я знаю, що хочу бути сильною.
Щитинок. Можливо, це не тільки про захист. Можливо, це ще й про баланс. Між тим, щоб бути самодостатньою і водночас дозволяти людям бути частиною твого світу.
记录
14.08.202423:59
35.5K订阅者04.05.202123:59
0引用指数15.01.202523:59
11.3K每帖平均覆盖率26.10.202423:59
5.9K广告帖子的平均覆盖率04.02.202523:59
12.70%ER29.01.202510:36
34.81%ERR登录以解锁更多功能。