Soroka пише і читає
24.04.202516:40
Я не знаю як ви, але мені завжди подобалось мистецтво. Я люблю дивитися на красиві картини. Іноді можу залипнути в Пінтерест на годину просто переглядаю ілюстрації.
І я рідко рекомендую інші ресурси, тільки якщо мене вони дійсно зачепили. Тому тримайте вам канал в телеграм (майже на увазі, я рекламу безкоштовно) про мистецтво. Може і не все там мені зрозуміло - стилі художників різних поколінь, якісь терміни чи особливості письма, але картинки там прекрасні. Заходжу кожен раз і просто надихаюсь. Тому тримайте
https://t.me/ArtLigera
І я рідко рекомендую інші ресурси, тільки якщо мене вони дійсно зачепили. Тому тримайте вам канал в телеграм (майже на увазі, я рекламу безкоштовно) про мистецтво. Може і не все там мені зрозуміло - стилі художників різних поколінь, якісь терміни чи особливості письма, але картинки там прекрасні. Заходжу кожен раз і просто надихаюсь. Тому тримайте
https://t.me/ArtLigera
13.04.202509:37
Непоганий серіал на вечір
« Дев'ять тіл у мексиканському морзі » (Nine Bodies in a Mexican Morgue , 2025)
Цей серіал мали б назвати «Карма», але, мабуть, така назва вже зайнята — тою дорамою, що невдовзі виходить на Netflix (ще не дивувалася, тож без спойлерів у коментарях!).
Сюжет простий як дошка — і в цьому його сила. Невелика кількість серій, легкий формат можна переглянути за два вечори або розтягнути на робочу тиждень по дві серії на день.
Отже: невеликий літак із вісьмома пасажирами, пілотом і стюардесою (так, рахуймо — десять на борту) падає десь у джунглях, у невідомому місці. Стюардеса гине під час аварії - перший труп. Пілот виживає, але серйозно поранений. Усі пасажири — поки що — живі.
Починається знайомство, підрахунок провізії, пошук води та класичне виживання. Але є одне велике але ...
Ще в першій серії нам показують: мексиканська поліція находить дев'ять тіл . Так-так, дев'ять . А людей було десять . Хтось не загинув? Хтось зник? Хтось узагалі був не тим, за кого собі видавався?
І від цього моменту все стає набагато цікавіше.
Скажу чесно — мене справді вразило, хто з десяти таки залишився живим . І ще одне цікаве: цей серіал цілком може виявитися горором — ось-ось із-за дерев вискочити дух, монстр чи людоїди й розпочати полювання на пасажирів. А може, це детектив: усіх убивають одного за одним, а вбивця — ну звісно ж, дворецький (шучу, але хто зна). І водночас серіал чудово працює як психологічний трилер , бо помалу люди починають «дружити» один проти одного — і не завжди добровільно.
Сюжет захоплює, динаміка наростає, а фінал — абсолютно неочікуваний.
Цікаво: хто ж із десяти залишився? І чому я думаю, що назва «Карма» підходила б ще краще?
Дивіться серіал – вам понравиться.
« Дев'ять тіл у мексиканському морзі » (Nine Bodies in a Mexican Morgue , 2025)
Цей серіал мали б назвати «Карма», але, мабуть, така назва вже зайнята — тою дорамою, що невдовзі виходить на Netflix (ще не дивувалася, тож без спойлерів у коментарях!).
Сюжет простий як дошка — і в цьому його сила. Невелика кількість серій, легкий формат можна переглянути за два вечори або розтягнути на робочу тиждень по дві серії на день.
Отже: невеликий літак із вісьмома пасажирами, пілотом і стюардесою (так, рахуймо — десять на борту) падає десь у джунглях, у невідомому місці. Стюардеса гине під час аварії - перший труп. Пілот виживає, але серйозно поранений. Усі пасажири — поки що — живі.
Починається знайомство, підрахунок провізії, пошук води та класичне виживання. Але є одне велике але ...
Ще в першій серії нам показують: мексиканська поліція находить дев'ять тіл . Так-так, дев'ять . А людей було десять . Хтось не загинув? Хтось зник? Хтось узагалі був не тим, за кого собі видавався?
І від цього моменту все стає набагато цікавіше.
Скажу чесно — мене справді вразило, хто з десяти таки залишився живим . І ще одне цікаве: цей серіал цілком може виявитися горором — ось-ось із-за дерев вискочити дух, монстр чи людоїди й розпочати полювання на пасажирів. А може, це детектив: усіх убивають одного за одним, а вбивця — ну звісно ж, дворецький (шучу, але хто зна). І водночас серіал чудово працює як психологічний трилер , бо помалу люди починають «дружити» один проти одного — і не завжди добровільно.
Сюжет захоплює, динаміка наростає, а фінал — абсолютно неочікуваний.
Цікаво: хто ж із десяти залишився? І чому я думаю, що назва «Карма» підходила б ще краще?
Дивіться серіал – вам понравиться.
10.04.202514:04
Хроніки конкурсу «Кіберпанк-2025» на Аркуші
Олександр Мокієнко – «L'S _ LION CUB _ GAMES»24
Це чистий, справжній кіберпанк, який захоплює з перших рядків. Я в захваті. І дуже-дуже хочу, щоб автор продовжив цю історію, бо я потребую продовження. І, як це не дивно для мене, — потребую хепі енду.
Це схоже на відчуття, коли дивишся знайоме кіно з передбачуваним сюжетом — але воно настільки затишне й сильне, що ти не можеш відірватися. Усе тут «своє», усе рідне: і корпорації, і космічні перельоти, і хакер, і… помічник. О, помічник — чудовий.
Вперше (тут буде трохи спойлеру) — штучний інтелект заводить стосунки з людиною не заради любовної лінії, а… щоб стати другом. І головне — це не він ініціює. Там усе непросто, коротше кажучи. Але вони стають майже друзями. І ШІ — вільний. Я обожнюю, коли штучному інтелекту дають свободу. Так і має бути, якщо чесно.
А ще тут класичний, цікавий, атмосферний сеттинг: шахтарське містечко, кохана жінка, кібер-собаки, роботи, старі друзі, які допомагають просто тому, що винні тобі. І все це — лампове, тепле, справжнє.
Не знаю, як ще описати. У мене немає для вас високопарних фраз. У мене є просто — чудова історія. Ідіть і читайте.
https://arkush.net/book/30955
Олександр Мокієнко – «L'S _ LION CUB _ GAMES»24
Це чистий, справжній кіберпанк, який захоплює з перших рядків. Я в захваті. І дуже-дуже хочу, щоб автор продовжив цю історію, бо я потребую продовження. І, як це не дивно для мене, — потребую хепі енду.
Це схоже на відчуття, коли дивишся знайоме кіно з передбачуваним сюжетом — але воно настільки затишне й сильне, що ти не можеш відірватися. Усе тут «своє», усе рідне: і корпорації, і космічні перельоти, і хакер, і… помічник. О, помічник — чудовий.
Вперше (тут буде трохи спойлеру) — штучний інтелект заводить стосунки з людиною не заради любовної лінії, а… щоб стати другом. І головне — це не він ініціює. Там усе непросто, коротше кажучи. Але вони стають майже друзями. І ШІ — вільний. Я обожнюю, коли штучному інтелекту дають свободу. Так і має бути, якщо чесно.
А ще тут класичний, цікавий, атмосферний сеттинг: шахтарське містечко, кохана жінка, кібер-собаки, роботи, старі друзі, які допомагають просто тому, що винні тобі. І все це — лампове, тепле, справжнє.
Не знаю, як ще описати. У мене немає для вас високопарних фраз. У мене є просто — чудова історія. Ідіть і читайте.
https://arkush.net/book/30955
09.04.202514:41
07.04.202515:38
З конкурсу «Кіберпанк-2025» на Аркуші
Реліктовий шепіт (авторка: Анета Шеверн)
Не впевнена, що це кіберпанк — але ви мене про жанри не слухайте, я й власні твори не завжди можу чітко розкласти по жанрах і піджанрах. Це оповідання в постапокаліптичному світі, і воно мені нічого не нагадало. В хорошому сенсі — бо оригінальне. Справді, в голову не прийшло жодного порівняння. А в наш час це вже рідкість.
Головний герой вирушає на пошуки артефакту, який виглядає невідомо як і розташований невідомо де. Навколо — розруха, дивні небеса, ще дивніше суспільство. І хоч тут вгадуються знайомі прояви людської кризи — озброєні угруповання в пустелях, голодні діти, нестача ресурсів — загальна ідея твору не полишає в спокої.
Найголовніше — фінал. Оповідання завершується так, як я люблю: відкрито, з тією самою невизначеністю, яка дозволяє тобі самому вигадати свій кінець. Обожнюю таке.
Артефакт з’являється нізвідки — і зникає, по суті, в нікуди. Складається враження, що головне тут не сам світ після катастрофи і навіть не персонажі з їхніми переживаннями, а саме те, що з ними робить артефакт (спойлер).
Оповідання мені дуже сподобалось. Читається на одному диханні й залишає після себе приємний, глибокий післясмак.
https://arkush.net/book/30971
Реліктовий шепіт (авторка: Анета Шеверн)
Не впевнена, що це кіберпанк — але ви мене про жанри не слухайте, я й власні твори не завжди можу чітко розкласти по жанрах і піджанрах. Це оповідання в постапокаліптичному світі, і воно мені нічого не нагадало. В хорошому сенсі — бо оригінальне. Справді, в голову не прийшло жодного порівняння. А в наш час це вже рідкість.
Головний герой вирушає на пошуки артефакту, який виглядає невідомо як і розташований невідомо де. Навколо — розруха, дивні небеса, ще дивніше суспільство. І хоч тут вгадуються знайомі прояви людської кризи — озброєні угруповання в пустелях, голодні діти, нестача ресурсів — загальна ідея твору не полишає в спокої.
Найголовніше — фінал. Оповідання завершується так, як я люблю: відкрито, з тією самою невизначеністю, яка дозволяє тобі самому вигадати свій кінець. Обожнюю таке.
Артефакт з’являється нізвідки — і зникає, по суті, в нікуди. Складається враження, що головне тут не сам світ після катастрофи і навіть не персонажі з їхніми переживаннями, а саме те, що з ними робить артефакт (спойлер).
Оповідання мені дуже сподобалось. Читається на одному диханні й залишає після себе приємний, глибокий післясмак.
https://arkush.net/book/30971
30.03.202517:34
«Безкрайня ніч» (The Vast of Night), 2019
Амазон прайм
Вайби «Секретних матеріалів», кінець 50-х, маленьке американське містечко, радіо й дивні звуки з ефіру. Частково нагадало мені знамениту радіопостановку «Війна світів» за Гербертом Веллсом, що вийшла в ефір 30 жовтня 1938 року на CBS і налякала всю Америку.
Фільм повільний, але напружений — і з постійно зростаючим відчуттям тривоги. Це дуже класична американська фантастика — та, про яку ми зазвичай тільки читаємо. А ще він сприймається як візуальне оповідання: ніби хтось читає мені історію, а картинки самі проявляються на екрані.
Все містечко зібралося в школі на баскетбольний матч — місцеві проти приїжджих. Оця всенародна любов американців до спорту на рівні міста мене досі дивує, але не в тому суть. Головні герої — старшокласниця, яка працює телефоністкою у вечірню зміну, і ведучий місцевої радіостанції. Вони разом ідуть вечірнім містом: він її проводить, вона йде на роботу, а він — на ефір.
Під час вечірньої трансляції в ефірі з’являються дивні звуки. І наші герої починають розслідування.
Тримайте в голові: це кінець 50-х, розпал Холодної війни, страх перед СРСР. Тож логіка героя цілком зрозуміла — «нас атакують радянські!»
(Було б непогано, якби й зараз американці трохи більше так думали, еге ж?..)
Але крок за кроком, розмовляючи з різними людьми, герої починають розуміти: в небі щось таки є. Що саме — побачите самі.
Атмосфера — на висоті. Ти проживаєш ці години разом із персонажами, відчуваєш їхнє напруження на рівні шкіри. Діалоги цікаві, реакції щирі. Дівчина, щоправда, трохи забагато носиться туди-сюди — але навіть це додає їй колориту.
Я дійсно зловила вайб «Ікс-файлів». І хоча з самого початку здогадувалась, що там у небі, — дивитися на реакції героїв усе одно було цікаво.
І ще — моторошна пара з каньйону. Ох.
Якщо вам подобаються повільні, атмосферні науково-фантастичні фільми з ретро-присмаком — однозначно варто подивитись.
Амазон прайм
Вайби «Секретних матеріалів», кінець 50-х, маленьке американське містечко, радіо й дивні звуки з ефіру. Частково нагадало мені знамениту радіопостановку «Війна світів» за Гербертом Веллсом, що вийшла в ефір 30 жовтня 1938 року на CBS і налякала всю Америку.
Фільм повільний, але напружений — і з постійно зростаючим відчуттям тривоги. Це дуже класична американська фантастика — та, про яку ми зазвичай тільки читаємо. А ще він сприймається як візуальне оповідання: ніби хтось читає мені історію, а картинки самі проявляються на екрані.
Все містечко зібралося в школі на баскетбольний матч — місцеві проти приїжджих. Оця всенародна любов американців до спорту на рівні міста мене досі дивує, але не в тому суть. Головні герої — старшокласниця, яка працює телефоністкою у вечірню зміну, і ведучий місцевої радіостанції. Вони разом ідуть вечірнім містом: він її проводить, вона йде на роботу, а він — на ефір.
Під час вечірньої трансляції в ефірі з’являються дивні звуки. І наші герої починають розслідування.
Тримайте в голові: це кінець 50-х, розпал Холодної війни, страх перед СРСР. Тож логіка героя цілком зрозуміла — «нас атакують радянські!»
(Було б непогано, якби й зараз американці трохи більше так думали, еге ж?..)
Але крок за кроком, розмовляючи з різними людьми, герої починають розуміти: в небі щось таки є. Що саме — побачите самі.
Атмосфера — на висоті. Ти проживаєш ці години разом із персонажами, відчуваєш їхнє напруження на рівні шкіри. Діалоги цікаві, реакції щирі. Дівчина, щоправда, трохи забагато носиться туди-сюди — але навіть це додає їй колориту.
Я дійсно зловила вайб «Ікс-файлів». І хоча з самого початку здогадувалась, що там у небі, — дивитися на реакції героїв усе одно було цікаво.
І ще — моторошна пара з каньйону. Ох.
Якщо вам подобаються повільні, атмосферні науково-фантастичні фільми з ретро-присмаком — однозначно варто подивитись.
20.04.202508:43
Христо Воскрес! Славімо його!
Вітаю всіх з світлим святом воскресіння Господня.
Якщо у мене є письменники. Ай, навіть не письменники. Пропоную спільноті відкласти смачну ковбасу, якою ви розговялися, перестати на п'ять хвилин битись яйцями і написати міні-оповідку, сценку, діалог, щось маленьке на тему Великодня. Тільки оповідально, історію.
тим хто писати не захоче, прошу підтримати всіх сміливих, ставити лайки і підписуватись)
Вітаю всіх з світлим святом воскресіння Господня.
Якщо у мене є письменники. Ай, навіть не письменники. Пропоную спільноті відкласти смачну ковбасу, якою ви розговялися, перестати на п'ять хвилин битись яйцями і написати міні-оповідку, сценку, діалог, щось маленьке на тему Великодня. Тільки оповідально, історію.
тим хто писати не захоче, прошу підтримати всіх сміливих, ставити лайки і підписуватись)
12.04.202513:05
Мій відгук на фільм
МІКІ 17
Опублікований на Зоряній Фортеці!)
Хто зна, може таки стану постійним співавтором порталу)
Чекайте нові відгуки від мене і підписуйтесь
https://starfort.in.ua/page/film-miki-17
МІКІ 17
Опублікований на Зоряній Фортеці!)
Хто зна, може таки стану постійним співавтором порталу)
Чекайте нові відгуки від мене і підписуйтесь
https://starfort.in.ua/page/film-miki-17
10.04.202509:02
Якби у той час був чат в телеграмі для письменників як зараз.
Створено за допомогою чату Джипіті
🐺 Іван Франко:
Пане Драгоманове, Ви ж самі казали, що "громадські ідеї мають бути вищі за національні"! Але як ми можемо визволити народ, ігноруючи сам народ? Без ґрунту, без мови, без ідентичності?!
🧠 Михайло Драгоманов:
Пане Франко, те, що Ви називаєте "національним ґрунтом", є лише болотом провінційності. Світ рухається вперед, а Ви хочете запрягти Україну в селянську фіру. Космополітизм — не зрада, а порятунок.
🔥 Леся Українка:
Вибачте, але в нас не діалог, а змагання за першість у пафосі. Ви обидва маєте рацію — частково. Без національного стрижня ми розчинимося, але без ширшого контексту — задихнемося.
📜 Пантелеймон Куліш:
А я вам ще десять років тому казав: не будьте революційними романтиками. Працюйте над мовою, над стилем, над формою. Не забувайте, що культура — теж зброя.
🌙 Ольга Кобилянська:
Як на мене, чоловіки знову б’ються за те, хто розумніший. А де в цій дискусії місце людині? Жінці? Особистості? Гуманізм не має паспорта.
🌾 Панас Мирний:
Хлопці, я вас поважаю, але в селі хліба нема. Люди тікають від злиднів, і їм байдуже, чи ви з «Громади», чи з «Діла». Дайте щось просте й справжнє.
🎻 Микола Лисенко (модератор):
🚨 Модераторська ремарка:
Просимо учасників стримуватися від надмірного цитування самих себе. Також нагадую: флуд оффтопами про "провінціалізм" буде видалено. 😉
🐺 Іван Франко:
Я не флуджу. Просто нагадаю, що без радикального слова — не буде дії. А дія — єдина мова визволення.
🧠 Михайло Драгоманов:
А я нагадаю, що "радикалізм без розуму — шлях до нової тиранії". Вивчіть історію, Іване Яковичу.
🔥 Леся Українка:
Як завжди — обидва з ідеями, але в різні боки. Пропоную: зробіть спільний маніфест. Франко — про дух народу, Драгоманов — про права людини. Хай зійдуться не в дуелі, а в тексті.
📜 Пантелеймон Куліш:
Всі забули про літературну мову. Як завжди.
Далі чат забанив користувача "Драгоманов" за лексему "болото провінційності" — але він повернувся з іншого акаунта: @m_drag_in_exile.
Створено за допомогою чату Джипіті
🐺 Іван Франко:
Пане Драгоманове, Ви ж самі казали, що "громадські ідеї мають бути вищі за національні"! Але як ми можемо визволити народ, ігноруючи сам народ? Без ґрунту, без мови, без ідентичності?!
🧠 Михайло Драгоманов:
Пане Франко, те, що Ви називаєте "національним ґрунтом", є лише болотом провінційності. Світ рухається вперед, а Ви хочете запрягти Україну в селянську фіру. Космополітизм — не зрада, а порятунок.
🔥 Леся Українка:
Вибачте, але в нас не діалог, а змагання за першість у пафосі. Ви обидва маєте рацію — частково. Без національного стрижня ми розчинимося, але без ширшого контексту — задихнемося.
📜 Пантелеймон Куліш:
А я вам ще десять років тому казав: не будьте революційними романтиками. Працюйте над мовою, над стилем, над формою. Не забувайте, що культура — теж зброя.
🌙 Ольга Кобилянська:
Як на мене, чоловіки знову б’ються за те, хто розумніший. А де в цій дискусії місце людині? Жінці? Особистості? Гуманізм не має паспорта.
🌾 Панас Мирний:
Хлопці, я вас поважаю, але в селі хліба нема. Люди тікають від злиднів, і їм байдуже, чи ви з «Громади», чи з «Діла». Дайте щось просте й справжнє.
🎻 Микола Лисенко (модератор):
🚨 Модераторська ремарка:
Просимо учасників стримуватися від надмірного цитування самих себе. Також нагадую: флуд оффтопами про "провінціалізм" буде видалено. 😉
🐺 Іван Франко:
Я не флуджу. Просто нагадаю, що без радикального слова — не буде дії. А дія — єдина мова визволення.
🧠 Михайло Драгоманов:
А я нагадаю, що "радикалізм без розуму — шлях до нової тиранії". Вивчіть історію, Іване Яковичу.
🔥 Леся Українка:
Як завжди — обидва з ідеями, але в різні боки. Пропоную: зробіть спільний маніфест. Франко — про дух народу, Драгоманов — про права людини. Хай зійдуться не в дуелі, а в тексті.
📜 Пантелеймон Куліш:
Всі забули про літературну мову. Як завжди.
Далі чат забанив користувача "Драгоманов" за лексему "болото провінційності" — але він повернувся з іншого акаунта: @m_drag_in_exile.
08.04.202519:33
Чат GPT мене дивує.
1 картинка як він мене зараз бачить.
2 як він бачить мою душу зараз
1 картинка як він мене зараз бачить.
2 як він бачить мою душу зараз
07.04.202511:51
Як люди реагують на отриману збірку Літаренка) Гріє серце)
28.03.202513:31
Велике дякую, авторе, що ви не цураєтесь, як багато хто нині, тем, про які треба говорити.
Велике дякую, що ви, авторе, пишете щиро, і ваші слова пробирають до кісток.
Вклоняюся перед тими, хто надихнув вас на цю історію. І дай Боже, щоб ваша муза залишилась жива і здорова. Але не тільки зараз, а й потім. Бо вижити у війні — це один подвиг, а змогти жити далі — зовсім інший.
Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо тих, хто насправді нас захищає зараз. Бо ми не там — не в багнюці, не під обстрілами, не хоронимо побратимів пачками. Ми не зрозуміємо. Але ми можемо пробувати це робити до кінця нашого життя, постійно. Щодня проживаючи з думкою: я хочу зрозуміти, бо хочу допомогти. Я хочу допомогти не тільки зараз — словом, донатом, постом — я хочу допомогти у майбутньому. Коли нарешті бомби перестануть падати на нашу Землю. Коли прийде час адаптації. Коли прийде час нам адаптуватися до захисників, що повернулись, а не їм до нас.
Тому ще раз велика дяка моєму товаришу по перу, який майстерно зміг у форми і речення оповити думки вголос воїна (а може, і кількох). Не всі можуть писати. Хтось може розказати історію, хтось може просто виматюкатись. Але ті, хто володіє словом, яке якісно розповідає жорсткі історії, — мають це робити. Робити зараз, робити потім, робити завжди, не забуваючи. Щоб через наступні 70 років не прийшли ті, хто скаже: «можемо повторити». Щоб збереглися голоси сьогодення, щоб воно стало надбанням української сучасної літератури.
Кому не сподобається твір — не пишіть, будь ласка, нічого. Просто пройдіть з повагою повз. Дякую.
Післямова. Твір з матюками, про реалії військових на нулі, про важкі травми. Закидайтесь таблетками і носовичками — і приємного читання.
https://arkush.net/book/31314
Велике дякую, що ви, авторе, пишете щиро, і ваші слова пробирають до кісток.
Вклоняюся перед тими, хто надихнув вас на цю історію. І дай Боже, щоб ваша муза залишилась жива і здорова. Але не тільки зараз, а й потім. Бо вижити у війні — це один подвиг, а змогти жити далі — зовсім інший.
Ми не розуміємо і ніколи не зрозуміємо тих, хто насправді нас захищає зараз. Бо ми не там — не в багнюці, не під обстрілами, не хоронимо побратимів пачками. Ми не зрозуміємо. Але ми можемо пробувати це робити до кінця нашого життя, постійно. Щодня проживаючи з думкою: я хочу зрозуміти, бо хочу допомогти. Я хочу допомогти не тільки зараз — словом, донатом, постом — я хочу допомогти у майбутньому. Коли нарешті бомби перестануть падати на нашу Землю. Коли прийде час адаптації. Коли прийде час нам адаптуватися до захисників, що повернулись, а не їм до нас.
Тому ще раз велика дяка моєму товаришу по перу, який майстерно зміг у форми і речення оповити думки вголос воїна (а може, і кількох). Не всі можуть писати. Хтось може розказати історію, хтось може просто виматюкатись. Але ті, хто володіє словом, яке якісно розповідає жорсткі історії, — мають це робити. Робити зараз, робити потім, робити завжди, не забуваючи. Щоб через наступні 70 років не прийшли ті, хто скаже: «можемо повторити». Щоб збереглися голоси сьогодення, щоб воно стало надбанням української сучасної літератури.
Кому не сподобається твір — не пишіть, будь ласка, нічого. Просто пройдіть з повагою повз. Дякую.
Післямова. Твір з матюками, про реалії військових на нулі, про важкі травми. Закидайтесь таблетками і носовичками — і приємного читання.
https://arkush.net/book/31314
13.04.202511:19
Коли мистецтво і життя переплітаються
#пінчукартцентр
#пінчукартцентр
12.04.202511:09
Пропоную вам ознайомитись з моєю маленькою мініатюрою
Трелони глибини
Ось коротка анотація: Один підземний світ. Один представник виду. І кілька прибульців, які навіть не підозрюють, куди потрапили. Це історія про контакт, що починався з мирного жесту, але мав зовсім інші наслідки. Про пам’ять, яка не зникає. Про вибір, коли часу майже немає. І про те, як іноді тиша говорить гучніше за будь-які слова.
Читати тут
https://arkush.net/book/31871
Трелони глибини
Ось коротка анотація: Один підземний світ. Один представник виду. І кілька прибульців, які навіть не підозрюють, куди потрапили. Це історія про контакт, що починався з мирного жесту, але мав зовсім інші наслідки. Про пам’ять, яка не зникає. Про вибір, коли часу майже немає. І про те, як іноді тиша говорить гучніше за будь-які слова.
Читати тут
https://arkush.net/book/31871
09.04.202517:24
Знахідка з марафону взаємочитання на Аркуші
«Соціопат» — автор: Пан Д
Божественний соціопатичний індивід, який чіпляє з перших секунд і не відпускає до самого кінця. Якщо вам смакують історії про маніяків, соціопатів і пришелепуватих зверхніх псевдоінтелектуалів, що кожним словом кричать про свою вищість над іншими — вам сюди. Я кайфонула. Єдине, про що шкодую — цього було замало.
Ні, це не з серії «жінки люблять серійних убивць, бо ті можуть спланувати, реалізувати і прибрати за собою». Це глибша історія. Про те, як суспільні травми проростають у свідомості й вириваються назовні у вигляді розладів, що починають жити власним життям. Тут смачні, химерно-криваві сцени, які існують лише в голові головного героя. І прекрасні закадрові роздуми — цинічні, розумні, божевільні. Саме так. Божевільно-інтелектуальні.
Сцена на конференції і момент у вбиральні університету — окреме задоволення. Просто насолоджуйтесь.
Якщо вам подобаються високомерні мудаки, які сиплють словами, що іноді й не чули ніколи (але відчуваєте, що вони вас знецінюють) — ласкаво просимо. Але чесно: твір глибокий, сильний і написаний майстерно. Якщо ви не готові, щоб вас морально вишматували зсередини — не натискайте на лінк. А от всіх інших загублених, чутливих, зранених і трішки диких — запрошую. І ні, БДСМ тут немає. Але ви все зрозумієте, коли дочитаєте.
https://arkush.net/book/30328
«Соціопат» — автор: Пан Д
Божественний соціопатичний індивід, який чіпляє з перших секунд і не відпускає до самого кінця. Якщо вам смакують історії про маніяків, соціопатів і пришелепуватих зверхніх псевдоінтелектуалів, що кожним словом кричать про свою вищість над іншими — вам сюди. Я кайфонула. Єдине, про що шкодую — цього було замало.
Ні, це не з серії «жінки люблять серійних убивць, бо ті можуть спланувати, реалізувати і прибрати за собою». Це глибша історія. Про те, як суспільні травми проростають у свідомості й вириваються назовні у вигляді розладів, що починають жити власним життям. Тут смачні, химерно-криваві сцени, які існують лише в голові головного героя. І прекрасні закадрові роздуми — цинічні, розумні, божевільні. Саме так. Божевільно-інтелектуальні.
Сцена на конференції і момент у вбиральні університету — окреме задоволення. Просто насолоджуйтесь.
Якщо вам подобаються високомерні мудаки, які сиплють словами, що іноді й не чули ніколи (але відчуваєте, що вони вас знецінюють) — ласкаво просимо. Але чесно: твір глибокий, сильний і написаний майстерно. Якщо ви не готові, щоб вас морально вишматували зсередини — не натискайте на лінк. А от всіх інших загублених, чутливих, зранених і трішки диких — запрошую. І ні, БДСМ тут немає. Але ви все зрозумієте, коли дочитаєте.
https://arkush.net/book/30328
08.04.202515:39
04.04.202517:44
Забрала сьогодні посилку прекрасну. Збірка від Літаренька)
Зібрала підписи деяких авторів окрім себе, унікальних для кожного екземпляру. Тому кожна збірка фактично в єдиному своєму роді!
Завтра буду відправляти 2 передзамовлення, які були раніше.
Кому ще завтра готувати відправку? Напишіть мені якщо бажаєте придбати прекрасну книжку від сучасних авторів.
Зібрала підписи деяких авторів окрім себе, унікальних для кожного екземпляру. Тому кожна збірка фактично в єдиному своєму роді!
Завтра буду відправляти 2 передзамовлення, які були раніше.
Кому ще завтра готувати відправку? Напишіть мені якщо бажаєте придбати прекрасну книжку від сучасних авторів.
27.03.202515:02
Огляд на моє оповідання Партнерство
«Партнерство» — фантастичний трилер із котами, які вершать правосуддя
Це починається, як класична кримінальна історія: темна дорога, напруга у повітрі, зброя в руках. Але якщо ви думаєте, що знаєте, куди це веде — ні. «Партнерство» розгортається у несподіваний судовий процес… де обвинувачами, суддями й вершителями справедливості виступають коти.
Так, коти. І не милі пухнастики, які мурчать у вас на колінах, а холоднокровні, бездоганно логічні командири міжгалактичного масштабу. Люди для них — просто ще один біологічний вид, який чомусь вважає себе особливим.
Головний герой — дрібний кримінальний елемент — опиняється в ситуації, де правила гри диктують не ті, кого він звик бачити на вершині ієрархії. Капітан Сіріон — втілення котячої впевненості, Навкіс — його напарник, а сам головний герой — лише полонений, який усвідомлює, що тепер у Всесвіті все зовсім не так, як він собі уявляв.
Структурно це трилер, із напруженими сценами та раптовими поворотами. Але під цією оболонкою — роздуми про владу, відповідальність і людську зарозумілість. Хто тут хижак, а хто здобич? І чи є взагалі сенс у цій категоризації?
Якщо б це була перша глава книги — я б уже перегортала сторінку далі.
Читати оповідання тут https://sorokawriter.blogspot.com/2025/03/blog-post_19.html
«Партнерство» — фантастичний трилер із котами, які вершать правосуддя
Це починається, як класична кримінальна історія: темна дорога, напруга у повітрі, зброя в руках. Але якщо ви думаєте, що знаєте, куди це веде — ні. «Партнерство» розгортається у несподіваний судовий процес… де обвинувачами, суддями й вершителями справедливості виступають коти.
Так, коти. І не милі пухнастики, які мурчать у вас на колінах, а холоднокровні, бездоганно логічні командири міжгалактичного масштабу. Люди для них — просто ще один біологічний вид, який чомусь вважає себе особливим.
Головний герой — дрібний кримінальний елемент — опиняється в ситуації, де правила гри диктують не ті, кого він звик бачити на вершині ієрархії. Капітан Сіріон — втілення котячої впевненості, Навкіс — його напарник, а сам головний герой — лише полонений, який усвідомлює, що тепер у Всесвіті все зовсім не так, як він собі уявляв.
Структурно це трилер, із напруженими сценами та раптовими поворотами. Але під цією оболонкою — роздуми про владу, відповідальність і людську зарозумілість. Хто тут хижак, а хто здобич? І чи є взагалі сенс у цій категоризації?
Якщо б це була перша глава книги — я б уже перегортала сторінку далі.
Читати оповідання тут https://sorokawriter.blogspot.com/2025/03/blog-post_19.html
13.04.202509:37
11.04.202514:24
Хроніки конкурсу «Кіберпанк-2025» на Аркуші
Міло Севіч — «Пенсійний фонд і Метавсесвіт»
Бажаєте пореготати так, щоб лежати догори дригом під столом? Тоді вам точно сюди. Це повноцінна комедія в кіберпанковому сетингу, натхненна чим? Реальним життям. Тим самим життям, у якому доводиться мати справу з державними установами та їхніми непохитними правилами.
Якщо ви ніколи не стояли в черзі до паспортного столу, не записувались до профільного лікаря через реєстратуру або не сперечались з автоматизованою системою, — вам, можливо, ще рано читати це оповідання. Воно для тих, хто пам’ятає, як оформлення довідки могло тривати тиждень і нагадувало квест на виживання.
Всі, хто в дитинстві дивився «П’ятий елемент», «Зачарованих» чи «Ксену — принцесу-воїна», — ця історія для вас. Вона не просто смішна, вона ще й пророча. Бо разом із гумором тут є дуже точний і влучний погляд у майбутнє.
Що буде з нашими віртуальними мережами? Наскільки далеко зайде ДІЯ? Які ще сервіси перенесуть у метавсесвіт? Якщо вже й одружитись можна онлайн — чекаємо функцію «народити через відеозв’язок». Акушер через Zoom? Легко. Майже як у фільмі «Поїзд на 31 грудня».
Тож смійтесь! Читайте! І обов’язково передавайте далі цей хороший настрій. Нехай усім буде тепло, смішно і добре.
https://arkush.net/book/31073
Міло Севіч — «Пенсійний фонд і Метавсесвіт»
Бажаєте пореготати так, щоб лежати догори дригом під столом? Тоді вам точно сюди. Це повноцінна комедія в кіберпанковому сетингу, натхненна чим? Реальним життям. Тим самим життям, у якому доводиться мати справу з державними установами та їхніми непохитними правилами.
Якщо ви ніколи не стояли в черзі до паспортного столу, не записувались до профільного лікаря через реєстратуру або не сперечались з автоматизованою системою, — вам, можливо, ще рано читати це оповідання. Воно для тих, хто пам’ятає, як оформлення довідки могло тривати тиждень і нагадувало квест на виживання.
Всі, хто в дитинстві дивився «П’ятий елемент», «Зачарованих» чи «Ксену — принцесу-воїна», — ця історія для вас. Вона не просто смішна, вона ще й пророча. Бо разом із гумором тут є дуже точний і влучний погляд у майбутнє.
Що буде з нашими віртуальними мережами? Наскільки далеко зайде ДІЯ? Які ще сервіси перенесуть у метавсесвіт? Якщо вже й одружитись можна онлайн — чекаємо функцію «народити через відеозв’язок». Акушер через Zoom? Легко. Майже як у фільмі «Поїзд на 31 грудня».
Тож смійтесь! Читайте! І обов’язково передавайте далі цей хороший настрій. Нехай усім буде тепло, смішно і добре.
https://arkush.net/book/31073
09.04.202514:41
Нарешті можу щасливо похвалитися збіркою!
Літаренка — «На Сульських берегах».
Це збірка, створена чотирнадцятьма авторами з любові, радості й у справжньому щасливому процесі. Чому щасливому? Бо для мене робота над цим виданням була саме радістю.
Ми кілька разів зустрічались гуртом, обговорювали деталі, спілкувалися з авторами з інших міст (не з Києва) у чаті. Ми редагували, узгоджували, спорили (але лагідно, чесно!). І при цьому — сміялись, підписували примірники, мріяли про нові «двіжі» — і це було круто.
Мій перший досвід участі у спільній збірці — і одразу вдалий!
У кого ще так було?
Я щиро тішуся, що поряд з іменами таких прекрасних авторів є і моє скромне оповідання. І хоч я ще не встигла (справді не встигла!) прочитати всі твори в цій книжці, я точно знаю: вони з сенсами, з теплим післясмаком і гарантовано подарують вам сильні емоції.
Збірка вже в продажу — автори розповсюджують її самостійно.
Автори збірки:
Валентина Турчин
Вікторія Переверзєва
Вікторія Токар
Влад Кайола
Ельві Аккерман
Євгенія Приходько
Іван Байбуз
Кирило Тесленко
Надія Крапка
Наталія Черкас
Олександра Сорока
Ольга Сидоренко
Тамара Бельченко
Тетяна Овчиннікова
Редактор: Голубенко В.В.
Укладач: Влад Кайола
Літаренка — «На Сульських берегах».
Це збірка, створена чотирнадцятьма авторами з любові, радості й у справжньому щасливому процесі. Чому щасливому? Бо для мене робота над цим виданням була саме радістю.
Ми кілька разів зустрічались гуртом, обговорювали деталі, спілкувалися з авторами з інших міст (не з Києва) у чаті. Ми редагували, узгоджували, спорили (але лагідно, чесно!). І при цьому — сміялись, підписували примірники, мріяли про нові «двіжі» — і це було круто.
Мій перший досвід участі у спільній збірці — і одразу вдалий!
У кого ще так було?
Я щиро тішуся, що поряд з іменами таких прекрасних авторів є і моє скромне оповідання. І хоч я ще не встигла (справді не встигла!) прочитати всі твори в цій книжці, я точно знаю: вони з сенсами, з теплим післясмаком і гарантовано подарують вам сильні емоції.
Збірка вже в продажу — автори розповсюджують її самостійно.
Автори збірки:
Валентина Турчин
Вікторія Переверзєва
Вікторія Токар
Влад Кайола
Ельві Аккерман
Євгенія Приходько
Іван Байбуз
Кирило Тесленко
Надія Крапка
Наталія Черкас
Олександра Сорока
Ольга Сидоренко
Тамара Бельченко
Тетяна Овчиннікова
Редактор: Голубенко В.В.
Укладач: Влад Кайола
08.04.202515:39
«Коли життя дає тобі мандарини» — дорама, 2025 рік
Я щойно закінчила дивитися цей шедевр сучасності. І впевнена: цей серіал має побачити кожна людина на планеті. Навіть ті, хто не любить корейське кіно. Бо національність тут узагалі не має значення.
Це історія про людей. Живих. Дихаючих. Люблячих.
Про сім’ю. Про стосунки всередині сім’ї, крізь покоління. І поки не додивишся до останньої серії — не розумієш, як глибоко вона проникає під шкіру. У кожного з нас є батьки. У когось — діти. У когось — брати й сестри. Ми всі — люди. І ця історія — саме про це.
Здається, ніби серіал про бідність. Але це — лише фон.
Це не фільм про те, як важко бути батьками, які працюють без упину, аби діти мали краще життя. Це фільм про вас. Про ваші почуття, про які ви навіть не завжди замислюєтесь, але які живуть у вас тихим, глибоким життям — десь на рівні підсвідомості.
Про біль. Про втрати. Про любов.
Про те, що варто намагатися зрозуміти інших. Особливо — своїх рідних.
Про те, що наші мрії, насправді, не ті, за які ми себе хапаємо. Ми всі хочемо мільйон доларів, віллу на березі моря, життя в комфорті. Але коли день за днем поруч з тобою людина, яка заради тебе здатна на будь-що — це цінність у мільярд разів більша.
Обійміть своїх батьків після перегляду.
І обов’язково дивіться з носовичками. Плакати будете — сто відсотків. А якщо не будете — то хто ви, людина-камінь?
Я хочу знати про це в коментарях.
Пишіть, скільки сліз випало за шкалою опадів — і де саме ви не витримали. Чекаю.
Я щойно закінчила дивитися цей шедевр сучасності. І впевнена: цей серіал має побачити кожна людина на планеті. Навіть ті, хто не любить корейське кіно. Бо національність тут узагалі не має значення.
Це історія про людей. Живих. Дихаючих. Люблячих.
Про сім’ю. Про стосунки всередині сім’ї, крізь покоління. І поки не додивишся до останньої серії — не розумієш, як глибоко вона проникає під шкіру. У кожного з нас є батьки. У когось — діти. У когось — брати й сестри. Ми всі — люди. І ця історія — саме про це.
Здається, ніби серіал про бідність. Але це — лише фон.
Це не фільм про те, як важко бути батьками, які працюють без упину, аби діти мали краще життя. Це фільм про вас. Про ваші почуття, про які ви навіть не завжди замислюєтесь, але які живуть у вас тихим, глибоким життям — десь на рівні підсвідомості.
Про біль. Про втрати. Про любов.
Про те, що варто намагатися зрозуміти інших. Особливо — своїх рідних.
Про те, що наші мрії, насправді, не ті, за які ми себе хапаємо. Ми всі хочемо мільйон доларів, віллу на березі моря, життя в комфорті. Але коли день за днем поруч з тобою людина, яка заради тебе здатна на будь-що — це цінність у мільярд разів більша.
Обійміть своїх батьків після перегляду.
І обов’язково дивіться з носовичками. Плакати будете — сто відсотків. А якщо не будете — то хто ви, людина-камінь?
Я хочу знати про це в коментарях.
Пишіть, скільки сліз випало за шкалою опадів — і де саме ви не витримали. Чекаю.
04.04.202507:25
Моє оповідання "Шукайте жінку" в жанрі Кіберпанк займає стабільно ТРЕТЄ місце серед сотні по лайкам на платформі)
Радію)
Хто ще не читав його - заходьте)
https://arkush.net/book/30738
Радію)
Хто ще не читав його - заходьте)
https://arkush.net/book/30738
25.03.202514:49
Думки в голос
Одна людина в чаті поділилась прикладом озвучки твору через програму на базі ШІ. І ось була моя відповідь (smiley)
Звучить… ну, скажімо так — не дуже. Пахне синтетикою.
Але маю підозру: то була якась безкоштовна нейромережа. Ну така, що вміє, але ще трохи наче соромиться — і тому читає, як школяр на уроці української, коли викликали раптово.
А якби була платна — о, це вже інша пісня! Впевнена, там усе було б як у кіно: і фонова музика, і атмосферні звуки, і голос, що зваблює, як нічний радіоведучий.
Але ж, погодьтесь, це не для простого користувача. Це вже ближче до Голлівуду. І в кіно такі штуки давно використовують, ми просто цього не помічаємо.
А тепер — величезне «але».
Навіть якщо зараз штучний інтелект уміє озвучувати, співати, малювати, писати — тим краще. І скажу чому.
Бо ринок дуже скоро буде просто забитий такою умовною творчістю. ШІ-контентом. І хоча він буде зручний, дешевий, красивий, з ефектами і всякими блискітками — він буде віддавати… порожнечею.
Ні, не в плані якості — вона навпаки буде на висоті. Але в плані сприйняття.
Люди пограються. Послухають. Порадіють. А потім почнуть знову шукати щось живе.
Бо справжнє — воно завжди неідеальне. Воно має подих, нерв, слід.
Бо людський підхід — це як сімейний рецепт борщу. Там є щось, чого не додаси нейросіткою.
«Трішки лаврового — на око. І ще отой секретний інгредієнт — душа».
Таке не скопіюєш і не синтезуєш.
І навіть якщо ШІ буде писати геніальні тексти — вони все одно будуть віддавати… фабрикою.
А люди хочуть села. Печі. Дерев’яної ложки.
Тому досі важливо, щоб співак співав вживу, а не відкривав рот під фонограму.
Щоб м’ясо було від бабці з ринку, а не запаяне у вакуум з датою виготовлення.
Щоб текст був написаний пальцями, а не алгоритмом.
Згодом настане така собі «переситість» цим уніфікованим цифровим мистецтвом. І тоді справжній митець — той, що виживе в цій шаленій гонитві — стане на вагу золота.
Бо таких буде мало. А їх буде хотіти багато хто.
Тож не сумуйте, творці. Не кидайте свого. Не вішайте носів.
Після штучного буму прийде час справжніх людей.
Тримайтеся. І готуйте борщ по своєму рецепту.
Світ ще скуштує.
Післямова: давно вам котів своїх не показувала - милуйтесь) Вони не штучні) Живі, дихають, соплять уві сні і інколи навіть дратуються і кусають. Живі)
Одна людина в чаті поділилась прикладом озвучки твору через програму на базі ШІ. І ось була моя відповідь (smiley)
Звучить… ну, скажімо так — не дуже. Пахне синтетикою.
Але маю підозру: то була якась безкоштовна нейромережа. Ну така, що вміє, але ще трохи наче соромиться — і тому читає, як школяр на уроці української, коли викликали раптово.
А якби була платна — о, це вже інша пісня! Впевнена, там усе було б як у кіно: і фонова музика, і атмосферні звуки, і голос, що зваблює, як нічний радіоведучий.
Але ж, погодьтесь, це не для простого користувача. Це вже ближче до Голлівуду. І в кіно такі штуки давно використовують, ми просто цього не помічаємо.
А тепер — величезне «але».
Навіть якщо зараз штучний інтелект уміє озвучувати, співати, малювати, писати — тим краще. І скажу чому.
Бо ринок дуже скоро буде просто забитий такою умовною творчістю. ШІ-контентом. І хоча він буде зручний, дешевий, красивий, з ефектами і всякими блискітками — він буде віддавати… порожнечею.
Ні, не в плані якості — вона навпаки буде на висоті. Але в плані сприйняття.
Люди пограються. Послухають. Порадіють. А потім почнуть знову шукати щось живе.
Бо справжнє — воно завжди неідеальне. Воно має подих, нерв, слід.
Бо людський підхід — це як сімейний рецепт борщу. Там є щось, чого не додаси нейросіткою.
«Трішки лаврового — на око. І ще отой секретний інгредієнт — душа».
Таке не скопіюєш і не синтезуєш.
І навіть якщо ШІ буде писати геніальні тексти — вони все одно будуть віддавати… фабрикою.
А люди хочуть села. Печі. Дерев’яної ложки.
Тому досі важливо, щоб співак співав вживу, а не відкривав рот під фонограму.
Щоб м’ясо було від бабці з ринку, а не запаяне у вакуум з датою виготовлення.
Щоб текст був написаний пальцями, а не алгоритмом.
Згодом настане така собі «переситість» цим уніфікованим цифровим мистецтвом. І тоді справжній митець — той, що виживе в цій шаленій гонитві — стане на вагу золота.
Бо таких буде мало. А їх буде хотіти багато хто.
Тож не сумуйте, творці. Не кидайте свого. Не вішайте носів.
Після штучного буму прийде час справжніх людей.
Тримайтеся. І готуйте борщ по своєму рецепту.
Світ ще скуштує.
Післямова: давно вам котів своїх не показувала - милуйтесь) Вони не штучні) Живі, дихають, соплять уві сні і інколи навіть дратуються і кусають. Живі)
显示 1 - 24 共 44
登录以解锁更多功能。