ше Ніц

Нам зовсім невідомо, як уявляв собі Платон психологічні причини і наслідки того «ідеального» громадського ладу, що він виложив у своїй «Політейї» та в діалогах.
<...>
В Платоновій утопії ми бачимо модель громадського механізму, але не бачимо людини. Ми знаємо, напр[иклад], що там нема приватної власності і через те нема ні вбогих, ні багатих, але як це відбивається на психічному складі тих ідеальних громадян, ми того зовсім не бачимо, та показування цього і не входило, певне, в заміри самого Платона.

Кожен, багатий чи бідний, завдячує своїм прибутком наслідкам спільної гри вміння та випадку[йдеться про ринкові відносини], сукупний результат якої та одержані частки такі високі, якими вони є, тільки тому, що ми погодились грати в цю гру. Оскільки ми погодились грати в цю гру й користуватися її результатами, наш моральний обов'язок полягає в тому, щоб дотримуватись цих результатів, навіть коли вони обертаються проти нас. [Антологія Лібералізм (вид. 2-ге, перероблене). Київ 2009, 31-32.]

[...] торгівля, яка є не що інше, як обмін продуктами різних індивідів і країн, панує над усім світом, завдяки відношенню попиту і пропозиції — відношенню, яке за словами одного англійського економіста витає, наче античний фатум над землею, невидимою рукою розподіляючи між людьми щастя і нещастя, будуючи царства і руйнуючи їх, викликаючи до життя народи і примушуючи їх зникати[...].[Карл Маркс і Фрідріх Енґельс Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Київ 1968, 24-25.]

[...] із знищенням базису, приватної власності, з комуністичним регулюванням виробництва, що усуває ту відчуженість, з якою люди ставляться до свого власного продукту, — зникає і панування відношення попиту і пропозиції, і люди знову підкоряти своїй владі обмін, виробництво, спосіб їх взаємних відносин.[Карл Маркс і Фрідріх Енґельс Вибрані твори у трьох томах. Том 1. Київ 1968, 24-25.]

Скільки різноманітних тем! Так і виринає питання — хто саме був той Ксенофонт? Отож — не історик, дарма, що шукав слави в історіографії, і не політик, хоч пристрасно любив давати поуки на політичні й економічні теми; та й не філософ, дарма, що дуже радо оповідав про великого Сократа. Це просто людина діла, що залюбки торкається актуальних питань будня, добрий господар і вояк. Це письменник, що вміє просто, ясно та щиро оповідати про те, що сам бачив і пережив. Отже для всіх часів у першу чергу це — творець історичної мемуаристики, автор "Анабазису", книги споминів, з-поміж усіх збережених книг того роду найстаршої, а проте вічно молодої...

Кругом книжки... Він риється в тих книжках, вишукує в них думки, гострої й упертої. І бачить, як у холодних, чорних літерах ясними блисками відбивається мозок і кров, що з жорстокою волею одірвала від себе далека людина й натхненно втиснула в невмирущі рядки.
Він шукав з безутомністю звіра і, коли щастило йому вирвати з хаосу літер думку, прекрасну й могутню, взяти її й покласти в свій жадібний мозок,— тоді Тимергей відсував книжку й заплющував очі, щоб виразніш почувати, як почне та думка пускати коріння, обхопить мозок дріжливими дротинками, як зросте й народить ще натовп нових,— теж прекрасних і теж могутніх.
Сірий мозок квітчався ними, як пишними айстрами, і ті були чудові в холодній величності.
А іноді було... хе! було, іноді не дається думка до рук! Плигає перед очима, крутиться, як дзига, і дратує до незмоги. Він з відчаєм ганявся за нею, вивертав на стіл свій мозок, а облудлива думка ховалась між паперами або робилась звичайним олівцем.
Тоді Тимергей занепокоювався зовсім. Широко розтулював очі й рота, повний здивування, дивився на олівець, де зникла жартівлива думка. Потім підводився і ходив по кімнаті. Ходив довго й слухав, як ритмічно стукотять його чоботи по підлозі.
Раптом палким струмком кидалась йому в голову кров і відживляла знеможений мозок. Знову сідав тоді Тимергей і вже легко видобував думку з олівця; та ж, винувата й переможена, вмить родила йому дочок і синів.
"Від кожної думки я маю нащадків,— гадав Тимергей; — о, я великий розпусник! А справді, думка — та ж жінка, хоч іноді й не дається відразу, так треба трошки потерпіти. Треба конче послухати, як стукотять чоботи по підлозі чи по землі. Походити треба".
Собака скінчив їсти; Тимергей підійшов до пса, взяв за шию й полоскотав під горлянкою.
— Ти ж вернеш мені мій гарем? Даси змогу в ньому бенкетувати?
Собака блимав червонуватими очима й терся вухом об коліно Тимергея.[2]

Стара правда, що жити можна лише тоді, коли їси, прибрала в очах Тимергея якоїсь містичної рації, і, здавалось йому, він щойно спізнав її.
Спершу чудним здавалось, що йому раніше потрібний шмат хліба, а потім думка.
Кант і борщ. Ніцше й ковбаса.
Тимергей пручався. Перші дні недоїдання силкувавсь переконати себе, що Кант йому дорожчий за ковбасу. Але через три дні облишив: міг уже сміливо кожному в вічі сказати, що для нього дорожче.
Він навіть полюбив глузувати з себе: приємно було кричати присутнім, яких він уявляв:
— Пам’ятайте, я колись казав, що рація життя в тому, щоб міццю сталевої думки руйнувати всяких богів, як блискавка руйнує наші оселі, щоб блискучим світлом загартованих думок загнати їх у темряву, з якої вони повстали. Та я помилявся: рація життя в тому, щоб їсти. Ми, що жили, не помічаючи їжі, ми, що віддавали обідові п’ять хвилин часу,— забули, що ми тварини. Ми душу досліджували, ми в мозку копирсались. Та ось приходить голод і спиняється у шлунку, як знак запитання. І ми без вагання даємо відповідь. Раптом бачимо, що ми ссавці, забуваємо про наш могутній мозок та лише дивуємося, що так довго не вбачали найважливішого.
Я обідаю тепер не менш години. Смакую все і з насолодою обгризаю пісні маслаки. Пообідавши, заплющую очі та кличу до себе Декарта. Питаю його:
— Декарте! Ти голодував коли?
— Ні,— каже.
— Біжи ж мерщій та нищи свої праці. Потім не поїж тиждень і створи нові. Тоді матимеш ти певний ґрунт. Тоді ти, наприклад, не скажеш: "Cogito, ergo sum..." А закричиш: "Ой, їсточки..." Пам’ятай, що право на існування має лише те, що можна спожити... Іди ж, Декарте. [Валер'ян Підмогильний Собака // Третя революція. Київ 2012, 62-63.]

ІІ. Практична філософія (від грецького praxis «вчинки») досліджує те, що не є необхідним, а саме — принципи й цілі людських учинків:
1. Етика (наука про моральні чесноти).
2. Економіка (наука про правила господарювання).
3. Політика (наука про державу).
[Андрій Баумейстер Вступ до філософських студій, або Інтелектуальні подорожі до країни філософії. Київ 2018, 52.]

Поширення скріншотів приватного листування, яке ніяк нікого не стосується, — це, мабуть, приклад “моральної чесноти” від пана Віталія, про яку мають задуматися ті, хто обмінюються з паном Віталієм приватними повідомленнями у месенджерах.

За часів, коли наші міста щотижня потерпають від російських ракетних і дронових ударів і гинуть люди, ця “моральна чеснота” викликає щонайменше подив.

Зі свого боку хочу зауважити, що вважаю цей наклеп корпоративною реакцією спільноти УКУ на свою статтю про академічно недоброчесне цитування, яке я виявив у текстах викладачки кафедри філософії УКУ пані Ольги Нетреб’як.

Гадаю, читачі цього блоґу зможуть самостійно скласти уявлення про нездоровість зацікавлення пана Віталія моєю скромною особою, адже чи не кожен його допис містить згадки мого імені.

— І де ж у ній місце для справедливості й несправедливості? І в чому з того, що ми розглядали, вони дають себе знати?
— Я особисто цього не бачу, Сократе, хіба що це все приховалося у якихось взаємних потребах самих цих занять.
<...>
— Правду кажеш, — погодився я. — Мені зовсім вилетіло з голови, що вони матимуть і всілякі страви, це ж зрозуміло, що в них будуть сіль, маслини, сир, цибуля-порей, городина і все, що можуть дати поля для варива, вони варитимуть. Ми додамо їм і ласощів: смокву, горох, боби, вони будуть смажити на вогні плоди мирта й бука і запивати їх вином. Так у мирі й при здоров’ї вони проживуть життя аж до глибокої старості і, передавши нащадкам такий самий спосіб життя, відійдуть.
— Якби, Сократе, ти будував державу свиней, то годував би їх чимось іншим чи цим самим кормом? — запитав Главкон.
— Але ж як би я мав учинити, Главконе? — перепитав я.
— Так, як віддавна заведено, — відпочивати на ложах, обідати за столом, споживати ті страви й ласощі, які мають сучасні люди, — ось що, я думаю, потрібне, аби не страждати від лиха.
— Нехай буде так, — сказав я. — Мені зрозуміло. Ми, очевидно, розглядаємо не лише державу, яка постає, а й державу, яка має всього вдосталь. Може, це й непогано. Бо, розглядаючи таку державу, ми, можливо, швидше побачимо, як виникають у державах справедливість і несправедливість. Отже, та держава, яку ми розглянули, є, на мою думку, справжньою, тобто здоровою.
[372c-e]