启蒙娱乐
Історії українських козаків.
启蒙娱乐
30.04.202516:04
https://www.youtube.com/watch?v=O0lMNHe0anw
Адміністративний устрій Січі.
Поділися постом та не забуть про👍
Адміністративний устрій Січі.
Поділися постом та не забуть про👍
29.04.202516:04
https://www.youtube.com/watch?v=pyEtAVYb2uQ
Гетьман Іван Мазепа — патріот і державник.
Поділися постом та не забуть про👍
Гетьман Іван Мазепа — патріот і державник.
Поділися постом та не забуть про👍
28.04.202516:04
https://www.youtube.com/watch?v=r1pFAZKKLDw
Козацьке бароко. Архітектура.
Поділися постом та не забуть про👍
Козацьке бароко. Архітектура.
Поділися постом та не забуть про👍
27.04.202512:03
Історія Хотинської фортеці.🏰🏰🏰
Хотинська фортеця — мов кам’яний щоденник, що пам’ятає, як змінювалися імперії, падали князі й приходили козаки. Закладена вона ще в ХІІІ столітті, за часів Галицько-Волинського князівства, на перехресті доріг, де Дністер стає не просто річкою, а межовим пунктом між північчю й півднем, між руськими землями й Балканами. Після розпаду князівства у XIV ст. Хотин переходить під владу молдовських господарів, які укріплюють її, особливо за правління Стефана Великого — саме він надає фортеці того вигляду, що частково зберігся до сьогодні.
А далі — починаються ті часи, які найбільше полюбляє військовий літопис: турки, поляки, козаки, волохи, татари, усі крутяться довкола Хотина, немов навколо осердя. Хотин — не просто твердиня, це брамка на шляху до Поділля, а звідти й до всієї України. Не дивно, що козацьке військо так часто з’являлося під його стінами.
Найвідоміший епізод — Хотинська війна 1621 року. Усе почалось, як зазвичай: Османська імперія вирішила показати силу Речі Посполитій, яка досить невпевнено почувалася в регіоні. Польське військо, виснажене і розтягнуте, саме тоді знову згадало про козаків. Під Хотином об’єднались сили польської армії та Війська Запорозького, що налічувало близько 30 тисяч козаків під проводом гетьмана Петра Сагайдачного.
Оборона тривала понад місяць, із 2 вересня по 9 жовтня 1621 року. Турецька армія під проводом султана Османа ІІ була значно чисельнішою — сучасники писали про 100, а то й 200 тисяч воїнів, хоч ці числа радше політична риторика, ніж точність. Проте й цього вистачало, щоб розуміти: ситуація не з простих. Козаки зайняли фланг і проводили активні вилазки, б’ючи яничарів і кавалерію. Турки зазнавали втрат щодня — не через штурми, а через виснажливе протистояння.
Саме в цих боях Сагайдачний отримав поранення — підступна куля в ногу під час вилазки. Він дожив до кінця кампанії, але вже вдома в Києві помер у квітні 1622 року. Перемога під Хотином не дала козаччині нових земель, але закріпила її як силу, без якої вже не можна було воювати у цьому регіоні. До речі, за умовами миру, укладеного в жовтні 1621 року, Річ Посполита відмовлялася від втручання у справи Молдови, а турки — від зазіхань на Україну.
Але це не єдина згадка про козаків під стінами Хотина. У 1673 році Ян Собеський (тоді ще не король, а польний гетьман) знову вів війну з турками. І знову — козаки при ньому, хоч уже не в таких числах. У битві 11 листопада поляки й козаки прорвали оборону турків, взяли фортецю, що було рідкісним випадком — Хотин не так легко піддавався штурмам. Турки втратили близько 20 тисяч людей, зокрема багато командирів. Ця перемога зробила Собеського героєм у Речі Посполитій — через рік він став королем.
І нарешті — XVIII століття. Після знищення Січі (1775 рік) багато колишніх запорожців подались у турецькі володіння, деякі навіть служили у Хотинському гарнізоні вже на боці Порти. Але ще раніше, у 1739 році, коли московське військо (вже з українськими полками під командуванням князя Олексія Шаховського) штурмувало фортецю під час російсько-турецької війни, у цьому дійстві знову брали участь козаки — вже не як головна сила, а як допоміжна. Хотин тримався до кінця серпня, і зрештою впав. Та невдовзі знову був повернений туркам.
Хотинська фортеця — це не просто камінь і вежі. Це місце, де залишались шаблі, останні слова поранених, і де, попри все, козацька присутність не була випадковою. Бо для запорожця Хотин був не просто чужою твердинею, а частиною великої політичної шахівниці, де він щоразу робив свій хід — іноді переможний, іноді — останній.
Поділися постом та не забуть про👍
Хотинська фортеця — мов кам’яний щоденник, що пам’ятає, як змінювалися імперії, падали князі й приходили козаки. Закладена вона ще в ХІІІ столітті, за часів Галицько-Волинського князівства, на перехресті доріг, де Дністер стає не просто річкою, а межовим пунктом між північчю й півднем, між руськими землями й Балканами. Після розпаду князівства у XIV ст. Хотин переходить під владу молдовських господарів, які укріплюють її, особливо за правління Стефана Великого — саме він надає фортеці того вигляду, що частково зберігся до сьогодні.
А далі — починаються ті часи, які найбільше полюбляє військовий літопис: турки, поляки, козаки, волохи, татари, усі крутяться довкола Хотина, немов навколо осердя. Хотин — не просто твердиня, це брамка на шляху до Поділля, а звідти й до всієї України. Не дивно, що козацьке військо так часто з’являлося під його стінами.
Найвідоміший епізод — Хотинська війна 1621 року. Усе почалось, як зазвичай: Османська імперія вирішила показати силу Речі Посполитій, яка досить невпевнено почувалася в регіоні. Польське військо, виснажене і розтягнуте, саме тоді знову згадало про козаків. Під Хотином об’єднались сили польської армії та Війська Запорозького, що налічувало близько 30 тисяч козаків під проводом гетьмана Петра Сагайдачного.
Оборона тривала понад місяць, із 2 вересня по 9 жовтня 1621 року. Турецька армія під проводом султана Османа ІІ була значно чисельнішою — сучасники писали про 100, а то й 200 тисяч воїнів, хоч ці числа радше політична риторика, ніж точність. Проте й цього вистачало, щоб розуміти: ситуація не з простих. Козаки зайняли фланг і проводили активні вилазки, б’ючи яничарів і кавалерію. Турки зазнавали втрат щодня — не через штурми, а через виснажливе протистояння.
Саме в цих боях Сагайдачний отримав поранення — підступна куля в ногу під час вилазки. Він дожив до кінця кампанії, але вже вдома в Києві помер у квітні 1622 року. Перемога під Хотином не дала козаччині нових земель, але закріпила її як силу, без якої вже не можна було воювати у цьому регіоні. До речі, за умовами миру, укладеного в жовтні 1621 року, Річ Посполита відмовлялася від втручання у справи Молдови, а турки — від зазіхань на Україну.
Але це не єдина згадка про козаків під стінами Хотина. У 1673 році Ян Собеський (тоді ще не король, а польний гетьман) знову вів війну з турками. І знову — козаки при ньому, хоч уже не в таких числах. У битві 11 листопада поляки й козаки прорвали оборону турків, взяли фортецю, що було рідкісним випадком — Хотин не так легко піддавався штурмам. Турки втратили близько 20 тисяч людей, зокрема багато командирів. Ця перемога зробила Собеського героєм у Речі Посполитій — через рік він став королем.
І нарешті — XVIII століття. Після знищення Січі (1775 рік) багато колишніх запорожців подались у турецькі володіння, деякі навіть служили у Хотинському гарнізоні вже на боці Порти. Але ще раніше, у 1739 році, коли московське військо (вже з українськими полками під командуванням князя Олексія Шаховського) штурмувало фортецю під час російсько-турецької війни, у цьому дійстві знову брали участь козаки — вже не як головна сила, а як допоміжна. Хотин тримався до кінця серпня, і зрештою впав. Та невдовзі знову був повернений туркам.
Хотинська фортеця — це не просто камінь і вежі. Це місце, де залишались шаблі, останні слова поранених, і де, попри все, козацька присутність не була випадковою. Бо для запорожця Хотин був не просто чужою твердинею, а частиною великої політичної шахівниці, де він щоразу робив свій хід — іноді переможний, іноді — останній.
Поділися постом та не забуть про👍
转发自:
Меморіал.ua
21.04.202506:03
🕯️9:00 – хвилина мовчання
Сержант Павло Мантула загинув 11 липня 2024 року неподалік міста Торецьк на Донеччині. Йому було 29 років.
Павло з Дніпропетровщини. Був магістром педагогіки вищої школи. Із 2020 року працював у Службі судової охорони. Любив, вивчав і добре знав Конституцію та закони України. Після війни хотів працювати в Інституті внутрішніх справ.
Вільний час любив проводити з сімʼєю, кожного разу виїжджав гуляти з донькою в якесь нове місце.
Після початку повномасштабної війни чоловік пішов служити до Національної поліції України. Згодом його перевели до окремої штурмової бригади «Лють». Після виходу з оточення був нагороджений медаллю «За сприяння ЗСУ».
У нього залишилися мама Олена Володимирівна, батько Олександр Олександрович, брат Віталій, дружина Каріна та донька Кароліна.
Сержант Павло Мантула загинув 11 липня 2024 року неподалік міста Торецьк на Донеччині. Йому було 29 років.
Павло з Дніпропетровщини. Був магістром педагогіки вищої школи. Із 2020 року працював у Службі судової охорони. Любив, вивчав і добре знав Конституцію та закони України. Після війни хотів працювати в Інституті внутрішніх справ.
Вільний час любив проводити з сімʼєю, кожного разу виїжджав гуляти з донькою в якесь нове місце.
Після початку повномасштабної війни чоловік пішов служити до Національної поліції України. Згодом його перевели до окремої штурмової бригади «Лють». Після виходу з оточення був нагороджений медаллю «За сприяння ЗСУ».
«Це найчесніша та найсправедливіша людина в моєму житті. Найкращий син, брат, чоловік і батько. Чоловік, який попри все завжди посміхався….» – сказала дружина загиблого.
У нього залишилися мама Олена Володимирівна, батько Олександр Олександрович, брат Віталій, дружина Каріна та донька Кароліна.
10.04.202512:02
#цей_день_в_історії
10 квітня 1622 - помер у Києві гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.⚔️🔥💪
Петро Конашевич-Сагайдачний, знаний гетьман Війська Запорозького, помер 10 квітня 1622 року в Києві внаслідок тяжкого поранення, отриманого у Хотинській війні 1621 року. Його смерть була наслідком не окремої битви, а тривалого виснаження, інфекції та ускладнень після бойових дій, у яких він брав участь, очолюючи понад 40-тисячне козацьке військо проти османської армії султана Османа II.
У вересні-жовтні 1621 року під Хотином війська Речі Посполитої спільно з українськими козаками зупинили наступ Османської імперії, змусивши її укласти мир. У цих подіях Сагайдачний діяв як блискучий полководець і дипломат, проте заплатив високу особисту ціну — в одному з боїв він отримав тяжке поранення руки. Достеменно невідомо, яким саме чином сталося поранення: одні джерела говорять про удар шаблею, інші — про поранення кулею або стрілою. Суттєвість поранення полягала в тому, що воно запалилося, ймовірно, призвело до гангрени або сепсису, які на той час фактично не лікувалися.
Сагайдачний після завершення Хотинської кампанії повернувся до Києва вже тяжко хворим. Ослаблений тілом, але зберігаючи ясність розуму, він оселився в одному з приміщень Київського Богоявленського братського монастиря, до якого сам належав як братчик і жертводавець. Там він провів останні місяці свого життя в молитві та мирській підготовці до смерті.
Збереглися свідчення, що в останні дні Сагайдачний склав докладний заповіт, у якому розпорядився передати значну частину свого майна на потреби Київського та Львівського братств, а також на підтримку православних шкіл. У цьому документі також була воля щодо його поховання — він хотів бути похованим без пишноти, як простий християнин.
Його смерть стала глибокою втратою для всього українського суспільства — як для козаків, так і для міщан, духовенства та братств. Він був одним із небагатьох діячів, кому вдавалося поєднувати інтереси церкви, освіти та війська, діяти гнучко між Річчю Посполитою та православним світом. Польські джерела, зокрема літописці часів Сигізмунда III, визнавали його розумним і небезпечним політиком, здатним змінити баланс сил у регіоні.
Похорон відбувся урочисто, але з дотриманням волі покійного — його тіло поховали в Богоявленському братському монастирі, де пізніше надгробок із його іменем став місцем особливої пам’яті для всіх, хто пов’язував свою долю з православ’ям і козацьким рухом. За спогадами братчиків та ченців, похорон супроводжувався надзвичайно великою кількістю людей — простих киян, козаків, священників, які вважали смерть Сагайдачного символічним кінцем цілої доби мужності й державного мислення серед козацтва.
Зарубіжні джерела — зокрема османські хроніки та листи венеційських дипломатів, які перебували при султанському дворі, — згадували про його смерть з повагою: Сагайдачний був відомий не тільки як ворог, а як людина честі та організаторського таланту. Московські літописці також згадували про його смерть, подаючи її як позитивну новину для царя, бо боялися його союзу з Польщею та відродження православного лідерства в Україні.
Смерть Петра Конашевича-Сагайдачного стала не просто втратою політичного провідника — вона ознаменувала кінець певного ідеалістичного періоду в історії українського козацтва, коли віра, освіта й військова справа йшли пліч-о-пліч, коли гетьман міг бути одночасно полководцем, дипломатом, просвітителем і церковним меценатом.
Поділися постом та не забуть про👍
10 квітня 1622 - помер у Києві гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.⚔️🔥💪
Петро Конашевич-Сагайдачний, знаний гетьман Війська Запорозького, помер 10 квітня 1622 року в Києві внаслідок тяжкого поранення, отриманого у Хотинській війні 1621 року. Його смерть була наслідком не окремої битви, а тривалого виснаження, інфекції та ускладнень після бойових дій, у яких він брав участь, очолюючи понад 40-тисячне козацьке військо проти османської армії султана Османа II.
У вересні-жовтні 1621 року під Хотином війська Речі Посполитої спільно з українськими козаками зупинили наступ Османської імперії, змусивши її укласти мир. У цих подіях Сагайдачний діяв як блискучий полководець і дипломат, проте заплатив високу особисту ціну — в одному з боїв він отримав тяжке поранення руки. Достеменно невідомо, яким саме чином сталося поранення: одні джерела говорять про удар шаблею, інші — про поранення кулею або стрілою. Суттєвість поранення полягала в тому, що воно запалилося, ймовірно, призвело до гангрени або сепсису, які на той час фактично не лікувалися.
Сагайдачний після завершення Хотинської кампанії повернувся до Києва вже тяжко хворим. Ослаблений тілом, але зберігаючи ясність розуму, він оселився в одному з приміщень Київського Богоявленського братського монастиря, до якого сам належав як братчик і жертводавець. Там він провів останні місяці свого життя в молитві та мирській підготовці до смерті.
Збереглися свідчення, що в останні дні Сагайдачний склав докладний заповіт, у якому розпорядився передати значну частину свого майна на потреби Київського та Львівського братств, а також на підтримку православних шкіл. У цьому документі також була воля щодо його поховання — він хотів бути похованим без пишноти, як простий християнин.
Його смерть стала глибокою втратою для всього українського суспільства — як для козаків, так і для міщан, духовенства та братств. Він був одним із небагатьох діячів, кому вдавалося поєднувати інтереси церкви, освіти та війська, діяти гнучко між Річчю Посполитою та православним світом. Польські джерела, зокрема літописці часів Сигізмунда III, визнавали його розумним і небезпечним політиком, здатним змінити баланс сил у регіоні.
Похорон відбувся урочисто, але з дотриманням волі покійного — його тіло поховали в Богоявленському братському монастирі, де пізніше надгробок із його іменем став місцем особливої пам’яті для всіх, хто пов’язував свою долю з православ’ям і козацьким рухом. За спогадами братчиків та ченців, похорон супроводжувався надзвичайно великою кількістю людей — простих киян, козаків, священників, які вважали смерть Сагайдачного символічним кінцем цілої доби мужності й державного мислення серед козацтва.
Зарубіжні джерела — зокрема османські хроніки та листи венеційських дипломатів, які перебували при султанському дворі, — згадували про його смерть з повагою: Сагайдачний був відомий не тільки як ворог, а як людина честі та організаторського таланту. Московські літописці також згадували про його смерть, подаючи її як позитивну новину для царя, бо боялися його союзу з Польщею та відродження православного лідерства в Україні.
Смерть Петра Конашевича-Сагайдачного стала не просто втратою політичного провідника — вона ознаменувала кінець певного ідеалістичного періоду в історії українського козацтва, коли віра, освіта й військова справа йшли пліч-о-пліч, коли гетьман міг бути одночасно полководцем, дипломатом, просвітителем і церковним меценатом.
Поділися постом та не забуть про👍
21.04.202516:04
https://www.youtube.com/watch?v=RYM94Vx3ElI
Хто такі Запорізькі КозАчки? | Історія України від імені Т.Г. Шевченка
Поділися постом та не забуть про👍
Хто такі Запорізькі КозАчки? | Історія України від імені Т.Г. Шевченка
Поділися постом та не забуть про👍
20.04.202516:01
https://www.youtube.com/watch?v=LskCSoIagAk
Великдень в Україні - Історія та Символи Пасхи.
Поділися постом та не забуть про👍
Великдень в Україні - Історія та Символи Пасхи.
Поділися постом та не забуть про👍
10.04.202512:01
30.04.202512:03
"Козацька логістика" 🪓🏇🌿
Якщо ви думаєте, що запорозькі козаки їхали у похід так, як сучасний турист на фестиваль — з рюкзачком, шкарпетками й двома пляшками води, то мушу вас розчарувати: логістика у запорожців була така, що сучасні армії ще досі облизуються від заздрощів. А все тому, що похід для козака — це не романтична прогулянка, а добре спланована операція, де без сала, пороху й доброго слова до коня не обійдешся.
У першу чергу козацькою логістикою займався обозний — така собі ходяча сполучна ланка між «треба» і «є». Обозний відповідав за весь табір, розташування возів, запас їжі, води, боєприпасів, і щоб кінь кожного козака не став посеред степу в позу «я більше нікуди не піду». Він був одночасно логістом, начальником постачання і психологом у кризових ситуаціях, особливо коли закінчувався тютюн.
Запаси збирали ще перед походом: на Січі чи в найближчих зимівниках оголошували збір — кожен козак приносив, що міг: хто бочку сала, хто мішок сухарів, хто пару пляшок медовухи на особливо важкі моменти. Брали з собою варене й сушене м'ясо, галети (такі собі козацькі крекери, тільки твердіші, ніж голова бувалого характерника), крупу, часник, цибулю, і обов'язково хрін — бо навіть шабля без хріну не така гостра.
Воду тягнули в бурдюках — козячих або телячих шкірах, зашитих і законопачених так, що навіть пітливий татарин позаздрив би. Коли проходили біля річок або ставків, поповнювали запаси, але все одно пильнували, аби не нахлебтатись якоїсь болотяної жаб’ячої настоянки.
Коні у козаків — то окрема любов і відповідальність. Кожен кінь був стратегічним об’єктом, на рівні з шаблею і пістолем. На возах возили сіно, вівса брали стільки, що здавалось, що йде не військо, а пересувна ферма. Якщо сіно закінчувалося — косили прямо на місці. Причому організовано: поки половина братії займалася рекогносцировкою, інша махала косами, ніби на турецькому базарі скидки оголосили.
Під час походу весь обоз рухався за суворим порядком. Першими йшли кінні розвідники, за ними — основні сили, потім артилерія, а вже далі, прикриваючи тил, котився обоз: вози з провіантом, запасними шаблями, хворими козаками (які все одно примудрялися співати), запасними конями й іноді з кількома гарматами на додачу. Якщо треба було йти в глибокий рейд — споряджали спеціальні підрозділи для пошуку їжі й води, таких собі козацьких фуражирів. Вони за кілька годин могли знайти все — від печеної качки до схованої в очереті діжки вина.
У боях козаки демонстрували чудеса мобільності: коли треба було швидко закріпитись, з возів миттєво будували табір-укріплення — знаменитий «табір на возах». Возові редути рятували їх навіть у найскрутніші часи, наприклад, під Цецорою в 1620 році чи в боях з турками під Хотином у 1621 році, коли козацькі табори тримали оборону краще, ніж столичні супермаркети в чорну п’ятницю.
І хоч на папері це все виглядає, як ідеальна схема, на ділі бували нюанси: то вівса не вистачає, то харчі згнили, то в бурдюках замість води виявився квасний напій такої міцності, що піхота могла рухатися без коней власними силами швидше, ніж кавалерія. Але навіть тоді козацька винахідливість творила дива. Одного разу, в поході на Перекоп у 1695 році, частина обозу застрягла, і тоді вирішили: коні їдять галети, козаки — сало без хліба, а артилеристи просто додають молитви до кожного пострілу. Все працювало як годинник.
І ось так, не маючи жодних смартфонів, Excel-таблиць і військових консультантів, козаки забезпечували себе всім необхідним під час тривалих походів, долаючи степи, ліси й ріки. І не дивно, що запорожці вміли перемагати супротивника ще до бою: голодний ворог багато не навоює, а козак із салом у руках і шаблею за пасом — страшніший за будь-який кінний загін турків чи москалів разом узятих.
Поділися постом та не забуть про👍
Якщо ви думаєте, що запорозькі козаки їхали у похід так, як сучасний турист на фестиваль — з рюкзачком, шкарпетками й двома пляшками води, то мушу вас розчарувати: логістика у запорожців була така, що сучасні армії ще досі облизуються від заздрощів. А все тому, що похід для козака — це не романтична прогулянка, а добре спланована операція, де без сала, пороху й доброго слова до коня не обійдешся.
У першу чергу козацькою логістикою займався обозний — така собі ходяча сполучна ланка між «треба» і «є». Обозний відповідав за весь табір, розташування возів, запас їжі, води, боєприпасів, і щоб кінь кожного козака не став посеред степу в позу «я більше нікуди не піду». Він був одночасно логістом, начальником постачання і психологом у кризових ситуаціях, особливо коли закінчувався тютюн.
Запаси збирали ще перед походом: на Січі чи в найближчих зимівниках оголошували збір — кожен козак приносив, що міг: хто бочку сала, хто мішок сухарів, хто пару пляшок медовухи на особливо важкі моменти. Брали з собою варене й сушене м'ясо, галети (такі собі козацькі крекери, тільки твердіші, ніж голова бувалого характерника), крупу, часник, цибулю, і обов'язково хрін — бо навіть шабля без хріну не така гостра.
Воду тягнули в бурдюках — козячих або телячих шкірах, зашитих і законопачених так, що навіть пітливий татарин позаздрив би. Коли проходили біля річок або ставків, поповнювали запаси, але все одно пильнували, аби не нахлебтатись якоїсь болотяної жаб’ячої настоянки.
Коні у козаків — то окрема любов і відповідальність. Кожен кінь був стратегічним об’єктом, на рівні з шаблею і пістолем. На возах возили сіно, вівса брали стільки, що здавалось, що йде не військо, а пересувна ферма. Якщо сіно закінчувалося — косили прямо на місці. Причому організовано: поки половина братії займалася рекогносцировкою, інша махала косами, ніби на турецькому базарі скидки оголосили.
Під час походу весь обоз рухався за суворим порядком. Першими йшли кінні розвідники, за ними — основні сили, потім артилерія, а вже далі, прикриваючи тил, котився обоз: вози з провіантом, запасними шаблями, хворими козаками (які все одно примудрялися співати), запасними конями й іноді з кількома гарматами на додачу. Якщо треба було йти в глибокий рейд — споряджали спеціальні підрозділи для пошуку їжі й води, таких собі козацьких фуражирів. Вони за кілька годин могли знайти все — від печеної качки до схованої в очереті діжки вина.
У боях козаки демонстрували чудеса мобільності: коли треба було швидко закріпитись, з возів миттєво будували табір-укріплення — знаменитий «табір на возах». Возові редути рятували їх навіть у найскрутніші часи, наприклад, під Цецорою в 1620 році чи в боях з турками під Хотином у 1621 році, коли козацькі табори тримали оборону краще, ніж столичні супермаркети в чорну п’ятницю.
І хоч на папері це все виглядає, як ідеальна схема, на ділі бували нюанси: то вівса не вистачає, то харчі згнили, то в бурдюках замість води виявився квасний напій такої міцності, що піхота могла рухатися без коней власними силами швидше, ніж кавалерія. Але навіть тоді козацька винахідливість творила дива. Одного разу, в поході на Перекоп у 1695 році, частина обозу застрягла, і тоді вирішили: коні їдять галети, козаки — сало без хліба, а артилеристи просто додають молитви до кожного пострілу. Все працювало як годинник.
І ось так, не маючи жодних смартфонів, Excel-таблиць і військових консультантів, козаки забезпечували себе всім необхідним під час тривалих походів, долаючи степи, ліси й ріки. І не дивно, що запорожці вміли перемагати супротивника ще до бою: голодний ворог багато не навоює, а козак із салом у руках і шаблею за пасом — страшніший за будь-який кінний загін турків чи москалів разом узятих.
Поділися постом та не забуть про👍
29.04.202512:03
Золота доба Гетьманщини.🔥⚔️🖋📜
Період правління Івана Мазепи став часом найбільшого розквіту Гетьманщини, хоча сама держава перебувала у складній ситуації. Правобережжя контролювала Річ Посполита, а Лівобережна Україна разом із Києвом залишалася під контролем московії, чиї гарнізони стояли у багатьох полкових містах. Хоча зовні москва обіцяла не втручатися у внутрішні справи, гетьман не мав змоги змінювати старшину без згоди царя, не міг самостійно вести зовнішню політику чи розпоряджатися землями. Проте Івану Мазепі вдалося суттєво змінити ці умови: вже через два роки після свого обрання він домігся права самостійно дарувати землі старшині та реформувати податкову систему, що надало Гетьманщині фінансову незалежність.
Основний внесок Мазепи полягав не тільки в адміністративних і фінансових реформах, а й у підтримці освіти та культури. За 22 роки його гетьманування було побудовано 48 церков, відкрито нові навчальні заклади, а освіта стала доступнішою для людей різних станів. Реформи в освітній галузі сприяли загальному розвитку суспільства і забезпечили можливості для соціальної мобільності. Паралельно з освітнім піднесенням розвивалася економіка: зростала кількість млинів, розвивалося виробництво селітри, поташу, скла, активізувалися міжнародні торговельні зв'язки, особливо із Західною Європою. Бюджет Гетьманщини був профіцитним, що свідчить про справжній економічний підйом.
Історики справедливо називають добу Мазепи "золотим віком" Гетьманщини, часом, коли держава після руйнівних війн почала відроджуватися, розвиваючи власну економіку, освіту та культуру, вибудовуючи міцну державність. Варто відзначити, що в цей час, на відміну від московії чи Правобережної України, на Лівобережжі не спалахували великі повстання чи селянські війни. Люди мали змогу розв'язувати суперечки через суди або звертаючись до гетьмана, тоді як у москві тривали бунти, а на Правобережжі вирували гайдамацькі виступи та Коліївщина.
Проте розквіт тривав не весь час правління Мазепи, а тільки перші тринадцять років — до 1700 року. Ситуація різко змінилася з початком Північної війни, яку розв'язав московський цар петро І у боротьбі за володіння балтійськими портами. Коли шведський король Карл ХІІ вирішив рушити на москву, петро І спалював власні села, лишаючи шведам випалену землю. Взимку Карл ХІІ звернувся до Гетьманщини за підтримкою. Дізнавшись про плани петра І роздавати українські землі іноземцям і нищити міста, Мазепа вирішив перейти на бік шведів, маючи підтримку частини козаків.
У відповідь петро І наказав знищити гетьманську столицю Батурин і винищити її мешканців. Гетьмана публічно прокляли в церквах, зокрема й у тих, які були побудовані на його кошти. Після поразки у битві під Полтавою 8 липня 1709 року Мазепа разом із Карлом ХІІ змушений був відступити до Османської імперії, де через два місяці у місті Бендери він помер. Згодом його перепоховали у Галаці в Молдові, але місце його могили досі невідоме.
Так завершилася епоха найбільшого піднесення козацької держави і разом із нею — мрія про вільну українську Гетьманщину.
Поділися постом та не забуть про👍
Період правління Івана Мазепи став часом найбільшого розквіту Гетьманщини, хоча сама держава перебувала у складній ситуації. Правобережжя контролювала Річ Посполита, а Лівобережна Україна разом із Києвом залишалася під контролем московії, чиї гарнізони стояли у багатьох полкових містах. Хоча зовні москва обіцяла не втручатися у внутрішні справи, гетьман не мав змоги змінювати старшину без згоди царя, не міг самостійно вести зовнішню політику чи розпоряджатися землями. Проте Івану Мазепі вдалося суттєво змінити ці умови: вже через два роки після свого обрання він домігся права самостійно дарувати землі старшині та реформувати податкову систему, що надало Гетьманщині фінансову незалежність.
Основний внесок Мазепи полягав не тільки в адміністративних і фінансових реформах, а й у підтримці освіти та культури. За 22 роки його гетьманування було побудовано 48 церков, відкрито нові навчальні заклади, а освіта стала доступнішою для людей різних станів. Реформи в освітній галузі сприяли загальному розвитку суспільства і забезпечили можливості для соціальної мобільності. Паралельно з освітнім піднесенням розвивалася економіка: зростала кількість млинів, розвивалося виробництво селітри, поташу, скла, активізувалися міжнародні торговельні зв'язки, особливо із Західною Європою. Бюджет Гетьманщини був профіцитним, що свідчить про справжній економічний підйом.
Історики справедливо називають добу Мазепи "золотим віком" Гетьманщини, часом, коли держава після руйнівних війн почала відроджуватися, розвиваючи власну економіку, освіту та культуру, вибудовуючи міцну державність. Варто відзначити, що в цей час, на відміну від московії чи Правобережної України, на Лівобережжі не спалахували великі повстання чи селянські війни. Люди мали змогу розв'язувати суперечки через суди або звертаючись до гетьмана, тоді як у москві тривали бунти, а на Правобережжі вирували гайдамацькі виступи та Коліївщина.
Проте розквіт тривав не весь час правління Мазепи, а тільки перші тринадцять років — до 1700 року. Ситуація різко змінилася з початком Північної війни, яку розв'язав московський цар петро І у боротьбі за володіння балтійськими портами. Коли шведський король Карл ХІІ вирішив рушити на москву, петро І спалював власні села, лишаючи шведам випалену землю. Взимку Карл ХІІ звернувся до Гетьманщини за підтримкою. Дізнавшись про плани петра І роздавати українські землі іноземцям і нищити міста, Мазепа вирішив перейти на бік шведів, маючи підтримку частини козаків.
У відповідь петро І наказав знищити гетьманську столицю Батурин і винищити її мешканців. Гетьмана публічно прокляли в церквах, зокрема й у тих, які були побудовані на його кошти. Після поразки у битві під Полтавою 8 липня 1709 року Мазепа разом із Карлом ХІІ змушений був відступити до Османської імперії, де через два місяці у місті Бендери він помер. Згодом його перепоховали у Галаці в Молдові, але місце його могили досі невідоме.
Так завершилася епоха найбільшого піднесення козацької держави і разом із нею — мрія про вільну українську Гетьманщину.
Поділися постом та не забуть про👍
28.04.202512:03
Чернігівський колегіум під час Гетьманщини.📜🖋💪
На початку XVIII століття Чернігів перетворився на справжній освітній центр Лівобережної України. Завдяки ініціативі Івана Мазепи у 1700 році тут було засновано перший всестановий навчальний заклад — Чернігівський колегіум, що став важливим етапом в історії Гетьманщини. Його поява була закономірною відповіддю на потреби часу: Київська академія, хоча й залишалася визначним освітнім осередком, перебувала на території Правобережної України, що мала відійти до Польщі відповідно до Андрусівського перемир’я. Натомість Лівобережна Україна, де формувалася нова державність, потребувала власного потужного центру науки й освіти.
Будівля колегіуму вражала своїми масштабами і водночас слугувала частиною міської оборонної системи. Розташований на місці давнього дитинця, він мав вихід з другого поверху безпосередньо на залишки валів, що підкреслювало його стратегічне значення. Як і більшість споруд того часу, освітня функція тут поєднувалася з оборонною.
Навчання в Чернігівському колегіумі починалося для дітей віком від семи років, за умови, що вони вже опанували церковно-слов’янську мову, знання якої здобували або в церковних приходських школах, або завдяки домашнім наставникам. Далі учнів занурювали у вивчення латинської мови — універсальної мови науки і освіти тієї епохи. Задля кращого оволодіння латинню застосовували досить суворі методи: поза уроками заборонялося спілкуватися рідною мовою. За порушення цієї вимоги існувала система покарання — передача спеціального футляра з записаним прізвищем порушника, і той, у кого футляр залишався до кінця дня, отримував фізичне покарання різками.
Програма навчання охоплювала вивчення граматики, поезії, риторики та інших дисциплін латинською мовою. Учні ставали справжніми поліглотами: окрім української народної мови, вони володіли польською, церковно-слов’янською, латинською, а в діловій практиці також грецькою та болгарською мовами.
Однією з найважливіших рис Чернігівського колегіуму була його всестановість: тут могли навчатися діти не лише козацької старшини та заможних родин, а й представники бідніших верств населення. Для незаможних учнів існувала бурса, де вони мешкали та заробляли собі на навчання: допомагаючи молодшим учням, співаючи у церковних хорах або просячи милостиню, виконуючи псалми.
Гетьманщина вирізнялася серед інших державних утворень того часу тим, що створювала умови для розвитку власної української еліти. На відміну від Речі Посполитої чи московії, де освіта залишалася привілеєм окремих станів, тут відкривалися можливості для ширшого кола населення. Освіта ставала реальним шляхом до соціального підйому. Вплив освіченої еліти, яка здобувала знання за кордоном, і внутрішні реформи, проведені за часів Івана Мазепи, створювали основу для національного відродження.
Чернігівський колегіум став не просто школою, а символом нового етапу в історії України — часу, коли українці вперше за довгий період отримали свою державу зі своєю освітою, культурою й реальними можливостями для самореалізації.
Поділися постом та не забуть про👍
На початку XVIII століття Чернігів перетворився на справжній освітній центр Лівобережної України. Завдяки ініціативі Івана Мазепи у 1700 році тут було засновано перший всестановий навчальний заклад — Чернігівський колегіум, що став важливим етапом в історії Гетьманщини. Його поява була закономірною відповіддю на потреби часу: Київська академія, хоча й залишалася визначним освітнім осередком, перебувала на території Правобережної України, що мала відійти до Польщі відповідно до Андрусівського перемир’я. Натомість Лівобережна Україна, де формувалася нова державність, потребувала власного потужного центру науки й освіти.
Будівля колегіуму вражала своїми масштабами і водночас слугувала частиною міської оборонної системи. Розташований на місці давнього дитинця, він мав вихід з другого поверху безпосередньо на залишки валів, що підкреслювало його стратегічне значення. Як і більшість споруд того часу, освітня функція тут поєднувалася з оборонною.
Навчання в Чернігівському колегіумі починалося для дітей віком від семи років, за умови, що вони вже опанували церковно-слов’янську мову, знання якої здобували або в церковних приходських школах, або завдяки домашнім наставникам. Далі учнів занурювали у вивчення латинської мови — універсальної мови науки і освіти тієї епохи. Задля кращого оволодіння латинню застосовували досить суворі методи: поза уроками заборонялося спілкуватися рідною мовою. За порушення цієї вимоги існувала система покарання — передача спеціального футляра з записаним прізвищем порушника, і той, у кого футляр залишався до кінця дня, отримував фізичне покарання різками.
Програма навчання охоплювала вивчення граматики, поезії, риторики та інших дисциплін латинською мовою. Учні ставали справжніми поліглотами: окрім української народної мови, вони володіли польською, церковно-слов’янською, латинською, а в діловій практиці також грецькою та болгарською мовами.
Однією з найважливіших рис Чернігівського колегіуму була його всестановість: тут могли навчатися діти не лише козацької старшини та заможних родин, а й представники бідніших верств населення. Для незаможних учнів існувала бурса, де вони мешкали та заробляли собі на навчання: допомагаючи молодшим учням, співаючи у церковних хорах або просячи милостиню, виконуючи псалми.
Гетьманщина вирізнялася серед інших державних утворень того часу тим, що створювала умови для розвитку власної української еліти. На відміну від Речі Посполитої чи московії, де освіта залишалася привілеєм окремих станів, тут відкривалися можливості для ширшого кола населення. Освіта ставала реальним шляхом до соціального підйому. Вплив освіченої еліти, яка здобувала знання за кордоном, і внутрішні реформи, проведені за часів Івана Мазепи, створювали основу для національного відродження.
Чернігівський колегіум став не просто школою, а символом нового етапу в історії України — часу, коли українці вперше за довгий період отримали свою державу зі своєю освітою, культурою й реальними можливостями для самореалізації.
Поділися постом та не забуть про👍
12.04.202516:03
https://www.youtube.com/watch?v=LAFpR2sh4I4
Вся правда про племена руських. Правда, на мові окупанта.
Поділися постом та не забуть про👍
Вся правда про племена руських. Правда, на мові окупанта.
Поділися постом та не забуть про👍
转发自:Меморіал.ua
10.04.202506:01
🕯9:00 – хвилина мовчання
Старший солдат Олексій Хомов помер у Дніпропетровському шпиталі 6 липня 2024 року від наслідків поранення, яке отримав на Донеччині за 2 тижні до цього. Воїнові назавжди 42 роки.
Олексій був родом із міста Нікополь на Дніпропетровщині. Захоплювався музикою, відмінно грав на акордеоні.
Упродовж понад 10 років працював слюсарем-ремонтником на підприємстві. Зарекомендував себе відповідальною та чесною людиною. Мав авторитет серед колег. Дуже любив свою родину та був зразковим батьком для своїх дітей.
Вперше Олексій став на захист України у 2014 році.
Коли російські окупанти розпочали повномасштабне вторгнення, він пішов на фронт знову. Воював у складі 93-ї ОМБр «Холодний Яр».
У героя залишились дружина, донька та син.
Старший солдат Олексій Хомов помер у Дніпропетровському шпиталі 6 липня 2024 року від наслідків поранення, яке отримав на Донеччині за 2 тижні до цього. Воїнові назавжди 42 роки.
Олексій був родом із міста Нікополь на Дніпропетровщині. Захоплювався музикою, відмінно грав на акордеоні.
Упродовж понад 10 років працював слюсарем-ремонтником на підприємстві. Зарекомендував себе відповідальною та чесною людиною. Мав авторитет серед колег. Дуже любив свою родину та був зразковим батьком для своїх дітей.
Вперше Олексій став на захист України у 2014 році.
Коли російські окупанти розпочали повномасштабне вторгнення, він пішов на фронт знову. Воював у складі 93-ї ОМБр «Холодний Яр».
«Мій батько був відважною, винятково наполегливою, сильною духом, цілеспрямованою людиною. Людиною честі та гідності. Завжди боровся за справедливість. Коли він ставив перед собою конкретну ціль, завжди попри все її досягав», – розповіла Олена Хомова.
У героя залишились дружина, донька та син.
转发自:Меморіал.ua
30.04.202506:01
🕯️9:00 – хвилина мовчання
Солдат Олександр Бодарацький загинув 25 травня 2024 року на Донецькому напрямку. Йому було 40 років.
Олександр жив у місті Фастів на Київщині. Опанував професії кухаря та бармена-офіціанта.
Після строкової служби працював у ТОВ «Пивоварня Зіберта». Паралельно навчався у Лохвицькому механіко-технологічному коледжі та опанував фах техніка-механіка.
Із початком повномасштабного російського вторгнення чоловік добровольцем став на захист України. Воював у лавах 208-го окремого батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Був стрільцем-водієм.
Захисника нагородили медалями «За оборону рідної Держави» та «Незламним героям російсько-української війни», а також відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
Солдат Олександр Бодарацький загинув 25 травня 2024 року на Донецькому напрямку. Йому було 40 років.
Олександр жив у місті Фастів на Київщині. Опанував професії кухаря та бармена-офіціанта.
Після строкової служби працював у ТОВ «Пивоварня Зіберта». Паралельно навчався у Лохвицькому механіко-технологічному коледжі та опанував фах техніка-механіка.
Із початком повномасштабного російського вторгнення чоловік добровольцем став на захист України. Воював у лавах 208-го окремого батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Був стрільцем-водієм.
Захисника нагородили медалями «За оборону рідної Держави» та «Незламним героям російсько-української війни», а також відзнакою Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
«Він був і залишився прикладом гідного чоловіка, захисника своєї Батьківщини. Завжди був такий щасливий, життєрадісний, писав найгарніші вірші. Він прожив дуже коротке життя, але воно було світле», – розповіла племінниця Катерина.
转发自:Меморіал.ua
29.04.202506:03
🕯️9:00 – хвилина мовчання
Старший солдат Сергій Гімадєєв поліг 24 липня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі міста Часів Яр на Донеччині. Йому було 33 роки.
Сергій жив у місті Білозерське Донецької області. Працював на шахті. У 2014-му підписав контракт із 54 ОМБр, брав участь в АТО. За три роки перейшов на службу у військкомат. Вільний час присвячував сім’ї.
Під час повномасштабної війни чоловік повернувся на передову. Воював у складі 23-ї окремої механізованої бригади.
Указом Президента України захисника відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Вдома на Сергія чекали батьки, дружина і син.
Старший солдат Сергій Гімадєєв поліг 24 липня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі міста Часів Яр на Донеччині. Йому було 33 роки.
Сергій жив у місті Білозерське Донецької області. Працював на шахті. У 2014-му підписав контракт із 54 ОМБр, брав участь в АТО. За три роки перейшов на службу у військкомат. Вільний час присвячував сім’ї.
Під час повномасштабної війни чоловік повернувся на передову. Воював у складі 23-ї окремої механізованої бригади.
Указом Президента України захисника відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«Він був дуже хорошою і доброю людиною. Мав багато друзів, які його поважали. Завжди всім допомагав, безвідмовний. Любив життя, але доля вирішила інакше…» – розповіла дружина Катерина.
Вдома на Сергія чекали батьки, дружина і син.
转发自:Меморіал.ua
28.04.202506:02
Володимир Дзюба потрапив під ворожий обстріл безпілотниками у Кропивницькому 19 березня 2025 року.
Чоловік отримав опіки більше 90% тіла, черепно-мозкову травму й перелом ключиці.
Він помер 27 березня в обласній лікарні міста.
Володимиру було 49 років. Був підприємцем. Захоплювався риболовлею.
У Володимира Дзюби залишились батьки, донька, онука і брат.
Чоловік отримав опіки більше 90% тіла, черепно-мозкову травму й перелом ключиці.
Він помер 27 березня в обласній лікарні міста.
«Тато говорив, що йому нічого не болить… З перших днів поранення був у вкрай важкому стані, лікарі нам нічого не обіцяли, та й ми не питали. Вони просто боролись за його життя, намагалися вирвати з лап смерті…» – сказала донька Оксана.
Володимиру було 49 років. Був підприємцем. Захоплювався риболовлею.
«У вільний час він завжди знаходив можливість, щоб з'їздити на риболовлю. У дитинстві ми кожні вихідні їздили ловити рибу, він мене цьому навчав, а я не дуже хотіла рибалити. На жаль, зараз я можу лише мріяти про це, адже в мене більше немає мого «ПА», – сказала Оксана.
У Володимира Дзюби залишились батьки, донька, онука і брат.
21.04.202512:03
Шлюб у козака — це не про романтику з пелюстками троянд і прогулянки під місяцем. Це швидше про те, як правильно прив’язати човна до берега, аби дружина не забрала його, поки ти на Січі. Бо в козацькій хаті, як і в доброму кулеші, головне — не інгредієнти, а міцна ложка терпіння.
Козак, якщо вже зібрався одружитися, — це значить, що шабля й люлька тимчасово відходять на другий план, а на сцену виходить вишивана сорочка й серйозний погляд «я тепер домашній». Одружувався козак найчастіше на дівчині з найближчого села, яка могла не тільки борщ зварити, а й за потреби підкову на коні перевірити. Але був і другий, екзотичний варіант: походи на Крим чи Стамбул часом закінчувалися не тільки добиччю, а й весіллям. Привозив козак додому турчанку чи татарку, і вже на подвір’ї всі знали — весілля буде гаряче, як шабля після бою.
З дружинами-українками в козака все було просто: поговорили, посварилися, пішли копати город, а там і помирилися. З дружинами-турчанками чи татарками процес виглядав цікавіше: спочатку вчили мови, потім культури, потім знову мови, бо матюки в побуті — міжнародна річ, а потім вже вирішували, хто кому борщ подає, а хто — з походу повертається. Турчанки й татарки були жінки гарячі, з характером, тому українські козачки в сусідстві часто зловтішно чекали, коли той екзотичний союз нарешті "прийде до тями" — бо шаблею махати легше, ніж жити з жінкою, яка ще вчора називала тебе «гяуром», а сьогодні — «чоловіком».
Життя на зимівниках додавало ще більше фарб у цю картину. Бо коли козак не в поході, а вдома — це випробування не тільки для нього, а й для дружини. Козак, звісно, вважав себе головою хати, та тільки поки не заходила мова про господарство. Тут командувала жінка: кому копати, кому жито сіяти, кого з дітей до свата вести, а кого до прядки садити. Бо як казали самі запорожці: в Січі козак — отаман, а вдома — хлоп малий біля спідниці.
Козачки чекали своїх чоловіків з походів не гірше, ніж сучасні з нетерпінням чатують доставку з «Нової пошти». Тільки замість пакунка з айфоном чекали чоловіка з торбою трофеїв: хто шовк привезе, хто червоні чоботи, а хто просто цілий — це вже був святковий день. Деякі дружини навіть влаштовували справжній кастинг: якщо чоловік приїхав з повною торбою, то ще той герой, а як без нічого — могли й в хаті на лавку не пустити, допоки не пояснить, де все загубив.
І хоч життя з козаком було не цукор — постійні походи, відсутність грошей, раптові шрами на тілі й ледь не щомісяця новий кум з Січі — все ж таки жінки козацькі знали: краще вже такий, ніж московський боягуз без шаблі й честі. Бо хоч козак і п’яниця, і голова загублена в степу, але серце завжди додому повертається.
Так що в козацькому домі кохання виглядало не як солодка серенада, а як добрий, міцний борщ: гарячий, трохи пересолений, зате свій. І навіть якщо шабля висить на стіні, а глек з горілкою на столі — жінка завжди знала, хто справжній командир у цій хаті. Здогадались хто? Звісно ж, вона.
Поділися постом та не забуть про👍
Козак, якщо вже зібрався одружитися, — це значить, що шабля й люлька тимчасово відходять на другий план, а на сцену виходить вишивана сорочка й серйозний погляд «я тепер домашній». Одружувався козак найчастіше на дівчині з найближчого села, яка могла не тільки борщ зварити, а й за потреби підкову на коні перевірити. Але був і другий, екзотичний варіант: походи на Крим чи Стамбул часом закінчувалися не тільки добиччю, а й весіллям. Привозив козак додому турчанку чи татарку, і вже на подвір’ї всі знали — весілля буде гаряче, як шабля після бою.
З дружинами-українками в козака все було просто: поговорили, посварилися, пішли копати город, а там і помирилися. З дружинами-турчанками чи татарками процес виглядав цікавіше: спочатку вчили мови, потім культури, потім знову мови, бо матюки в побуті — міжнародна річ, а потім вже вирішували, хто кому борщ подає, а хто — з походу повертається. Турчанки й татарки були жінки гарячі, з характером, тому українські козачки в сусідстві часто зловтішно чекали, коли той екзотичний союз нарешті "прийде до тями" — бо шаблею махати легше, ніж жити з жінкою, яка ще вчора називала тебе «гяуром», а сьогодні — «чоловіком».
Життя на зимівниках додавало ще більше фарб у цю картину. Бо коли козак не в поході, а вдома — це випробування не тільки для нього, а й для дружини. Козак, звісно, вважав себе головою хати, та тільки поки не заходила мова про господарство. Тут командувала жінка: кому копати, кому жито сіяти, кого з дітей до свата вести, а кого до прядки садити. Бо як казали самі запорожці: в Січі козак — отаман, а вдома — хлоп малий біля спідниці.
Козачки чекали своїх чоловіків з походів не гірше, ніж сучасні з нетерпінням чатують доставку з «Нової пошти». Тільки замість пакунка з айфоном чекали чоловіка з торбою трофеїв: хто шовк привезе, хто червоні чоботи, а хто просто цілий — це вже був святковий день. Деякі дружини навіть влаштовували справжній кастинг: якщо чоловік приїхав з повною торбою, то ще той герой, а як без нічого — могли й в хаті на лавку не пустити, допоки не пояснить, де все загубив.
І хоч життя з козаком було не цукор — постійні походи, відсутність грошей, раптові шрами на тілі й ледь не щомісяця новий кум з Січі — все ж таки жінки козацькі знали: краще вже такий, ніж московський боягуз без шаблі й честі. Бо хоч козак і п’яниця, і голова загублена в степу, але серце завжди додому повертається.
Так що в козацькому домі кохання виглядало не як солодка серенада, а як добрий, міцний борщ: гарячий, трохи пересолений, зате свій. І навіть якщо шабля висить на стіні, а глек з горілкою на столі — жінка завжди знала, хто справжній командир у цій хаті. Здогадались хто? Звісно ж, вона.
Поділися постом та не забуть про👍
10.04.202516:05
https://www.youtube.com/watch?v=VB1fm6hDsfM
Козацький полководець. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Поділися постом та не забуть про👍
Козацький полководець. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Поділися постом та не забуть про👍
09.04.202516:05
https://www.youtube.com/watch?v=msQEqYc5ddc
Скільки козацтв існувало? Цікава лекція українського історика.
Поділися постом та не забуть про👍
Скільки козацтв існувало? Цікава лекція українського історика.
Поділися постом та не забуть про👍
显示 1 - 24 共 578
登录以解锁更多功能。