КОНТРОВЕРЗА❌
01.05.202518:04
Це вперше бачу, щоб автор дякував за спижжені книжки
21.04.202519:24
Дочитав 8-й том «Саги про Вінланд» і сказати, що це розвал кабіни, не сказати нічого.
Оце сиджу вже кілька хвилин з таким же виразом обличчя, як оці персонажі.
Оце сиджу вже кілька хвилин з таким же виразом обличчя, як оці персонажі.
12.04.202506:48
От і 40.
Зі мною таке вперше, тому поки не ясно що і до чого, але ті з ким таке вже траплялось кажуть, що це не страшно.
Відкрив коменти, тож сьогодні можете написати про мене все, що думаєте
Зі мною таке вперше, тому поки не ясно що і до чого, але ті з ким таке вже траплялось кажуть, що це не страшно.
Відкрив коменти, тож сьогодні можете написати про мене все, що думаєте
03.04.202518:00
Сьогодні на Netflix релізнувся Devil May Cry. Глянув перші два епізоди і прям втішений, шо воно все таке бадьоре, екшон через краї б'є, кров'яха бризкає, жартики жартуються і оце от все.
Данте (головний герой) настільки ж харизматичний та кумедний, настільки це можливо в подібних проєктах, коротше дивіться, має бути щось годне.
P.S. не забудьте включити звук, саундтрек тут це окремий кайф, особливо у випадку таких дідів як я.
Данте (головний герой) настільки ж харизматичний та кумедний, настільки це можливо в подібних проєктах, коротше дивіться, має бути щось годне.
P.S. не забудьте включити звук, саундтрек тут це окремий кайф, особливо у випадку таких дідів як я.
22.03.202512:33
Повертаємося до спільночитань, цього разу під прицілом мальована історія «Низка смертей Лейли Старр» яку локалізувало і видало в Україні видавництво Varvar Publishing
Анотація обіцяє цікавий мікс жанрів, тут вам і магічний реалізм і фантастика, а з першого розділу який я прочитогледів, то взагалі склалося враження, що це щось дуже схоже на Ґейманівських «Американських богів» але в індо-буддистському сетингу.
Бугурт цього разу підібрався добрячий, тут як і добре знайомі всім канали, так і новачки, тож обговорення обіцяє бути не менш цікавим, а ніж власне прочитання, тож як співає
🤓 UAGEEK
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
🍄 гриб з юґґота
🟥 Червоногарячий Z'Gok
🫠 Попайка Кейна
Анотація обіцяє цікавий мікс жанрів, тут вам і магічний реалізм і фантастика, а з першого розділу який я прочитогледів, то взагалі склалося враження, що це щось дуже схоже на Ґейманівських «Американських богів» але в індо-буддистському сетингу.
Бугурт цього разу підібрався добрячий, тут як і добре знайомі всім канали, так і новачки, тож обговорення обіцяє бути не менш цікавим, а ніж власне прочитання, тож як співає
AC/DC "Are you ready for a good time?"🤓 UAGEEK
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
🍄 гриб з юґґота
🟥 Червоногарячий Z'Gok
🫠 Попайка Кейна
11.03.202519:07
«Лемент відьми» я чекав водночас із нетерпінням і побоюваннями. Мене тривожила думка, чи зможе Бартош Штибор втримати ту планку якості, яку він задав у «Тьмяних Спогадах». Одразу можу сказати, що Штибор не просто впорався, а можливо, підбив ту саму планку ще вище.
Згадайте, як молодий відьмак мріяв, полишаючи Каер-Морен, що він буде <strike>жити інтєрєсно: читати книжки, бути шпіоном, дресірувать любіму обізяну й ходить в оперу з красівими тьолками</strike> їздити селами та путівцями, вбивати монстрів, а вдячний люд буде осипати його грошима та добрим словом.
За довгі роки життя, юнацький максималізм обліз із Ґеральта, як хутро зі старого кожуха, але дещо все ж залишилися. Страх вбити невинного.
А ще біловолосому по життю "щастило" на жінок, а конкретно на жінок із видатними магічними здібностями. От «Лемент відьми» по суті квінтесенція відьмацьких страхів та тригерів. А тут ще класична підстава від людисьок, що всоте підтвердило тезу, що найстрашніші монстри ходять серед нас.
Автор не дає відьмаку жодної хвильки спокою, а продовжує мордувати душу Ґеральта складними моральними дилемами, тригерами та страхами. Тому перша половина коміксу видається дещо сумбурною, плутаною і навіть подекуди нудною.
Та зрештою, Ґеральт збирається з думками й береться розплутувати хитросплетіння доль, брехні та гидких сімейних таємниць, усе стає цікавіше й маховик розплати починає набирати обертів.
Додайте до всього цього муторного та тривожного дійства рисунок від Ванеси Р. Дель Рей та "брудний" колір від Джорді Беллєра й отримаєте свою порцію хворобливих марень, сплетені з власного та чужого болю, тривог, злоби та жаги помсти.
В «Лементі відьми» Бартош Штибор продовжує олюднювати відьмака, уже ніхто не піддає сумнівам той факт, що Ґеральт має емоції та спроможний на почуття, але автор йде ще далі й показує найглибші закамарки відьмацької душі, піддаючи сумніву безстрашність та легендарну холоднокровність Білого Вовка, повсякчас кидаючи виклик його <strike>кодексу</strike> совісті змушуючи знову й знову робити вибір.
Vovkulaka
Згадайте, як молодий відьмак мріяв, полишаючи Каер-Морен, що він буде <strike>жити інтєрєсно: читати книжки, бути шпіоном, дресірувать любіму обізяну й ходить в оперу з красівими тьолками</strike> їздити селами та путівцями, вбивати монстрів, а вдячний люд буде осипати його грошима та добрим словом.
За довгі роки життя, юнацький максималізм обліз із Ґеральта, як хутро зі старого кожуха, але дещо все ж залишилися. Страх вбити невинного.
А ще біловолосому по життю "щастило" на жінок, а конкретно на жінок із видатними магічними здібностями. От «Лемент відьми» по суті квінтесенція відьмацьких страхів та тригерів. А тут ще класична підстава від людисьок, що всоте підтвердило тезу, що найстрашніші монстри ходять серед нас.
Автор не дає відьмаку жодної хвильки спокою, а продовжує мордувати душу Ґеральта складними моральними дилемами, тригерами та страхами. Тому перша половина коміксу видається дещо сумбурною, плутаною і навіть подекуди нудною.
Та зрештою, Ґеральт збирається з думками й береться розплутувати хитросплетіння доль, брехні та гидких сімейних таємниць, усе стає цікавіше й маховик розплати починає набирати обертів.
Додайте до всього цього муторного та тривожного дійства рисунок від Ванеси Р. Дель Рей та "брудний" колір від Джорді Беллєра й отримаєте свою порцію хворобливих марень, сплетені з власного та чужого болю, тривог, злоби та жаги помсти.
В «Лементі відьми» Бартош Штибор продовжує олюднювати відьмака, уже ніхто не піддає сумнівам той факт, що Ґеральт має емоції та спроможний на почуття, але автор йде ще далі й показує найглибші закамарки відьмацької душі, піддаючи сумніву безстрашність та легендарну холоднокровність Білого Вовка, повсякчас кидаючи виклик його <strike>кодексу</strike> совісті змушуючи знову й знову робити вибір.
Vovkulaka
27.04.202518:40
Сьогодні переглянув чергову свіжину від Netflix, цього разу це бойовик чи то пак кримінальний трилер «Спустошення». Насправді від трилера тут небагато, хоча сценарний потенціал був. Та режисер Гарет Еванс вирішив сфокусуватися на екшені, що в принципі досить логічно, зважаючи на те, що обидва «Рейди» які фільмував Еванс, в свій час наробили чимало галасу і на довгі роки стали еталоном постановницького стилю та манери фільмування бойових сцен.
Допоки всі і все, де є хоча б пару екранних хвилин бійок, порівнюють з «Джоном Віком» мене під час перегляду «Спустошення» не відпускали флешбеки з «Макса Пейна» та «Карателя». Воно й не дивно, бо у Патріка Вокера (Том Гарді) набагато більше спільного з Максом Пейном та Френком Каслом, а ніж з елітним вбивцею.
Коли я згадував про потенціал «Спустошення» саме як трилера, то в першу чергу мав на увазі типову атмосферу абсолютного пиздеця, розпачу та безвиході. Саме вона є наріжним каменем мотивації, лору і зрештою фірмовою частиною характеру вищезгаданих головних героїв ігрових та коміксових франшиз.
І коли сценаристи, через діалог з продавцем у крамниці, через епізод з молодою напарницею, знайомлять нас з Патріком Вокером, а глядач бачить ці промовисті локацї, трушні, кримінальні їбала, і дощ та бруд густим неонуаром стікають по волоссю Тома Гарді, ти зіскакуєш з крісла у мемній позі Леонардо Ді Капріо тримаючи в руці пляшку з пивом і тицяючи пальцем в екран волаєш “Ось! Ось! Це воно!” Та на жаль, всі потуги в притомний трилер, закінчуються на перших 10 хвилинах екранного часу.
Стосовно сценарію та характерів, це традиційно найбільш слабкі місця в проєктах відзнятих для Netflix і «Спустошення» не виключення. Як би мені не подобався Том Гарді, але Патрік Вокер в його виконанні не викликав в мене жодних емоцій, я йому не співчував, не відчував симпатії чи відрази, мені було просто начхати. Те ж саме з антагоністами, з одного боку ти розумієш, що в цій стрічці немає “good boy” всі так чи інак злочинці та мерзота. В підсумку, як би це смішно не звучало, все звелося до того, що якщо бачиш на екрані азіата, незважаючи на стать чи вік, їбаш його, він поганець.
«Спустошення» — маючи каст з таких базованих дядьків, як Том Гарді, Форест Вітакер, Тімоті Оліфант маючи за оператора Метта Фланнері (The Raid, Westworld, Gangs of London) та вже вищезгаданого Гарета Еванса в режисерському кріслі, могли відзняти щось дійсно знакове. Натомість, навіть незважаючи на екшн досить непоганого рівня, з купою брутальних та м’ясних пиздячок, глядачі отримали черговий прохідняк від Netflix. Де традиційно забили на розкриття характерів персонажів, потикались помикались у трилер, драму і зрештою покинули на півдорозі не довівши до кінця жоден, побічний троп.
Тож і висновок традиційний для подібного видива, під пиво на вечір точно зайде, але новою класикою жанру цей напівфабрикат ніколи не стане.
Допоки всі і все, де є хоча б пару екранних хвилин бійок, порівнюють з «Джоном Віком» мене під час перегляду «Спустошення» не відпускали флешбеки з «Макса Пейна» та «Карателя». Воно й не дивно, бо у Патріка Вокера (Том Гарді) набагато більше спільного з Максом Пейном та Френком Каслом, а ніж з елітним вбивцею.
Коли я згадував про потенціал «Спустошення» саме як трилера, то в першу чергу мав на увазі типову атмосферу абсолютного пиздеця, розпачу та безвиході. Саме вона є наріжним каменем мотивації, лору і зрештою фірмовою частиною характеру вищезгаданих головних героїв ігрових та коміксових франшиз.
І коли сценаристи, через діалог з продавцем у крамниці, через епізод з молодою напарницею, знайомлять нас з Патріком Вокером, а глядач бачить ці промовисті локацї, трушні, кримінальні їбала, і дощ та бруд густим неонуаром стікають по волоссю Тома Гарді, ти зіскакуєш з крісла у мемній позі Леонардо Ді Капріо тримаючи в руці пляшку з пивом і тицяючи пальцем в екран волаєш “Ось! Ось! Це воно!” Та на жаль, всі потуги в притомний трилер, закінчуються на перших 10 хвилинах екранного часу.
Стосовно сценарію та характерів, це традиційно найбільш слабкі місця в проєктах відзнятих для Netflix і «Спустошення» не виключення. Як би мені не подобався Том Гарді, але Патрік Вокер в його виконанні не викликав в мене жодних емоцій, я йому не співчував, не відчував симпатії чи відрази, мені було просто начхати. Те ж саме з антагоністами, з одного боку ти розумієш, що в цій стрічці немає “good boy” всі так чи інак злочинці та мерзота. В підсумку, як би це смішно не звучало, все звелося до того, що якщо бачиш на екрані азіата, незважаючи на стать чи вік, їбаш його, він поганець.
«Спустошення» — маючи каст з таких базованих дядьків, як Том Гарді, Форест Вітакер, Тімоті Оліфант маючи за оператора Метта Фланнері (The Raid, Westworld, Gangs of London) та вже вищезгаданого Гарета Еванса в режисерському кріслі, могли відзняти щось дійсно знакове. Натомість, навіть незважаючи на екшн досить непоганого рівня, з купою брутальних та м’ясних пиздячок, глядачі отримали черговий прохідняк від Netflix. Де традиційно забили на розкриття характерів персонажів, потикались помикались у трилер, драму і зрештою покинули на півдорозі не довівши до кінця жоден, побічний троп.
Тож і висновок традиційний для подібного видива, під пиво на вечір точно зайде, але новою класикою жанру цей напівфабрикат ніколи не стане.
17.04.202518:55
Робота в офісі перетворила життя Акіри Тендо на суцільну каторгу. Та одного ранку він розуміє, що світ змінився, бо консьєрж в його будинку, замість вимагати гроші за оренду, жере в куточку якогось бідолаху.
Коротше кажучи для когось зомбіапокаліпсис, а для Тендо найрадіснііша подія за останні два роки. Навала зомбі, що заполонила Токіо, звільнили його від необхідності ходити на ненависну роботу і зробила чи не найщасливішою людиною в місті. Тож, щоб надолужити все, що він проґавив за роки гарування на галері, Акіра складає список бажань та хотілочок і одразу ж береться їх втілювати.
Список кумедний, але інколи читаєш ці пункти крізь сльози, бо наприклад, коли ви востаннє могли собі дозволити залишитися вдома на самоті, всенький день байдикувати, пити пиво та дивитися серіальчики? Отож!
Акіра з завидним завзяттям береться до виконання власних бажанок, попутно вигрібаючи пиво та туалетний папір з супермаркетів і звалюючи від постійно зростаючої кількості зомбисьок.
Я справді спочатку думав, що це манґа про зомбі, а насправді «100 бажань до перетворення на зомбі» це про вміння радіти життю, досягати поставлених цілей і бути позитивчиком попри все. Однозначно візьму наступні кілька томів, манґа надзвичайно яскрава та динамічна, з неймовірно позитивним вайбом (є трішки крові і кишок, але куди нині без них?) і шикарно працює, як вечірній розкрут, після важкого дня/тижня/життя.
Nasha Idea
Коротше кажучи для когось зомбіапокаліпсис, а для Тендо найрадіснііша подія за останні два роки. Навала зомбі, що заполонила Токіо, звільнили його від необхідності ходити на ненависну роботу і зробила чи не найщасливішою людиною в місті. Тож, щоб надолужити все, що він проґавив за роки гарування на галері, Акіра складає список бажань та хотілочок і одразу ж береться їх втілювати.
Список кумедний, але інколи читаєш ці пункти крізь сльози, бо наприклад, коли ви востаннє могли собі дозволити залишитися вдома на самоті, всенький день байдикувати, пити пиво та дивитися серіальчики? Отож!
Акіра з завидним завзяттям береться до виконання власних бажанок, попутно вигрібаючи пиво та туалетний папір з супермаркетів і звалюючи від постійно зростаючої кількості зомбисьок.
Я справді спочатку думав, що це манґа про зомбі, а насправді «100 бажань до перетворення на зомбі» це про вміння радіти життю, досягати поставлених цілей і бути позитивчиком попри все. Однозначно візьму наступні кілька томів, манґа надзвичайно яскрава та динамічна, з неймовірно позитивним вайбом (є трішки крові і кишок, але куди нині без них?) і шикарно працює, як вечірній розкрут, після важкого дня/тижня/життя.
Nasha Idea
09.04.202517:21
Лукаш Орбітовський «Культ»
Колись, в нашій сільській церкві, церковний хор проводив репетицію. І в процесі юзали старенький, двокасетний магнітофон. Там чи то була якась мінусовка, чи то вони записували свою репетицію, не важливо, коротше під час репетиції не стало світла.
Ну не стало то й не стало, зібралися всі та й почовгали по хатах, батюшка церкву зачинив та поїхав собі до господи.
Аж ось світло включили, молодь потяглася до клубу і чує з церкви якийсь дивний шум. Виявилося, що коли електрохарчування відновилося, магнітофон знову запрацював і на тій касеті, після богоугодних пісень, були записи вічномолодого Майкла Джексона.
В підсумку по селу з першою космічною швидкістю розповсюдилася чутка, що батюшка водить до церкви молодиць і там "відпускає" їм гріхи. Та не довго вона гуляла, і була досить швидко спростована панотцем на найближчій недільній проповіді, звідти ж всі і дізналися про всю цю оказію з магнітофоном.
От таким от незвичним способом творчість Майкла Джексона було канонізовано церквою.
Колись, в нашій сільській церкві, церковний хор проводив репетицію. І в процесі юзали старенький, двокасетний магнітофон. Там чи то була якась мінусовка, чи то вони записували свою репетицію, не важливо, коротше під час репетиції не стало світла.
Ну не стало то й не стало, зібралися всі та й почовгали по хатах, батюшка церкву зачинив та поїхав собі до господи.
Аж ось світло включили, молодь потяглася до клубу і чує з церкви якийсь дивний шум. Виявилося, що коли електрохарчування відновилося, магнітофон знову запрацював і на тій касеті, після богоугодних пісень, були записи вічномолодого Майкла Джексона.
В підсумку по селу з першою космічною швидкістю розповсюдилася чутка, що батюшка водить до церкви молодиць і там "відпускає" їм гріхи. Та не довго вона гуляла, і була досить швидко спростована панотцем на найближчій недільній проповіді, звідти ж всі і дізналися про всю цю оказію з магнітофоном.
От таким от незвичним способом творчість Майкла Джексона було канонізовано церквою.
31.03.202519:39
Переглянув на Netflix черговий рейтинговий проєкт «Нульовий день» / Zero Day (2025)
Почну з того, що як не дивно, але цього разу каст серіалу досить влучний і заслуговує на високу оцінку, проте, навіть їхній талант не зміг врятувати стрічку від недолугих помилок.
Початкові, апокаліптичні сцени дійсно інтригують, динаміка та насиченість подіями створюють враження, що перед нами щось дійсно нове та безпрецедентне. Певні моменти, у силу подій, які українці пережили за більш ніж 10 років активного протистояння русні, таки чіпляють (варто згадати хоча б хакерську атаку на «Київстар» у грудні 2023-го) але це скоріше позитивні винятки, а ніж сюжетні закономірності в ланцюжкі спірних та невдалих рішень.
Сюжет грузне в порожніх діалогах і непотрібних, глухих сюжетних лініях, що просаджують загальну динаміку. «Глюки» головного героя виглядають недоречними і скоріше схожі на недолугі спроби додати глибини, а ніж на тонку, сюжетну гру. Задум, що мав потенціал стати класною та неординарною розповіддю, руйнується під вагою власної нездатності реалізувати бодай частину закладених амбітностей.
Насправді «Нульовий день» здатен захопити, у першу чергу завдяки таким динозаврам кіноіндустрії, як Роберт де Ніро, Джоан Аллен та ін. Заслужені пенсіонери, навіть незважаючи на поважний вік, усе ще здатні видавати першокласну акторську гру. Усе ж таки досвід та акторську школу не проп’єш.
Та все це сходить на пси, варто лише відволіктися і скосити очі на чергові заокеанські новини, усе те, чого бояться і намагаються запобігти головні герої сталося. Некомпетентні, обмежені ідіоти прийшли й отримали майже необмежену владу у святая святих американської демократії, безкарно попираючи столітні символи та принципи вищої влади. Хоча, я думаю, все це почалося значно раніше. Коли читаєш новини про те, що американці злякалися коли українські військові потопили флагмана російського флоту, більш відомого світу, як <strike>масква</strike> "русский военный корабль, иди на хуй!". Або ж про те, що США намагалися завадити українському контрнаступу на Херсонщині, бо боялися ескалації з боку свинособак та удару тактичною ядерною зброєю.
І вся оця магія кіно, усе про що так натхненно і впевнено говорить герой Роберта де Ніро (актор, доречі, займає активну проукраїнську позицію) виглядає, як пародія та насмішка, бо ти не віриш жодному слову. Українцям, щоби перестати боятися орків, знадобилося буквально кілька днів-тижнів. Чи здатні Штати подолати перманентний страх, закладений совком та загрозою судного дня, нам усе ще належить дізнатися.
Почну з того, що як не дивно, але цього разу каст серіалу досить влучний і заслуговує на високу оцінку, проте, навіть їхній талант не зміг врятувати стрічку від недолугих помилок.
Початкові, апокаліптичні сцени дійсно інтригують, динаміка та насиченість подіями створюють враження, що перед нами щось дійсно нове та безпрецедентне. Певні моменти, у силу подій, які українці пережили за більш ніж 10 років активного протистояння русні, таки чіпляють (варто згадати хоча б хакерську атаку на «Київстар» у грудні 2023-го) але це скоріше позитивні винятки, а ніж сюжетні закономірності в ланцюжкі спірних та невдалих рішень.
Сюжет грузне в порожніх діалогах і непотрібних, глухих сюжетних лініях, що просаджують загальну динаміку. «Глюки» головного героя виглядають недоречними і скоріше схожі на недолугі спроби додати глибини, а ніж на тонку, сюжетну гру. Задум, що мав потенціал стати класною та неординарною розповіддю, руйнується під вагою власної нездатності реалізувати бодай частину закладених амбітностей.
Насправді «Нульовий день» здатен захопити, у першу чергу завдяки таким динозаврам кіноіндустрії, як Роберт де Ніро, Джоан Аллен та ін. Заслужені пенсіонери, навіть незважаючи на поважний вік, усе ще здатні видавати першокласну акторську гру. Усе ж таки досвід та акторську школу не проп’єш.
Та все це сходить на пси, варто лише відволіктися і скосити очі на чергові заокеанські новини, усе те, чого бояться і намагаються запобігти головні герої сталося. Некомпетентні, обмежені ідіоти прийшли й отримали майже необмежену владу у святая святих американської демократії, безкарно попираючи столітні символи та принципи вищої влади. Хоча, я думаю, все це почалося значно раніше. Коли читаєш новини про те, що американці злякалися коли українські військові потопили флагмана російського флоту, більш відомого світу, як <strike>масква</strike> "русский военный корабль, иди на хуй!". Або ж про те, що США намагалися завадити українському контрнаступу на Херсонщині, бо боялися ескалації з боку свинособак та удару тактичною ядерною зброєю.
І вся оця магія кіно, усе про що так натхненно і впевнено говорить герой Роберта де Ніро (актор, доречі, займає активну проукраїнську позицію) виглядає, як пародія та насмішка, бо ти не віриш жодному слову. Українцям, щоби перестати боятися орків, знадобилося буквально кілька днів-тижнів. Чи здатні Штати подолати перманентний страх, закладений совком та загрозою судного дня, нам усе ще належить дізнатися.
19.03.202514:11
Лукаш Орбітовський «Культ»
Колись в дитинстві мав каченя, воно вилупилося сліпим і покладалося виключно на слух.
Качура ми назвали Кузьмою, на честь підсліпкуватого діда, що жив нижче по вулиці.
Дзьобатий постійно тусив біля нас з братом, бо любив компанію і постійно прибігав туди, де чув людські голоси.
Ми його любили, як рідного, але й проблем з ним мали вдоста бо він постійно падав в рівчаки та ями з яких не міг самостійно вибратися. Зате, мав від нас різні смаколики, тому вже за якихось три місяці був ледь не вдвічі більшим за своїх братиків та сестричок по виводку.
Кузьма прожив з нами щасливих дев'ять років, померши природною смерті у поважному, як на качура віці. Сумували ми за ним неймовірно, бо більш дружньої і відданої істоти я не зустрічав за все своє життя.
Колись в дитинстві мав каченя, воно вилупилося сліпим і покладалося виключно на слух.
Качура ми назвали Кузьмою, на честь підсліпкуватого діда, що жив нижче по вулиці.
Дзьобатий постійно тусив біля нас з братом, бо любив компанію і постійно прибігав туди, де чув людські голоси.
Ми його любили, як рідного, але й проблем з ним мали вдоста бо він постійно падав в рівчаки та ями з яких не міг самостійно вибратися. Зате, мав від нас різні смаколики, тому вже за якихось три місяці був ледь не вдвічі більшим за своїх братиків та сестричок по виводку.
Кузьма прожив з нами щасливих дев'ять років, померши природною смерті у поважному, як на качура віці. Сумували ми за ним неймовірно, бо більш дружньої і відданої істоти я не зустрічав за все своє життя.
02.03.202517:12
Як я і очікував манґа «Підземелля смакоти» абсолютно прекрасна у своїй відвертій милоті. Якщо порівнювати з літературою, то перше, що спадає на думку «Легенди та лате», Тревіса Болдрі. Таке ж легке й щире в подачі, але в «Підземелля» є кілька абсолютно незаперечних козирів та переваг.
Манґакаці Рьоко Куї, вдається, зі здавалося б абсолютно шаблонних, фентезійних персонажів, створити надзвичайно живих і незабутніх героїв, до яких одразу ж прикипаєш. Водночас Рьоко не пропускає можливості поіронізувати та постібати класові й расові особливості протагоністів.
Окрім того, що манґа сповнена різноманітним кулінарним стафом, він не напружує і органічно вплетений у сюжет. Ба більше, власне їжа, її приготування, пошук і смакування має безпосередній вплив на пригоди загону. Тож якщо ви куховарите й любите це діло, то безперечно оціните кулінарну винахідливість шеф-повара Сенші. Та навіть, якщо вершиною ваших кулінарних здобутків є яєшня, ви будете здивовані різноманітністю та динамікою пригод, які чигають на героїв буґурту.
Окремо хочеться відмітити монстрів, що населяють те саме Підземелля. Вони, як і головні персонажі, здаються цілком типовими фентезійними істотами. Та авторка манґи творчо підійшла до процесу й не просто наділила монстрів звичними для досвідчених рольовиків характеристиками, а пофантазувала і класифікувала їх із погляду кулінарної цінності і складнощі приготування. Що знову ж відкриває купу кумедних, сюжетних взаємодій між головними персонажами та істотами, що населяють Підземелля.
Насамкінець не можу не згадати шикарний формат українського видання, це омнібус у твердій палітурці із суперобкладинкою, що об’єднує перші два томи серії. На мою думку це ідеальний формат для манґи, він дає змогу задовольнити читацьку жагу й повною мірою дає розуміння, чого чекати від серії і шикарнюче виглядає на поличці.
MAL'OPUS
Манґакаці Рьоко Куї, вдається, зі здавалося б абсолютно шаблонних, фентезійних персонажів, створити надзвичайно живих і незабутніх героїв, до яких одразу ж прикипаєш. Водночас Рьоко не пропускає можливості поіронізувати та постібати класові й расові особливості протагоністів.
Окрім того, що манґа сповнена різноманітним кулінарним стафом, він не напружує і органічно вплетений у сюжет. Ба більше, власне їжа, її приготування, пошук і смакування має безпосередній вплив на пригоди загону. Тож якщо ви куховарите й любите це діло, то безперечно оціните кулінарну винахідливість шеф-повара Сенші. Та навіть, якщо вершиною ваших кулінарних здобутків є яєшня, ви будете здивовані різноманітністю та динамікою пригод, які чигають на героїв буґурту.
Окремо хочеться відмітити монстрів, що населяють те саме Підземелля. Вони, як і головні персонажі, здаються цілком типовими фентезійними істотами. Та авторка манґи творчо підійшла до процесу й не просто наділила монстрів звичними для досвідчених рольовиків характеристиками, а пофантазувала і класифікувала їх із погляду кулінарної цінності і складнощі приготування. Що знову ж відкриває купу кумедних, сюжетних взаємодій між головними персонажами та істотами, що населяють Підземелля.
Насамкінець не можу не згадати шикарний формат українського видання, це омнібус у твердій палітурці із суперобкладинкою, що об’єднує перші два томи серії. На мою думку це ідеальний формат для манґи, він дає змогу задовольнити читацьку жагу й повною мірою дає розуміння, чого чекати від серії і шикарнюче виглядає на поличці.
MAL'OPUS
26.04.202515:13
В день 39-ї річниці вирішив погортати мальсторію «Одна весна в Чорнобилі» авторства французького митця Емманюеля Лепажа.
В 2021 році, ще при першому прочитанні, історія Лепажа подарувала мені надзвичайно щемкі і хвилюючі емоції, тож вирішив потішити себе спогадами і вас припрошую.
Вже традиційно для мене, мальована історія, про яку я не планував більше нічого писати, зірвала приз на найемоційніше споглядання, якщо не року, то місяця напевне.
Все починається з того, що група французьких художників, журналістів, фотографів, коротше митців, планує подорож до Чорнобиля, щоби на власні очі побачити тамтешнє життя, і розповісти про нього.
Одним з тих хто зголосився поїхати, став Емманюель Лепаж — французький художник, що на той час переживає не найкращі часи. Тож наприкінці квітня 2008 року, з надією віднайти себе, Лепаж під стогони родичів, разом зі своїм колегою сідає на потяг до Києва.
Отак він і прибув до Києва, а потім і до села Володарка, що розташоване за 40 км від ЧАЕС сахаючись тріскоту дозиметра. З цього місця і починається щемка і надзвичайно переконлива історія зламу, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості.
Давно нічого подібного, від споглядання мальованих історій не відчував. Я неначе потрапив під теплий весняний дощ, коли відчуваєш певний дискомфорт від того, що мокрий як хлющ, а серце заходиться глупим, безпричинним щастям, і ти просто стоїш і усміхаєшся сам собі.
На якусь мить, кілька секунд я навіть жив в тілі автора і навіть дихав як Лепаж. Відчув, як він проживає цю мить на повну. Думаю це саме той рівень твору, що достойний найвищих нагород.
Видавництво
В 2021 році, ще при першому прочитанні, історія Лепажа подарувала мені надзвичайно щемкі і хвилюючі емоції, тож вирішив потішити себе спогадами і вас припрошую.
«Колись людину було вигнано з раю. У Чорнобилі людина прогнала себе із землі сама»
Вже традиційно для мене, мальована історія, про яку я не планував більше нічого писати, зірвала приз на найемоційніше споглядання, якщо не року, то місяця напевне.
Все починається з того, що група французьких художників, журналістів, фотографів, коротше митців, планує подорож до Чорнобиля, щоби на власні очі побачити тамтешнє життя, і розповісти про нього.
Одним з тих хто зголосився поїхати, став Емманюель Лепаж — французький художник, що на той час переживає не найкращі часи. Тож наприкінці квітня 2008 року, з надією віднайти себе, Лепаж під стогони родичів, разом зі своїм колегою сідає на потяг до Києва.
Отак він і прибув до Києва, а потім і до села Володарка, що розташоване за 40 км від ЧАЕС сахаючись тріскоту дозиметра. З цього місця і починається щемка і надзвичайно переконлива історія зламу, після якого змінилося і світовідчуття митця, і мотиви творчості.
Давно нічого подібного, від споглядання мальованих історій не відчував. Я неначе потрапив під теплий весняний дощ, коли відчуваєш певний дискомфорт від того, що мокрий як хлющ, а серце заходиться глупим, безпричинним щастям, і ти просто стоїш і усміхаєшся сам собі.
На якусь мить, кілька секунд я навіть жив в тілі автора і навіть дихав як Лепаж. Відчув, як він проживає цю мить на повну. Думаю це саме той рівень твору, що достойний найвищих нагород.
Видавництво
16.04.202514:57
Туц-туц свіженький Кіберпуньк вже на базі!
Втягнута у протистояння небезпечних кіберпанків, лихозвісної банди «Валентинос» та потужної корпорації, мирна бабця, що заробляє на життя офіціанткою, не з власної волі опиняється у нетрях Найт-Сіті та повертається до життя, яке лишила позаду. Однак помста — зачароване коло, а минуле неможливо забути.
08.04.202504:32
Кожен клятий ранок одне й теж
27.03.202513:47
«Низка смертей Лейли Старр»надзвичайно лірична та зненацька глибоко філософська історія, у яку занурюєшся поволі й із широко розплющеними очима.
Може здатися, що в цій історії багато індуїстської міфології та релігійних переплетінь, це водночас і так і ні. Боги присутні, та вони лише другорядні актори цієї історії, але весь сюжет побудовано навколо низки смертей, як явища, де загибель колишньої богині Смерті водночас і кінець і початок наступної глави.
Історія написана надзвичайно легко та просто. Начебто нічого нового для читача, але я не можу не захоплюватися тим, як віртуозно та граційно сценарист Рам Ві, розмірковує про вічне та незбагненне. Саме тому, вислови персонажів, розмови про сенс життя та смерть, здаються такими проникливими і глибокими.
Життя і Смерть — це вічний кругообіг чи протилежності однієї сутності, як Інь та Янь? Чи стає життя ціннішим від того, що воно з біса коротке та швидкоплинне? Чи є сенс залишати по собі спогади та артефакти іншим людям, щоби пам’ять про тебе жила якомога довше? Саме над цими, та подібними питаннями розмірковують автори «Низки смертей Лейли Старр».
Так як події відбуваються в Індії, то соціо-культурним проблемам, на кшталт кастової системи, також приділено багато уваги. Звісно знайшлося місце й більш прозаїчним речам: коханню, розбитим серцям, сімейним відносинам та цінності дружби.
Про майстерність сценариста свідчить також той факт, що він надзвичайно легко й невимушено розмиває межу реальності. Подібну вправність я спостерігав, лише в Ґеймана на Сендмені. Елементи магічного реалізму на кшталт храму та поминального ворона, з яким Лейла здатна спілкуватися. Або монолог цигарки, що догоряє і веде розповідь за кадром, слугуючи водночас, символічною метафорою життєвого шляху. Усе це додає коміксу легкості та екзотичної буддистської плинності, коли все водночас надзвичайно чітке та зрозуміле, але світ проглядається крізь дивне, магічне марево.
Рисунок Філіпе Андраде, експресивний та яскравий, надзвичайно пасує цій історії. Тяглість Філіпе до сінематичного підходу виражається в максимально широких, інформативних панелях. Водночас композиційно, він намагається зберігати сітчасту структуру сторінки, завдяки цьому й досягається той самий ідеальний баланс між легкістю та динамікою.
Колір, ох він вимагає окремої згадки. Здатність Андраде чергувати неймовірно інтенсивні та контрастні, як індійські прянощі, кольори з пастельною і надзвичайно природньою палітрою це справжній дар. Це один із тих небагатьох випадків, коли мальопис має зо пів десятка обкладинок на вибір і кожна з них дивовижна. Талант Філіпе сприймати Індію та, зокрема, Мумбаї через спектр кольорів, та вміння перенести це неймовірне видиво на папір вражає і врізається в пам’ять надовго, просто клята магія поза Гоґвортсом.
«Низка смертей Лейли Старр» химерний, неочікувано гуманний та ліричний комікс. Глибоко екзистенційна та повністю самодостатня історія, що як Колесо Сансари, не має ні початку ні кінця, але народжується і помирає, як і все в цьому світі.
Varvar Publishing
Ще більше відгуків на цей комікс, нижче за посиланнями:
🤓 UAGEEK
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
🍄 гриб з юґґота
🟥 Червоногарячий Z'Gok
🫠 Попайка Кейна
16.03.202520:41
Сьогодні під пиво з піцою переглянули із сім’єю фантастичний блокбастер від Netflix «Електричний штат» / The Electric State (2025). І як виявилося, піца та пиво це ідеальне доповнення для цієї стрічки, що додають +1 до видовищності та сюжетних перепетій.
На передпоказах експерти досить жорстко захейтили роботу братів Руссо, та я вважаю оцінку не справедливою. Безумовно, проблемних місць у стрічці вистачає. Фільм здається занадто наївним, рясніє шаблонами та стереотипами, перенасичений посереднім гумором. Персонажі, навіть серед роботів, виглядають здебільшого недолугими та пласкими і назвати їх цікавими язик не повертається.
Стрічка чудово б лягла в лайнап умовного Діснея, у якості чергової дитячої драми. Та в даному випадку за першоджерело взято ретро-футуристичну, графічну історію шведського митця Сімона Столенхаґа. Досить не просту дистопічну історію, з потужною візуальною складовою, та унікальною атмосферою, вибудуваною на неординарних графічних рішеннях Столенхаґа. Нічого цього в Руссо немає і близько, тому я розумію фрустрацію та гнів людей, які очікували високотехнологічну, фантастичну драму з похмурими ландшафтами, а отримали посереднє, дитяче видиво.
Цілковита посередність, саме так треба було назвати цю стрічку, бо посередність та легка крінжа проглядається у всьому, і акторська гра не виключення. Крісу Пратту схоже забули повідомити, що він вже не в Marvel і він весь фільм зображав Зоряного Лицаря для бідних. Про акторські здібності Міллі Боббі Браун я завжди відгукувався скептично, у цьому плані нічого не змінилися і першу половину фільму ви будете боротися з бажанням задрімати.
Незважаючи на всі недоліки, «Електричний штат» усе ж вартий одного перегляду. Кінцівка виглядає досить непогано, прикольні спецефекти додають фільму такої-сякої візуальної естетики. Спроби сценаристів видавити з вас сльозу, також відіграють свою позитивну роль.
Фільм стане в нагоді тим, хто шукає легке сімейне дозвілля у вільний вечір, без зайвих заморочок. Головне не забудьте запастися улюбленим пивом та смаколиками.
На передпоказах експерти досить жорстко захейтили роботу братів Руссо, та я вважаю оцінку не справедливою. Безумовно, проблемних місць у стрічці вистачає. Фільм здається занадто наївним, рясніє шаблонами та стереотипами, перенасичений посереднім гумором. Персонажі, навіть серед роботів, виглядають здебільшого недолугими та пласкими і назвати їх цікавими язик не повертається.
Стрічка чудово б лягла в лайнап умовного Діснея, у якості чергової дитячої драми. Та в даному випадку за першоджерело взято ретро-футуристичну, графічну історію шведського митця Сімона Столенхаґа. Досить не просту дистопічну історію, з потужною візуальною складовою, та унікальною атмосферою, вибудуваною на неординарних графічних рішеннях Столенхаґа. Нічого цього в Руссо немає і близько, тому я розумію фрустрацію та гнів людей, які очікували високотехнологічну, фантастичну драму з похмурими ландшафтами, а отримали посереднє, дитяче видиво.
Цілковита посередність, саме так треба було назвати цю стрічку, бо посередність та легка крінжа проглядається у всьому, і акторська гра не виключення. Крісу Пратту схоже забули повідомити, що він вже не в Marvel і він весь фільм зображав Зоряного Лицаря для бідних. Про акторські здібності Міллі Боббі Браун я завжди відгукувався скептично, у цьому плані нічого не змінилися і першу половину фільму ви будете боротися з бажанням задрімати.
Незважаючи на всі недоліки, «Електричний штат» усе ж вартий одного перегляду. Кінцівка виглядає досить непогано, прикольні спецефекти додають фільму такої-сякої візуальної естетики. Спроби сценаристів видавити з вас сльозу, також відіграють свою позитивну роль.
Фільм стане в нагоді тим, хто шукає легке сімейне дозвілля у вільний вечір, без зайвих заморочок. Головне не забудьте запастися улюбленим пивом та смаколиками.
25.02.202514:32
Найсучаснішу екранізацію «Я — легенда» я бачив кілька разів, тож і книгу починав, як роман-драму із густим присмаком зомбіапокаліпсису. Та, як виявилося, книга зовсім інакша й має небагато спільного з найвідомішою екранізацією Френсіса Лоуренса.
Річард Метісон пише надзвичайно легко й швидко захоплює увагу читача. Автор чудово передає відчуття страху та відчаю і створює надзвичайно реалістичну картину постапокаліптичного світу, акцентуючи увагу на одній, конкретній людині в певній локації.
Здавалося б, Роберт Невілл зміг здолати всі труднощі, у нього є укріплений будинок, є їжа та вода, є енергія та зброя і він живий. Але полегшення не настає, відчуття страху та відчаю, лише посилюються. Метісон шикарно виписав усі стадії прийняття неминучого, ідеально передавши психологічні й моральні падіння Роберта. Неконтрольоване вживання алкоголю, необхідність щодня вбивати тих, хто нещодавно був твоїм сусідом, сексуальний потяг до живих трупів, трагічна смерть дружини та доньки. Все це щодня, щогодини, роками тяжіє над головним героєм роману.
Мене найбільше підкупило та вразило те, як автор розкриває свого персонажа. Як змінюється Роберт Невілл, змінюється його спосіб мислення і власне, як йому вдається залишатися людиною попри все. Як змінилися його думки та бажання, як пройти шлях від всеохоплюючого прагнення помсти до прийняття себе та обставин, і зрештою примиритися із собою.
«Я — легенда» зовсім не про зомбі чи вампірів, а про силу духу, про надію, про виживання та існування в парадигмі “людина без суспільства.”
Річард Метісон пише надзвичайно легко й швидко захоплює увагу читача. Автор чудово передає відчуття страху та відчаю і створює надзвичайно реалістичну картину постапокаліптичного світу, акцентуючи увагу на одній, конкретній людині в певній локації.
Здавалося б, Роберт Невілл зміг здолати всі труднощі, у нього є укріплений будинок, є їжа та вода, є енергія та зброя і він живий. Але полегшення не настає, відчуття страху та відчаю, лише посилюються. Метісон шикарно виписав усі стадії прийняття неминучого, ідеально передавши психологічні й моральні падіння Роберта. Неконтрольоване вживання алкоголю, необхідність щодня вбивати тих, хто нещодавно був твоїм сусідом, сексуальний потяг до живих трупів, трагічна смерть дружини та доньки. Все це щодня, щогодини, роками тяжіє над головним героєм роману.
Мене найбільше підкупило та вразило те, як автор розкриває свого персонажа. Як змінюється Роберт Невілл, змінюється його спосіб мислення і власне, як йому вдається залишатися людиною попри все. Як змінилися його думки та бажання, як пройти шлях від всеохоплюючого прагнення помсти до прийняття себе та обставин, і зрештою примиритися із собою.
«Я — легенда» зовсім не про зомбі чи вампірів, а про силу духу, про надію, про виживання та існування в парадигмі “людина без суспільства.”
24.04.202517:03
Почав дивитися свіжого Дерзибіса / Шибайголова: Народжений заново (Daredevil: Born Again) і він мені, поки що, настільки подобається, що хочу висловити особисте захоплення і подяку сценаристам Dario Scardapane, Matt Corman, Chris Ord та режисеру Michael Cuesta за повний розйоб в 2-му епізоді.
p.s. доречі весь цей двіж, мені прям рясніє флешбеками до ШоноМерфівського мальопису «Бетмен: Білий лицар»
p.s. доречі весь цей двіж, мені прям рясніє флешбеками до ШоноМерфівського мальопису «Бетмен: Білий лицар»
15.04.202517:44
Після Zero Day (2025) виникло бажання подивитися щось менш їбанутіше і більш саркастичніше, тож переглянув 1-й епізод «Резиденції» і мені сподобалося. Така собі суміш міз Марпл та лейтенанта Коломбо, і навіть незважаючи на відверту буфонаду, іронічність та сарказм діалогів та кумедність ситуацій потішив, побачимо що буде далі.
07.04.202519:03
З екранізацією Devil May Cry в мене виникла схожа історія, як і з аніме Kengan Ashura. Весь процес перегляду надзвичайно сподобався, але коли доходить до писанини, то то всі злова вилітають з голови. Недарма колись Френк Заппа сказав, що
Одразу зазначу, що зіграти в легендарні відеоігри від Capcom у мене не склалося, шарив я про цю франшизу приблизно на рівні сінематиків з ютюба та фонового шуму в ґік-тусівці. Тож і рівень очікування був щось на кшталт "дайте мені стару-добру пиздячку, більше мені нічого не треба" і як не дивно я отримав від Netflix все чого моє порочне серденько прагнуло.
Яким би я не був нубярою в світі DMC, але я знав/здогадувався, що там все крутися навколо такого собі Данте і його демонічної сімейки, а три кити франшизи на яких все тримається <strike>кров'яха, кишки і порвані штани</strike>
У випадку з Netflix сподіватися на достовірність та вірність оригіналу було б смішно. Тож, якщо вірити фанам, то в екранізації студія традиційно всрала більшість канонічних тропів, натомість приготувавши для глядача вже звичну бурду з шматків першоджерела, персонажів та <strike>шаблонів</strike> сумнівних трендів.
І я можу тут з розумним їбалом розводити про недолугий сценарій, пойобану графіку, перекроїні характери тощо. Натомість, я рекомендую вам виділити кілька годин часу і просто насолодитися неймовірним масивом бійок в найдивовижніших локаціях, з безліччю конвенційної, магічної та фантастичної зброї за участі не менш різноманітних персонажів. Погигикать з недолугих жартиків Данте, занести до свого замацаного списку крашів брутальну та збіса гарячу Леді. Зневажливо, а потім з неочікуваним захватом спостерігати за головним антагоністом.
Тож харе танцювати архітектуру, йдіть і послухайте рок, тим паче саундтрек в Devil May Cry заслуговує окремого місця в плейлісті.
"Говорити про рок - це все одно, що танцювати про архітектуру. Рок треба слухати!"Одразу зазначу, що зіграти в легендарні відеоігри від Capcom у мене не склалося, шарив я про цю франшизу приблизно на рівні сінематиків з ютюба та фонового шуму в ґік-тусівці. Тож і рівень очікування був щось на кшталт "дайте мені стару-добру пиздячку, більше мені нічого не треба" і як не дивно я отримав від Netflix все чого моє порочне серденько прагнуло.
Яким би я не був нубярою в світі DMC, але я знав/здогадувався, що там все крутися навколо такого собі Данте і його демонічної сімейки, а три кити франшизи на яких все тримається <strike>кров'яха, кишки і порвані штани</strike>
слешер, фірмовий гумор та харизма Данте. У випадку з Netflix сподіватися на достовірність та вірність оригіналу було б смішно. Тож, якщо вірити фанам, то в екранізації студія традиційно всрала більшість канонічних тропів, натомість приготувавши для глядача вже звичну бурду з шматків першоджерела, персонажів та <strike>шаблонів</strike> сумнівних трендів.
І я можу тут з розумним їбалом розводити про недолугий сценарій, пойобану графіку, перекроїні характери тощо. Натомість, я рекомендую вам виділити кілька годин часу і просто насолодитися неймовірним масивом бійок в найдивовижніших локаціях, з безліччю конвенційної, магічної та фантастичної зброї за участі не менш різноманітних персонажів. Погигикать з недолугих жартиків Данте, занести до свого замацаного списку крашів брутальну та збіса гарячу Леді. Зневажливо, а потім з неочікуваним захватом спостерігати за головним антагоністом.
Тож харе танцювати архітектуру, йдіть і послухайте рок, тим паче саундтрек в Devil May Cry заслуговує окремого місця в плейлісті.
24.03.202506:03
Навіть якщо ти сама Смерть, померти у понеділок це
12.03.202514:06
Читаєш собі спокійно, сюжет поволеньку котиться, аж тут хуяк отака пригода.
В отаких епізодах власне весь «Культ»
Лукаш Орбітовський «Культ»
В отаких епізодах власне весь «Культ»
Лукаш Орбітовський «Культ»
20.02.202516:20
Сьогодні в Україні вшановують пам'ять Героїв Небесної Сотні. Їхній подвиг став символом незламності українського духу та прагнення до справедливості. Наш обов’язок берегти пам’ять про загиблих та продовжити їхню справу.
В 2021 році світ побачив мальопис «Тато. Кузня зброї», який створювався як згадка та присвята, а тепер, без перебільшення, є візуальним символом нашої доби.
В 2021 році світ побачив мальопис «Тато. Кузня зброї», який створювався як згадка та присвята, а тепер, без перебільшення, є візуальним символом нашої доби.
显示 1 - 24 共 77
登录以解锁更多功能。