“Мені здається, я все ще дівчинка шести років, яку везуть від бабусі у квартиру до мами із татом. Мені здається, я дитина в дорослому тілі. Мені здається, я не виросла.”
#прочитане
“За маму, за тата” — книжка Каріни Савариної (авторка “Не вагітна” та “Мам”), яку позиціонують як “перша в Україні художня книга про розлади харчової поведінки”. Я от не знаю, які емоції у мене викликає такий хайлайт, адже з одного боку він чіпляє та привертає увагу, а з іншого ніби як звужує сприйняття книжки, бо читач вже фокусується на тому, що це не хороша, пропрацьована історія, а хороша, пропрацьована історія про розлади харчової поведінки.
Чому про це кажу — бо мені книжка здалась ширшою та багатограннішою за таке умовне фокусування. Це глибоко психологічна та терапевтична історія, не лише про розлад харчової поведінки, яка нагадала мені за вайбом тексти Осоки (стосунки з бабусею, дитинство, спогади), Лекі (метафоричні пропрацювання депресивних та тривожних станів, символізм через образи тварин), та художку 90-00-х (нещасливі пари, бідність, алкоголізм, булінг і тд)
Перед нами Барбара (для олдів інфа — назвали в честь Барбари Брильскої), яка ділиться з читачем, немов з психологом, подіями свого життя, починаючи від самого дитинства. Ми дізнаємось про бабусю, яку Барбара обожнює і не розуміє, чому та не може бути їй мамою; про власне маму і тата, які тупо руйнують дитячу психіку дівчини; про школу, яка підливає масла у вогонь, на якому горить травмована дитина. Ми бродимо цими лабіринтами, дивимось на все очима Барбари, і текст побудовано так, що потрібно розплутувати цей клубок, зчитувати метафори, розуміти контекст. Адже за деякими простими реченнями, коли нічого не вказує на біду, ховаються моменти, де відбувається щось прям дуже погане 😓
Я прочитав цей текст не швидко, він не ідеальний, тут є моменти, коли авторські чи редакторські рішення збивають з пантелику, але я фактично не фокусувався на них і не помічав, адже мені більше важила історія. Та і взагалі ви могли помітити, що я не з тих, хто буде акцентовано хейтити текст/автора/видавництво за одруківки чи типу того.
Це хороша історія, яка точно відгукнеться багатьом, адже багато з нас впізнають тут щось зі свого дитинства, а авторка вплутує такі флешбеки ідеально, як от з “каюсь, каюсь, каюсь”. Не факт, що вам ці ваші спогади сподобаються, але так і задумано - будете шукати вирішення разом з героїнею. Читати моментами непросто, є дуже неприємні моменти, але анотація до цього готує. Рекомендую до прочитання, особливо для 30+.