🏷окей, зараз буде рандомна нічна думка про "Зайчика", аби я змогла не зациклюватися на цьому і нормально поспати.
🏷вже дуже довгий час я називаю себе псевдоінтелектуалкою. це почалося ще за часів навчання в університеті, бо я спостерігала та слухала людей, які чимось горять, копають, шукають сенси, говорять цими химерними виразами, які можна зрозуміти тільки після міцної такої банки, і думала, що ж зі мною не так. чому я так не можу?
🏷зараз, дивлячись на реакцію головної героїні на Зайчиків (я прочитала 75 ст.), в мене в голові виникла ось така картина (частково засновано на реальних подіях).
🏷вечір п'ятниці. подруга притягнула тебе в андерґраундне, нікому не відоме місце. кімната маленька, дим від цигарок (і не тільки) зібрався під стелею, люди говорять про "високе". і тут починається відкритий мікрофон. на сцену виходить дівчина (ймовірно брюнетка, мабуть з каре, і точно з червоною помадою) і починає читати білий недопрозовий вірш про колишнього, в якому фігурують цвинтар, хробаки та бабусина ікона. і ти сидиш за тим столиком, від диму вже болить голова, а ти ніяк не можеш вдуплити, до чого тут бляха бабусина ікона. проте, всі навколо уважно слухають, кивають, хтось навіть просльозився, тож ти теж киваєш головою з серйозним виразом обличчя і намагаєшся не заводити очі.
🏷так от. мені здається, десь так почувається Саманта, коли слухає Зайчиків. але попереду ще багацько, тож історія завжди може повернути в інший бік.
#чайні_балачки
