法律
Верховний Суд
法律
13.12.202313:11
Суддя Верховного Суду в Касаційному цивільному суді Василь Крат підготував статтю «Спільність прав на торговельну марку крізь призму практики Верховного Суду»
Автор на основі судової практики проаналізував питання про:
спільність прав на ТМ;
– належність прав на ТМ до спільного майна подружжя;
– порядок здійснення спільних прав на ТМ і роль договору в такій реалізації;
– можливість розпорядження одним із суб’єктів своїми правами на ТМ без згоди іншого;
– способи захисту при розпорядженні одним із правовласників на ТМ без згоди іншого (видача ліцензії на використання ТМ одним із подружжя) тощо.
Зокрема, у статті зроблено висновки, що право на ТМ може належати до спільного майна подружжя, яке може або визначити свої відносини щодо спільних прав на ТМ в договорі або здійснювати їх спільно. Відсутність такого одностороннього правочину, як видача довіреності, у цій ситуації свідчитиме, що співсуб’єкт, який вчиняє правочин щодо розпорядження спільними правами на ТМ, діє за відсутності повноважень.
Отже, якщо право на ТМ зареєстровано за одним із співносіїв (наприклад, одним із подружжя), то має застосовуватися модель згоди. Правовий режим спільності прав на ТМ в цьому випадку «прихований» для учасників цивільного обороту, їм навіть може не бути відомо, хто є іншим співсуб’єктом. У такому разі логічно використовувати модель згоди. Тому одне з подружжя може оспорювати укладений другим із подружжя без її / його згоди, якщо контрагент іншого з подружжя діяв недобросовісно.
Стаття Василя Крата – https://t.me/glossema/1400.
03.11.202312:03
Впізнання особи, яка вчинила злочин – правова позиція ЄСПЛ
Покладення в основу засудження заявниці результатів процедури її впізнання потерпілою особою, що була здійснена з процесуальними порушеннями, як єдиного доказу її винуватості становить порушення права на справедливий суд у значенні п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі KOLOMPAR v. Serbia (№ 34167/15).
Відповідно до обставин цієї справи заявницю було засуджено до 1 року позбавлення волі за крадіжку на підставі свідчень потерпілої, яка, побачивши заявницю на пред’явлених фото та згодом у залі суду, впізнала останню як особу, яка була на її подвір’ї в день крадіжки.
ЄСПЛ, надаючи оцінку відповідним обставинам, зазначив, серед іншого, що на час подій кримінальне процесуальне законодавство держави-відповідача передбачало процедуру, яка застосовувалась у разі потреби, щоб установити, чи міг свідок впізнати певну особу, яку він уже описав. Така процедура передбачала низку гарантій встановлення істини та забезпечення дотримання прав усіх учасників кримінального провадження. Зокрема, свідкові мали показувати цю особу разом з іншими невідомими йому особами; впізнання мало проводитися таким чином, щоб особа, яку будуть впізнавати, не могла бачити свідка, а свідок особисто не міг бачити відповідну особу до початку офіційної процедури; впізнання мало проводитися впродовж невеликого проміжку часу після вчинення кримінального правопорушення тощо. У цій справі такої процедури проведено не було і відповідні гарантії не були застосовані.
Крім того, національні суди не дослідили жодних судово-медичних чи інших речових доказів, пов’язаних із правопорушенням, а матеріали справи складалися виключно з поліцейських протоколів.
Усе це, на думку ЄСПЛ, зробило показання потерпілої сумнівними й навіть змагальний характер подальшого провадження не міг усунути допущені процесуальні недоліки.
Також ЄСПЛ визнав, що в цій справі наявні розбіжності в показаннях свідків і потерпілої не були достатньо враховані та проаналізовані національними судами у своїх обґрунтуваннях.
Тож національні суди не дотрималися двох основних вимог кримінального судочинства: (i) вина обвинуваченого має бути доведена поза розумним сумнівом; (ii) будь-які сумніви в надійності доказів мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не обвинувачення (принцип in dubio pro reo).
З огляду на зазначене ЄСПЛ дійшов висновку, що кримінальне провадження проти заявниці не відповідало вимогам справедливого судового розгляду, що є порушенням вимог п. 1 ст. 6 Конвенції.
З детальнішим описом цього рішення ви зможете ознайомитись у наступному огляді практики ЄСПЛ, а попередній огляд доступний за посиланням – https://is.gd/lXvEuk.
З офіційним текстом рішення KOLOMPAR v. Serbia можна ознайомитися на вебсайті ЄСПЛ за посиланням – https://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-227630.
17.10.202307:15
У Верховному Суді відбудеться круглий стіл, присвячений механізмам судового захисту дітей від домашнього насильства
20 жовтня 2023 року у Верховному Суді відбудеться круглий стіл «Механізми судового захисту дітей від домашнього насильства», участь у якому візьмуть судді Верховного Суду, апеляційних і місцевих судів, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, представники Офісу Генерального прокурора, Управління ювенальної превенції Національної поліції України, соціальних служб та служб у справах дітей, громадськості.
Учасники обговорять, зокрема, проблемні питання щодо визнання дитини потерпілою від домашнього насильства, особливості розгляду справ про адміністративні правопорушення (ст. 173-2 КУпАП), практику застосування обмежувального припису, визначення місця проживання дитини, застосування положень ст. 162 СК України для запобігання батьківському кіднепінгу.
Круглий стіл триватиме з 10:00 до 14:00 у приміщенні Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду за адресою: просп. Повітрофлотський, 28, м. Київ.
До перегляду заходу можна буде приєднатися в програмі Zoom:
https://us06web.zoom.us/j/7070608419?pwd=Y3llTDJ5ZmtJYnpZcWpEajFRT2h4Zz09
Ідентифікатор конференції: 707 060 8419
Код доступу: 780159
Акредитація представників ЗМІ – до 18:00 19 жовтня 2023 року (тел.: (044) 591-09-87).
13.12.202309:10
ВС вказав на відсутність підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності за придбання та зберігання пістолета і патронів
Якщо засуджений повідомив орган досудового розслідування про факт зберігання зброї і боєприпасів тоді, коли усвідомив неможливість і надалі безперешкодно їх зберігати, оскільки вони неминуче будуть виявлені під час слідчої дії, то в такому разі він має нести кримінальну відповідальність за придбання та зберігання вогнепальної зброї і бойових припасів без передбаченого законом дозволу (ч. 1 ст. 263 КК України). Видача зброї та боєприпасів за таких умов не містить підстав для застосування ч. 3 ст. 263 КК України, яка передбачає, що особа, яка добровільно здала органам влади зброю, бойові припаси, вибухові речовини або вибухові пристрої, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинення дій, передбачених ч. 1 або ч. 2 ст. 263 КК України.
Про це йдеться в постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, який залишив без зміни судові рішення щодо чоловіка, засудженого, зокрема, за придбання та зберігання пістолета і понад 50 патронів без передбаченого законом дозволу (ч. 1 ст. 263 КК України).
В касаційній скарзі засуджений стверджував, що він добровільно здав органам влади вогнепальну зброю та бойові припаси до неї, оскільки надав добровільну згоду працівникам поліції на проведення огляду квартири, в якій він мешкає, що в розумінні ч. 3 ст. 263 КК України є підставою для звільнення його від кримінальної відповідальності.
Верховний Суд дійшов висновку, що заява засудженого про надання згоди на огляд квартири є підставою для проникнення до житла за добровільною згодою особи, яка ними володіє, а не добровільною здачею органам влади зброї і бойових припасів у розумінні ч. 3 ст. 263 КК України.
Як зазначив ВС, добровільна здача означає, що особа має реальну можливість та усвідомлює, що й надалі безперешкодно може зберігати предмети цього злочину, проте за власним бажанням (незалежно від причин та мотивів) здає їх органу влади.
Постанова ККС ВС від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/15397/19 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114292175.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/.
30.10.202310:57
Верховний Суд підтвердив законність розірвання Київською міською радою договору оренди земельної ділянки на території парку на вул. Жмаченка з релігійною громадою, що планувала збудувати на ній багатоквартирний житловий будинок
Заплановане релігійною організацією будівництво житлового багатоквартирного будинку на орендованій комунальній земельній ділянці, яка за цільовим призначенням належить до земель громадської забудови (для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій), є порушенням цільового призначення земельної ділянки.
Якщо в укладеному договорі оренди земельної ділянки сторони погодили умову про те, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є підставою для його одностороннього розірвання орендодавцем, то рішення міськради, яким вона реалізувала таке право у спірних правовідносинах, є законним, правомірним і не підлягає визнанню недійсним.
Такого висновку дійшов Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду у справі за позовом Церкви «Християнська Надія» про визнання недійсним рішення Київської міської ради про розірвання укладеного між ними договору оренди земельної ділянки та надання їй статусу парку.
Церква «Християнська Надія» у 2000 році стала власником об’єкта незавершеного будівництва на вул. Генерала Жмаченка у м. Києві. Для завершення будівництва придбаного об’єкта позивач уклав з міською радою договір оренди земельної ділянки, у якому було вказано, що цільове призначення земельної ділянки – для реконструкції, експлуатації та обслуговування духовно-благодійного комплексу. Водночас, згідно з містобудівними умовами та обмеженнями для проєктування об’єкта будівництва, церква запланувала не тільки завершити будівництво на об’єкті, а й пристосувати його під «багатофункціональний комплекс», що передбачає спорудження як культових будівель (храму, молитовного центру), так і житлового багатоквартирного будинку.
Міська рада, вважаючи, що вказаними діями церква порушила взяті на себе при укладенні договору оренди зобов’язання, зокрема порушила цільове призначення земельної ділянки, прийняла рішення розірвати договір оренди земельної ділянки в односторонньому порядку.
Суди попередніх інстанцій задовольнили позов, мотивуючи свої рішення тим, що законодавством дозволено будувати багатофункціональні будинки, які формуються з приміщень, їх груп, будинків та споруд різного громадського і житлового призначення, на земельній ділянці, вид використання якої відноситься до розміщення громадських будівель.
КГС ВС скасував оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та ухвалив нове рішення – про відмову в задоволенні позову.
Детальніше – https://is.gd/74sbey.
Постанова КГС ВС від 18 жовтня 2023 року у справі № 910/20745/20 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114291950.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
16.10.202311:01
ОП КЦС ВС вказала на умови, за яких вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України
Якщо є невиконане рішення іноземного суду про повернення дитини й компетентний орган держави, до якої вона має бути повернута, не надав згоду на юрисдикцію національних судів України, вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України. Якщо такі обставини встановлені судом України під час розгляду справи про визначення місця проживання дитини, то провадження в такій справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Такі правові висновки, забезпечуючи єдність судової практики, зробила Об’єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
За обставинами справи після укладення шлюбу позивачка з чоловіком переїхала до Великої Британії, де в них народилася дитина. Стосунки між подружжям погіршилися, і в серпні 2018 року позивачка з дочкою виїхала до України. У вересні того ж року звернулася до Полтавського районного суду Полтавської області з позовом про визначення місця проживання дитини з нею.
Після неодноразового розгляду справи апеляційний суд залишив без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову.
Дійшовши висновку про те, що Україна була звичайним місцем проживання дитини, апеляційний суд вважав, що спір про визначення її місця проживання підпадав під юрисдикцію судів України.
ОП КЦС ВС скасувала попередні судові рішення та закрила провадження у справі, вказавши на таке.
Під час розгляду справи суди з’ясували, що існують рішення Суду у справах сім’ї м. Портсмут та Суду у справах сім’ї м. Кройдон, ухвалені в червні й липні 2017 року, якими матері (позивачці) було заборонено вивозити дитину з території Англії та Уельсу.
Батько звернувся до уповноважених органів із клопотанням про забезпечення повернення дитини, й у вересні 2019 року Полтавський апеляційний суд, постанова якого була залишена без змін КЦС ВС, визнав незаконним вивезення й утримання матір’ю (позивачкою) на території України дитини, зобов’язав повернути дитину до Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі.
ОП КЦС проаналізувала п. «b» ч. 1 ст. 7 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року), відповідно до якого припиняється юрисдикція держави звичайного місця проживання дитини, коли дитина набуває нове постійне (звичайне для неї) місце проживання в іншій країні.
Для припинення юрисдикції такої держави мають існувати умови у сукупності: а) дитина проживає в іншій державі не менше одного року; б) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; в) дитина адаптувалася до нового середовища.
ОП КЦС ВС зробила висновок, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до положень Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а в разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Постанова Верховного Суду від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113626621.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
07.12.202307:20
Верховний Суд визначив, як кваліфікувати діяння народних депутатів, які протиправно використали гарантії, безпосередньо пов’язані зі здійсненням ними функцій представника влади
Зловживанням владою є протиправне використання повноважень, правомочностей і можливостей, похідних від прав, обов’язків, гарантій, а також пільг та інших благ, які безпосередньо пов’язані зі здійсненням функцій представника влади.
Такий висновок зробила об’єднана палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду, зазначивши таке.
Держава гарантує народним депутатам забезпечення необхідними умовами для здійснення ними депутатських повноважень (ч. 4 ст. 1 Закону України «Про статус народного депутата України»).
Правом на відшкодування вартості оренди чи винайму готельного номера наділений виключно народний депутат України, тобто це право є складовою правового статусу народного депутата і гарантією депутатської діяльності, яка забезпечує безперешкодну та ефективну участь народного депутата у здійсненні своїх функцій.
Положеннями ч. 2, ч. 3 ст. 8 Закону України «Про статус народного депутата України» визначено, що неприпустимим є використання народним депутатом свого депутатського мандата всупереч загальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави. Народний депутат не повинен використовувати депутатський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.
Якщо умови отримання житлової гарантії народним депутатом чітко визначені й народний депутат у випадку їх дотримання подає про це відповідну заяву, щоб реалізувати свою житлову гарантію, то, вочевидь, інформація про відсутність у потребі забезпечення його житлом також повинна бути повідомлена відповідному підрозділу ВРУ.
Адже в протилежному випадку відшкодування народному депутатові України вартості оренди чи винайму готельного номера в м. Києві вже не буде виконувати свого завдання щодо забезпечення виконання функцій народним депутатом.
Якщо в законодавстві визначений активний порядок дій для отримання певних гарантій, пільг, благ тощо шляхом повідомлення інформації про наявність іншого житла, сімейного статусу та ін., які є визначальними під час прийняття рішення про отримання відповідних благ, то вочевидь йому кореспондує обов’язок повідомлення уповноважених суб’єктів у разі втрати підстав, які є визначальними для отримання таких благ.
Об’єднана палата ККС вважає, що безпідставне отримання представником влади майнового права проживати в готелі було безпосередньо пов’язане з набуттям повноважень представника влади і здійсненням ним владних повноважень, із реалізацією прав, які зумовлені ними.
У цьому кримінальному провадженні право проживати в готелі і компенсація відповідних витрат зумовлені здійсненням функції представника влади, адже спрямовані на забезпечення нормальних умов для здійснення його повноважень.
З прив’язкою до цієї справи ОП ККС ВС взяла до уваги механізм використання житлової гарантії, за якого народний депутат безпосередньо коштів за проживання в готельному номері не отримував, оскільки вони одразу перераховувалися на рахунок готелю.
Отже, зміст зловживання владою, з огляду на викладене вище, становить безпідставне використання представником влади гарантії, наданої державою для здійснення ним своїх повноважень, безпідставне користування майновим благом, що безпосередньо пов’язано зі здійсненням владних функцій.
Кримінально-правова оцінка безпідставного отримання народним депутатом такого майнового блага, як проживання в готельному номері, становить собою зловживання владою, і таке діяння має кваліфікуватися за відповідною частиною ст. 364 КК України.
З постановою ОП ККС у справі № 991/3966/20 (провадження № 51-3348кмо22) можна ознайомитися за посиланням https://reyestr.court.gov.ua/Review/115409272.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
25.10.202306:09
Законодавство України передбачає механізми компенсації за майно, втрачене громадянами під час війни, проте відповідальність за шкоду, заподіяну агресією, у повному обсязі несе російська федерація
В Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно. Отримати її можливо за умов та в порядку, що визначені нормативними актами.
Враховуючи приписи ЗУ «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також визначення поняття «мобілізація» в цьому Законі, мобілізацією майна потрібно вважати надання його ЗСУ чи іншим військовим формуванням України під час проведення мобілізації з наступним відшкодуванням державою вартості в разі переходу цього майна у власність держави, знищення такого майна чи пошкодження державою Україна.
Мобілізація майна є різновидом його реквізиції (примусового відчуження) у сенсі ЦК України та ЗУ «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану». Однак, якщо згідно зі ст. 3 цього Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості, а наступне – тільки у разі неможливості попереднього повного відшкодування, то у випадку мобілізації майна таке відшкодування здійснюється з наступним повним відшкодуванням його вартості протягом п’яти наступних бюджетних періодів після скасування правового режиму воєнного стану за рахунок коштів державного бюджету.
Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду.
Згідно з обставинами справи 13 липня 2014 року позивачка була вимушена покинути свій будинок у м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області, через обстріли.
Вона вважала, що її майно було мобілізоване у зв’язку з надзвичайною ситуацією, яка виникла через проведення АТО. Мобілізацію майна позивачки підтверджує сам факт перебування військовослужбовців ЗСУ у її будинку.
З огляду на це вона звернулася із позовом до держави Україна в особі Міноборони, Державної казначейської служби та КМУ про стягнення компенсації повної вартості будинку і майна, що є в ньому, земельної ділянки, на якій він розташований, а також відшкодування моральної шкоди.
Суди попередніх інстанцій залишили позов без задоволення. ВП ВС змінила мотивувальну частину цих рішень, а в іншій частині – залишила їх без змін.
ВП ВС звернула увагу на те, що позивачка фактично ставила питання про наявність у неї права на обов’язковий викуп Україною її будинку та земельної ділянки, які вона покинула, переїхавши під загрозою обстрілів до іншого регіону. Проте, чи мали б місце ці обставини, якби не агресивні дії росії щодо України, позивачка замовчує. Суду невідомо, чи претендує вона на відшкодування росією тієї самої шкоди, завданої збройною агресією проти України.
Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію.
Непереконливими є доводи позивачки про заподіяння їй моральної шкоди внаслідок зайняття будинку військовослужбовцями ЗСУ, а не внаслідок зумовленої агресією рф небезпеки, через яку позивачка змінила місце проживання.
Саме собою тимчасове використання військовослужбовцями ЗСУ майна позивачки, підпорядковане виконанню як ЗСУ, так і позивачкою як громадянкою України конституційних обов’язків, не може бути діянням, яким позивачці завдана моральна шкода. За іншого підходу виконання конституційного обов’язку кожним громадянином зумовлювало б завдання йому моральної шкоди, що не відповідає суті виконання цього обов’язку.
Детальніше за посиланням – https://is.gd/shTkPY.
Постанова ВП ВС від 13 вересня 2023 року у справі № 757/64569/16-ц (провадження № 14-19цс23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114203267.
Із цією та іншими правовими позиціями можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – lpd.court.gov.ua/login.
12.10.202312:32
Верховний Суд визначив, за яких умов роботодавець може звільнити працівника через неможливість забезпечити його роботою внаслідок бойових дій
Роботодавець може звільнити працівника за своєю ініціативою, якщо не може забезпечити його роботою, що безпосередньо пов’язано з повним знищенням виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або його майна внаслідок бойових дій. Таке знищення чи відсутність умов має бути безпосереднім наслідком бойових дій. Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 27 вересня 2023 року.
У справі, яку переглянув Верховний Суд, позивачку звільнили з роботи в дитячому таборі в м. Одесі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов про поновлення її на роботі.
Верховний Суд залишив без змін судові рішення судів попередніх інстанцій, зробивши такі правові висновки.
Трудовий договір з ініціативи роботодавця може бути розірваний у випадках неможливості забезпечити працівника роботою, визначеною трудовим договором, у зв’язку зі знищенням (відсутністю) виробничих, організаційних і технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. Розірвати договір відповідно до пунктів 4 і 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України можна, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ч. 4 ст. 41 цього Кодексу). Порядок вивільнення працівника, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, визначений ч. 7 ст. 49-2 цього Кодексу.
Заперечуючи проти позову, відповідач вказував на неможливість здійснення діяльності у зв’язку з воєнним станом і тимчасовим перебуванням військовослужбовців на узбережжі.
Верховний Суд зазначив, що введення воєнного стану автоматично не означає знищення (відсутність) виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. При цьому Суд зауважив, що п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України не містить умов, за якими трудовий договір може бути розірваний з ініціативи роботодавця у зв’язку з нерентабельністю внаслідок того, що установа фактично не працює, чи неможливістю роботодавця організувати безпеку працівникам тощо.
Оскільки дитячий табір розташований на території, де не відбуваються бойові дії (м. Одеса), неможливість забезпечити позивачку роботою, визначену трудовим договором, не була пов’язана з відсутністю виробничих, організаційних та технічних умов, засобів виробництва або майна роботодавця внаслідок бойових дій. Саме собою введення воєнного стану в країні та обставини, пов’язані з тим, що фактично дитячий табір не працює, не є підставою для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Постанова Верховного Суду від 27 вересня 2023 року у справі № 523/11673/22 (провадження № 61-5654св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113893643.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – https://lpd.court.gov.ua.
10.11.202307:03
КЦС ВС вказав на процедуру розгляду заяви про розподіл судових витрат при ухваленні додаткового рішення
Під час розгляду питання щодо розподілу судових витрат положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання у разі необхідності, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
На це вказав Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду.
Апеляційний суд розглянув заяву про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи і додатковою постановою частково задовольнив цю заяву.
КЦС ВС скасував оскаржувану додаткову постанову та направив справу на новий апеляційний розгляд, зазначивши таке.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 270 ЦПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.
Частинами 3 та 4 ст. 270 ЦПК України встановлено, що суд, який ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів із дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення.
Тлумачення положень ст. 270 ЦПК України дає змогу дійти висновку, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, його невід’ємною складовою, ухвалюється в тому самому складі та порядку, що й первісне судове рішення. Додаткове судове рішення – засіб усунення неповноти судового рішення, внаслідок якої, зокрема, залишилося невирішеним питання про судові витрати, складовою частиною яких є компенсація стороні витрат правничої допомоги.
У процедурі розгляду заяви сторони про розподіл судових витрат суду належить забезпечити кожній стороні у справі можливість бути повідомленою про розгляд заяви та надати свої заперечення щодо розміру витрат, які заявник намагається компенсувати за рахунок протилежної сторони. Ключовими в цьому аспекті є приписи ч. 2 ст. 246 ЦПК України, які в імперативному порядку встановлюють, що для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання.
Отже, положення ч. 4 ст. 270 ЦПК України про те, що у разі необхідності суд може викликати сторони або інших учасників справи в судове засідання, не виключають обов’язку суду повідомити сторони про призначення судового засідання з розгляду заяви про розподіл судових витрат відповідно до ч. 2 ст. 246 ЦПК України чи повідомити їх про прийняття заяви до розгляду (якщо провадження у справі є письмовим).
Враховуючи те, що постанова апеляційного суду по суті спору ухвалена за результатами розгляду справи у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи, додаткова постанова відповідно до вимог ЦПК України має ухвалюватися в такому ж порядку, що й первісне судове рішення.
На порушення наведеного суд апеляційної інстанції розглянув заяву представника відповідача про ухвалення додаткового рішення про відшкодування судових витрат на правничу допомогу у відкритому судовому засіданні без повідомлення учасників справи.
Зазначене унеможливило іншій стороні надати відповідні заперечення проти таких вимог та доводити неспівмірність витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 137 ЦПК України), а це є порушенням права на справедливий судовий розгляд (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Постанова Верховного Суду від 1 листопада 2023 року у справі № 202/3681/16 (провадження № 61-10719св23) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/114623041.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
17.10.202311:00
В умовах воєнного стану суд має право проголосити лише резолютивну частину вироку з обов’язковим врученням його повного тексту
В умовах дії воєнного стану суд, склавши та підписавши повний текст вироку, має право проголосити лише його резолютивну частину з обов’язковим врученням учасникам судового провадження повного тексту вироку в день його проголошення.
На це вказав Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду, розглянувши касаційну скаргу захисника особи, засудженої до 5 років позбавлення волі за крадіжку (ч. 4 ст. 185 КК України) і незаконне придбання та зберігання наркотичного засобу без мети збуту (ч. 1 ст. 309 КК України).
Захисник зазначив, зокрема, про те, що після виходу з нарадчої кімнати колегія суддів апеляційної інстанції обмежилася проголошенням вступної та резолютивної частин вироку й почала слухати інші справи, які були призначені до розгляду. При цьому через 10 хв захисник і засуджений, не залишаючи залу судового засідання, отримали повний текст вироку апеляційного суду без його проголошення. Це, на думку сторони захисту, є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Верховний Суд не погодився з доводами захисника і залишив вирок апеляційного суду без зміни, вказавши на таке.
Як убачається із записів у журналі судового засідання та з технічного запису судового засідання апеляційного суду від 6 квітня 2023 року, після виходу з нарадчої кімнати апеляційний суд проголосив вступну та резолютивну частини вироку з посиланням на ч. 15 ст. 615 КПК України, у якій ідеться про те, що в умовах дії воєнного стану після складання та підписання повного тексту вироку суд має право обмежитися проголошенням його резолютивної частини з обов’язковим врученням учасникам судового провадження повного тексту вироку в день його проголошення.
Крім цього, згідно з розписками, наявними в матеріалах кримінального провадження, засуджений і його захисник у день ухвалення вироку апеляційним судом, а саме 6 квітня 2023 року, отримали копію повного тексту вироку.
Верховний Суд констатував, що в цьому провадженні не бачить порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону, оскільки проголошення та вручення копії оскарженого судового рішення стороні захисту здійснено з дотриманням положень ч. 15 ст. 615 КПК України.
Постанова колегії суддів Третьої судової палати ККС ВС від 13 вересня 2023 року у справі № 638/4224/22 – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113536486.
Із цією та іншими правовими позиціями Верховного Суду можна ознайомитися в Базі правових позицій Верховного Суду – lpd.court.gov.ua/login.
09.10.202311:01
ОП КЦС ВС визначила порядок обчислення п’ятирічного строку проживання однією сім’єю зі спадкодавцем для отримання права на спадщину в четвергу чергу
Для отримання права на спадкування за законом у четверту чергу п’ятирічний строк проживання однією сім’єю зі спадкодавцем повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю до набрання чинності ЦК України (1 січня 2004 року). Для відповідних правовідносин слід застосовувати ст. 1264 ЦК України, а не ст. 74 СК України.
Такий висновок зробила ОП КЦС ВС, забезпечуючи єдність судової практики, у справі за позовом спадкоємця про встановлення факту проживання однією сім’єю зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнання недійним свідоцтва про право на спадщину відповідача як спадкоємця п’ятої черги.
Позивач вважав, що він є спадкоємцем четвертої черги після смерті спадкодавиці, оскільки проживав з нею однією сім’єю з 1986 року по день її смерті, вони вели спільне господарство, мали спільний побут. Однак, коли звернувся до нотаріуса для оформлення спадкових прав, з’ясувалося, що спадкові права оформлені на відповідача як спадкоємця п’ятої черги.
Суди попередніх інстанцій задовольнили позов. Водночас, звертаючись із касаційною скаргою, відповідач звернув увагу, що факт проживання однією сім’єю може бути встановлено судом лише з дня набрання чинності СК України – 1 січня 2004 року, оскільки раніше законодавство встановлення такого факту не передбачало. Натомість суди до періоду спільного проживання позивача і спадкодавиці зарахували час до 1 січня 2004 року, а період із зазначеної дати до дня смерті спадкодавиці є меншим ніж п’ять років. При цьому відповідач посилався на відповідні судові рішення КЦС ВС.
ОП КЦС ВС зазначила, що СК України набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року.
Прикінцеві положення СК України не передбачають винятків і спеціальних правил дії у часі норм СК України. Отже, СК України застосовуються до сімейних відносин, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Водночас слід розмежовувати сферу дії ст. 74 СК України «Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі» і ст. 1264 ЦК України, оскільки зазначені норми регулюють різні правовідносини (сімейні та спадкові). Якщо вимога про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу заявлена у зв’язку з таким проживанням не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини, відповідні відносини є спадковими і до них слід застосовувати ст. 1264 ЦК України.
За загальним правилом дія актів цивільного законодавства в часі має футороспективний характер, тобто спрямована на майбутнє. Тому акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Разом із цим абз. 1 п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України як виняток передбачає застосування правил Кодексу до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким зі спадкоємців до набрання чинності ЦК України.
Відповідно, передбачений ст. 1264 ЦК України п’ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини, і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім’єю, у тому числі до набрання чинності Кодексом.
Інше тлумачення п’ятирічного строку, який має обчислюватися для права на спадкування в четверту чергу, вочевидь призводить до того, що відповідна норма права буде діяти лише через п’ять років після набуття нею чинності, що не узгоджується із засадами приватного права.
Тому ОП КЦС ВС залишила рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду без змін.
Постанова ВС від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/113690426.
Із цією та іншими правовими позиціями ВС можна ознайомитися в Базі правових позицій ВС – https://lpd.court.gov.ua.
显示 1 - 12 共 12
登录以解锁更多功能。