— Что было на обед?
Тьотя Люся мовчить.
— А сейчас, на ужин?..
— Вскипятила чай у каструльке. Раздала остатки хлеба.
На дошках — брудна каструлька, принесена з довколишніх руїн. Брудні руки. Брудні залізні кружки. Сидіти серед постояльців будинку для літніх людей, навіть у дворі, навіть за легкого вечірнього вітерця, тяжко. Очевидно, з 26 червня, дня переїзду, вони не милися. Сморід стоїть несусвітній.
Заходимо всередину - в отвір від колишніх дверей. На підлозі та на вузьких «піонерських» ліжках лежать ті, хто не може встати. Прикуті до ліжок чиїсь матері та батьки. Сліпа бабуся, яка не пам'ятає, як її звуть, у кімнатці з табличкою «№ 7», відразу запитує, відгукнувшись на незнайомий голос: «Не врач ли?». І, не слухаючи відповіді, поспішає: «Лекарства принесла?» Паралізований дідусь Іса, що лежить поруч, благає: «Умереть хочу. Дайте что-то».
