«Не вір в риму, а слухай абзаци».
Вибач, не вийде. Послухала б, якби не писала своїх по дванадцять сторінок на день одинадцятим шрифтом. Пʼять днів на тиждень.
І взагалі звідки мені знати, про що вбіса твої абзаци і чи не витрачу я довгі години свого життя на «він наблизив свій пістолет до мого лона»?
Але не переймайся. В рими я теж не вірю. Колись видавала стабільно по одній на тиждень. Це, як то кажуть, небагато, але чесна праця.
Хоча, будьмо відвертими, рими слухати значно простіше. Для цього потрібно менше часу, і запамʼятати легше — недарма на світі стільки римованих слоганів. Ненавиджу кляті римовані слогани. Вони для мене відверто поганий тон.
Рими ж губляться у вихорі інших, одноманітно-хороших. Часом — ліпших.
Але вірити римам… навіщо? Закладаюся, що в деякі з них не вірять навіть ті, хто їх написав.
От я в свої вірила не завжди. Та і, будьмо відвертими, всі мої рими мають термін придатності.
Бо тригери перемелено. З зависанням над прірвою на шпагаті я змирилась і отримую задоволення. Сеньйорита акація розсипалась багряним цвітом, лишившись теплим спогадом. Та і осінь зрівнялась з весною.
Не вірю ні блазням, ні цинічним поеткам, ні закрученим абзацам типу цього.
А вірю лише сповіщенням від моно, що радісно дзенькотять: он диви — на твою допоміжну банку хтось не пожалів своєї двадцятки.
Вірю військовому, що стискає в обіймах стривожену мене, і наполовину серйозно говорить «батя, я стараюсь» на моє «хочу додому».
Вірю маленькій дитині, що грається з котиком в прифронтовому місті.
І котику теж вірю.
