Все своє життя я був суспільно активним. З дитинства.
Я був в 1991 році на з'їзді піонерської організації УРСР і голосував за її ліквідацію.
В студентські роки я був студентським мером свого міста (вперше в історії цього міста). Багатьом студентам тих років я зміг допомогти з грошей, які ми з активом самі заробляли (без бюджетних грошей).
В мене був дитячій фонд і десять років я утримував літній табір для дітей.
Я захищав в судах від РПЦ будинок органної музики, який вілкули подарували московським попам за підтримку януковоща на виборах. Але не зміг побороти суддів, в кабінетах яких московські ікони.
Я був на обох майданах. Так, і скакав, і разом нас багато. І гроші давав, посміхаючись коли дебіли розповідали що ми там стоїмо за американські гроші. І бачив як дійсних лідерів підміняли собою всілякі тимошенки-порошенки-яценюки. І пам'ятаю як вони бухали з яником, а потім п'яні прийшли натовп заспокоювати.
Я судився проти уряду яценюка, а потім - гройсмана, за іпотечних позичальників і тисячі українців зберегли житло завдяки відстояному мною рішенню про незаконність виконавчих написів на кредитних договорах.
Я судився проти уряду за його саботажний карантин.
Мені особисто не соромно за ці тридцять п'ять років. Я зробив все і більше, що міг. Але я назавжди відмовився від того, щоб продовжувати витрачати своє життя на боротьбу за тих, кому байдуже. Тобто, за "більшість". Я ніколи не піду на вибори в якості кандидата.
Чому? В кожній справі, що я робив для людей, я залишався "поганим". Не так допомагав. Не так судився. Не так казав. Не те робив. Не там сів, не в тій позі став. І так далі.
Розповім лише про один епізод. Якось я вирішив піти в депутати. Хотів приносити користь людям. Я не став чекати обрання і почав допомагати людям вже і зараз. Я зробив громадську приймальню, в яку звернулись декілька тисяч людей. Проблеми були різні - комусь треба було замінити вдома "колонку", хтось шукав роботу, комусь не вистачало грошей на навчання. Я піднімав зв'язки, збирав фонди, підтягував допомогу. Кожен, хто звернувся, отримав допомогу. Так, не всю і не все, але що зміг. Я навіть своїми руками разом із мешканцями збирав донати, за які робив ремонти у під'їздах. Моя задача була показати людям, що вони не наодинці із своїми проблемами. І що не треба чекати - все ми можемо зробити самі і зараз. Для цього навіть депутати не потрібні. Просто треба небайдужість, бажання і об'єднатись.
Була одна одинока бабуся, яку я запам'ятав на все життя. В неї в хрущовці була газова плита ще від часів побудови будинку (1964 року). Ми із мешканцями скинулись і купили та встановили нову. Коли пили з нею чайок, вона розповіла, що її чоловік зник на війні і що з ним - вона й досі не знає. Все життя на нього чекає.
Тоді в мене був друг воєнком з одного з воєнкоматів міста. Я пішов до нього і просив знайти інформацію про цю людину. Навіть подарував в воєнкомат автомобіль (правда, "Таврію" - щоб не дуже раділи). Задовбав я того воєнкома, а він задовбав всіх, кого міг задовбати, щоб я віддовбався від нього. І... ми знайшли.
Чоловік тієї бабусі загинув на Курській дузі. І ми навіть знайшли список братської могили, де він похований. І цю бабусю відвезли на могилу - покласти квіти своєму чоловіку.
Уявляєте ступінь емоцій тоді? При чому я заборонив піарити цю подію. Про неї ніде не було згадки - зараз розповідаю вперше.
І от в день виборів я біля ділянки зустрічаю бабусю. Вона в сльози "ти мій рідненький", "дякую" і все таке. Кажу, бабусю, ви ж проголосували? Вона каже, охаючи, так, але не за тебе, а за бандитів (партію регіонів). Кажу, як так? А вона каже - ти гарний і добрий, але вони сила і вони за пам'ять про війну, а не оце все бандерівське...
На тих виборах на тому окрузі кандидат від партії регіонів набрав 63%, кандидат від партії Вітренко набрав 13%, кандидат від місцевої партії одного бандита набрав 7%, а я - нуль. НУЛЬ. Точніше - 0,67%.
То ж, вибачте, але я знаю що кажу, коли кажу, що маємо те, на що заслуговуємо. Маємо логічний результат своєї інфантільності.
В мене все. Вибачте за простирадло з букв.
