Одного разу Заратустра, після довгого усамітнення в печері, прямував стежиною до підніжжя гори, та зустрів вершника у латах. Його кінь крокував грузно та повільно, обличчя просочилося пилом, волосся та борода були сплутаними, а обладунки брудні та з пошкодженнями від поранень, всі в подряпинах.
У придачу, на скулах та на лобі в нього були розводи засохлої крові, та посеред цієї втоми яскраво горіли очі, з легким налетом безумства.
– Вітаю, воїне, хто ти?, – спитав вершника Заратустра.
– Я – Дурна Голова, мандрівний лицар, – несподівано бадьоро та весело відповів той.
– Куди мандруєш?
– Наше військо вщент розбили, маєток спалили, моїх товаришів захопили в полон та стратили, по п'ятах за мною женеться ворог. Тож я шукаю загін, щоб контратакувати та поквитатися, а загалом – пригод.
Вони спинилися якраз біля поодинокої криниці, лицар спішився, щоб напоїти коня.
«Цікаво, він зазнав поразки, та вочевидь не дуже з того засмучується» – подумав Заратустра.
– Чому тоді піднімаєшся на гору? Там нікого немає, окрім орлів та змій.
– Так наказує моє серце.
– Серце!, – вигукнув Заратустра захоплено та здивовано. – Так от, чому в тебе таке прізвисько: хто в наш час живе чимось іншим, аніж розум?
– Серце. – повторив за Заратустрою лицар. – І певна слава цього місця: мені казали, що тут, серед кришталево чистого повітря та гострих скель, живе святий, котрий спілкується з богами. Їх я хотів попросити, щоб дали мені надійних войовників-побратимів для здобуття слави.
– Не чув про це, та й святого тут ніколи не бачив, скільки тут не гуляв. Ходімо краще лісом попід горою: разом веселіше, та й може на шляху знайдеш солдатів в свою компанію.
– Але хто ти? – нарешті спитав вершник.
– Я Заратустра, теж мандрівник.
І вони пішли через ліс, у пошуках побратимів для Дурної Голови.
– Ти не засмутився своїй поразці, та й взагалі виглядаєш свіжим, готовим до звершень. Я бачив багато різних воїнів, та зблизька із тим, хто щойно був розбитий та підводиться знову, спілкуюся вперше.
Я казав людям: «Що добре? – Бути хоробрим». Чи почули мене?
Я казав їм: «Треба вмерти вільним та у боротьбі!». Чи зрозуміли мене?
Я розповідав їм про перетворення верблюда на лева, та лева на дитину: хто з них перетворився?
Я бачу полум'я в твоїх очах: саме до тебе, до таких, як ти, я звертався. Та чи потрібні були тобі мої промови, якщо ти вже здоровий?...
Лицар замислився, нахмурив брови, а потім засяяв ясною посмішкою.
– Заратустра... Я вже чув це ім'я. Ти і є той святий, про якого казали люди!
Ти казав про хоробрість. Саме вона штовхає мене битися далі.
Ти казав про вільну смерть. Що є більш вільним, аніж наказ серця?
Ти казав про лева. Я бився з тими, на чиїх знаменах – лев... Та на моїх – Вовк; таким є і моє інше прізвисько.
Та чи став я дитиною?
На шляху до твоєї гори, де живуть окрім тебе лише орли та змії, мені зустрілося місто. Там зайшов до шинка, поїсти та нагодувати коня. За обідом я випив вина та розговорився з містянами – серед них я сподівався знайти охочих вступити в мій новий загін – помститися за друзів, повбивати ворогів, пограбувати їх фортеці та села. Щойно вони чули, що мій маєток спалено, а в мене зі скарбу лишилися обладунки, меч та кінь, вони сміялися та питали, чи я вчора народився, коли пропоную таку необдуману пригоду серйозним дорослим людям. Крамарі, корчмарі, ремісники, поважні люди – куди їм в таку путь?
Тож я пішов у ліс, а звідти до гори, і от ми з тобою йдемо шукати чоловіків, а не рабів.
– Так, в тобі є те, про що я казав... Та й серце – найкращий порадник.
Чути серце – це знати себе самого. Слухати його наказів – це навчитися любити себе, та коли дракон каже: «Ти повинен», а лев чи вовк – «Я хочу», лише гаряче серце воїна та шукача пригод сплавляє це в: «Я бажаю!»
