КИЇВСЬКИЙ АСФАЛЬТ: ПАВЛО ЛЬВОВИЧ АНЧЕЛЬ
Павло Львович Анчель
(поет, кореспондент і перекладач у штаті
газети «Буковина Советикэ»)
прибуває до Києва:
широкі вулиці, глибока річка, гучне метро,
миготливі тіні дерев
із листками великими, як співчутливі серця.
Людина без валізи — мов людина без тіні,
легка і щаслива,
з пластмасовим стильним якорем у кишені,
паралельній до
носовикової.
Тіні дерев,
тіні дерев,
але й тіні кіосків теж.
Луна гостьових кроків
розсипається на автономні фрагменти
при стінці з маленьких квадратиків
білої плитки,
обмеженої чорно-війками.
Пиріжки в руках кажуть: «Нарешті!
Нарешті йдемо у депо!
Нарешті приїхав ти,
Павле Львовичу,
з рукописом у кишені!».
Будівля державної спілки письменників,
стогін дверей щасливий,
добрий покровитель у рогових окулярах,
із головою-горіхом
(до речі, волоським).
«Добре. Добре, що ти, Павлушо,
нарешті приїхав з рукописом сам.
Повір — тепер ми значно швидше
проб’ємося з книжкою.
Ну, доведеться трохи попрацювать.
Ночуватимеш в Ірпені.
Але слухай, домовимося, щоб у віршах
ти більше слова два в одне не зліплював,
ще отаких метафор, як тут, не треба —
і книжка надрукується вдвічі швидше.
Далі: побільше б трудової тематики,
у вас там завод зараз якийсь будується?
От і напиши.
Та різні дрібниці по тексту —
то тобі редактор скаже.
А головне, ну, як би тобі пояснити,
треба би псевдонім,
щось не таке іноземне, сам розумієш,
Анчеленко, там, Анчелюк, вигадаєш.
І годі тобі вже писати
ще й молдавською мовою,
обирай: або видаєшся в Києві, або в Кишиневі
(до Москви ми тебе не пустимо).
Як же ж добре, Павлику,
що ти тут,
що ти з нами,
як добре, що ти приїхав!».
І він прочинив вікно у Київ
та зняв з надвечір’я сонце,
забрав його до кімнати.
«Дивись, Пашо,
яке волокнисте!
До речі, як по-молдавському буде сонце?»
Як добре,
Як добре,
київський асфальт
на кордоні травня і червня —
зовсім лавандовий.
Хочеться співати дурниці
мовою
дурнів.
