Діти з РДУ, які найбільше позбавлені теплого материнського контакту, мають найсильніші розлади дефіциту уваги в дорослому віці.

Гіперактивність, летаргія та сором, як і багато інших рис розладу дефіциту уваги, тісно пов'язані з неврологічною пам'яттю про тривожну, розсіяну та емоційно холодну материнську фігуру.

Ханна Арендт «Стан людини» — її фундаментальне дослідження про сутність людського життя та політики. Авторка розглядає межу між приватним і публічним, аналізує, що означає бути активним учасником чи учасницею суспільства, тобто громадянином або громадянкою, і розрізняє три форми людської діяльності: працю, роботу й дію. Вона стверджує, що саме політична залученість є найвищою формою людського існування.
«Основи» готують новий переклад другого оригінального видання твору

Ти кажеш: «Славиш себе писанням, за філософа себе маючи», але тут же й сам себе викриваєш: коли я так писав? Не писав і писати не думав! Кажеш мені: «Філософію викладаєш», – і це зовсім не справедливо ти пишеш, нібито облишивши Святе Письмо, викладав я Гомера, і Арістотеля, й Платона, які серед грецьких стовпів найславетнішими були; якщо ж і писав, то не тобі, а князю, та й то нечасто.

асистенціалізм — це й наслідок, і причина масифікації.
Важливо допомогти людям (і націям) допомагати самим собі, допомогти їм з критичною свідомістю поглянути на свої проблеми, зробити людей самих чинниками власного одужання. ... асистенціалізм позбавляє людину фундаментального людського обов'язку — відповідальності...

Епістемічне пригнічення з боку західної академії може ставати помітним уже під час навчання в українських університетах. Зокрема, Ольга Бурлюк (Burlyuk, 2019) зазначає, як, ставши студенткою Києво-Могилянської академії, почула, що мусить забути те, як писала раніше, бо в англомовному світі думають, аргументують та пишуть інакше, — і дотримання правил англійського академічного письма є запорукою успіху. Вона відчула, що йдеться не тільки про інший порядок слів, а про інший порядок думок, і була змушена відмовитися від будь-якого іншого письма, крім письма за правилами англомовної академічної спільноти. У сучасній світовій науці це все ще залишається необхідним: місцеві голоси мають шанс бути почутими лише за умови прийняття західної епістемологічної парадигми (Buchowski, 2012). У формі щоденника О. Бурлюк описує доброзичливу зневагу до українок та української науки, як від західних колеґ, так і від росіян. Зрештою вона порівнює себе з китайською маґістранткою, яка поруч із західними нау-ковцями «почувається усталено неповноцінною, попри те, чи до неї так ставляться, ще до того, як до неї поставляться взагалі» (Burlyuk, 2019, p. 41). О. Бурлюк намагається вийти за межі стандартизованого на Заході стилю міркування та письма, проте все одно змушена дотримуватися конвенцій західної академії, як-от писати про «конфлікт» в Україні (у 2017 р.), витрачаючи значну частину свого інтелектуального ресурсу на «відсторонення» та збереження «професіоналізму». Вона діагностує потрійний комплекс меншовартості у себе — і в українців загалом, але демонструє, що його становлення спричинене поведінкою більш привілейованих знавців.

Та форма взаємодії, яку Іван Іващенко обрав у кожному з випадків, справді личить радше взаємодії пана до мужицьких синів, ніж філософа до своїх колег.

Мабуть, тому моє спілкування на рівних — і йдеться не про рівність у фаховості, а рівність у гідності — викликало у пана Івана таке обурення. Адже якщо керуватись панською логікою, то коли “бидло сільське” запрошує пана до дискусії на рівних, то це, бігме, виглядає так, наче той знущається та “випробовує терпіння”. Справа сільського бидла — це вслухатись в те, що каже пан, і по-рабськи з усім погоджуватись. Ось яке становище пропонує пан Іван своїм молодшим колегам. У такому разі можливість подискутувати, як сторону захисту в кафкіанському суді, “не дозволяють, а лише терплять”[8].

Тож підхід Івана Іващенка під жодним оглядом не формує простір вільного мислення та дискусії. Він радше по спромозі тяжіє до деспотії, де “справедливість йому — його самоволя”, як це висловив Есхілів Прометей[9]. Молода людина ж, якщо хоче заслужити милість такого філософа-правителя, повинна всіляко йому догоджати і в жодному разі не підважувати його авторитет.