Рудий ліс
Переслав з:
Рубік пише
29.03.202519:40
питання
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
скільки поля собі відміряв
перейти поки ранок сірий
ледь наважується на колір
гільз мальовані сувеніри
це всього лиш питання віри
що за тебе відплатять втроє
все несеш що не зміг забути
повні пригорщі м'яти-рути
на собі на три дні запасом
чорно вмощуються маршрути
фотографіям прямо в кутик
це всього лиш питання часу
це всього лиш питання фарту
бо усе чого ти був вартий
шанс на промах в малім овалі
шанс на хибу в координатах
на раптову козирну карту
хоч в колоді таких замало
злості вкотре в собі накроїш
не ділитися новиною
бо давно їх нема хороших
слів порожніх іржава зброя
що зросте після нас з тобою
це всього лиш питання грошей
смерть закашлюється на регіт
з переплетених оберегів
що уже повростали в кисті
це всього лиш питання черги
десь у собі знайти ту впертість
не зірватись на особисті
але йдеш поки пізній іній
в'яне в оці тепловізійнім
натяком на усі питання
вічних пошуків ціль незмінна
втроє мстити за кожну з тіней
сподіваючись що востаннє
25.03.202518:57
– Санич, тебе наче танк переїхав.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
– Та бля, не виспався ніхєра.
– І я то думаю, ми вже всі спать полягали, а воно сидить на курилці з бабами своїми балака.
Вадюха, як завжди, веселий, на позитиві. За мить сміється, своїм щирим, грудним сміхом. Я вмиваюсь і виходжу надвір.
– Ну то що, їдем сьодні в басейн?
– Та їдем, їдем. Програміст казав, будуть в одинацять. – Саня підкурює. – Щяс позвоню.
За півгодини біля хати зупиняється білий "Nissan Novara". Жучка починає заливисто гавкати, і ми виходимо, вже готові, з речами. Я, Саня, Лялько і Кум. На задньому сидінні мало місця для чотирьох, але у війську немає неможливих задач.
– Вадим, ти менший, давай комусь на руки. – Кум залазить перший.
– Сам давай комусь на руки. Он хай Санич зверху.
– Та він як сяде, то ти потім кості не позбираєш.
– Там ще в багажнику є місце. – Рудоволосий і бородатий, Програміст сміється, спостерігаючи, як ми пакуємося.
– Та норм.
Врешті сідаємо всі, але я частково сиджу на Сані, а частково – підпираю собою двері, висячи у повітрі.
– Ну шо, погнали! – Лялько плескає долонею по кріслу водія.
Невелике село Сонцівка, засвітлене теплим весняним сонцем, проноситься за вікном. Будинки, дерева, городи. Дитячий майданчик, магазин, футбольне поле. Де-не-де ще лежить сніг, а острівці підсохлої землі тонуть у калюжах і грязюці.
– Ну що, як вийшли? – питає Квітка, повернувшись до нас із переднього пасажирського сидіння.
Молодий, чорнявий, з густою доглянутою бородою. Сонцезахисні окуляри, усмішка. Якийсь час він ходив з нами на "Катані", а потім перевівся на "Лєший", оператором АГС.
– Та як. – Саня, досі сонний, намагається вмоститися зручніше. – Сто двадцятий работав, скиди. Це на позиції. А вийшли нормально, якраз туман був.
– Заєбісь. – Програміст теж у хорошому настрої, і виїхавши на добрий асфальт, набирає швидкість. – Поки ви в басейні будете, ми з Квіткою у Покровськ зганяємо на Нову Пошту, плюс?
– Плюс.
– Це десь година.
– Норм, якраз відкиснем.
Піднявшись по сходах, викладених білою плиткою, заходимо всередину. Тут чисто, просторо і багато світла. На ресепшені привітна молода жінка, рахує нам вартість послуг.
– Вам душ і басейн? Рушник, шльопанці?
– Ага, давайте.
– А мені без басейна, тіки душ. – Кум кладе на стійку купюру.
– А вам?
– Мені повний комплект, крім рушника. Санич, закинеш за мене?
– Плюс плюс.
У душі приблизно вісім окремих кабінок, і повно військових, тож доводиться чекати своєї черги. Пахне вологою і гелями для душу, на мокрій плитці сліди від шльопанців. Лунають традиційні жарти про мило, якому краще не падати на підлогу. Хтось навіть досі з них сміється. Спільна шафа з поличками для одягу – під стіною. У ній немає ні дверцят, ні ключів, тож речі тут фактично без нагляду. Лежать собі спокійно, як на прилавку. Гаманці й телефони. Затертий піксель, рушники і шкарпетки із написом "ЗСУ". Спочатку було незвично так все лишати, але зрештою, хто тут крастиме? Та й у кого?
Нарешті звільняється місце і я стаю під душ. Вода ллється широким, паруючим струменем, з незвички обпікаючи шкіру. Від задоволення забуваєш навіть про те, що треба намилитися. Хочеться лише стояти отак якомога довше, ніби сховавшись у прозорому коконі чистоти.
Після паркої лазні у просторому приміщенні басейну стає холодно. Від блакитного плеса віє свіжістю, пахне хлором. Кожен звук відлунює, як у печері. Голоси, сміх. Я лишаю гумові капці біля бортика і спускаюся по драбині.
Вода обіймає сильно і пристрасно, як кохана після довгої розлуки. Її руки ковзають по животі, плечах, сплітаючись у замок за шиєю. Наші оголені тіла поєднуються, і хвиля млосного задоволення накриває з головою. Відчуваю під собою її холодні стегна, відчуваю, як вона рухається, і затамувавши подих, пірнаю глибше. Солодкий стогін плескотом відбивається від стінок басейну. Як же ж це приємно. Як же це щемко і ніжно.
03.02.202521:47
По дорозі у нас позиції дев'ятої роти, і майже завжди вітаємось з кимось із їхніх хлопців.
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
– Бажаю здоров'я. – каже Саня силуету під накриттям.
– Бажаєм. Ви куди, на "Марсель"?
– Нє, "Катані".
– Ааа. Ясно. – киває силует і раптом бачить мене з парасолькою. – О, а нашо тобі зонтік? Від дощу?
– Нє, від сонця. – усміхаючись, йду далі, уявляючи збентежений вираз його обличчя.
Вже на позиціях, розклавши речі та переодягнувшись у сухе, вішаю парасольку на цвях у бліндажі, поруч з рюкзаком.
– Та до п**ди той твій зонтік. – каже Саня. – Ну реально. Просто "одноглазий" сьогодні не работав.
– Та ні. – відповідаю, вмощуючись у спальнику. – Хороша штука. Толкова. Буду тепер так завжди ходить.
І наступні кілька місяців я сумлінно носив її з собою, відкриваючи, наче щит, щоразу, коли минали "Еверест", а згодом і посадку "дев'ятки", де всі дерева начисто викосили мінометами і артою. Одні пеньки лишились. Пробігав, тримаючи парасольку перед собою, і через наше, пооране вирвами поле. Сто-двісті метрів до рідної посадки. І щоразу все було добре. Жодного пострілу. Розкривав її над головою, ховаючись під дерева, коли пролітали дрони. І не попав під жоден скид. Хоча при переходах у нас частенько траплялися "трьохсоті". Не знаю, можливо, просто щастило. Але з кожним вдалим поверненням з позицій моя віра у захисні властивості цього простого на перший погляд механізму сильнішала.
Тож коли забув її якось на СПшці, а за кілька днів виявив, що мій головний захист і оберіг безбожно погризли миші – дуже засмутився. Навіть розізлився. Дико і страшно.
– Ха. – тішився Саньок, спостерігаючи, як я заклеюю дірки шматками ізофолії. – Беру назад свої слова. Є толк з твого зонтіка. Мишей он накормив.
– Іди в сраку.
– А я плащ тепловізійний заказав. Ото тєма. Перевірим наступний раз.
– Тєнь, Тєнь, я Катані. – вийшов на дронщиків, ще відхекуючись після заходу на позиції Саня. – Це ви пролітали десять маленьких назад біля Лєшого?
– Плюс-плюс.
– А "карандашиків" бачили по дорозі?
– Да, "Катані", бачили. Троє йшло. Перший у плащі, з двома паками води. Красівий плащ... А за ним чувак із зонтіком. Третій трохи відстав. То ви були?
Мій напарник копнув ногою цинк з патронами, що стояв поруч і кілька разів матюкнувся. Потім затис танґенту.
– Да, то ми. Пасіба, Тєнь.
– Плюс.
Після цього я власноруч перевіряв тепликом кілька разів, знову впевнившись, що за розкритою парасолькою майже не видно яскраву сигнатуру людської постаті. Особливо з великої відстані. Тож, проти снайпера мала діяти. А дрони – то вже таке. Їм, мабуть, згори видніше.
Тому наступного тижня у Селидове я купив нову. Більшу та міцнішу, без дірок і латок, яка не виверталася назовні від поривів вітру.
І рушаючи щораз на позиції, чи повертаючись назад, завжди контролював її наявність у правій боковій кишені. Це заспокоювало, додавало впевненості. Хоч, можливо, і виглядало безглуздо.
Але я ще з дитинства знав, що парасолька має одну дивовижну здатність. Якщо береш її з собою – дощу не буде, а коли забудеш – обов'язково вперіщить злива. Такий собі закон життя, як з падаючим бутербродом. А якщо вона має вплив на погоду, то чому не може захищати від куль та осколків?
10.01.2025
22.01.202520:21
З одного боку, стало спокійніше, але з іншого – зник і порядок. Хата потроху засиралася, і хоч ми намагалися час від часу підмітати та мити підлогу, все рівно щось змінилося. Змінювалися люди. До нас після тижнів роботи приїздили "копачі", які потім по кілька діб не просихали. Заселялись і виселялись люди з інших позицій, інколи зникали якісь речі. Нас ставало все менше. Більше днів на позиціях, менше днів на "відтяжці".
Тож коли Федоровича з діабетом та ще кількох обмежено живих прислали з ППД копати лінію оборони десь на нашому напрямку, я навіть зрадів. Буде можливість побачитись.
– Ти прикинь, дебіли. Прислати інсулінщика. – дивувався Саня. – Він копає, а ззаду медик зі шприцом напоготові, чи як?
Але зустрітись так і не вийшло. Ми саме були на бойових, а коли повернулись, їх вже повезли кудись в інше село. А потім, за якийсь час, таки відправили назад, на ППД. Проте щоб там не викопав Федорович, я впевнений – окопи там хороші.
Потім я часто згадував його. Особливо коли, після позицій, брудні та голодні, йшли по ключ на сусідню хату, де жили хлопці зі "Стейка". Наш будинок був порожнім. Ніхто не зустрічав, не проводжав на виїзд. Не розтоплював пічку, не грів воду, щоб після повернення відразу могли змити з себе окопний бруд.
Проте, навіть без нього, це була і є "хата Федоровича", такою, мабуть, і залишиться.
Цікаво, чи стоїть вона досі? Як там зараз двір, вулиця? Чи є взагалі цілі хати? Гойдалка біля наших сусідів, лавка, на якій ми сиділи під каштаном? Футбольне поле, де влітку ганяли м'яча? Яке воно зараз, коли на карті все залите червоним кольором?
08.01.2025
Тож коли Федоровича з діабетом та ще кількох обмежено живих прислали з ППД копати лінію оборони десь на нашому напрямку, я навіть зрадів. Буде можливість побачитись.
– Ти прикинь, дебіли. Прислати інсулінщика. – дивувався Саня. – Він копає, а ззаду медик зі шприцом напоготові, чи як?
Але зустрітись так і не вийшло. Ми саме були на бойових, а коли повернулись, їх вже повезли кудись в інше село. А потім, за якийсь час, таки відправили назад, на ППД. Проте щоб там не викопав Федорович, я впевнений – окопи там хороші.
Потім я часто згадував його. Особливо коли, після позицій, брудні та голодні, йшли по ключ на сусідню хату, де жили хлопці зі "Стейка". Наш будинок був порожнім. Ніхто не зустрічав, не проводжав на виїзд. Не розтоплював пічку, не грів воду, щоб після повернення відразу могли змити з себе окопний бруд.
Проте, навіть без нього, це була і є "хата Федоровича", такою, мабуть, і залишиться.
Цікаво, чи стоїть вона досі? Як там зараз двір, вулиця? Чи є взагалі цілі хати? Гойдалка біля наших сусідів, лавка, на якій ми сиділи під каштаном? Футбольне поле, де влітку ганяли м'яча? Яке воно зараз, коли на карті все залите червоним кольором?
08.01.2025
19.01.202520:38
13.01.202520:55
25.03.202518:57
Мої рухи повільні, виважені. Не хочеться ні напружуватися, ні поспішати. Допливши до кінця доріжки, хапаюся за бортик. Тепер можна трохи перепочити. "Ну що, – можна почути у шумі води. – Продовжимо?" Її усмішка манить прохолодою і спокоєм, у блакитних очах грають відблиски світла. І я знову пірнаю у ці п'янкі, наче літній дощ, обійми. П'ятдесят метрів туди, п'ятдесят – назад. Один раз, другий, третій...
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
Вода заспокоює. Є щось незбагненне у її прозорості, чистоті. Щось давнє, забуте. Дивно, та разом із втомою у ній розчиняється страх, біль і тривога. Лишаються лише ці хвилі, блакить і присмак хлору на губах.
Втомившись, хапаюся за край басейну, щоб перевести подих. На сусідній доріжці пливе Лялько. Як професіонал, красиво. Я не вмію так. За мить зупиняється поруч.
– Бачив вивіску? – показую йому напис. – "Соляна кімната".
– Ага, головне Вані не розказуйте. Хватить з нього солів. – сміється.
– Санич, бачив?
– Веселу комнату? – він киває. – Треба сходить якось.
На іншому боці, біля вікон, дівчина-тренер займається з підлітком. Молода, вродлива. Їх голоси відлунюють, розбиваючись об стелю приміщення. Ми спостерігаємо.
– Чуєш, а якщо я тонуть буду, вона спасе?
– І не мрій. Ніхто тебе спасать не буде. Навіть я.
– Ну хоть вєщі додому отправиш?
– Вєщі отправлю.
Кум чекає нас у холі. Блакитні пластикові сидіння рядочком стоять під вікнами. Кидаємо на них пакети з брудним одягом, надягаємо фліски, застібаємо ремені на штанях. Я дивлюсь у велике, на всю стіну, дзеркало. Так дивно.
– Що, любуєшся?
– Ага, хоч на людину став похожий.
– Ну що, йдем?
– Пішли.
Надворі ще по-березневому холодно, чиста шкіра незвично чутлива. Одяг шорстко треться об тіло, як колись у дитинстві накрохмалена постіль. Я набираю повні легені повітря і повільно видихаю. Як же легко. Ніби вдалося змити з себе не лише бруд, а й цю війну. Страх, поранення, смерті. Ніби зараз ми просто підемо по своїх справах, а ввечері кожного зустрічатимуть дружини й діти. Смачна їжа, чиста постіль, сон. Спокійний, легкий, безтурботний. І ніхто не будитиме з криком збиратися, а ти не грузитимеш у "течик" БК, а у свій затертий рюкзак – консерви і воду. Це все просто наснилося. Або у якийсь момент реальність роздвоїлась, викинувши нас, мов рибу на берег, сюди, на Донеччину. А десь там, у іншому світі ми живемо своє колишнє життя. Ходимо на роботу, сваримось із рідними, кохаємось, нарікаємо на будні. Але зараз, на мить, завіса відхилилася, і через брудне скло відстані можна побачити себе колишніх. Тих, ким були колись.
Програміст з Квіткою підбирають нас вже у центрі, поруч з базаром, біля супермаркету "Lafar". Втиснувшись знову на заднє сидіння, їдемо у "Paramount". Ми відкрили для себе це кафе зовсім недавно, але вже встигли полюбити. Крутий дизайн у стилі лофт, поєднання чорного і червоного, масивні, дерев'яні столи. Ніби це не Селидове, а центр Києва.
Замовляємо, як завжди, більше, ніж можемо з'їсти. На перше – борщ або солянку, із довгастими, спеченими у закладі, хлібцями. Хрустка скоринка, ніжний м'якуш. Сало, сметанка, зелень. Як же цього не вистачало. Ніби обіймів, поцілунків, ніжності. Тому замовляємо ще, і ще. Пательні зі смаженою картоплею і м'ясом, присипані зверху сиром, різноманітні салати, лаваші, бургери. Наче це наш останній обід і хочеться наїстися на цілу вічність уперед. А коли кожен вже ледь може дихати від кількості з'їденого, замовляємо ще десерти і кілька великих піц із собою. Бариста, що готує нам каву, геть юна. Можливо, студентка. Волосся, зібране у хвіст, татуювання на зап'ястках. Саня намагається клеїти, а хлопці сміються, підколюючи його.
Надворі сутеніє. Вантажимо їжу і речі в багажник, а самі так само, пробуємо втиснутись на заднє сидіння. Тільки тепер, з повними шлунками, це ще важче. Саня частково залазить на мене, частково на Лялька. Ніби влізли.
Переслав з:Рубік пише
21.03.202519:11
пайка
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
от не пощастило
хто вже дістався цій літературі
молоде покоління
лауреатів та фіналістів
голоси самобутні
вічні стипендіати та алкоголіки
силаботонічні сноби
прозаїчні верлібристи
піджаданники поголовно
юні паростки сучукрліту
а тепер ще й до них
агресивні петеесерники
без яких антологія не антологія
і захід не захід
отримали пайку власного голосу
як нагороду посмертно
а у ньому
бруд та пісок
скрипить неприємно
іржавим затвором
ні відчистити
ні відбілити
як ним користуватися
голосом
прокуреним до жовтизни
подертим на вітрі стягом
над зруйнованою бібліотекою
як ним тепер вимовляти ніжність
голосом
привченим до команд
сухих і холодних
мов армійський пайок
як тепер проповідувати любов
голосом
що просякнув ненавистю
аж до кісток
аж до сьомих колін
як ним тепер читати поезію
коли слова
ніби патрони в патроннику
клинять
і затинаються
клинять
і затинаються
30.01.202506:30
Відео до попереднього допису
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
https://vm.tiktok.com/ZMk4Cse24/
22.01.202520:21
Федорович
Є люди, роботу яких зазвичай не видно, і лише коли вони йдуть із нашого життя, починаєш розуміти їх справжню роль і важливість.
Ми познайомились у день приїзду нашої групи в район БД, коли заспаний і зачуханий замполіт по одному оформлював "новеньких" у своєму "кабінеті", а решта стояли надворі, чекаючи черги.
Кремезний, сивобородий, на вигляд десь 50+, Федорович підійшов до гурту, привітався. Був у цивільному, тож я спочатку подумав, що це хтось із місцевих. А як виявилось, старшина. Нагадав мені Ернеста Гемінґвея, у такому ж віці.
– Здоров, пацани. – потиснув усім руки. – Що ви тут?
– Та все нормально, ждем.
– Енергетик хтось буде? – простягнув банку "Монстра".
– Я буду. – Ваня Стєпаха завжди був максимально розкомплексованим. Чи намагався здаватись таким. Відкрив зразу ж, зробив кілька ковтків.
– Федорович, візьмеш до себе бійців? – з хати вийшов молодий бородач із позивним "Бізон", який видавав зброю.
– Усіх навряд, місця не хватить. – відповів той, оглядаючи нас. – Може, п'ятьох.
– Ладно, розберемся.
– Ти, єслі шо, останешся на хаті у замполіта. – підійшов до мене Стєпаха. – Нас же шестеро.
– А чого я?
– Ну, Шаман і Єгер просили, щоб їх разом поселили, та й ми усі на учебці в одній палатці жили.
– Ясно. Ну ок. – відповів, трохи образившись. Більшість тих, з ким на учебці жив я, попали у сьому роту. Мені ж дісталась восьма. Але як виявилось потім, варіант не найгірший.
І хоч я вже налаштувався лишатись тут, врешті нас усіх забрали до Федоровича.
– Так, в берцях по хаті не ходить. – сказав він, провівши нас з баулами і виданими щойно калашами до зелених металевих воріт, за якими виднівся цегляний будинок. Звичайний, сільський. З двору чулося заливисте гавкання.
– У прихожій шльопанці. Візьмете собі, у кого нема. Ясно?
– Ясно.
Я від початку зрозумів правила, тож майже не мав конфліктів з Федоровичем. Хіба на початку, коли поїхав на позиції, забувши каску на хаті. І вже повернувшись, хвилин п'ять вислуховував за це моралі. Або висловлюючись по-армійськи, отримував певну кількість морального забезпечення на букву "П".
– Наступний раз калаш забудь. Нах*й він тобі здався. І бронік.
– Та не забуду.
Але загалом, мені вдавалось не наражатись на конфліктні ситуації. Підмітав у кухні, прибирав після себе на столі, носив з криниці воду. На жаль, не всі вважали за потрібне щось робити.
...Темний зимово-весняний вечір. Від телефона почали боліти очі, тож я вирішую трохи подрімати. Через стіну від мене шумить пічка, у хаті тепло, майже жарко. Ще кілька днів до наступного виходу на позиції, тож можна розслабитись, насолоджуючись відпочинком і спокоєм.
– Пацани, нах*й-бл*дь. – лунає з кухні голос Федоровича. – Хто, сука, після себе миску не помив? Півдня стоїть. А?
Я відкриваю очі та запитально оглядаю інших. Нас четверо. На дивані хропе Дорох, на ліжку-пружинці Ваня Нагорний. Він любитель прийняти на душу чогось зігріваючого, а потім лежати, втративши людську форму, як мішок на бруствері. Професор, теж почувши загрозливі нотки голосу через навушники, переводить погляд на мене, поставивши фільм на паузу.
– Ти кого питаєш? – чую невдоволений голос Міхалича. – Я мию після себе. Он, горнокопитного питай. Він любітєль.
– Ваня, бля. Сюди йди. – гучно басить Федорович. – Ваня, нах*й-бл*дь. – повторює вже у кімнаті, пнувши ногою ліжко.
Той нарешті прокидається.
– Га? – сонний, із запухлим обличчям, намагається зрозуміти, що сталося.
– Га-га. Нога. Ти тарілку на столі оставив?
– Ааа. Еее. – той намагається пригадати. – Може буть.
– Це хто за тебе її мить буде, я?
– Нє, я помию.
– Бігом нах*й-бл*дь.
– Та вже іду, іду...
– Попривикали жить як в хліві. – Федорович продовжує вже зі своєї кімнати. – Пожрав, нах*й-блядь, і оставив, як є. Кришки на полу, на столі. Миски грязні... Ви дома тоже так, як свині, живете?
Є люди, роботу яких зазвичай не видно, і лише коли вони йдуть із нашого життя, починаєш розуміти їх справжню роль і важливість.
Ми познайомились у день приїзду нашої групи в район БД, коли заспаний і зачуханий замполіт по одному оформлював "новеньких" у своєму "кабінеті", а решта стояли надворі, чекаючи черги.
Кремезний, сивобородий, на вигляд десь 50+, Федорович підійшов до гурту, привітався. Був у цивільному, тож я спочатку подумав, що це хтось із місцевих. А як виявилось, старшина. Нагадав мені Ернеста Гемінґвея, у такому ж віці.
– Здоров, пацани. – потиснув усім руки. – Що ви тут?
– Та все нормально, ждем.
– Енергетик хтось буде? – простягнув банку "Монстра".
– Я буду. – Ваня Стєпаха завжди був максимально розкомплексованим. Чи намагався здаватись таким. Відкрив зразу ж, зробив кілька ковтків.
– Федорович, візьмеш до себе бійців? – з хати вийшов молодий бородач із позивним "Бізон", який видавав зброю.
– Усіх навряд, місця не хватить. – відповів той, оглядаючи нас. – Може, п'ятьох.
– Ладно, розберемся.
– Ти, єслі шо, останешся на хаті у замполіта. – підійшов до мене Стєпаха. – Нас же шестеро.
– А чого я?
– Ну, Шаман і Єгер просили, щоб їх разом поселили, та й ми усі на учебці в одній палатці жили.
– Ясно. Ну ок. – відповів, трохи образившись. Більшість тих, з ким на учебці жив я, попали у сьому роту. Мені ж дісталась восьма. Але як виявилось потім, варіант не найгірший.
І хоч я вже налаштувався лишатись тут, врешті нас усіх забрали до Федоровича.
– Так, в берцях по хаті не ходить. – сказав він, провівши нас з баулами і виданими щойно калашами до зелених металевих воріт, за якими виднівся цегляний будинок. Звичайний, сільський. З двору чулося заливисте гавкання.
– У прихожій шльопанці. Візьмете собі, у кого нема. Ясно?
– Ясно.
Я від початку зрозумів правила, тож майже не мав конфліктів з Федоровичем. Хіба на початку, коли поїхав на позиції, забувши каску на хаті. І вже повернувшись, хвилин п'ять вислуховував за це моралі. Або висловлюючись по-армійськи, отримував певну кількість морального забезпечення на букву "П".
– Наступний раз калаш забудь. Нах*й він тобі здався. І бронік.
– Та не забуду.
Але загалом, мені вдавалось не наражатись на конфліктні ситуації. Підмітав у кухні, прибирав після себе на столі, носив з криниці воду. На жаль, не всі вважали за потрібне щось робити.
...Темний зимово-весняний вечір. Від телефона почали боліти очі, тож я вирішую трохи подрімати. Через стіну від мене шумить пічка, у хаті тепло, майже жарко. Ще кілька днів до наступного виходу на позиції, тож можна розслабитись, насолоджуючись відпочинком і спокоєм.
– Пацани, нах*й-бл*дь. – лунає з кухні голос Федоровича. – Хто, сука, після себе миску не помив? Півдня стоїть. А?
Я відкриваю очі та запитально оглядаю інших. Нас четверо. На дивані хропе Дорох, на ліжку-пружинці Ваня Нагорний. Він любитель прийняти на душу чогось зігріваючого, а потім лежати, втративши людську форму, як мішок на бруствері. Професор, теж почувши загрозливі нотки голосу через навушники, переводить погляд на мене, поставивши фільм на паузу.
– Ти кого питаєш? – чую невдоволений голос Міхалича. – Я мию після себе. Он, горнокопитного питай. Він любітєль.
– Ваня, бля. Сюди йди. – гучно басить Федорович. – Ваня, нах*й-бл*дь. – повторює вже у кімнаті, пнувши ногою ліжко.
Той нарешті прокидається.
– Га? – сонний, із запухлим обличчям, намагається зрозуміти, що сталося.
– Га-га. Нога. Ти тарілку на столі оставив?
– Ааа. Еее. – той намагається пригадати. – Може буть.
– Це хто за тебе її мить буде, я?
– Нє, я помию.
– Бігом нах*й-бл*дь.
– Та вже іду, іду...
– Попривикали жить як в хліві. – Федорович продовжує вже зі своєї кімнати. – Пожрав, нах*й-блядь, і оставив, як є. Кришки на полу, на столі. Миски грязні... Ви дома тоже так, як свині, живете?
13.01.202520:56
На позиції, як завжди, затягуєш речі у бліндаж, де після попередньої зміни пахне куривом і несвіжим одягом, цвіллю і сирістю. Вкладаю один з принесених газових балончиків у плитку і вмикаю комфорку. Світло розтікається довкола, і за мить стає якось затишніше, тепліше. Перевдягаюсь у сухе. Брудні, заляпані болотом до колін штани охайно кладу біля входу на берці. Висохнуть за день-два на мені. Головне що термуха чиста. І спальник.
Ззовні чується голос Сані.
– Стоїмо з трьох до шести. Зараз Сєрьога і Стасік, потом ми. Плюс?
– Плюс. Я посплю, бо чую, що знов хєрово.
– Ладно, а я тоді пока хавку на кухні розкладу.
– Плюс.
Вирубившись, не чую ні звуку будильника, ні як прокинувшись, одягається Саня. Лише коли він починає будити мене, крізь важку ковдру напівпритомності починаю розрізняти реальність. Де я, хто, і що роблю.
– Як ти? Дуже хєрово?
– Та хєрово...
– Якщо пі*дець зовсім, то я сам постою. Або з пацанами розкинем.
– Та нє, я зараз.
– Точно? Зможеш?
– Плюс.
Коли Саня вилазить з нори, знаходжу в рюкзаку ібупрофен і ковтком води запиваю. Бляха, а таки добре взяло. Рухи важкі, тіло в'яле, розслаблене, ніби з нього вийшли всі сили. Хочеться впасти і лежати, загорнувшись у спальник. Але варіантів немає, треба вилазити. Натягую поволі штани, вдягаю баф, шапку. З берцями трохи важче. Коли нахиляєшся, у скронях гупає і починає боліти голова.
Надворі темно, холодно і мокро. Я прислухаюсь, але наче тихо. Аж незвично. В окопах густа грязюка, яка чвакає під ногами.
– Це ти? – питає Саня, почувши кроки.
– Я.
– Дивись, може піди чаю зроби.
– Та треба було б. Ти будеш?
– Нє, я пізніше.
На цей раз ми змогли занести більше води, кожен собі по паку. Якщо економити, може й на 10 днів вистачити. Тож, можна трохи розгулятися.
Газова комфорка на кухні світиться блакитним, чашка з водою починає гудіти. Десь здалеку чуються виходи "Градів", кілька черг зі стрілецької. За мить розрізняю приходи. Кілометра три, за нами. По місту.
За кілька хвилин сиджу, тримаючи чашку, над якою красивими хмарками здіймається пара. Пахне малиною. Роблю кілька ковтків, і вони обпікають губи, язик. Гаряче. Але так приємно. Тепло. Ніби вдома.
Потім, за місяці, і навіть роки, п'ючи малиновий чай, я згадуватиму саме той момент. Гарячу бляшану чашку, ящик з-під БК, нашу маленьку, затишну кухню на позиціях. І смак. Смак життя, свободи і війни. Малина з каркаде.
08.01.2025
Ззовні чується голос Сані.
– Стоїмо з трьох до шести. Зараз Сєрьога і Стасік, потом ми. Плюс?
– Плюс. Я посплю, бо чую, що знов хєрово.
– Ладно, а я тоді пока хавку на кухні розкладу.
– Плюс.
Вирубившись, не чую ні звуку будильника, ні як прокинувшись, одягається Саня. Лише коли він починає будити мене, крізь важку ковдру напівпритомності починаю розрізняти реальність. Де я, хто, і що роблю.
– Як ти? Дуже хєрово?
– Та хєрово...
– Якщо пі*дець зовсім, то я сам постою. Або з пацанами розкинем.
– Та нє, я зараз.
– Точно? Зможеш?
– Плюс.
Коли Саня вилазить з нори, знаходжу в рюкзаку ібупрофен і ковтком води запиваю. Бляха, а таки добре взяло. Рухи важкі, тіло в'яле, розслаблене, ніби з нього вийшли всі сили. Хочеться впасти і лежати, загорнувшись у спальник. Але варіантів немає, треба вилазити. Натягую поволі штани, вдягаю баф, шапку. З берцями трохи важче. Коли нахиляєшся, у скронях гупає і починає боліти голова.
Надворі темно, холодно і мокро. Я прислухаюсь, але наче тихо. Аж незвично. В окопах густа грязюка, яка чвакає під ногами.
– Це ти? – питає Саня, почувши кроки.
– Я.
– Дивись, може піди чаю зроби.
– Та треба було б. Ти будеш?
– Нє, я пізніше.
На цей раз ми змогли занести більше води, кожен собі по паку. Якщо економити, може й на 10 днів вистачити. Тож, можна трохи розгулятися.
Газова комфорка на кухні світиться блакитним, чашка з водою починає гудіти. Десь здалеку чуються виходи "Градів", кілька черг зі стрілецької. За мить розрізняю приходи. Кілометра три, за нами. По місту.
За кілька хвилин сиджу, тримаючи чашку, над якою красивими хмарками здіймається пара. Пахне малиною. Роблю кілька ковтків, і вони обпікають губи, язик. Гаряче. Але так приємно. Тепло. Ніби вдома.
Потім, за місяці, і навіть роки, п'ючи малиновий чай, я згадуватиму саме той момент. Гарячу бляшану чашку, ящик з-під БК, нашу маленьку, затишну кухню на позиціях. І смак. Смак життя, свободи і війни. Малина з каркаде.
08.01.2025
13.01.202518:22
Лекції Остапа Українця – це окремий вид мистецтва. Із задоволенням відвідав би подію, якби був у Києві. Але, можливо, вам буде цікаво
25.03.202518:57
– Тепер головне не блювануть. – на Кумові ніхто не сидить, тож йому вистачає сил на жарти.
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
– Ще чого. – Санич совається, плескаючи себе по пузу. – Тут штука двісті. Пока не перевариться, я його з себе не випущу.
– Так, ригать на вулицю. – Програміст повертається до нас. – Бо пішки підете.
– Та все норм, я в порядку.
– Ригай, єслі шо, в пакет. – радить Кум. – Дома доїси.
Дорога на Сонцівку повна вибоїн і нас часто підкидає. Шлунки важкі, наче рюкзаки, повні боєкомплекту. Трохи нудить, але терпіти можна. За вікном проносяться поля, сільські будинки, червона смуга обрію. Пагорби, степ. Земля, за яку ми боремося. І за яку вмираємо.
Чомусь хочеться спіймати цей день, як метелика, і сховати у банку пам'яті. Щоб ми всі залишились у ньому. Щасливі, ситі та живі.
... Приблизно за рік, переглядаючи фото окупованого Селидового, я згадував наші поїздки. Перше відділення Нової пошти з постійними чергами, базар, на якому можна було купити все що завгодно, магазинчики. Але найбільше жалю викликав басейн. З обваленою стелею, вибитими вікнами, порожнечею замість блакитної, чистої води. Наче зруйнований храм.
Бо не так важко віддавати ворогу шматок землі. Спалені будинки, розбиті дороги. Важко віддавати власні спогади, друзів. Бачити, як нищиться те, що не так давно було світлим і чистим. Бачити, як зникає життя там, де воно яскраво сяяло ще вчора.
І це одна з причин, чому варто боротися. Одна з речей, які варто захищати. Не просто будинки, вулиці й міста. А наше дитинство, юність, мрії та сподівання. Пам'ять про країну, у якій жили. І віру у те, якою вона ще буде.
23.03.2025
10.03.202516:09
Сонливість потроху накриває, все міцніше стискаючи обійми. Повіки важчають.
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
Цікаво, – думаю, – а дійсно, чи повернемося ми до своїх професій? Чи зможемо отак просто робити те, що й колись? Знову влитися у буденний, одноманітний графік? Після окопів, бліндажів і смертей? Спокійно спати у чистій постелі, прокидатися зранку, їхати на роботу, бути ввічливими та люб'язними із клієнтами? Чи зможемо знову стати частиною світу, який із кожним днем стає все більш чужим? І чи повернемось ми, навіть якщо залишимося живі?
30.01.2025
29.01.202521:23
Донеччина... Біль, руїни та надія на переродження.
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
P.S. Знайдіть на фото котиків. (не один)
22.01.202520:21
13.01.202520:56
Відпарившись, почуваєшся так, наче наново народився. Навіть дихати легше. Чисте тіло, одяг, волосся, нічого не свербить і не муляє. Заразом заходимо у магазин. Беремо все що впадає в око: безалкогольне пиво, чіпси, енергетики, солодощі, хот-доги і бургери. Шоколадки і тістечка, сиркові десерти і печиво. Так ніби це ліки від нудьги і відчаю. А можливо тому, що ці речі ще нагадують колишнє життя. Що ми люди. Такі ж, як і колись. Раптом пригадавши, я оглядаю полицю з чаєм. Таки є, "Sun Gardens" малиновий з каркаде.
Потім йдемо, оминаючи калюжі та багнюку, назад, до своєї хати. Гортати соцмережі, їсти та дивитись відеоролики.
Будні виснажують, дні зливаються у однакову темно-сіру масу, як наша розбита сільська вулиця, вкрита ямами та калюжами.
Складені на прання речі заносимо до сусідки, тьоть Іри. Грошей вона принципово не бере, але натомість купуємо їй порошки та різні миючі засоби. Інколи приносимо м'ясо, з якого лінь щось готувати. Дехто пере сам, але це купа часу, ще й погано віджатий одяг довго сохне. А тьоть Ірина машинка видає майже сухі речі, які приємно пахнуть свіжістю. Як на мене, вибір очевидний.
... Крайній перед виїздом день. Речі та їжа на тиждень складені, упаковка води з імпровізованою ручкою стоїть поряд. Я лежу на своїй розкладачці у кутку і крізь дрімоту слухаю, як гуде пічка. З кухні долинають голоси хлопців, за вікном, обклеєним чорною клейонкою, свистить вітер. Хтось, вочевидь, Міхалич, відкриває заслінку, підкидає дров. Я слухаю ці звуки, пригадуючи бабусину піч. Обпікаюче тепло, потріскування і шум вогню. Пахне димом і підгорілим деревом. Вогкі дрова ми виклали, щоб сохли, прямо на піч, і тепер нижні, трохи підсмалившись, пахнуть на всю хату чимось давно забутим, приємним. Як дитячі спогади.
За якийсь час до мене застрибує кішка і, вмостившись зручніше, починає звично вилизуватись. По кольору майже така сама як ми, лише смугаста, а не в піксель. Кожен кличе її по-своєму. Хтось просто Кицькою, хтось – Білкою, ще хтось – Катані, як нашу позицію. Я зву її БеКа, або лагідніше – Бекка. Усміхнувшись, гладжу лискучу шерсть, слухаючи тихе муркотіння. Поряд проходить Професор.
– Знову кицьку впустили? Нафіг її виганяйте. Ця зараза мені спальник обісцяла.
– Та то може і не вона, – кажу. – то отой, сірий. Шмаркатий.
– Вона чи не вона, на вулиці хай сидять.
– Та холодно на вулиці. Хай погріється трохи.
Професор, з невдоволеним виразом обличчя вмощується у себе на лежаку, вмикаючи на телефоні серіал. Загалом, він любить тварин, але після випадку зі спальником трохи злий. Не дивно, сморід не зник навіть після прання. Хоча й сам винен. Лежить просто на підлозі, на карематі. Каже, так спині легше. Але й котам теж легше. І зручніше.
Стіна від пічки нагрілася, аж гаряча, в хаті жарко, проте мене чомусь морозить. Ще від ранку не проходить неприємне відчуття застуди. Болить горло, важка, наче дерев'яна голова. П'ю чай, намагаюсь трохи поспати, але врешті розумію, що піднялася температура. Бляха.
– Міхалич, у вас градусник є?
– Глянь на столі.
– Ага, є. Дякую.
За кілька хвилин дістаю його з-під футболки, і присвиснувши, якусь мить сиджу у ступорі. 39.
18:00. За п'ять годин нам на виїзд.
Йду до Федоровича, старшого на хаті.
– Я не знаю, чи найдуть тобі заміну. – він хитає головою. – Пізно вже. Якби ще хоч вдень сказав. Попробуй зараз від температури шось випить. Є в тебе?
– Та є.
Випиваю Ibuprom Maxi і завалююсь назад на своє місце. Минає півгодини, година. Починаю пітніти, настрій покращується, вже не морозить. Перевіряю температуру – 36.7. Чудово.
– Ну шо, зайдеш? – питає Сєрьога Повар.
– Зайду.
Дорога на позиції розтягується у брудному мороці ночі, як довга черга. Болото хлюпає під ногами, ручка зі скотча, за яку несу упаковку води, врізається у пальці. РПК за плечем весь час сповзає, шлейка тисне у шию. А ще ж рюкзак з провізією і спальник. Зрідка ми зупиняємося перепочити, і прислухаємось, чи не чути дронів. По місту працює арта. Свист снарядів і глухі удари. Спалахи. Добре, що ми встигли відійти.
Потім йдемо, оминаючи калюжі та багнюку, назад, до своєї хати. Гортати соцмережі, їсти та дивитись відеоролики.
Будні виснажують, дні зливаються у однакову темно-сіру масу, як наша розбита сільська вулиця, вкрита ямами та калюжами.
Складені на прання речі заносимо до сусідки, тьоть Іри. Грошей вона принципово не бере, але натомість купуємо їй порошки та різні миючі засоби. Інколи приносимо м'ясо, з якого лінь щось готувати. Дехто пере сам, але це купа часу, ще й погано віджатий одяг довго сохне. А тьоть Ірина машинка видає майже сухі речі, які приємно пахнуть свіжістю. Як на мене, вибір очевидний.
... Крайній перед виїздом день. Речі та їжа на тиждень складені, упаковка води з імпровізованою ручкою стоїть поряд. Я лежу на своїй розкладачці у кутку і крізь дрімоту слухаю, як гуде пічка. З кухні долинають голоси хлопців, за вікном, обклеєним чорною клейонкою, свистить вітер. Хтось, вочевидь, Міхалич, відкриває заслінку, підкидає дров. Я слухаю ці звуки, пригадуючи бабусину піч. Обпікаюче тепло, потріскування і шум вогню. Пахне димом і підгорілим деревом. Вогкі дрова ми виклали, щоб сохли, прямо на піч, і тепер нижні, трохи підсмалившись, пахнуть на всю хату чимось давно забутим, приємним. Як дитячі спогади.
За якийсь час до мене застрибує кішка і, вмостившись зручніше, починає звично вилизуватись. По кольору майже така сама як ми, лише смугаста, а не в піксель. Кожен кличе її по-своєму. Хтось просто Кицькою, хтось – Білкою, ще хтось – Катані, як нашу позицію. Я зву її БеКа, або лагідніше – Бекка. Усміхнувшись, гладжу лискучу шерсть, слухаючи тихе муркотіння. Поряд проходить Професор.
– Знову кицьку впустили? Нафіг її виганяйте. Ця зараза мені спальник обісцяла.
– Та то може і не вона, – кажу. – то отой, сірий. Шмаркатий.
– Вона чи не вона, на вулиці хай сидять.
– Та холодно на вулиці. Хай погріється трохи.
Професор, з невдоволеним виразом обличчя вмощується у себе на лежаку, вмикаючи на телефоні серіал. Загалом, він любить тварин, але після випадку зі спальником трохи злий. Не дивно, сморід не зник навіть після прання. Хоча й сам винен. Лежить просто на підлозі, на карематі. Каже, так спині легше. Але й котам теж легше. І зручніше.
Стіна від пічки нагрілася, аж гаряча, в хаті жарко, проте мене чомусь морозить. Ще від ранку не проходить неприємне відчуття застуди. Болить горло, важка, наче дерев'яна голова. П'ю чай, намагаюсь трохи поспати, але врешті розумію, що піднялася температура. Бляха.
– Міхалич, у вас градусник є?
– Глянь на столі.
– Ага, є. Дякую.
За кілька хвилин дістаю його з-під футболки, і присвиснувши, якусь мить сиджу у ступорі. 39.
18:00. За п'ять годин нам на виїзд.
Йду до Федоровича, старшого на хаті.
– Я не знаю, чи найдуть тобі заміну. – він хитає головою. – Пізно вже. Якби ще хоч вдень сказав. Попробуй зараз від температури шось випить. Є в тебе?
– Та є.
Випиваю Ibuprom Maxi і завалююсь назад на своє місце. Минає півгодини, година. Починаю пітніти, настрій покращується, вже не морозить. Перевіряю температуру – 36.7. Чудово.
– Ну шо, зайдеш? – питає Сєрьога Повар.
– Зайду.
Дорога на позиції розтягується у брудному мороці ночі, як довга черга. Болото хлюпає під ногами, ручка зі скотча, за яку несу упаковку води, врізається у пальці. РПК за плечем весь час сповзає, шлейка тисне у шию. А ще ж рюкзак з провізією і спальник. Зрідка ми зупиняємося перепочити, і прислухаємось, чи не чути дронів. По місту працює арта. Свист снарядів і глухі удари. Спалахи. Добре, що ми встигли відійти.
Переслав з:
#ФРОНТМЕНИ
13.01.202518:22
#ФРОНТМЕНИ запрошують на подію “Історія мілітарної літератури та її вплив на світовий культурний процес”, яка відбудеться 17 січня о 18:30 у столичній книгарні «Є» за адресою вул. Лисенка, 3.
Ведуча: Анаід Агаджанова – засновниця проекту #ФРОНТМЕНИ, медіа-культурна менеджерка, популяризаторка мілітарного мистецтва
Гість: Остап Українець – письменник, видавець, перекладач, засновник YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка», військовослужбовець.
Про що поговоримо?
- Вплив мілітарної літератури на світовий культурний процес: від козацьких літописів до творів Йосипа Турянського, Гі де Мопассана та Толкіна.
- Стереотипи щодо воєнної літератури: чому вона виходить далеко за межі жанрової обмеженості?
- Презентація якісної художньої, філософської, мотиваційної та розважальної літератури, створеної українськими захисниками і захисницями.
Вхід вільний.
Онлайн трансляція.
#ФРОНТМЕНИ це незалежний проєкт сприяння творчій репрезентації військових і ветеранів заснований Анаід Агаджановою в 2022 році. Хто такі Фронтмени? Це спільнота культурних діячів з військовим досвідом. Станом на зараз #ФРОНТМЕНИ це громадська організація, що займається промоцією і координацією мистецьких та видавничих проєктів, розвитком мілітарного пласту сучукрарту.
Instagram #ФРОНТМЕНИ
Підтримати проєкт #ФРОНТМЕНИ
Ведуча: Анаід Агаджанова – засновниця проекту #ФРОНТМЕНИ, медіа-культурна менеджерка, популяризаторка мілітарного мистецтва
Гість: Остап Українець – письменник, видавець, перекладач, засновник YouTube-каналу «Твоя підпільна гуманітарка», військовослужбовець.
Про що поговоримо?
- Вплив мілітарної літератури на світовий культурний процес: від козацьких літописів до творів Йосипа Турянського, Гі де Мопассана та Толкіна.
- Стереотипи щодо воєнної літератури: чому вона виходить далеко за межі жанрової обмеженості?
- Презентація якісної художньої, філософської, мотиваційної та розважальної літератури, створеної українськими захисниками і захисницями.
Вхід вільний.
Онлайн трансляція.
#ФРОНТМЕНИ це незалежний проєкт сприяння творчій репрезентації військових і ветеранів заснований Анаід Агаджановою в 2022 році. Хто такі Фронтмени? Це спільнота культурних діячів з військовим досвідом. Станом на зараз #ФРОНТМЕНИ це громадська організація, що займається промоцією і координацією мистецьких та видавничих проєктів, розвитком мілітарного пласту сучукрарту.
Instagram #ФРОНТМЕНИ
Підтримати проєкт #ФРОНТМЕНИ
25.03.202518:57
Басейн на краю світу
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
У житті є три найприємніші речі: коли вперше цілуєш кохану дівчину, коли береш на руки свою новонароджену дитину, і коли після кількох тижнів на позиціях стаєш під гарячий душ.
Відчуття фантастичні: разом із окопним брудом, потом і запахом сирості змивається втома, виснаження і біль. Після холоду вулиці та морозних чергувань на СП, затертого, шкарубкого від грязюки пікселя – чиста, прозора вода торкається шкіри ніжно, наче трава після літнього дощу – босих ніг. Набираєш повну жменю гелю для душу і довго намилюєш масне, запилюжене волосся. Потім решту тіла, нігтями замість губки здираючи з себе відмерлу, посірілу шкіру. І знову гарячий струмінь води. Вона огортає парою, пробігає електричним струмом від голови до кінчиків пальців, знімаючи важкі ланцюги холоду. Не поспішаєш, намилюючись ще раз, і ще, доки від гарячої води не починає розпарюватись шкіра і паморочитись голова. Тоді вже все, досить.
Одягати чистий комплект термобілизни, що приємно пахне засобом для прання – особливе задоволення. Як після задушливого, темного приміщення вийти на свіже повітря. Аж дихати легше. Ніби це не ти ще кілька годин тому місив окопне болото, рахуючи прильоти.
Підсвідомо розумієш, що принаймні сьогодні – вільний. Можна накупити гори смаколиків і завалитись на лежанку, щоб з насолодою об'їдатися, дивлячись відео у тік-тоці. А потім заснути, не виставляючи будильник, і спати стільки, скільки заманеться. Хоча все одно, за звичкою, прокинешся за пару годин.
Найкращий душ на Донеччині знаходився у Селидове. У сучасному спорткомплексі "Пегас" можна було не лише помитися, але й поплавати у справжньому басейні. Тож тут завжди було повно військових. З Вугледарського напрямку, Мар'їнки, Курахового та хто зна, звідки ще. Це був ніби храм. Храм чистоти і спокою. На стінах висіли медалі та фото вихованців, функціонували секції плавання, боксу, аеробіки, фітнесу. Було так дивно бачити дітей та підлітків, які займалися спортом, сміялися, раділи. Місто жило, дихаючи теплим повітрям із запахом хлору. І його серце було саме тут. Ну, і в кафе "Paramount". Але про нього пізніше.
... М'який напівморок кімнат дірявлять сонячні промені, що пробиваються з дірок у чорній плівці, якою заклеєні вікна. Повітря старе, як у кожній покинутій сільській хаті. Запах брудних речей, недопитого кимось енергетика та мастила для чищення зброї. Голова важка від уривчастого кількагодинного сну та випитих після повернення з бойових п'ятдесяти грамів.
Я знаходжу ногами крокси і йду на кухню. Тут трохи затісно, але світло і повно їжі. На столі серед брудних чашок та пластикових стаканчиків лежить нарізаний ще вночі хліб, ковбаса, сир. У коробках поряд – волонтерські пиріжки, печиво і цукерки. На кріслі спить кицька. За звичкою натискаю кнопку електрочайника, і він починає ледь чутно гудіти. Все як завжди.
Треба вмитися і вперше за багато днів почистити зуби.
У передпокої, біля холодильника – саморобний умивальник, який потрібно час від часу наповнювати. Червоний тазик, куди стікає вода – заляпаний брудом і зубною пастою. На підвіконні серед інших беру свій гель для гоління. Не поспішаючи, наношу на майже сантиметрову щетину густий шар піни. Запах переносить у дитинство, коли щонеділі батько брав дзеркальце, бритву, помазок і сідав голитися. Я малий допомагав наносити крем "ARCO" йому на обличчя, а потім дивився, як разом з білою піною зникають і колючі волосинки. Тепер не було ні дитинства, ні батька, ні тих безтурботних часів.
Із брудного шматка дзеркала дивлюся я. Чи не я? Виснажений, худий чоловік зі щетиною, зморшками і брудним волоссям, що злиплося у чорні пасма. Вигляд м'яко кажучи, паскудний. Та нічого, думаю, зараз от приведу себе в порядок і буду як новий.
Саме закінчую голитися, коли з бурчанням поруч проходить заспаний Саня. За мить знадвору долинають голоси. Його і Вадима Лялька.
09.02.202520:30
Ну і, власне, оригінал відео. Колись, сподіваюсь, буде можливість знову читати на літературних заходах і презентаціях, але поки хоч так.
22.01.202520:21
Ваня щось бурчить з кухні, гримаючи посудом. Знадвору долинає гавкіт Жучки, у пічці шумить вогонь. Все як завжди. Я заплющую очі, і легка дрімота накриває мене теплими обіймами. Пахне дровами і мастилом для зброї. За мить знову чується сердитий бас Федоровича.
Інколи він міг прискіпуватись до дрібниць, навіть де й не треба. Наприклад коли я, попідмітавши у хаті, необачно викинув пилюку й бруд прямо на вулицю. І вже за хвилину, отримавши моральних п****лін замітав віником весь двір. Але загалом він старався бути чесним і справедливим. Сам часто брав відро і швабру, мив у хаті підлогу, слідкував, щоб не ходили взуті, щоб підтримували порядок. І хоч ми жили в старій сільській хаті, без ремонту і нормальних умов, але тут завжди було затишно і чисто. Не без його заслуги.
Хоча декому приходилося трохи сутужно. Як от Славіку, який любив випити не лише повернувшись з позицій, а й майже перед самим заходом. Його стосунки з Федоровичем – це окрема сага. Як серіал, який ми дивилися щоразу, коли були на хаті. Вічне протистояння. Один будь-що хотів накидатися, а інший мав не допустити цього. За підозрюваним встановлювалося майже цілодобове спостереження, але все одно Славіку якось вдавалося п'яніти. Магія, не інакше.
– Славуня, бля. – штурхав його Федорович, піднімаючи з ліжка. – Ти за*бав нах*й-бл*дь. Я ж тобі казав, сука, не пить.
Той, не без проблем утримуючи вертикальне положення, щось пояснював.
– Тобі ж, сука, завтра заходить.
– Федорович, тіки не бий... Завтра все буде нормально. Я ж знаю...
– Що ти знаєш? Та шо ти знаєш, а? Блядь, на себе похєр, про пацанів подумай. Тебе ж потом виносить комусь треба буде.
– Федорович... Все буде харашо...
– Харашо... Я тобі щяс зроблю харашо, нух*й-бл*дь...
Перший рік, коли у нашому погребі був склад БК – тим, хто повернувшись з позицій, відпочивав на хаті – доводилося чергувати біля нього зі зброєю. Спочатку у темний час доби. Розписувався графік і всі присутні мали півтори чи дві, а то й три години (залежно від кількості людей) відсидіти на посту.
А коли командуванню здалося, що ми маємо забагато вільного часу, наказали нам чергувати цілодобово.
Загалом, це не було аж так важко. Влітку сиділи надворі, гортаючи новини, або дивлячись якийсь фільм (головне щоб чути і бачити довкола) а в холодний період року – у передпокої, так званій "курилці". Невелика різниця, чи ти лежиш на розкладачці, залипнувши у телефон, чи те ж саме сидячи. Хоча нічні чергування були важчими. Сонний, я пив каву, щоб не "вирубало" а потім довго не міг заснути. А Федорович взагалі майже не спав. Часто виходив курити, сідав поряд. Розповідав за колишнє життя, розпитував про моє.
...Темрява, двір. Серпень. Зоряне небо. Сиджу на ящику з-під БК, однією рукою відганяю комарів, іншою – гортаю стрічку новин. РПК стоїть поряд. Десь з села чується гавкіт, і за мить його підхоплюють інші. Якийсь час перегавкуються. Собача перекличка. Як і у нас з КСП, коли на позиціях. Щогодини.
– Катані, "Басня 21".
– Катані – "Талісман 10".
– Плюс, "Катані".
Скрип дверей і з хати виривається промінь світла. На порозі з'являється силует. Киває мені і йде за курник. За мить звідти доноситься тихе дзюрчання. У селі знову перегавкуються собаки.
Федорович підходить і сідає поруч на пеньок. Мовчки закурює.
– Іди спи. – каже. – Я посиджу.
– Та куди. Ще півтори години по графіку.
– Мені все одно не спиться. Іди. Вам завтра на позиції.
– Ну добре... Дякую.
Він киває і я йду, забравши з собою зброю і порожню чашку, яка досі пахне кавою. У дворі лишається самотній силует і вогник цигарки. За мить і він гасне, розчинившись у теплій літній темряві.
Є такі люди, роботу яких майже не видно, і лише коли вони зникають з твого життя – помічаєш їх важливість. Ми відчули це десь за рік перебування у 72-ій, коли Федорович, відмучившись кілька місяців від болів у нирках та ще якихось болячок, таки ліг у госпіталь.
Інколи він міг прискіпуватись до дрібниць, навіть де й не треба. Наприклад коли я, попідмітавши у хаті, необачно викинув пилюку й бруд прямо на вулицю. І вже за хвилину, отримавши моральних п****лін замітав віником весь двір. Але загалом він старався бути чесним і справедливим. Сам часто брав відро і швабру, мив у хаті підлогу, слідкував, щоб не ходили взуті, щоб підтримували порядок. І хоч ми жили в старій сільській хаті, без ремонту і нормальних умов, але тут завжди було затишно і чисто. Не без його заслуги.
Хоча декому приходилося трохи сутужно. Як от Славіку, який любив випити не лише повернувшись з позицій, а й майже перед самим заходом. Його стосунки з Федоровичем – це окрема сага. Як серіал, який ми дивилися щоразу, коли були на хаті. Вічне протистояння. Один будь-що хотів накидатися, а інший мав не допустити цього. За підозрюваним встановлювалося майже цілодобове спостереження, але все одно Славіку якось вдавалося п'яніти. Магія, не інакше.
– Славуня, бля. – штурхав його Федорович, піднімаючи з ліжка. – Ти за*бав нах*й-бл*дь. Я ж тобі казав, сука, не пить.
Той, не без проблем утримуючи вертикальне положення, щось пояснював.
– Тобі ж, сука, завтра заходить.
– Федорович, тіки не бий... Завтра все буде нормально. Я ж знаю...
– Що ти знаєш? Та шо ти знаєш, а? Блядь, на себе похєр, про пацанів подумай. Тебе ж потом виносить комусь треба буде.
– Федорович... Все буде харашо...
– Харашо... Я тобі щяс зроблю харашо, нух*й-бл*дь...
Перший рік, коли у нашому погребі був склад БК – тим, хто повернувшись з позицій, відпочивав на хаті – доводилося чергувати біля нього зі зброєю. Спочатку у темний час доби. Розписувався графік і всі присутні мали півтори чи дві, а то й три години (залежно від кількості людей) відсидіти на посту.
А коли командуванню здалося, що ми маємо забагато вільного часу, наказали нам чергувати цілодобово.
Загалом, це не було аж так важко. Влітку сиділи надворі, гортаючи новини, або дивлячись якийсь фільм (головне щоб чути і бачити довкола) а в холодний період року – у передпокої, так званій "курилці". Невелика різниця, чи ти лежиш на розкладачці, залипнувши у телефон, чи те ж саме сидячи. Хоча нічні чергування були важчими. Сонний, я пив каву, щоб не "вирубало" а потім довго не міг заснути. А Федорович взагалі майже не спав. Часто виходив курити, сідав поряд. Розповідав за колишнє життя, розпитував про моє.
...Темрява, двір. Серпень. Зоряне небо. Сиджу на ящику з-під БК, однією рукою відганяю комарів, іншою – гортаю стрічку новин. РПК стоїть поряд. Десь з села чується гавкіт, і за мить його підхоплюють інші. Якийсь час перегавкуються. Собача перекличка. Як і у нас з КСП, коли на позиціях. Щогодини.
– Катані, "Басня 21".
– Катані – "Талісман 10".
– Плюс, "Катані".
Скрип дверей і з хати виривається промінь світла. На порозі з'являється силует. Киває мені і йде за курник. За мить звідти доноситься тихе дзюрчання. У селі знову перегавкуються собаки.
Федорович підходить і сідає поруч на пеньок. Мовчки закурює.
– Іди спи. – каже. – Я посиджу.
– Та куди. Ще півтори години по графіку.
– Мені все одно не спиться. Іди. Вам завтра на позиції.
– Ну добре... Дякую.
Він киває і я йду, забравши з собою зброю і порожню чашку, яка досі пахне кавою. У дворі лишається самотній силует і вогник цигарки. За мить і він гасне, розчинившись у теплій літній темряві.
Є такі люди, роботу яких майже не видно, і лише коли вони зникають з твого життя – помічаєш їх важливість. Ми відчули це десь за рік перебування у 72-ій, коли Федорович, відмучившись кілька місяців від болів у нирках та ще якихось болячок, таки ліг у госпіталь.
19.01.202520:38
Відлік
Один, два... Це не вірш
а лише спроба полічити
від одного до семи
від одного до багатьох
і так до безкінечності
та назад
...три, чотири, п'ять...
доки смерть
ніби сусідська дівчинка
...шість, сім –
теплого літнього вечора
стрибає по класах
Один.
Юра Нестеренко
він же "Мєхан" або "Копач"
бо мав за щастя
приймати безпосередню участь
у будівництві нового КСП
в посадці за Вугледаром
а потім потрапив
до нас на позиції
та продовжив копати
бійниці, нори, траншеї
і чистити окопи
навіть тоді
коли всі забивали на це
"Чого не спишешся? –
спитав якось я.
– У тебе ж троє дітей".
Бо на його місці
саме так би й зробив
"Не знаю" – відповідав він
і знову брався за лопату
ніби боявся не встигнути
викопати щось важливе
простий роботяга
худий і чорнявий
борода й бакенбарди
як в Авраама Лінкольна
Два.
Лялько Вадим
він же "Араб"
смуглявий і жилавий
веселий і товариський
із запалими щоками
та м'якою, мов хліб
черкаською вимовою
як виявилось, він юрист
тож не з тих, хто лізе
за словом в кишеню
і одного разу
коли автомат заклинив
самотужки викидав
майже весь запас гранат
у двох чи трьох п***рів
щоб вже напевне
і без апеляцій
а ще якось
зловив курткою
осколок від СПГ
який лиш трохи припік
шкіру на грудях
а після відпустки
як щастя, короткої
привіз нам купу харчів
мовляв, їжте хлопці
щоб не спортилось –
домашнє ж.
Три.
Ваня Степанченко
або ж "Стєпаха"
із неіснуючого тепер
звання прапорщика
доріс до сержанта
завжди любив музику
а ще покричати
командирським голосом
на особовий склад
бо переживав за всіх і все
більш ніж за себе
а якось при заході
під час обстрілу
пірнув з головою
у спеціально приготовану
прильотом 152-го
ванну з грязюкою
лікувальною донецькою
якраз коли
температура коливалася
десь між нулем і мінусом
щоб потім ще ніжитись
цілий тиждень
в окопах
Чотири.
Ворона Віталій
або просто Ворон
старший сержант
механізованої роти
звичайний дядько
п'ятдесят з плюсом
що любив заходити
вночі на позиції
врубивши на повну
білий ліхтарик
завжди відставав
часто передихаючи
але вперто йшов
тягнучи із собою
БК і воду
страждав на шлунок
пив жменями ліки
давно міг списатися
але не списувався
з об'єктивних причин
"Що я там робитиму?" –
відповідав мені
запиваючи кавою
чергову затяжку
І як виявилось
мав музичну освіту
по класу фортепіано
але працював як усі
де прийдеться
П'ять.
Коля Зінченко
Він же "Автобус"
бо ще під час АТО
возив пацанів
зрозуміло на чому
варив смачнючий борщ
та й узагалі
гарно куховарив
а на позиціях
читав електронні книги
одну за одною
(восновному про любов)
і навіть чернетку
мого невиданого роману
прочитав одним з перших
замість того щоб спати
в перервах між чергуваннями
Шість.
Ончуков Руслан
або "Смайл"
майже не посміхався
просто лежав
коли була можливість
дивлячись фільми або футбол
говорив мало
ініціативи не проявляв
але свою роботу
робив добре
а якось на заході
спіймав приліт СПГ
і осколок в голову
а я його виводив
на точку евакуації
по дощу і болоту
(ото було весело)
жаль тільки що не вивів
за межі області
Сім.
Гега Сергій
позивний "Тамагочі"
з сусідньої позиції
любив поговорити
(інколи аж занадто)
любив посміятись
(як же без цього)
писав пісні
грав на гітарі
навіть зробив турнік
прямо в окопі
а якось на бойових
зварив справжній суп
запахтівши засмажкою
усю посадку
бо війна війною
а жити треба
...Вісім, дев'ять...
Вона помічає мене
і зупиняється
"Іди звідси. – каже
– Пиши свої тексти.
Не заважай гратися".
І я йду. Так важко
як по осінній дорозі
по коліна в грязюці
одна безкінечна
ніч на Донбасі
один безкінечний
захід на позиції
рюкзак на плечах
повний історій
які тиснуть на пам'ять
тягнуть донизу
тим нерозказаним
і недопрожитим
Легко знаходити
друзів на цій війні
важко губити
нитку життя у ній
важко писати
згадуючи усе
знов рахувати:
...один, два, три...
важко писати
епітафії
для своїх
04.12.2024
Один, два... Це не вірш
а лише спроба полічити
від одного до семи
від одного до багатьох
і так до безкінечності
та назад
...три, чотири, п'ять...
доки смерть
ніби сусідська дівчинка
...шість, сім –
теплого літнього вечора
стрибає по класах
Один.
Юра Нестеренко
він же "Мєхан" або "Копач"
бо мав за щастя
приймати безпосередню участь
у будівництві нового КСП
в посадці за Вугледаром
а потім потрапив
до нас на позиції
та продовжив копати
бійниці, нори, траншеї
і чистити окопи
навіть тоді
коли всі забивали на це
"Чого не спишешся? –
спитав якось я.
– У тебе ж троє дітей".
Бо на його місці
саме так би й зробив
"Не знаю" – відповідав він
і знову брався за лопату
ніби боявся не встигнути
викопати щось важливе
простий роботяга
худий і чорнявий
борода й бакенбарди
як в Авраама Лінкольна
Два.
Лялько Вадим
він же "Араб"
смуглявий і жилавий
веселий і товариський
із запалими щоками
та м'якою, мов хліб
черкаською вимовою
як виявилось, він юрист
тож не з тих, хто лізе
за словом в кишеню
і одного разу
коли автомат заклинив
самотужки викидав
майже весь запас гранат
у двох чи трьох п***рів
щоб вже напевне
і без апеляцій
а ще якось
зловив курткою
осколок від СПГ
який лиш трохи припік
шкіру на грудях
а після відпустки
як щастя, короткої
привіз нам купу харчів
мовляв, їжте хлопці
щоб не спортилось –
домашнє ж.
Три.
Ваня Степанченко
або ж "Стєпаха"
із неіснуючого тепер
звання прапорщика
доріс до сержанта
завжди любив музику
а ще покричати
командирським голосом
на особовий склад
бо переживав за всіх і все
більш ніж за себе
а якось при заході
під час обстрілу
пірнув з головою
у спеціально приготовану
прильотом 152-го
ванну з грязюкою
лікувальною донецькою
якраз коли
температура коливалася
десь між нулем і мінусом
щоб потім ще ніжитись
цілий тиждень
в окопах
Чотири.
Ворона Віталій
або просто Ворон
старший сержант
механізованої роти
звичайний дядько
п'ятдесят з плюсом
що любив заходити
вночі на позиції
врубивши на повну
білий ліхтарик
завжди відставав
часто передихаючи
але вперто йшов
тягнучи із собою
БК і воду
страждав на шлунок
пив жменями ліки
давно міг списатися
але не списувався
з об'єктивних причин
"Що я там робитиму?" –
відповідав мені
запиваючи кавою
чергову затяжку
І як виявилось
мав музичну освіту
по класу фортепіано
але працював як усі
де прийдеться
П'ять.
Коля Зінченко
Він же "Автобус"
бо ще під час АТО
возив пацанів
зрозуміло на чому
варив смачнючий борщ
та й узагалі
гарно куховарив
а на позиціях
читав електронні книги
одну за одною
(восновному про любов)
і навіть чернетку
мого невиданого роману
прочитав одним з перших
замість того щоб спати
в перервах між чергуваннями
Шість.
Ончуков Руслан
або "Смайл"
майже не посміхався
просто лежав
коли була можливість
дивлячись фільми або футбол
говорив мало
ініціативи не проявляв
але свою роботу
робив добре
а якось на заході
спіймав приліт СПГ
і осколок в голову
а я його виводив
на точку евакуації
по дощу і болоту
(ото було весело)
жаль тільки що не вивів
за межі області
Сім.
Гега Сергій
позивний "Тамагочі"
з сусідньої позиції
любив поговорити
(інколи аж занадто)
любив посміятись
(як же без цього)
писав пісні
грав на гітарі
навіть зробив турнік
прямо в окопі
а якось на бойових
зварив справжній суп
запахтівши засмажкою
усю посадку
бо війна війною
а жити треба
...Вісім, дев'ять...
Вона помічає мене
і зупиняється
"Іди звідси. – каже
– Пиши свої тексти.
Не заважай гратися".
І я йду. Так важко
як по осінній дорозі
по коліна в грязюці
одна безкінечна
ніч на Донбасі
один безкінечний
захід на позиції
рюкзак на плечах
повний історій
які тиснуть на пам'ять
тягнуть донизу
тим нерозказаним
і недопрожитим
Легко знаходити
друзів на цій війні
важко губити
нитку життя у ній
важко писати
згадуючи усе
знов рахувати:
...один, два, три...
важко писати
епітафії
для своїх
04.12.2024
13.01.202520:56
Малиновий чай
Є кілька максимально приємних речей, які можна відчути в окопах на "нулі" взимку. Наприклад, коли після чергування на СП залазиш у бліндаж, і відігрівши трохи руки-ноги над газовим пальником, ховаєшся з головою у спальник. У цю мить почуваєш себе куркою, яка після року ув'язнення в морозилці нарешті потрапляє у мікрохвильовку на розморожування. Незабутні відчуття. Приємне тепло огортає тіло, повіки, важкі, як цинк з патронами – заплющуються самі. Десь ззовні чутно роботу артилерії, мінометів, стрілецької зброї. До них ще поки звикаєш, але намагаєшся не помічати. Це десь там, далеко. А тут, у норі півтора на два метри, у спальнику – безпечно. Ніби в дитячій грі: "чик-чирик, я в домику". І ніхто тебе не зачепить. Смішна ілюзія, але, здається, діє.
Наступна неймовірно приємна річ – це стискати закоцюблими пальцями бляшану чашку з чаєм. Вдихати запах, відчувати смак, як гаряча рідина, зігріваючи, стікає усередину тебе. Колись давно, у мирному житті я любив пити багато чаю. Приготувавши повний заварник (десь близько літра) солодкого міцного напою, і тарілку з бутербродами, сідав дивитись серіал чи фільм. Були ж часи...
Тож коли довелося вчитися економити воду, задовольняючись однією чашкою на добу – це стало справжнім випробуванням. Як заходили на позиції, несли ще БК з провізією, і змогли взяли з собою лише три пака води, які потім розділили на шістьох. Умовно півпляшки на добу для кожного. Мало, але жити можна. Щоб не мучила спрага, просто робили час від часу пару ковтків. І один раз (блаженна мить!) дозволяли собі заварити чогось гарячого. Хто жити не міг без кави – пив каву, я ж – обрав чай, бо від нього не так сушить.
За тиждень до нас зайшов Юра Борзий, замінивши Дємона, і притяг ще пак. По пляшці на людину. Разом з тим, що лишалося у мене в запасі виходило майже дві. І хтозна, скільки ще днів доведеться провести на позиціях. Добре що нас вивели потім, на восьмий чи дев'ятий, інакше довелося б топити сніг.
Вода – це розкіш.
І тримаючи чашку з гарячим чаєм, морозного сонячного ранку, на спостережному пункті за п'ятсот метрів від ворожих позицій, почуваєшся так блаженно, наче з келихом Шато Лафіт у підніжжя Ейфелевої вежі. Кожен ковток приносить неймовірну насолоду, дивовижні відчуття. І всього ж то, звичайний чорний в пакетиках, плюс ложка чи дві цукру.
А потім, на якийсь-там день випадково знайшов у ящику з-під БК, яке використовувалося замість холодильника, целофановий кульок з чайними пірамідками. "Гм, – подумав я тоді. – а це має бути щось краще за "Принцесу Нурі".
– Бля... Та ну його в сраку. – вилаявся вже за хвилину, коли роздивився, що напій має яскраво-багряний колір. – Довбане каркаде...
Але чи то так пити хотілося, чи то смаки з часом змінюються, але мені сподобалося. Малиновий з каркаде. Це ж треба. Ніби гарячий домашній компот. І в тих обставинах це смакувало просто таки дивовижно. Тож, вирішив, що коли вийдемо – куплю і собі такий.
У холодну пору року дні на "відтяжці" проходять максимально нудно. Хочеться вигрітись, виспатись і відлежатись до наступного заходу на позиції. Якщо є натхнення, можна заморочитись і приготувати щось смачне. Але натхнення находить рідко. Зазвичай, просто лежимо, зрідка прогулюючись у магазин і назад.
У перший день після повернення до цивілізації ми з Саньком йдемо в душ до тьоть Свєти. Вона тримає магазинчик у центрі села, і пускає військових митися до себе додому. П'ятдесят гривень за сеанс. Гроші невеликі, зате справжня душова кабінка і гаряча вода. У неї в хаті пахне котами і не надто прибрано, але після окопів на це не звертаєш уваги. Пральна машинка тарабанить, з сусідньої кімнати доносяться звуки телемарафону, а з котячого лотка у кутку – не дуже приємний запах екскрементів. Хоча я не взявся б стверджувати, що від нас пахне краще.
Є кілька максимально приємних речей, які можна відчути в окопах на "нулі" взимку. Наприклад, коли після чергування на СП залазиш у бліндаж, і відігрівши трохи руки-ноги над газовим пальником, ховаєшся з головою у спальник. У цю мить почуваєш себе куркою, яка після року ув'язнення в морозилці нарешті потрапляє у мікрохвильовку на розморожування. Незабутні відчуття. Приємне тепло огортає тіло, повіки, важкі, як цинк з патронами – заплющуються самі. Десь ззовні чутно роботу артилерії, мінометів, стрілецької зброї. До них ще поки звикаєш, але намагаєшся не помічати. Це десь там, далеко. А тут, у норі півтора на два метри, у спальнику – безпечно. Ніби в дитячій грі: "чик-чирик, я в домику". І ніхто тебе не зачепить. Смішна ілюзія, але, здається, діє.
Наступна неймовірно приємна річ – це стискати закоцюблими пальцями бляшану чашку з чаєм. Вдихати запах, відчувати смак, як гаряча рідина, зігріваючи, стікає усередину тебе. Колись давно, у мирному житті я любив пити багато чаю. Приготувавши повний заварник (десь близько літра) солодкого міцного напою, і тарілку з бутербродами, сідав дивитись серіал чи фільм. Були ж часи...
Тож коли довелося вчитися економити воду, задовольняючись однією чашкою на добу – це стало справжнім випробуванням. Як заходили на позиції, несли ще БК з провізією, і змогли взяли з собою лише три пака води, які потім розділили на шістьох. Умовно півпляшки на добу для кожного. Мало, але жити можна. Щоб не мучила спрага, просто робили час від часу пару ковтків. І один раз (блаженна мить!) дозволяли собі заварити чогось гарячого. Хто жити не міг без кави – пив каву, я ж – обрав чай, бо від нього не так сушить.
За тиждень до нас зайшов Юра Борзий, замінивши Дємона, і притяг ще пак. По пляшці на людину. Разом з тим, що лишалося у мене в запасі виходило майже дві. І хтозна, скільки ще днів доведеться провести на позиціях. Добре що нас вивели потім, на восьмий чи дев'ятий, інакше довелося б топити сніг.
Вода – це розкіш.
І тримаючи чашку з гарячим чаєм, морозного сонячного ранку, на спостережному пункті за п'ятсот метрів від ворожих позицій, почуваєшся так блаженно, наче з келихом Шато Лафіт у підніжжя Ейфелевої вежі. Кожен ковток приносить неймовірну насолоду, дивовижні відчуття. І всього ж то, звичайний чорний в пакетиках, плюс ложка чи дві цукру.
А потім, на якийсь-там день випадково знайшов у ящику з-під БК, яке використовувалося замість холодильника, целофановий кульок з чайними пірамідками. "Гм, – подумав я тоді. – а це має бути щось краще за "Принцесу Нурі".
– Бля... Та ну його в сраку. – вилаявся вже за хвилину, коли роздивився, що напій має яскраво-багряний колір. – Довбане каркаде...
Але чи то так пити хотілося, чи то смаки з часом змінюються, але мені сподобалося. Малиновий з каркаде. Це ж треба. Ніби гарячий домашній компот. І в тих обставинах це смакувало просто таки дивовижно. Тож, вирішив, що коли вийдемо – куплю і собі такий.
У холодну пору року дні на "відтяжці" проходять максимально нудно. Хочеться вигрітись, виспатись і відлежатись до наступного заходу на позиції. Якщо є натхнення, можна заморочитись і приготувати щось смачне. Але натхнення находить рідко. Зазвичай, просто лежимо, зрідка прогулюючись у магазин і назад.
У перший день після повернення до цивілізації ми з Саньком йдемо в душ до тьоть Свєти. Вона тримає магазинчик у центрі села, і пускає військових митися до себе додому. П'ятдесят гривень за сеанс. Гроші невеликі, зате справжня душова кабінка і гаряча вода. У неї в хаті пахне котами і не надто прибрано, але після окопів на це не звертаєш уваги. Пральна машинка тарабанить, з сусідньої кімнати доносяться звуки телемарафону, а з котячого лотка у кутку – не дуже приємний запах екскрементів. Хоча я не взявся б стверджувати, що від нас пахне краще.
09.01.202520:54
День, коли
І настане день коли під подолом тиші
будуть грітися наші душі
як сліпі кошенята, народжені
в безкінечних траншеях лютого.
Буде світло. І буде Слово.
Буде сповідь, суха, як скибка
зачерствілого хліба болю
Буде вечір і буде ранок
згустки ночі в бляшаній чашці
та відлуння бою, яке розтане
коли чисте від крові завтра
насипатиме повні баули часу
І дорога радісно бігтиме перед нами
як забутий пес що господаря дочекався
а з небес, як сни
будуть сипатись сонця гільзи
від окопів латаючи
степу подертий піксель
Буде день, наче сміх, легкий:
кінець травня чи може, окраєць літа
коли стежка мочитиме ноги в прозорій тиші
що так звикла до стоптаних сірих берців
І поверне додому тих, хто іще лишився
в день коли все закінчиться і розпочнеться
А відсиріле в шафах життя колишнє
будуть гризти у наших головах
завжди голодні бліндажні миші
І коли на картах зникне усе червоне
ми повернемось (кожен в свій час)
на старі фронтові дороги
що як сиві батьки виглядали нас
крізь потріскані шибки спогадів
і пройдемо по тих стежках
де ловили колись осколки
без страху, як мале дитя
знову спустимось у окопи
де лилося життя за край
витікаючи, як вода
І заваримо терпкий чай
у іржавих бляшаних чашках
щоб посходились всі свої
безіменні і незабуті
кого знали по позивних
і у тиші серед мовчання
білим шумом, як перший сніг
будуть линути голоси
тих, хто вибратись звідси
не зміг
03.01.2025
І настане день коли під подолом тиші
будуть грітися наші душі
як сліпі кошенята, народжені
в безкінечних траншеях лютого.
Буде світло. І буде Слово.
Буде сповідь, суха, як скибка
зачерствілого хліба болю
Буде вечір і буде ранок
згустки ночі в бляшаній чашці
та відлуння бою, яке розтане
коли чисте від крові завтра
насипатиме повні баули часу
І дорога радісно бігтиме перед нами
як забутий пес що господаря дочекався
а з небес, як сни
будуть сипатись сонця гільзи
від окопів латаючи
степу подертий піксель
Буде день, наче сміх, легкий:
кінець травня чи може, окраєць літа
коли стежка мочитиме ноги в прозорій тиші
що так звикла до стоптаних сірих берців
І поверне додому тих, хто іще лишився
в день коли все закінчиться і розпочнеться
А відсиріле в шафах життя колишнє
будуть гризти у наших головах
завжди голодні бліндажні миші
І коли на картах зникне усе червоне
ми повернемось (кожен в свій час)
на старі фронтові дороги
що як сиві батьки виглядали нас
крізь потріскані шибки спогадів
і пройдемо по тих стежках
де ловили колись осколки
без страху, як мале дитя
знову спустимось у окопи
де лилося життя за край
витікаючи, як вода
І заваримо терпкий чай
у іржавих бляшаних чашках
щоб посходились всі свої
безіменні і незабуті
кого знали по позивних
і у тиші серед мовчання
білим шумом, як перший сніг
будуть линути голоси
тих, хто вибратись звідси
не зміг
03.01.2025
Показано 1 - 24 із 42
Увійдіть, щоб розблокувати більше функціональності.