Всі обговорюють ситуацію з вбитим працівником ТЦК. Військові ахуєвають від деяких цивілів в коментарях і від їх ставлення до війни в цілому.
А я не ахуєваю. В принципових моментах, люди давно поділились у мене на 2 типи. Різного роду уйобки, яких я спостерігаю як у віртуальному, так і в реальному просторі, практично не викликають у мене зайвих емоцій. Їхнє життя для мене варте не більше ніж життя окупанта.
Карма розставить усе як треба. Якщо ми проїбемо (а багато хто не розуміє наскільки це імовірно), то всі ці виблядки отримають своє від русні. Якщо ми виграємо, —отримають від нас:) хоча й в іншій формі.
В моїй же реальності, я або виживу як воїн з усіма привілеями і особистісними якостями, загартованими війною, або ж красиво помру. А помруть усі і я не втомлюсь про це нагадувати.
Тому шакаляча радість хохлів від убивства військового мене не дивує. Вона лише підтверджує другосортність добрячого такого шматка населення. І це насправді окей.
Світ котиться в неймовірну сраку, бо заслуговує на це. Індивідуальне звільнення від усього цього є можливим — абсолютний рівень є абсолютний рівень. Але на відносному рівні ми котимось до кінця багатьох культур ба навіть цивілізацій.
Дивитись на це холоднокровно —просто ахуєнне відчуття. Як і дивитись на плазування багатьох індивідів від нездатності знайти щось більше за власне жадання.
Але так само приємно споглядати й пробудження Духу в значної маси населення..не побоюсь цього слова — нації, українства.
І в цьому ключова різниця: я живу серед проявлених Будд і Бодхісаттв і проникаюсь їхніми діяннями. Я бачу їх нестримність, мудрість і співчуття. Я бачу як на перший погляд звичайні люди, роблять героїчні речі. І роблять їх настільки потужно, що для них це норма…
Живі Боги дивуються тому як корчаться від власної злості і кволості гади, дивуються тому як ці гади хапаються за своє пусте життя, в якому немає місця шляхетності, благородству і красі.
Я дивлюсь як світ гине і сміюсь, бо бачу в цьому лиш плин чергового циклу; і чим швидше нас поглине найчорніша ніч, тим швидше настане нове народження…Чогось набагато красивішого і сильного. Чогось все ще настільки віддаленого, що думка про нього ніби згадка улюбленої казки зі щасливим кінцем — омріяної і неможливої для мене, обмеженого цією інкарнацією.
Я палаю вдячністю до Всесвіту, котрий поставив мене поряд з надзвичайними людьми… вони самі все ще не більше ніж зухвала усмішка на обличчі майбутнього Божественного.
Ми приречені до краху але не перестанемо світити.
І від нашого світла й буде зачата нова Весна. Така далека і тепла.
Зло пожиратиме й перетравлюватиме саме себе, щоб статися добривом нової пори.
І як же прекрасно продовжувати світити навіть серед пекла киплячої крові і жовчі.
Якщо можна світити навіть тут, то наскільки солодким є смак Нірвани?
Це риторичне для мене. Продовжуйте боротись і рятувати, не дивлячись ні на що.
Переламуйте злу кістки з посмішкою і співчуттям. Радійте, що вас оточують такі ж сильні і відважні як ви. Живіть.
