Хованка
Я ще змалечку гарно навчилася грати у хованки:
Хто б мене не шукав, усе марно, бо я вмотивована
Кривдами, криками, галасом світу бентежного
Бігти, ховатись, лише крізь шпариночку стежити.
Я могла бути наче прозорою і дуже тихою,
Вміла завмерти надовго і майже не дихати,
Вірила - силою думки я мов розчиняюся,
Аби постати у світі без мороку й хаосу.
То була лише гра, та здавалось - життя на кону.
Я лишалась живою. Мене залишали одну
І у тишу та спокій я вже догравала сама…
Самота переконлива - в хованці болю нема.
Там безкрайо і синьо, на спинах колишуть кити
Власний світ, який вабить постійно, завжди прихистить -
Світ ілюзій, що й досі тримає мене на плаву,
Божевільну, мабуть, але всупереч всьому живу.
Я не можу спинитись, проте, мене можна знайти!
Варто тільки хотіти. Лічити лише до пʼяти.
Помічати підказки: вони в чорно-білому світі
Проростають моїми слідами, римуються, квітнуть.
P.S.
Я така вже, як є… Певно, гірша з можливих ілюзій…
Тож, рахуй до пʼяти, мій О.Е.
Я люблю тебе.
Сьюзі
