Я вже казала не раз, що мірятися болем, кому де гірше, страшніше і тд, не дуже коректно, бо залежить від різних додаткових обставин.
Одна із моїх статтей, яку готуватиму у вересні — інтервʼю з військовим, буде стосуватися цього.
Але мене все одно чіпає факт, як дівчина мені пише, що я замало приділяю уваги її рідній Сумщині, бо їм там важко і тд, а потім зʼясовую, що вона давно в Англії.
Я не засуджую біженців. Ні разу і ніколи. Але, люди, не чіпайтеся будь ласка до мене, ведіть свої блоги про свої області і все. Я все одно, на вашу думку, буду говорити замало про вашу область. І це нормально. Тому я змирилася з тим, що я вам не вгоджу.
Натомість мене саму гнітить, що я замало говорю, зокрема, про Донеччину. Там найтяжче, як на мене, хоч сама кажу, що не можна міряти області, людей та їх трагедії.
Лиш бачу, як я звикла до цих новин. Коли у травні була у Яни на Донеччині, то сказала їй чесно: людям ж з прифронтових територій рекомендують виселятися, вони не виселяються, відповідно я, коли читаю про їх трагедії, іноді навіть не пощу це, або й прогортую, бо ж їх давно попередили.
Вона відповіла: і мене теж попередили, втім я досі у своєму місті та квартирі… завіса.
Знаєте, до чого я? До того, що я сама себе щоразу їм, що замало пишу про якусь область, а коли ви мені дорікаєте, то я аж підстрибую.
Але ніхто ніколи не дорікав за Донеччину, а новини про те, що ми втратили там ще кілька населених пунктів, люди прогортують. Їм ж у Англії важливо знати, що я не забувала їхню рідну область.
Будь ласка не дорікайте мені. Я сама прекрасно з цим справляюся.
