Книги
Українська поезія📖
Книги
03.04.202515:07
МОЛИТВА
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.
[14 березня 1936]
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння, і кипіння, й хмелю.
Прасловом, наче зерном простим,
хай вцілю в суть, мов птаха трелем.
Навчить мене, рослини, тиші,
щоб став сильний, мов дужі ріки,
коли до сну їх приколише
луна неземної музики.
Навчить мене, рослини, щастя,
навчіть без скарги умирати!
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчатим.
Хай сонце — прабог всіх релігій —
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крилатий.
Накреслю взір його неземний,
святий, арійський знак таємний,
накреслю я його на хаті
і буду спати вже спокійний.
[14 березня 1936]
Богдан-Ігор АНТОНИЧ
22.03.202511:06
#ТижденьПоезії2025
День 6
Голос серця
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
Володимир Сосюра
Український поет, письменник, перекладач.
День 6
Голос серця
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
Володимир Сосюра
Український поет, письменник, перекладач.
18.03.202509:57
#ТижденьПоезії
День 2
Голос класики
Весняне
Розцвітають кущі жасмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюсь, чи тож не ти…
І не вітряно і не хмарно,
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброжу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
У весняному моєму сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.
Олена Теліга
українська поетека, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН. Була розстріляна нацистами у Бабиному Яру у 1942 році.
День 2
Голос класики
Весняне
Розцвітають кущі жасмину,
Грає сонце в височині!
Чи зустріну, — чи не зустріну?
Чи побачу тебе, чи ні?
І куди б скерувати кроки,
Щоб тебе я могла знайти?
Тільки бачу, іде високий,
Приглядаюсь, чи тож не ти…
І не вітряно і не хмарно,
Все заповнює весняний сміх!
Цілий день я проброжу марно,
Не зустрівши очей твоїх.
Та зате серед ночі, любий,
У весняному моєму сні, —
Поцілуєш мої ти губи
І щось ніжне шепнеш мені.
Олена Теліга
українська поетека, публіцистка, літературна критикиня, діячка ОУН. Була розстріляна нацистами у Бабиному Яру у 1942 році.
14.03.202511:00
Поки ніч промине у краплях,
ти до ранку забудеш мене.
Але довго потому в часі
дощ на шибах листи писатиме.
Всі сліди на площі змиє...
Вітер арку захоче знести,
щоб ні слова з моєї мрії
не зуміла ніде ти знайти.
Але довго потому знатимеш,
як печалюсь і як сміюся.
Це тобі вибухаючі пульси
я лишаю на вулицях пам'яті.
Це в твоїх коридорах днів
мої луни ще довго падатимуть.
Воробйов
ти до ранку забудеш мене.
Але довго потому в часі
дощ на шибах листи писатиме.
Всі сліди на площі змиє...
Вітер арку захоче знести,
щоб ні слова з моєї мрії
не зуміла ніде ти знайти.
Але довго потому знатимеш,
як печалюсь і як сміюся.
Це тобі вибухаючі пульси
я лишаю на вулицях пам'яті.
Це в твоїх коридорах днів
мої луни ще довго падатимуть.
Воробйов
post.reposted:
iya.kiva
07.03.202515:17
— Чому знову ми? Чому завжди — ми?
Чому знову мої сини?
— Ну, по-перше, ми — не «знову», ми — Повсякчас.
По-друге: скільки рим існує у нас на «не згас»?
Отож-бо. Ми — сіль, а сіль — це реліктових сліз кристал.
Ми — сіль землі, наші сльози — сталь.
Наше серце дивної форми, бо наше серце — мапа, наші руки — мечі!..
Світлана Поваляєва
«Мінлива хмарність з проясненнями» (2022)
Чому знову мої сини?
— Ну, по-перше, ми — не «знову», ми — Повсякчас.
По-друге: скільки рим існує у нас на «не згас»?
Отож-бо. Ми — сіль, а сіль — це реліктових сліз кристал.
Ми — сіль землі, наші сльози — сталь.
Наше серце дивної форми, бо наше серце — мапа, наші руки — мечі!..
Світлана Поваляєва
«Мінлива хмарність з проясненнями» (2022)
26.02.202518:42
***
І коли засинаєш втомлена, оговорена,
І йти завтра нікуди не хочеться, хай там що,
Для нього ти така ж сильна й нескорена,
Гукнув би тебе сюди, красиву, та у вікно
Місяць кривавий зазирає, шкіриться,
Просить погрітися, увірватися в гурт,
Обіймає тебе подумки і часом не віриться,
Що світ зламався, а він опинився тут
І коли не можна киснути, розповзатися,
Коли жалів стільки, хоч кидайся в танок,
Поплач, покричи, та не смій ламатися,
Весна за трохи, хрущі, запашний бузок
І ніби в казках старовинних, запилених,
Герой вертає додому, цілує рідний поріг,
В очах його вичахлих, руках знесилених,
Стільки радості, що він дістався, що зміг,
Що більше не треба перти, далі ховатися,
Лікувати душу нікотином, палити мости,
Засинай, так важливо за щось триматися,
І годі плакати, хіба від щастя ревти
2025
Сергій Мартинюк
І коли засинаєш втомлена, оговорена,
І йти завтра нікуди не хочеться, хай там що,
Для нього ти така ж сильна й нескорена,
Гукнув би тебе сюди, красиву, та у вікно
Місяць кривавий зазирає, шкіриться,
Просить погрітися, увірватися в гурт,
Обіймає тебе подумки і часом не віриться,
Що світ зламався, а він опинився тут
І коли не можна киснути, розповзатися,
Коли жалів стільки, хоч кидайся в танок,
Поплач, покричи, та не смій ламатися,
Весна за трохи, хрущі, запашний бузок
І ніби в казках старовинних, запилених,
Герой вертає додому, цілує рідний поріг,
В очах його вичахлих, руках знесилених,
Стільки радості, що він дістався, що зміг,
Що більше не треба перти, далі ховатися,
Лікувати душу нікотином, палити мости,
Засинай, так важливо за щось триматися,
І годі плакати, хіба від щастя ревти
2025
Сергій Мартинюк
01.04.202513:34
На крилах журавлів весна вже сушить весла, Загомоніли про життя діди, І на стежин пахучі перевесла З снопів тополь тече зелений дим.
І падає в ставки ночами п’яне небо, — Де гуси білі сплять чутливим сном. У снах своїх, мабуть, самі від себе Дівчата пролітають над селом.
Летять вони неласкані, незаймані, В розгоні мрій, не випитих ніким… Повитий згадками, непрощеними й зайвими, Скрипить протезом сторож Явдоким.
Скрипить мені, що даль життя не хитра, Уміти б все забуть і все почать… Та я іду під всі чотири вітри На все життя закохувать дівчат,
Бо вже встає світання над дідами, Прокинулись дівчатонька й дуби. Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих.
Вінграновський
І падає в ставки ночами п’яне небо, — Де гуси білі сплять чутливим сном. У снах своїх, мабуть, самі від себе Дівчата пролітають над селом.
Летять вони неласкані, незаймані, В розгоні мрій, не випитих ніким… Повитий згадками, непрощеними й зайвими, Скрипить протезом сторож Явдоким.
Скрипить мені, що даль життя не хитра, Уміти б все забуть і все почать… Та я іду під всі чотири вітри На все життя закохувать дівчат,
Бо вже встає світання над дідами, Прокинулись дівчатонька й дуби. Сира земля пошерхлими губами Припала до грудей сівалок голубих.
Вінграновський
21.03.202508:37
#ТижденьПоезії2025
День 5
Голос дитинства
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви "ї"
а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви "є"
що зрізаний з неба
разом із ниточкою
бо кажуть дитино
що мова наша — солов'їна
гарно кажуть
але затям собі
що колись
можуть настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший
соловейко
тому не можна покладатися
тільки на солов'їв
дитино.
Іван Малкович
Український поет і видавець, власник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.
День 5
Голос дитинства
Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви "ї"
а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви "є"
що зрізаний з неба
разом із ниточкою
бо кажуть дитино
що мова наша — солов'їна
гарно кажуть
але затям собі
що колись
можуть настати і такі часи
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший
соловейко
тому не можна покладатися
тільки на солов'їв
дитино.
Іван Малкович
Український поет і видавець, власник і директор видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.
17.03.202516:43
#ТижденьПоезії
День 1
Голос українського війська
[бог порожнечі]
якщо існував у давньому світі бог, який придумав безодні — то це був бог, у котрого на війні убили людину, яку він кохав
той бог тоді побачив її вперше і першим з усіх — темну безодню, в яку дивиться кожен хто мусив заривати у землю свою долю
бог ходив землею стільки скільки не живуть планети, але легше йому так і не стало він запитував чи це і є його бридкий дар на який він заслужив — його марна мудрість — вціліти після такого і бачити те, чим закінчується за світлом зелена трава але — як і завжди у цьому світі — йому ніхто не відповів давні боги, як і люди, як і сучасні віри, не мали відповідей на такі запитання
і скрізь де сідав загнаний бог відпочити — перед ним утворювалась безодня він дивився у неї і за хмарами темені бачив спогади про людину яка схована від нього шаром землі він перекидався то на жінку, то на чоловіка але легше йому так і не стало прірва розширювалася аж поки не покрилась імлою тоді стали видними його сірі очі
його світлість бог безодень і перших прірв його невмирущість бог втрат його несмеркність бог порожнечі
Ярина Чорногуз
Українська поетка, перекладачка, громадська активістка, чинна військова морської піхоти ЗСУ
День 1
Голос українського війська
[бог порожнечі]
якщо існував у давньому світі бог, який придумав безодні — то це був бог, у котрого на війні убили людину, яку він кохав
той бог тоді побачив її вперше і першим з усіх — темну безодню, в яку дивиться кожен хто мусив заривати у землю свою долю
бог ходив землею стільки скільки не живуть планети, але легше йому так і не стало він запитував чи це і є його бридкий дар на який він заслужив — його марна мудрість — вціліти після такого і бачити те, чим закінчується за світлом зелена трава але — як і завжди у цьому світі — йому ніхто не відповів давні боги, як і люди, як і сучасні віри, не мали відповідей на такі запитання
і скрізь де сідав загнаний бог відпочити — перед ним утворювалась безодня він дивився у неї і за хмарами темені бачив спогади про людину яка схована від нього шаром землі він перекидався то на жінку, то на чоловіка але легше йому так і не стало прірва розширювалася аж поки не покрилась імлою тоді стали видними його сірі очі
його світлість бог безодень і перших прірв його невмирущість бог втрат його несмеркність бог порожнечі
Ярина Чорногуз
Українська поетка, перекладачка, громадська активістка, чинна військова морської піхоти ЗСУ
12.03.202510:21
***
Вона стоїть перед дзеркалом.
Сукня в крапочку, обручка проста,
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця.
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.
І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице.
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем.
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер?
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?
Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам.
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм.
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин.
Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить.
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи,
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот.
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот.
Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти.
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.
Ірина Цілик
Вона стоїть перед дзеркалом.
Сукня в крапочку, обручка проста,
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця.
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.
І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице.
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем.
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер?
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?
Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам.
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм.
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин.
Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить.
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи,
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот.
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот.
Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти.
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.
Ірина Цілик
06.03.202520:26
Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідью
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Та й лишилась вона кросвордом, -
може, ніжність, а може, й ні…
Ліна Костенко
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідью
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Та й лишилась вона кросвордом, -
може, ніжність, а може, й ні…
Ліна Костенко
25.02.202506:43
Вийшли тоді та й рушили. Ґрунтівка якраз підмерзла.
Сонце побігло слідом. Реготали усі гуртом.
Різатимеш по живому – розпечи на вогнищі лезо.
Повтори: я працюю тут пам'яттю.
Це робота утомлених,
це робота згірчених із полиновими голосами,
довго росте, як сад, бродить, як тихі вина.
Всі ми і досі тут. І лишимось. А як саме –
не принципово уже, видимо чи невидимо.
Мертвих – послухай – чутно: шурхочуть змерзлими крилами.
Інтонація хрипне, синтагма робиться стигмою.
Справедливість утвориться з кожного нашого тіла,
із клубочка гніву й любові.
Інша може не встигнути.
Ось тобі в'язка ключів: і довші є, і коротші.
Спухлий вивих історії. Скалка лютого в оці.
Ходять птахи помовклі
між домами розтрощеними.
Я працюю тут пам'яттю, – повтори.
І підводься.
Катерина Калитко
Сонце побігло слідом. Реготали усі гуртом.
Різатимеш по живому – розпечи на вогнищі лезо.
Повтори: я працюю тут пам'яттю.
Це робота утомлених,
це робота згірчених із полиновими голосами,
довго росте, як сад, бродить, як тихі вина.
Всі ми і досі тут. І лишимось. А як саме –
не принципово уже, видимо чи невидимо.
Мертвих – послухай – чутно: шурхочуть змерзлими крилами.
Інтонація хрипне, синтагма робиться стигмою.
Справедливість утвориться з кожного нашого тіла,
із клубочка гніву й любові.
Інша може не встигнути.
Ось тобі в'язка ключів: і довші є, і коротші.
Спухлий вивих історії. Скалка лютого в оці.
Ходять птахи помовклі
між домами розтрощеними.
Я працюю тут пам'яттю, – повтори.
І підводься.
Катерина Калитко
29.03.202512:53
Вона повернулась додому на літо
і поводиться дивно.
Гранатові зернятка сиплються з рукавів,
хрускотять під ногами
разом із рінню.
Шепоче про те, які у нього
гарячі смагляві руки, а що
взяв її силою – це ж так з усіма жінками, правда?
Завжди хотіла знати, чи є з того боку
щось іще:
за горизонталлю, яка забирає
барви у сонця, ніби вода у пензля.
Там голоси,
незліченні, розпачливі, спраглі,
всі, кого не чули під сонцем,
у пітьмі говорять, говорять,
не здатні спинитися.
Тільки мати її ніяк не може змиритися,
плаче: бачила все не так.
Але хто ж питатиме у жінок, із донькою
все добре,
не кожній так легко дістанеться королівство.
Запаморочливі нарциси пробиваються
з-під землі по її слідах.
Чорні коні, запряжені в колісниці,
столочать нові посіви.
Батьки і чоловіки вирішать долю світу.
Тільки не дозволяйте, не дозволяйте
плакати цим жінкам,
не на людях принаймні.
Ми ж собі не можемо дозволяти
неврожай.
Катерина Калитко
і поводиться дивно.
Гранатові зернятка сиплються з рукавів,
хрускотять під ногами
разом із рінню.
Шепоче про те, які у нього
гарячі смагляві руки, а що
взяв її силою – це ж так з усіма жінками, правда?
Завжди хотіла знати, чи є з того боку
щось іще:
за горизонталлю, яка забирає
барви у сонця, ніби вода у пензля.
Там голоси,
незліченні, розпачливі, спраглі,
всі, кого не чули під сонцем,
у пітьмі говорять, говорять,
не здатні спинитися.
Тільки мати її ніяк не може змиритися,
плаче: бачила все не так.
Але хто ж питатиме у жінок, із донькою
все добре,
не кожній так легко дістанеться королівство.
Запаморочливі нарциси пробиваються
з-під землі по її слідах.
Чорні коні, запряжені в колісниці,
столочать нові посіви.
Батьки і чоловіки вирішать долю світу.
Тільки не дозволяйте, не дозволяйте
плакати цим жінкам,
не на людях принаймні.
Ми ж собі не можемо дозволяти
неврожай.
Катерина Калитко
20.03.202509:16
#ТижденьПоезії2025
День 4
Голос покоління
Ось тобі, жінко, мова.
Стріляй із неї.
Захищай себе до останнього подиху, і нізащо
не дозволяй їм наблизитися. Використовуй
вбудовану систему радіоперехоплення
і прилад нічного бачення.
Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш.
Пильно відстежуй
дислокацію ворога і найменші його просування.
Підпусти на віддаль пострілу – а тоді припадай до прицілу і вже
не зволікай.
Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй,
якщо ж скінчаться – виробляй їх зі слів,
тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику.
І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися
до старої межі, на якій розляглася
батькова слива.
Як перейдуть її – доведеться іти врукопаш. Отоді вже
прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха,
розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй,
поки світло перед очима остаточно не змеркне.
Як отямишся – погладиш колючу потилицю
синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси,
а тоді – все спочатку.
Хто сказав, що кидаємо напризволяще?
Ми озброїли, як могли.
Катерина Калитко
Українська поетка, перекладачка, авторка поетичних та прозових творів. Членкиня Украінського ПЕН.
День 4
Голос покоління
Ось тобі, жінко, мова.
Стріляй із неї.
Захищай себе до останнього подиху, і нізащо
не дозволяй їм наблизитися. Використовуй
вбудовану систему радіоперехоплення
і прилад нічного бачення.
Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш.
Пильно відстежуй
дислокацію ворога і найменші його просування.
Підпусти на віддаль пострілу – а тоді припадай до прицілу і вже
не зволікай.
Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй,
якщо ж скінчаться – виробляй їх зі слів,
тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику.
І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися
до старої межі, на якій розляглася
батькова слива.
Як перейдуть її – доведеться іти врукопаш. Отоді вже
прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха,
розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй,
поки світло перед очима остаточно не змеркне.
Як отямишся – погладиш колючу потилицю
синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси,
а тоді – все спочатку.
Хто сказав, що кидаємо напризволяще?
Ми озброїли, як могли.
Катерина Калитко
Українська поетка, перекладачка, авторка поетичних та прозових творів. Членкиня Украінського ПЕН.
17.03.202516:38
Український інститут книги запрошує долучитися до Національного тижня поезії, суть якого полягає в тому, щоб ділитися тематичною поезією упродовж тижня.
#ТижденьПоезії2025
#ТижденьПоезії2025
10.03.202506:22
Black label
у бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи рибний
та в бога немає подібних ідей
бо все це йому обридло
то ж все протікає як може текти
і все пролітає як може
і звідси ніяк не вдається втекти
і бог в цьому не допоможе
бо в нього на серці – межа і рубіж
а ми живемо за ними
можливо що хтось уже вигострив ніж
і тихо стоїть за дверима
де валить на повну густий драм'н'бейс
і дійсність вібрує у трансі –
титанік іде у рекордний рейс
в фіналі нічного сеансу
а небо вогнями горить під кінець
зірки виникають нізвідки
і вже не помітні
ні грубий рубець
ні чорна як нічка
мітка
Іздрик
Вітаємо автора з отриманням Шевченківської премії🥳🥳🥳
у бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи рибний
та в бога немає подібних ідей
бо все це йому обридло
то ж все протікає як може текти
і все пролітає як може
і звідси ніяк не вдається втекти
і бог в цьому не допоможе
бо в нього на серці – межа і рубіж
а ми живемо за ними
можливо що хтось уже вигострив ніж
і тихо стоїть за дверима
де валить на повну густий драм'н'бейс
і дійсність вібрує у трансі –
титанік іде у рекордний рейс
в фіналі нічного сеансу
а небо вогнями горить під кінець
зірки виникають нізвідки
і вже не помітні
ні грубий рубець
ні чорна як нічка
мітка
Іздрик
Вітаємо автора з отриманням Шевченківської премії🥳🥳🥳
01.03.202514:00
Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій
– радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
Сергій Жадан
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.
Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.
Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.
Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій
– радій, рибо, радій.
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.
Сергій Жадан
24.02.202509:26
Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
«Дощ падає – діти ростуть».
Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають тільки сніг і солдати.
Солдати падають – діти ростуть.
Солдати падають – діти ростуть.
Артур ДРОНЬ
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
«Дощ падає – діти ростуть».
Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима,
і все вимагає такої ціни,
що падають тільки сніг і солдати.
Солдати падають – діти ростуть.
Солдати падають – діти ростуть.
Артур ДРОНЬ
23.03.202509:32
#ТижденьПоезії2025
День 7
Голос музики
**
Дивись як непомітно дорослішає країна,
Як зірки над Говерлою ближчають, як моря
Заколисують, захищають кордоном незримим,
Як всотує піт мільйонів випалена ворогом земля,
І сонце в калюжах усміхається немовлям потішним,
Музикою рідних широт розливається в грудях весна,
Як міста зализують рани й тверда режисура господня
Не залишає нам вибору, - ніщотність або війна
І виростає на полі з попелу пшениця ошатна,
Викрешує іскри плуг об іржавий від крові метал,
Ми те, що ми захищаємо, за що помираємо, друже,
Кінець епохи, початок епохи, збили черговий «кинджал».
Сергій «Колос» Мартинюк
Український музикант, письменник, лідер рок-гурту «Фіолет», громадський діяч, арт-директор фестивалю Бандерштат. Служить у ЗСУ.
День 7
Голос музики
**
Дивись як непомітно дорослішає країна,
Як зірки над Говерлою ближчають, як моря
Заколисують, захищають кордоном незримим,
Як всотує піт мільйонів випалена ворогом земля,
І сонце в калюжах усміхається немовлям потішним,
Музикою рідних широт розливається в грудях весна,
Як міста зализують рани й тверда режисура господня
Не залишає нам вибору, - ніщотність або війна
І виростає на полі з попелу пшениця ошатна,
Викрешує іскри плуг об іржавий від крові метал,
Ми те, що ми захищаємо, за що помираємо, друже,
Кінець епохи, початок епохи, збили черговий «кинджал».
Сергій «Колос» Мартинюк
Український музикант, письменник, лідер рок-гурту «Фіолет», громадський діяч, арт-директор фестивалю Бандерштат. Служить у ЗСУ.
19.03.202512:23
#ТижденьПоезії2025
День 3
Голос дому
ДОДОМУ!
В ілюмінаторі
вже труби заводські
і терикони —
головою в хмари.
Аеродром!
Спалахують пожари
далеких домен.
Вже крила вечора
відлопотіли.
Замріли зорі.
День гойднувсь і згас.
А ти гориш,
ти твориш, вічно поривний,
о залізнобетонний
мій Донбас!
Йдем на посадку...
Спраглими грудьми
розкрилений
літак на землю падає.
Я скучив за тобою,
рідний мій,
моя важка,
моя вагома радосте.
Василь Стус, 1965 рік
Поет-шестидесятник, дисидент, публіцист, прозаїк, перекладач, мислитель, правозахисник, політвʼязень. Загинув у таборах.
День 3
Голос дому
ДОДОМУ!
В ілюмінаторі
вже труби заводські
і терикони —
головою в хмари.
Аеродром!
Спалахують пожари
далеких домен.
Вже крила вечора
відлопотіли.
Замріли зорі.
День гойднувсь і згас.
А ти гориш,
ти твориш, вічно поривний,
о залізнобетонний
мій Донбас!
Йдем на посадку...
Спраглими грудьми
розкрилений
літак на землю падає.
Я скучив за тобою,
рідний мій,
моя важка,
моя вагома радосте.
Василь Стус, 1965 рік
Поет-шестидесятник, дисидент, публіцист, прозаїк, перекладач, мислитель, правозахисник, політвʼязень. Загинув у таборах.
15.03.202507:19
+ + +
Але подивися – почався березень.
Ніби на ліжко поклали випрані простирадла.
Час підставляти лице під сонце, час піднесень,
час приймати все, проти чого ти протестувала.
Жінка, що приносить добрі новини,
жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,
жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,
жінка, що ставиться до мови,
мов до невиліковно хворої.
Думає, що птахи на деревах зарозумілі.
Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься.
Місто відігрівається по зимівлі,
як велике, розбите, закохане серце.
Повертаються за сонцем, питають поради,
соняшникові шапки будівельних кранів.
Ворони в небі, ніби чорні троянди.
Розповідай мені тепер про останніх тиранів.
Розповідай про останнього тут застудженого,
про вітри – некеровані і скажені.
Мов біблійна цитата в слові засудженого –
твоя долоня в моїй кишені.
Замовиш потім слово за мене.
Ось вона, весна – галаслива, помісна.
Вгортатись у тепло, ніби в знамена,
які останнім виносиш із міста.
Будуть такими печальними жарти.
Й птахи – постійно незгодні з тобою –
будуть натхненно тобі заважати
і кричати над головою.
Жадан
Але подивися – почався березень.
Ніби на ліжко поклали випрані простирадла.
Час підставляти лице під сонце, час піднесень,
час приймати все, проти чого ти протестувала.
Жінка, що приносить добрі новини,
жінка, що засинаючи, вповільнює хід історії,
жінка, яка зізнається у вбивстві й не визнає провини,
жінка, що ставиться до мови,
мов до невиліковно хворої.
Думає, що птахи на деревах зарозумілі.
Думає, що ніхто її не слухає – сердься, не сердься.
Місто відігрівається по зимівлі,
як велике, розбите, закохане серце.
Повертаються за сонцем, питають поради,
соняшникові шапки будівельних кранів.
Ворони в небі, ніби чорні троянди.
Розповідай мені тепер про останніх тиранів.
Розповідай про останнього тут застудженого,
про вітри – некеровані і скажені.
Мов біблійна цитата в слові засудженого –
твоя долоня в моїй кишені.
Замовиш потім слово за мене.
Ось вона, весна – галаслива, помісна.
Вгортатись у тепло, ніби в знамена,
які останнім виносиш із міста.
Будуть такими печальними жарти.
Й птахи – постійно незгодні з тобою –
будуть натхненно тобі заважати
і кричати над головою.
Жадан
09.03.202509:31
Ніжна збірка поезій, яка мені дуже суголосна з цьогорічною весною, такою ж тендітною та щемкою, як ці вірші.
Неймовірна кількість поеток, як знайомих імен, так і нових, але не менш прекрасних. І все це під сонячно-зеленою обкладинкою: надія і любов💚❤️
Замовити можна тут:
https://knigolove.ua/book/kniga-love-4-0-zhinka-shcho-kohae
Неймовірна кількість поеток, як знайомих імен, так і нових, але не менш прекрасних. І все це під сонячно-зеленою обкладинкою: надія і любов💚❤️
Замовити можна тут:
https://knigolove.ua/book/kniga-love-4-0-zhinka-shcho-kohae
28.02.202510:18
•
я знаю,-
Перекують на рала мечі.
-
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
Я знаю!
І буде так, —
Пшеницями зійде кров;
І пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
Плужник
я знаю,-
Перекують на рала мечі.
-
І буде родюча земля —
Не ця.
І будуть одні ключі
Одмикати усі серця.
Я знаю!
І буде так, —
Пшеницями зійде кров;
І пізнають, яка на смак
Любов.
Вірю.
Плужник
17.02.202515:02
Декому краще вдаються приголосні, декому голосні.
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
Сергій Жадан
https://youtu.be/Q2dsK_od6qA?si=m2kZwyjB3bZNTLz-
На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні.
Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя.
Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я.
Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі,
хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі,
чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання.
Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання.
Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран,
її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран,
чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину,
і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну.
Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин.
Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим.
Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє.
З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є.
Але вона прокидалась і все починалося саме тоді.
Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді.
Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах.
Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах.
Стережіть її, янголи, беріть під крило легке.
Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке,
хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне,
до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.
Сергій Жадан
https://youtu.be/Q2dsK_od6qA?si=m2kZwyjB3bZNTLz-
Показано 1 - 24 из 1241
Войдите, чтобы разблокировать больше функциональности.