Хочеться, аби це місце стало (також) історією того, як можна губитися в житті, а потім знаходити(ся), знову намацувати найважливіше.
Сьогодні побачила, як хтось зауважив: звістки від людей «в академії», що вони йдуть із науки [припиняють займатися усім цим, give up phd] — прикрі й демотивуючі.
Дуже довго думала, чи писати якийсь коментар від себе — бо кому воно, зрештою, треба?
Під твітом уже збиралися справедливі зауваження, що це все стається не просто так і абсурдність тієї ж аспірантури нині — щось нечуване.
А я подумала, що в моєму випадку відрахуватися і бути змушеною «компенсувати навчання на бюджеті» — це просто штраф за неуважність або й ціна Виходу.
Власне, хотілося би писати також і про Вихід — або вже, принаймні тематичніше, про Отримання нових важливих сенсів і нових шляхів, що можна досліджувати.
Але особисто я не знаю, коли це стане (для мене) можливим і як бути з academic life узагалі.
Правда в тім, що я не зможу змусити себе поїхати «далеко й надовго», хай це й міг бути найкращий наразі вихід; я з багатьох причин застрягла, вгрузла у своє життя на цьому його етапі й займаюся виправленням багатьох важливих дрібниць, що уможливлюють працездатність у найбанальніших її аспектах: могти сидіти кілька годин; могти тримати концентрацію; могти цікавитися новим.
Я шкодую, що рік тому спокусилася найлегшим варіантом і спонтанно вступила в аспірантуру тут. З іншого боку — не можна було у найгіршому кошмарі побачити, чим вона стає і як функціонує нині.
Думаю про неочевидні форми виправлення чогось у житті й навчання у приховані способи — і вчуся звертати увагу на себе, менше почуватися зобовʼязаною, не соромитися інтересу до наукових речей, навіть якщо сил і бажання «відповідати якомусь рівню» немає. Це теж правильно — адже все, що відчувається правильним, таким і є.
