З повною підставою було зазначено, що французька Революція керує людьми більше, ніж люди керують нею. Це спостереження дуже справедливе, і хоча його можна було б віднести більшою чи меншою мірою до всіх великих революцій, проте воно ніколи ще не було більш разючим, ніж тепер.

І навіть лиходії, які здаються ватажками революції, беруть участь у ній лише як прості знаряддя, і щойно вони виявляють намір взяти гору над нею, їх підло скидають.

Люди, які встановили Республіку, зробили це, не бажаючи того і не знаючи, що вони зробили; їх до того привели події: задуманий заздалегідь проект не вдався б.
Ніколи Робесп'єр, Колло або Барера не думали про встановлення революційного уряду і режиму Терору. Їх до цього непомітно привели обставини, і ніколи більше не трапиться подібне. Ці неймовірно посередні люди підпорядкували винну націю найжахливішому деспотизму з відомих в історії, і набута ними могутність, напевно, вразила їх самих більше, ніж усіх інших у королівстві.

Але в ту саму мить, коли ці нікчемні тирани примножили до межі злочини, без яких не могла обійтися Революція в цій фазі, хвиля перекинула їх.

Ця могутня влада, що змушувала здригатися Францію і Європу, не витримала першого ж поштовху; і оскільки в цій революції, цілком злочинній, не повинно було полягати нічого великого, нічого піднесеного, то, з волі Провидіння, першого удару по ній завдали септембрізери, щоб саме правосуддя виявилося зганьбленим...

Коли-ж нарешті Австро-Угорський уряд рішив ратифікувати мир, – прийшов упадок Українського Гетьманства та Австро-Угорщини, і заготовлені вже ратифікаційні грамоти лишилися необміненими.
Не погоджуючись з політикою Українського Республіканського Уряду, (при якому він зостався, сподіваючися врятувати що можна з державної руїни і зазначивши, що він монархіст-гетьманець), Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 року і від того часу перебував на еміграції. Від 1919 року до осени 1926 року мешкав він у Райхенау біля Земмерінга в Австрії.

Повернувшись до наукової діяльности в 1920 poui, друкує свою епохальну працю „Україна на переломі", як замітки з історії українського державного будівництва в ХУЦ стол. Одночасно веде й політично-організаційну та Ідеологічну працю по лінії відновлення й закріплення Гетьманського Руху. Від 1919 р. до осені 1926 року мешкає в Райхенау біля біля Семмерінгу в Австрії, де й не покидає про вадити господарство пташину фарму, що була одино жим засобом існувания. В цім часі пише брошуру «До українських хліборобів" та виносить на своїх плечах неперіодичний збірник „Хліборобська Україна". Продовж 1920-1925 років вийшло її п'ять збірників. Там Липинський і друкує свої славнозвісні непроминального значення «Листи до братів-хліборобів", які 1926 року випускає ще й окремою книгою. Коли на віденському грунті української еміграції організується в 1921 р. Український Вільний Університет, Липинський бере участь тут, як професор УВУ разом з ученими такого формату, як Грушевський, Дністрянський і другими.

Не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна ґрупа людей серед цієї етнографічної маси, ґрупа, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, орґанізуючих, будуючих націю політичних вартостей.

Що така ґрупа, чи такі ґрупи людей в кожній нації дійсно істнують, це ми побачимо, коли уважно глянемо на життя націй. В кожній
з них є більша або менша, така або — в залежности од історичної
епохи та відмінних умов істнування — инша ґрупа людей, що кермує
нацією, стоючи на чолі її політичних орґанізацийних установ, що витворює певні культурні, моральні, політичні і цивілізацийні вартости, які потім присвоює собі ціла нація, і якими ця нація живе і держиться. Хто вони ці »Божії люде« нації? Які їх зовнішні і внутрішні
прикмети? Яка їх історична еволюція? Яких методів вживають вони
для здійсненя своїх цілей? — ось ряд питаннь, що від них »одмахнутися« не вільно тому, кому дійсно дорога справа, буття чи не буття власної нації; тому, хто в поті чола хоче знайти вихід з тієї руїни, в якій його нація опинилась.

Щоб не вживати довгих окреслень, назовім ці ґрупи людей »національною аристократією«. Цей термін я вважаю кращим від инших, бо він в первіснім своїм значінню власне цих, з точки
погляду завданнь обєднання і орґанізації, найкращих людей означав. Пізніще його стали вживати для означеня родової аристократії, в протилежність до аристократії не родової. Але як родова аристократія, тоб-то нащадки аристократії, бувають неподібними до своїх предків і в процесі проводу і орґанізування націй, якому ці предки служили, не відограють иноді ніякої ролі, так знов »безродні« орґанізатори і правителі націй, коли вони дійсно виконують оце вічне аристократичне завдання, стають новою аристократією, предками нової національної аристократії.

Отже підкреслюю, що тут і завжди, вживаю слово аристократія не в тім насмішкуватім значінню, яке надає йому сучасна інтеліґентська демократія, не для означеня нащадків тієї чи иншої посідаючої свою історію верстви (яку зрештою все можна і слід називати її власним іменем: шляхта, козацтво, патриції, лицарство, самураї і т. д.), а в значінню первісному того слова, так би мовити в його значінню ґраматичному, для означеня тієї ґрупи найкращих в даний історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в даний момент являються орґанізаторами, правителями і керманичами нації.

Рішаючим тут єсть факт, що ці люде стоять в даний момент на чолі нації, що нація їх провід признає і, під їх проводом орґанізована, вона живе, росте і розвивається. Значить ці люде серед своєї нації найкращі, без огляду на це, чи в порівнянні з аристократією инших націй, вони стоять на вищій чи низчій степені цивілізацийного, морального і політичного розвитку.