горе
***
приходить, сідає в куток. дихає важко, хрипло.
воно мені так набридло вже.
так мені остогидло.
кричу щосили, штýрхаю і жену подалі,
але воно не йде,
не меншає,
не зникає.
каже: «до багатьох навідуюсь. мене тут ніхто не любить,
а як заходжу в дім — то вже не втечу нікуди».
дмухає.
спадає вся віра, витримка, всі ілюзії:
«краще прийняти тобі, що тепер ми — найліпші друзі».
щоки із важкістю огортають його долоні,
з цівками крові,
брудні,
шерехаті,
солоні.
горіла плоть,
намішаний чорнозем зі слізьми і потом —
і це називається «смак свободи»?
ігнорує усі «за що?», «ну чому?», «на біса?».
бачу, не раде тут бути.
воно не мало тут бути.
звісно.
цілує чоло, шепоче в волосся:
«оплакуй, мила».
а я хочу вірити, що все це просто мені наснилось.
