Блогдор
Час історій
Блогдор
Өчүрүлгөн13.04.202518:07
13.04.202508:25
Доброго ранку!
07.04.202516:14
Отже фінальна частина публікації про історію та розвиток релігій.
Секуляризація, квазірелігії й новітні вірування (трансформація сакрального після відходу від традиційних інституцій)
А тепер поговоримо про період модерну і постмодерну, коли традиційні релігійні інституції втратили монополію на світогляд, а сакральні ідеї зазнали глибокої трансформації. Цей процес позначають терміном секуляризація, тобто звільнення суспільного життя від церковного та релігійного контролю. Починаючи з Європи епохи Просвітництва XVIII ст., а далі протягом XIX–XX ст., наука, освіта, держава і культура поступово віддаляються від релігії. Секуляризація означала, що пояснення явищ шукали в науці, мораль обґрунтовували гуманістично, а не божественним законом, політична влада відокремлювалася від церкви. Макс Вебер назвав це розчаклуванням світу: всесвіт дедалі більше осмислювався як раціональний механізм без містичних сил, а людина – як автономний суб’єкт, здатний влаштовувати життя без апеляції до надприродного.
Однак секуляризація не означала зникнення релігійності, швидше її перетворення. У XX столітті дослідники звернули увагу на феномен так званих квазірелігій – сурогатів релігії у світській формі. Йдеться про різноманітні тоталітарні ідеології та масові суспільні рухи, які виконували подібну до релігії роль для своїх прибічників. Наприклад, фашизм і комунізм набували рис своєрідних «політичних релігій»: вони мали пророків і священні письма (Маркс, Ленін і «Капітал» у комуністів; Гітлер і «Mein Kampf» у нацистів), ритуали і символи (партійні з’їзди, марші зі смолоскипами, знамена), образ раю і апокаліпсису (утопічне світле майбутнє vs. змова ворогів), мучеників і святих (полеглі за ідею герої). Німецько-американський теолог Пауль Тілліх ще у 1950-х назвав такі ідеології квазірелігіями – світоглядними системами, що функціонально замінюють релігію. Вони апелюють до безумовної відданості і віри, хоча й не визнають надприродного Бога. Квазірелігії виникають на межі між священним і світським: секулярна форма (держава, партія) наповнюється квазісакральним змістом – обожненням нації, класу, раси або самого Лідера. Тілліх відзначав, що фашизм, комунізм, а також радикальний націоналізм чи навіть секулярний гуманізм можуть стати для людини «предметом останньої віри», тобто зайняти в її свідомості місце Бога Таке «перенесення священного» було прямим наслідком секуляризації: традиційний Бог відходив, але психологічна потреба в абсолюті і сенсі змушувала людей створювати собі ідолів з ідей.
Тоталітарні утопії ХХ ст., на жаль, продемонстрували небезпечну сторону цього явища, обернувшись масовим фанатизмом і насиллям від імені нових «святинь» .
Паралельно з політичними квазірелігіями, у ХХ ст. зростає інтерес до нових релігійних рухів (НРР) та нетрадиційної духовності. Під цим маєтьс на увазі широке розмаїття вірувань і практик, що виходять за межі історичних релігій. Особливо бурхливо нові вірування розвиваються в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, в умовах глобалізації та інформаційного суспільства. Одним з таких напрямів є рух Нью-ейдж (New Age), який виник у 1970-х і популяризував еклектичну духовність: поєднання елементів східних релігій (медитація, йога, реінкарнація), окультизму, езотерики, психології саморозвитку тощо. Нью-ейдж проголошує «настання нової ери Водолія» – епохи духовного переродження, і наголошує на особистісному духовному пошуку, індивідуальному «створенні» своєї віри. Інший важливий сегмент новітньої релігійності – неоязичництво. У різних країнах відроджуються стародавні політеїстичні культи та етнічні релігії (наприклад, відродження кельтських, скандинавських культів у Європі, слов’янське неоязичництво в Україні та росії, рухи Вікка та сучасного відьмацтва у США). Люди, розчаровані в уніфікованих світових релігіях, шукають ближчого до природи й етнічних коренів духовного досвіду.
Секуляризація, квазірелігії й новітні вірування (трансформація сакрального після відходу від традиційних інституцій)
А тепер поговоримо про період модерну і постмодерну, коли традиційні релігійні інституції втратили монополію на світогляд, а сакральні ідеї зазнали глибокої трансформації. Цей процес позначають терміном секуляризація, тобто звільнення суспільного життя від церковного та релігійного контролю. Починаючи з Європи епохи Просвітництва XVIII ст., а далі протягом XIX–XX ст., наука, освіта, держава і культура поступово віддаляються від релігії. Секуляризація означала, що пояснення явищ шукали в науці, мораль обґрунтовували гуманістично, а не божественним законом, політична влада відокремлювалася від церкви. Макс Вебер назвав це розчаклуванням світу: всесвіт дедалі більше осмислювався як раціональний механізм без містичних сил, а людина – як автономний суб’єкт, здатний влаштовувати життя без апеляції до надприродного.
Однак секуляризація не означала зникнення релігійності, швидше її перетворення. У XX столітті дослідники звернули увагу на феномен так званих квазірелігій – сурогатів релігії у світській формі. Йдеться про різноманітні тоталітарні ідеології та масові суспільні рухи, які виконували подібну до релігії роль для своїх прибічників. Наприклад, фашизм і комунізм набували рис своєрідних «політичних релігій»: вони мали пророків і священні письма (Маркс, Ленін і «Капітал» у комуністів; Гітлер і «Mein Kampf» у нацистів), ритуали і символи (партійні з’їзди, марші зі смолоскипами, знамена), образ раю і апокаліпсису (утопічне світле майбутнє vs. змова ворогів), мучеників і святих (полеглі за ідею герої). Німецько-американський теолог Пауль Тілліх ще у 1950-х назвав такі ідеології квазірелігіями – світоглядними системами, що функціонально замінюють релігію. Вони апелюють до безумовної відданості і віри, хоча й не визнають надприродного Бога. Квазірелігії виникають на межі між священним і світським: секулярна форма (держава, партія) наповнюється квазісакральним змістом – обожненням нації, класу, раси або самого Лідера. Тілліх відзначав, що фашизм, комунізм, а також радикальний націоналізм чи навіть секулярний гуманізм можуть стати для людини «предметом останньої віри», тобто зайняти в її свідомості місце Бога Таке «перенесення священного» було прямим наслідком секуляризації: традиційний Бог відходив, але психологічна потреба в абсолюті і сенсі змушувала людей створювати собі ідолів з ідей.
Тоталітарні утопії ХХ ст., на жаль, продемонстрували небезпечну сторону цього явища, обернувшись масовим фанатизмом і насиллям від імені нових «святинь» .
Паралельно з політичними квазірелігіями, у ХХ ст. зростає інтерес до нових релігійних рухів (НРР) та нетрадиційної духовності. Під цим маєтьс на увазі широке розмаїття вірувань і практик, що виходять за межі історичних релігій. Особливо бурхливо нові вірування розвиваються в другій половині ХХ – на початку ХХІ століття, в умовах глобалізації та інформаційного суспільства. Одним з таких напрямів є рух Нью-ейдж (New Age), який виник у 1970-х і популяризував еклектичну духовність: поєднання елементів східних релігій (медитація, йога, реінкарнація), окультизму, езотерики, психології саморозвитку тощо. Нью-ейдж проголошує «настання нової ери Водолія» – епохи духовного переродження, і наголошує на особистісному духовному пошуку, індивідуальному «створенні» своєї віри. Інший важливий сегмент новітньої релігійності – неоязичництво. У різних країнах відроджуються стародавні політеїстичні культи та етнічні релігії (наприклад, відродження кельтських, скандинавських культів у Європі, слов’янське неоязичництво в Україні та росії, рухи Вікка та сучасного відьмацтва у США). Люди, розчаровані в уніфікованих світових релігіях, шукають ближчого до природи й етнічних коренів духовного досвіду.
05.04.202516:37
Монотеїзм, містика та рефлексивні релігії.
Перехід від множинності богів до єдиного божества.
Цей етап охоплює становлення монотеїзму та розвиток містичних і рефлексивних традицій в релігії. Історично він приблизно відповідає середині I тис. до н.е., коли в різних куточках Старого Світу майже одночасно з’являються нові духовні вчення універсального характеру. В цей період давньоєврейські пророки формулюють етичний монотеїзм, в Індії виникають буддизм і упанішадна філософія, в Китаї – даосизм і конфуціанство, в Греції – філософія раціонального пізнання, а згодом в Середземномор’ї народиться християнство. Спільною рисою цих рухів є осмислення глибинних питань сенсу життя, моралі, порятунку душі, що свідчить про новий рівень релігійної свідомості.
Монотеїзм проголошує віру в єдиного Бога, який є творцем і владикою Всесвіту. Першим історично зафіксованим прикладом монотеїстичної реформи була спроба єгипетського фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) встановити культ єдиного бога Атона, але вона не мала тривалих наслідків. Справжнім же джерелом монотеїстичної традиції стало давньоєврейське релігійне одкровення. Біблійні пророки (Мойсей, а пізніше Ісая, Єремія та ін.) утвердили образ єдиного Бога Яхве, ревнивого до будь-яких інших богів: «Хай не буде в тебе інших богів, окрім Мене». Цей Бог був не просто племінним покровителем, а творцем неба і землі, моральним законодавцем і суддею всіх людей. Таким чином, віра давніх ізраїльтян еволюціонувала від спочатку генотеїзму (визнання Яхве як головного, хоча існування інших богів не заперечувалось) до строгого монотеїзму, що заперечував реальність будь-яких інших божеств. Монотеїзм пізніше отримав розвиток в християнстві та ісламі: християнство, виникнувши у I ст. н.е. на ґрунті юдаїзму, проголосило, що Бог єдиний, але у трьох особах (Трійця), і що його одкровення відкрите для всіх народів через місію Ісуса Христа; іслам у VII ст. н.е. утвердив суворий монотеїзм (таухід), підкреслюючи абсолютну єдність Аллаха і боротьбу проти багатобожжя.
Отже, монотеїстичні релігії вперше претендували на універсальність віри – їх Бог був Богом кожної людини, незалежно від племені чи нації, а істина вважалася єдиною і загальнообов’язковою.
Разом з монотеїзмом у цей історичний період проявляється тенденція до внутрішньої духовності. Виникає уявлення, що істинний зв’язок з божественним проходить через особистий містичний досвід, внутрішнє перетворення людини, а не лише через зовнішнє дотримання обрядів. Це простежується і в монотеїстичних релігіях, і в деяких нехристиянських вченнях тієї епохи. Наприклад, у пізньоантичному середземноморському світі з’являються елліністичні містерії та гностичні течії, що обіцяють посвяченим «пізнання Бога» через таємний досвід. В індійській традиції близько VI ст. до н.е. Гаутама Будда проповідує шлях особистого просвітлення: хоч буддизм формально і не визнає творця-Бога, його можна віднести до рефлексивних релігій, бо він зосереджений на внутрішній роботі свідомості, звільненні від страждань через власне зусилля. Аналогічно, у Китаї даоси шукали Дао (шлях Всесвіту) у медитативному злитті з природою, а конфуціанці наголошували на моральному самовдосконаленні.
Містика як компонент релігії особливо яскраво розвинулась всередині монотеїстичних традицій у наступні століття. У християнстві сформувалося містичне богослов’я (твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, містичний досвід святих – від отців пустелі до середньовічних містиків на кшталт Святої Терези Авільської чи Іоанна Хреста - Фундаментальний принцип богослов'я св. Іоанна полягає у твердженні, що Бог є все, а людина — ніщо.). У ісламі виник суфізм – містично-аскетичний рух, що прагне безпосереднього переживання Бога через любов і екстаз; суфії метафорично говорили про «розчинення у Божій присутності» (фана). У юдаїзмі містичну традицію представлено кабалою, де богошукання відбувається через внутрішнє пізнання таємниць Творця і акт творення. Містичні течії наголошували, що Бога/Абсолют можна відчути серцем, інтуїтивно, коли людина долає своє его і входить у глибинний стан єдності з святим.
Перехід від множинності богів до єдиного божества.
Цей етап охоплює становлення монотеїзму та розвиток містичних і рефлексивних традицій в релігії. Історично він приблизно відповідає середині I тис. до н.е., коли в різних куточках Старого Світу майже одночасно з’являються нові духовні вчення універсального характеру. В цей період давньоєврейські пророки формулюють етичний монотеїзм, в Індії виникають буддизм і упанішадна філософія, в Китаї – даосизм і конфуціанство, в Греції – філософія раціонального пізнання, а згодом в Середземномор’ї народиться християнство. Спільною рисою цих рухів є осмислення глибинних питань сенсу життя, моралі, порятунку душі, що свідчить про новий рівень релігійної свідомості.
Монотеїзм проголошує віру в єдиного Бога, який є творцем і владикою Всесвіту. Першим історично зафіксованим прикладом монотеїстичної реформи була спроба єгипетського фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) встановити культ єдиного бога Атона, але вона не мала тривалих наслідків. Справжнім же джерелом монотеїстичної традиції стало давньоєврейське релігійне одкровення. Біблійні пророки (Мойсей, а пізніше Ісая, Єремія та ін.) утвердили образ єдиного Бога Яхве, ревнивого до будь-яких інших богів: «Хай не буде в тебе інших богів, окрім Мене». Цей Бог був не просто племінним покровителем, а творцем неба і землі, моральним законодавцем і суддею всіх людей. Таким чином, віра давніх ізраїльтян еволюціонувала від спочатку генотеїзму (визнання Яхве як головного, хоча існування інших богів не заперечувалось) до строгого монотеїзму, що заперечував реальність будь-яких інших божеств. Монотеїзм пізніше отримав розвиток в християнстві та ісламі: християнство, виникнувши у I ст. н.е. на ґрунті юдаїзму, проголосило, що Бог єдиний, але у трьох особах (Трійця), і що його одкровення відкрите для всіх народів через місію Ісуса Христа; іслам у VII ст. н.е. утвердив суворий монотеїзм (таухід), підкреслюючи абсолютну єдність Аллаха і боротьбу проти багатобожжя.
Отже, монотеїстичні релігії вперше претендували на універсальність віри – їх Бог був Богом кожної людини, незалежно від племені чи нації, а істина вважалася єдиною і загальнообов’язковою.
Разом з монотеїзмом у цей історичний період проявляється тенденція до внутрішньої духовності. Виникає уявлення, що істинний зв’язок з божественним проходить через особистий містичний досвід, внутрішнє перетворення людини, а не лише через зовнішнє дотримання обрядів. Це простежується і в монотеїстичних релігіях, і в деяких нехристиянських вченнях тієї епохи. Наприклад, у пізньоантичному середземноморському світі з’являються елліністичні містерії та гностичні течії, що обіцяють посвяченим «пізнання Бога» через таємний досвід. В індійській традиції близько VI ст. до н.е. Гаутама Будда проповідує шлях особистого просвітлення: хоч буддизм формально і не визнає творця-Бога, його можна віднести до рефлексивних релігій, бо він зосереджений на внутрішній роботі свідомості, звільненні від страждань через власне зусилля. Аналогічно, у Китаї даоси шукали Дао (шлях Всесвіту) у медитативному злитті з природою, а конфуціанці наголошували на моральному самовдосконаленні.
Містика як компонент релігії особливо яскраво розвинулась всередині монотеїстичних традицій у наступні століття. У християнстві сформувалося містичне богослов’я (твори Псевдо-Діонісія Ареопагіта, містичний досвід святих – від отців пустелі до середньовічних містиків на кшталт Святої Терези Авільської чи Іоанна Хреста - Фундаментальний принцип богослов'я св. Іоанна полягає у твердженні, що Бог є все, а людина — ніщо.). У ісламі виник суфізм – містично-аскетичний рух, що прагне безпосереднього переживання Бога через любов і екстаз; суфії метафорично говорили про «розчинення у Божій присутності» (фана). У юдаїзмі містичну традицію представлено кабалою, де богошукання відбувається через внутрішнє пізнання таємниць Творця і акт творення. Містичні течії наголошували, що Бога/Абсолют можна відчути серцем, інтуїтивно, коли людина долає своє его і входить у глибинний стан єдності з святим.
03.04.202514:11
Через таку пристосовність політеїзм надзвичайно життєстійкий: елементи старих політеїстичних культів часто продовжували існувати навіть після переходу на нові вірування (у вигляді народних звичаїв, шанування святих, що перейняли функції давніх богів, тощо).
Політеїстичні міфологічні релігії вперше створили цілісну картину світу, де все має своє місце і причину. Світогляд став космосом, впорядкованим божественними силами. Релігія на цьому етапі виконувала не лише соціальні, а й пізнавальні функції – пояснювала світ і давала людині орієнтири в ньому. Вірування стали більш рефлексивними: з’явилися перші теогонічні та космологічні роздуми (наприклад, у грецькій філософії ще до Сократа з’являються ідеї Єдиного або першоелементів світу, а в Упанішадах Індії – поняття єдиного абсолюту Брахмана). На пізніх етапах політеїзму всередині нього народжуються зачатки нових, більш універсальних поглядів – наприклад, у Римській імперії філософи-неоплатоніки говорили про Єдиного Бога над усіма богами; у індійській традиції боги тримурті (Брахма, Вішну, Шива) розглядаються як три аспекти Єдиного Брахмана. Це свідчить, що мислення поступово рухалося до ідеї єдності божественного. Отже, політеїзм підготував ґрунт для наступного великого зрушення – виникнення монотеїстичних і рефлексивних релігій, які універсалізували віру і перенесли акцент на внутрішній духовний досвід.
Політеїстичні міфологічні релігії вперше створили цілісну картину світу, де все має своє місце і причину. Світогляд став космосом, впорядкованим божественними силами. Релігія на цьому етапі виконувала не лише соціальні, а й пізнавальні функції – пояснювала світ і давала людині орієнтири в ньому. Вірування стали більш рефлексивними: з’явилися перші теогонічні та космологічні роздуми (наприклад, у грецькій філософії ще до Сократа з’являються ідеї Єдиного або першоелементів світу, а в Упанішадах Індії – поняття єдиного абсолюту Брахмана). На пізніх етапах політеїзму всередині нього народжуються зачатки нових, більш універсальних поглядів – наприклад, у Римській імперії філософи-неоплатоніки говорили про Єдиного Бога над усіма богами; у індійській традиції боги тримурті (Брахма, Вішну, Шива) розглядаються як три аспекти Єдиного Брахмана. Це свідчить, що мислення поступово рухалося до ідеї єдності божественного. Отже, політеїзм підготував ґрунт для наступного великого зрушення – виникнення монотеїстичних і рефлексивних релігій, які універсалізували віру і перенесли акцент на внутрішній духовний досвід.
31.03.202506:19
Релігійні уявлення пройшли тривалий і складний шлях еволюції від найраніших форм духовного досвіду до сучасних пошуків сенсу. Важливо підкреслити, що хоча розвиток релігійних уявлень можна умовно поділити на послідовні стадії, на практиці різні форми вірувань часто співіснували і взаємно впливали одна на одну. Проте аналітичний поділ на етапи – від магічного мислення та анімізму до монотеїзму і секуляризації – дозволяє побачити логіку еволюції сакральних ідей та зміну їх функцій у житті людства.
Протоформи вірувань (магічне мислення, фетишизм, манізм, анімізм)
Очевидно що у ранніх людських спільнотах не було організованих культів чи розвинутих теологій – натомість світосприйняття було пронизане магічним мисленням та анімістичними уявленнями. Магічне мислення проявляється у вірі в те, що словами, жестами або ритуальними діями людина може безпосередньо впливати на хід природних подій. Класичний приклад – виконання танцю для викликання дощу або використання подібності об’єкта для досягнення ефекту (так звані закони подібності й дотику в симпатичній магії за Джеймсом Фрезером). Британський антрополог Джеймс Дж. Фрезер наприкінці XIX ст. стверджував, що первісна людина спочатку покладалася на магію як на «псевдо-науковий» засіб контролю над природою, і лише з часом, розчарувавшись у її неефективності, перейшла до віри в духів і богів. Хоча погляди Фрезера нині критично переосмислені, ідея про те, що магічне мислення передує релігійному, проливає світло на ранню стадію духовного розвитку, коли межа між матеріальним і надприродним ще не була окреслена чітко.
Паралельно з магією формуються інші проторелігійні уявлення. Одне з них – фетишизм, тобто віра у надприродні властивості конкретних предметів. Первісні люди наділяли незвичайні камені, раковини, шматки дерева або інші об’єкти «силою» і вважали, що ці фетиші можуть охороняти, приносити успіх чи зцілювати. Фетишизм часто розглядають як ранню форму релігії, де об’єкт культу є матеріальним носієм таємничої сили. Наприклад, у племенах Західної Африки, помічені європейцями ще в колоніальну епоху, існувала практика поклоніння маленьким різьбленим фігуркам або амулетам, яким приписували духів-хранителів. Подібні вірування не обмежуються одним регіоном – ритуальне шанування предметів знаходять і в інших культурах. В основі фетишизму лежить переконання, що сакральна сила може втілюватися в конкретних речах, здатних впливати на долю людини. Ця ідея породжує пізніші уявлення про реліквії, ідоли та чудотворні ікони в розвинених релігіях, але на первісному рівні вона проявляється спонтанно і магічно.
Ще одним компонентом ранніх вірувань є поняття безособової надприродної сили, відомої в антропології як мана (або манізм). Дослідник Р.Р. Маретт на початку XX ст. припустив, що доповненням до анімізму є віра не лише в духів, а й в розлиту повсюдно невидиму силу, яка може концентруватися в людей, тварин чи предметах. Термін «мана» запозичений з мов народів Океанії, де він означає «сила, енергія» – це своєрідна містична потенція, яка ніби пронизує світ. Примітивна людина, за Мареттом, відчуває благоговійний трепет перед деякими місцями, істотами або особами саме через присутність у них мани. Наприклад, успіх мисливця чи вождя міг пояснюватися тим, що він має більше мани. Це не персоніфікований дух, а радше сакральна сила без обличчя, що діє то на добро, то на зло. Дослідник М. Херсковіц порівняв поняття мани з електрикою: воно так само безособове, але може накопичуватися і передаватися, виявляючись у надзвичайних подіях або здібностях людей. У багатьох племенах Океанії віра в ману тісно пов’язана з соціальним статусом – вважалося, що вождь володіє великим зарядом цієї священної сили, тому підлеглі мусять дотримуватися табу, аби випадково не викликати небезпечну енергію. Концепція мани/манізму важлива тим, що показує: релігійне мислення могло виникати не лише через уособлення природи (анімізм), а й через усвідомлення загадкової сили, яка лежить за межами видимого світу.
Протоформи вірувань (магічне мислення, фетишизм, манізм, анімізм)
Очевидно що у ранніх людських спільнотах не було організованих культів чи розвинутих теологій – натомість світосприйняття було пронизане магічним мисленням та анімістичними уявленнями. Магічне мислення проявляється у вірі в те, що словами, жестами або ритуальними діями людина може безпосередньо впливати на хід природних подій. Класичний приклад – виконання танцю для викликання дощу або використання подібності об’єкта для досягнення ефекту (так звані закони подібності й дотику в симпатичній магії за Джеймсом Фрезером). Британський антрополог Джеймс Дж. Фрезер наприкінці XIX ст. стверджував, що первісна людина спочатку покладалася на магію як на «псевдо-науковий» засіб контролю над природою, і лише з часом, розчарувавшись у її неефективності, перейшла до віри в духів і богів. Хоча погляди Фрезера нині критично переосмислені, ідея про те, що магічне мислення передує релігійному, проливає світло на ранню стадію духовного розвитку, коли межа між матеріальним і надприродним ще не була окреслена чітко.
Паралельно з магією формуються інші проторелігійні уявлення. Одне з них – фетишизм, тобто віра у надприродні властивості конкретних предметів. Первісні люди наділяли незвичайні камені, раковини, шматки дерева або інші об’єкти «силою» і вважали, що ці фетиші можуть охороняти, приносити успіх чи зцілювати. Фетишизм часто розглядають як ранню форму релігії, де об’єкт культу є матеріальним носієм таємничої сили. Наприклад, у племенах Західної Африки, помічені європейцями ще в колоніальну епоху, існувала практика поклоніння маленьким різьбленим фігуркам або амулетам, яким приписували духів-хранителів. Подібні вірування не обмежуються одним регіоном – ритуальне шанування предметів знаходять і в інших культурах. В основі фетишизму лежить переконання, що сакральна сила може втілюватися в конкретних речах, здатних впливати на долю людини. Ця ідея породжує пізніші уявлення про реліквії, ідоли та чудотворні ікони в розвинених релігіях, але на первісному рівні вона проявляється спонтанно і магічно.
Ще одним компонентом ранніх вірувань є поняття безособової надприродної сили, відомої в антропології як мана (або манізм). Дослідник Р.Р. Маретт на початку XX ст. припустив, що доповненням до анімізму є віра не лише в духів, а й в розлиту повсюдно невидиму силу, яка може концентруватися в людей, тварин чи предметах. Термін «мана» запозичений з мов народів Океанії, де він означає «сила, енергія» – це своєрідна містична потенція, яка ніби пронизує світ. Примітивна людина, за Мареттом, відчуває благоговійний трепет перед деякими місцями, істотами або особами саме через присутність у них мани. Наприклад, успіх мисливця чи вождя міг пояснюватися тим, що він має більше мани. Це не персоніфікований дух, а радше сакральна сила без обличчя, що діє то на добро, то на зло. Дослідник М. Херсковіц порівняв поняття мани з електрикою: воно так само безособове, але може накопичуватися і передаватися, виявляючись у надзвичайних подіях або здібностях людей. У багатьох племенах Океанії віра в ману тісно пов’язана з соціальним статусом – вважалося, що вождь володіє великим зарядом цієї священної сили, тому підлеглі мусять дотримуватися табу, аби випадково не викликати небезпечну енергію. Концепція мани/манізму важлива тим, що показує: релігійне мислення могло виникати не лише через уособлення природи (анімізм), а й через усвідомлення загадкової сили, яка лежить за межами видимого світу.
20.03.202514:21
Машинка продовжує ремонтуватись, а я продовжу публікацію про неймовірні жахи середньовіччя, а саме про знаряддя тортур та приниження людської гідності. Вчора ми розібрались з «Залізною Дівою», а сьогодні на черзі наступний герой кіно, книжок та страшних історій - «Пояс вірності».
Так, ви правильно здогадались, це теж вигадки. Цей міф народився не раніше XVI-XVII століття і розвинувся у XIX столітті, коли з’явилися перші «музейні експонати» цих пристроїв. Саме тоді були виготовлені більшість металевих конструкцій, які нині можна побачити у колекціях «історичних музеїв». У Середньовіччі жоден здоровий чоловік не додумався б закувати дружину в залізо перед тим, як вирушити у Хрестовий похід – хоча б тому, що від тривалого носіння такий пристрій спричинив би смертельні інфекції. Найдавніше зображення чогось, схожого на пояс вірності, з’являється у трактаті Конрада Кайзера «Bellifortis» (1405). Проте це не середньовічний інструктаж із контролю жіночої вірності, а сатира – автор, описуючи цей пристрій, натякає, що чоловіки, які бояться зрад, радше мають зосередитися на полі бою, а не на своїх дружинах.
У 1889 році у Відні німецький історик Альберт Дюррер зробив псевдонаукове відкриття, оголосивши, що знайшов у старих замках та музеях справжні середньовічні «пояси вірності». Проте згодом з’ясувалося, що більшість цих пристроїв були виготовлені у XVIII-XIX століттях – і не для того, щоб захищати жіночу честь, а для медичних цілей: у деяких лікарнях та монастирях їх використовували для запобігання мастурбації у «неспокійних» пацієнтів.
Міф про «пояси вірності» чудово вписується у давню традицію розповідей про жорстокі покарання за подружню зраду. У римській літературі таких історій чимало. Наприклад, Светоній розповідає, як імператор Август змушував подружніх зрадників страждати від прилюдного сорому, а Овідій у «Метаморфозах» описує, як Венера покарала Марса і Вулкану, закувавши їх у золоту пастку:
І хоча подібні історії про контроль жіночої (та й чоловічої) вірності завжди існували, реальних
археологічних підтверджень використання середньовічних «поясів вірності» немає.
Якось так.
Ну і нагадаю що ви завжди можете підтримати мене - реквізити в закріпленій публікації. Враховуючи ремонт що затягнувся, буде дуже доречно і дуже допоможе. Дякую.
Так, ви правильно здогадались, це теж вигадки. Цей міф народився не раніше XVI-XVII століття і розвинувся у XIX столітті, коли з’явилися перші «музейні експонати» цих пристроїв. Саме тоді були виготовлені більшість металевих конструкцій, які нині можна побачити у колекціях «історичних музеїв». У Середньовіччі жоден здоровий чоловік не додумався б закувати дружину в залізо перед тим, як вирушити у Хрестовий похід – хоча б тому, що від тривалого носіння такий пристрій спричинив би смертельні інфекції. Найдавніше зображення чогось, схожого на пояс вірності, з’являється у трактаті Конрада Кайзера «Bellifortis» (1405). Проте це не середньовічний інструктаж із контролю жіночої вірності, а сатира – автор, описуючи цей пристрій, натякає, що чоловіки, які бояться зрад, радше мають зосередитися на полі бою, а не на своїх дружинах.
У 1889 році у Відні німецький історик Альберт Дюррер зробив псевдонаукове відкриття, оголосивши, що знайшов у старих замках та музеях справжні середньовічні «пояси вірності». Проте згодом з’ясувалося, що більшість цих пристроїв були виготовлені у XVIII-XIX століттях – і не для того, щоб захищати жіночу честь, а для медичних цілей: у деяких лікарнях та монастирях їх використовували для запобігання мастурбації у «неспокійних» пацієнтів.
Міф про «пояси вірності» чудово вписується у давню традицію розповідей про жорстокі покарання за подружню зраду. У римській літературі таких історій чимало. Наприклад, Светоній розповідає, як імператор Август змушував подружніх зрадників страждати від прилюдного сорому, а Овідій у «Метаморфозах» описує, як Венера покарала Марса і Вулкану, закувавши їх у золоту пастку:
«Залізні путами руки їхні скувала вона, так що не могли вони ні сховатися, ні втекти» (Овідій, «Метаморфози», IV.180).
І хоча подібні історії про контроль жіночої (та й чоловічої) вірності завжди існували, реальних
археологічних підтверджень використання середньовічних «поясів вірності» немає.
Якось так.
Ну і нагадаю що ви завжди можете підтримати мене - реквізити в закріпленій публікації. Враховуючи ремонт що затягнувся, буде дуже доречно і дуже допоможе. Дякую.
08.04.202507:43
Мати стару машину - постійно мати пригоди.
Вирішив питання з свічками і катушкаою, почався сезон дощів, і вилізла нова проблема. Запаркована, вимкнена і замкнута машина, через деякий час сама включає протитуманки. При тому що ричаг стоїть в положені вимкнуто. Далі через деякий час вона починає безперестану вити гудком. Скидай клему, залишаєш до ранку, бо під дощем серед ночі розбиратись не варіант, зранку накидаєш клему - і ніби нічого і не було, все працює штатано, все нормально.
Я розумію що це якось повʼязано з вологістю, я розумію шо ток знаходить якісь окремі обхідні шляхи, але бляха, як, які, нахуя? Короче пригоди з сотим крузаком продовжуються.
Вирішив питання з свічками і катушкаою, почався сезон дощів, і вилізла нова проблема. Запаркована, вимкнена і замкнута машина, через деякий час сама включає протитуманки. При тому що ричаг стоїть в положені вимкнуто. Далі через деякий час вона починає безперестану вити гудком. Скидай клему, залишаєш до ранку, бо під дощем серед ночі розбиратись не варіант, зранку накидаєш клему - і ніби нічого і не було, все працює штатано, все нормально.
Я розумію що це якось повʼязано з вологістю, я розумію шо ток знаходить якісь окремі обхідні шляхи, але бляха, як, які, нахуя? Короче пригоди з сотим крузаком продовжуються.
05.04.202518:56
Залишилась остання частина циклу публікацій про історію та розвиток релігії. Але вона буде нетиповою для цього каналу, бо вона буде про сьогодення і трошки про майбутнє. Завтра опублікую, потерпіть ще трохи, і далі знову повернемось до більш простих речей.
05.04.202513:54
Доброго дня!
02.04.202513:06
Продовжимо розбирати розвиток релігії, і сьогодні у нас Тотемізм і шаманізм. Якщо анімізм і магія могли бути досить індивідуальними (кожен мисливець мав свої амулети, кожна сім’я — своїх духів-предків), то тотемічні вірування і шаманські практики об’єднували громаду навколо спільних священних символів і обрядів.
Тотемізм – це система вірувань, за якою певна соціальна група (рід, клан) вважає себе пов’язаною родинними узами з якимось видом тварини, рослини чи іншим об’єктом природи – тотемом. Тотем сприймається як пращур або покровитель даної спільноти, його зображення чи символ є святинею, а заповіді і табу, пов’язані з тотемом, регулюють життя групи. Наприклад, якщо плем’я має тотем ведмедя, його члени можуть вірити, що ведмідь – їхній далекий предок і духовний захисник; їм заборонено полювати на ведмедя чи споживати його м’ясо, або ж навпаки – вони проводять ритуали, вдягнувшись ведмежими шкурами, аби вшанувати прапредка. Французький соціолог Еміль Дюркгейм на початку XX ст. вбачав у тотемізмі одну з найперших форм релігії, в якій суспільство фактично обожнює само себе у символічній формі. Дюркгейм стверджував, що священний статус тотему походить від колективних емоцій племені: під час спільних ритуалів люди відчувають піднесення і єдність, проектуючи ці переживання назовні – на емблему тотема. Тому тотемічна тварина чи рослина набуває ореолу святості не сама по собі, а як уособлення колективної свідомості роду. Іншими словами, тотем є матеріальним носієм тієї самої мани або «життєвої сили» групи, але ця сила усвідомлюється вже як сила єдності клану. Звідси зрозуміло, чому порушення тотемних табу (наприклад, убивство тотемної тварини) вважалося тяжким злочином – воно загрожувало самому духові спільноти. Тотемізм не лише встановлював сакральний зв’язок між людьми і природою, але й формував моральні норми та звичаї: спільне походження від тотема означало братерство всередині племені та вирізняло його від інших. Таким чином, через тотемізм релігія вперше стає суспільною інституцією, що скріплює групу символом віри.
Поряд із тотемічними віруваннями розвивається і феномен шаманізму – особливої форми релігійної практики, пов’язаної з посередництвом між видимим і невидимим світами. Шаманізм передбачає наявність у громаді спеціаліста – шамана, котрий здатний увійти в транс або стан зміненої свідомості, щоб здійснити подорож у світ духів і потойбіччя. Під час таких трансових сеансів (через ритуальні танці, бубон, співи, іноді вживання психотропних рослин) шаман нібито спілкується з духами предків, природних стихій чи тварин, дізнається причини негараздів (хвороб, невдач) і випрошує у духів допомогу – зцілення, дощ, удачу в полюванні. Шаман виконує роль лікаря, провидця і духовного провідника: він лікує хворих, визначає місце для кочування, проводить душі померлих у потойбічний світ. На відміну від рядових членів племені, шаман володіє особливими знаннями та техніками екстазу (у перекладі з грецької ekstasis – «вихід із себе»).
Шаманізм був (і подекуди залишається) поширеним на всіх континентах. Попри розмаїття культур, шаманські практики мають спільні риси – віра в багатошаровий всесвіт (нижній, середній, верхній світи), дерево життя чи гору як вісь між світами, духів-помічників шамана, магічний політ душі тощо. Важливо, що шаманізм обʼєднує магію та релігію: шаман одночасно і маг-чарівник (він «володіє» духами, наказує їм), і жрець, який служить вищим силам. У первісному суспільстві це один з перших прикладів розподілу ролей – виділення окремої постаті духовного авторитета, предтеча майбутніх жреців, пророків, священників.
Соціалізація сакрального досвіду, що відбулася через тотемізм і шаманізм, кардинально змінила характер релігії. Вірування перестають бути лише особистими поясненнями світу, вони стають надбанням усієї спільноти, оформлюються у традицію, яка передається поколіннями. Тотемічний культ закріпив колективну ідентичність через спільний сакральний символ, а шаман об’єднав людей спільними ритуалами зцілення та спілкування з духами.
Тотемізм – це система вірувань, за якою певна соціальна група (рід, клан) вважає себе пов’язаною родинними узами з якимось видом тварини, рослини чи іншим об’єктом природи – тотемом. Тотем сприймається як пращур або покровитель даної спільноти, його зображення чи символ є святинею, а заповіді і табу, пов’язані з тотемом, регулюють життя групи. Наприклад, якщо плем’я має тотем ведмедя, його члени можуть вірити, що ведмідь – їхній далекий предок і духовний захисник; їм заборонено полювати на ведмедя чи споживати його м’ясо, або ж навпаки – вони проводять ритуали, вдягнувшись ведмежими шкурами, аби вшанувати прапредка. Французький соціолог Еміль Дюркгейм на початку XX ст. вбачав у тотемізмі одну з найперших форм релігії, в якій суспільство фактично обожнює само себе у символічній формі. Дюркгейм стверджував, що священний статус тотему походить від колективних емоцій племені: під час спільних ритуалів люди відчувають піднесення і єдність, проектуючи ці переживання назовні – на емблему тотема. Тому тотемічна тварина чи рослина набуває ореолу святості не сама по собі, а як уособлення колективної свідомості роду. Іншими словами, тотем є матеріальним носієм тієї самої мани або «життєвої сили» групи, але ця сила усвідомлюється вже як сила єдності клану. Звідси зрозуміло, чому порушення тотемних табу (наприклад, убивство тотемної тварини) вважалося тяжким злочином – воно загрожувало самому духові спільноти. Тотемізм не лише встановлював сакральний зв’язок між людьми і природою, але й формував моральні норми та звичаї: спільне походження від тотема означало братерство всередині племені та вирізняло його від інших. Таким чином, через тотемізм релігія вперше стає суспільною інституцією, що скріплює групу символом віри.
Поряд із тотемічними віруваннями розвивається і феномен шаманізму – особливої форми релігійної практики, пов’язаної з посередництвом між видимим і невидимим світами. Шаманізм передбачає наявність у громаді спеціаліста – шамана, котрий здатний увійти в транс або стан зміненої свідомості, щоб здійснити подорож у світ духів і потойбіччя. Під час таких трансових сеансів (через ритуальні танці, бубон, співи, іноді вживання психотропних рослин) шаман нібито спілкується з духами предків, природних стихій чи тварин, дізнається причини негараздів (хвороб, невдач) і випрошує у духів допомогу – зцілення, дощ, удачу в полюванні. Шаман виконує роль лікаря, провидця і духовного провідника: він лікує хворих, визначає місце для кочування, проводить душі померлих у потойбічний світ. На відміну від рядових членів племені, шаман володіє особливими знаннями та техніками екстазу (у перекладі з грецької ekstasis – «вихід із себе»).
Шаманізм був (і подекуди залишається) поширеним на всіх континентах. Попри розмаїття культур, шаманські практики мають спільні риси – віра в багатошаровий всесвіт (нижній, середній, верхній світи), дерево життя чи гору як вісь між світами, духів-помічників шамана, магічний політ душі тощо. Важливо, що шаманізм обʼєднує магію та релігію: шаман одночасно і маг-чарівник (він «володіє» духами, наказує їм), і жрець, який служить вищим силам. У первісному суспільстві це один з перших прикладів розподілу ролей – виділення окремої постаті духовного авторитета, предтеча майбутніх жреців, пророків, священників.
Соціалізація сакрального досвіду, що відбулася через тотемізм і шаманізм, кардинально змінила характер релігії. Вірування перестають бути лише особистими поясненнями світу, вони стають надбанням усієї спільноти, оформлюються у традицію, яка передається поколіннями. Тотемічний культ закріпив колективну ідентичність через спільний сакральний символ, а шаман об’єднав людей спільними ритуалами зцілення та спілкування з духами.
31.03.202506:19
Нарешті, центральним елементом протоформ вірувань виступає анімізм – віра в духів і душі, якими нібито наділені всі речі і живі істоти. Термін «анімізм» увів британський антрополог Едвард Тайлор у праці «Первісна культура» (1871) для позначення найпростішої форми релігії – віри в існування духовних істот. Тайлор вважав, що анімізм став першим кроком людства до релігійного осмислення світу, народившись із спроб зрозуміти феномени життя і смерті, сновидіння, і подібні явища. Первісна людина, спостерігаючи, як тіло помирає, але уві сні померлі родичі «продовжують жити», робила висновок про наявність душі – невидимого двійника, що покидає тіло. Звідси виникла віра, що не лише люди, а й тварини, рослини, гори, річки та навіть явища (вітер, грім) мають свою душу чи дух. Анімізм сформував цілісний одухотворений світогляд: ліс сприймався населеним безліччю духів, кожен струмок – це дух води, у звірів – покровителі або пращури племені тощо. Ця віра вкладала сенс у кожну подію – хвороба пояснювалась злим духом, удача на ловах – допомогою духу тварини або предка. Анімізм пронизує культури багатьох корінних народів і досі: зокрема, в шаманських традиціях Сибіру чи в анімістичних культах Африки та Океанії відлунюють ті самі стародавні уявлення, що «всі речі сповнені духів». Деякі дослідники навіть вважають, що анімізм – “основа всіх релігійних думок” , настільки він універсальний і глибинний.
На завершення розгляду протоформ слід зазначити, що в реальному житті ранніх суспільств магія, фетишизм, манізм та анімізм існували не ізольовано, а перепліталися між собою. Первісний мисливець міг носити фетиш-амулет (фетишизм), одночасно звертатися до духу покійного діда перед полюванням (анімізм/манізм) і виконувати магічний обряд для вдалого полювання. Всі ці вірування виконували важливі функції – давали відчуття контролю над небезпечною і незбагненною природою, пояснювали загадкові явища (смерть, сни, стихії) та забезпечували психологічну підтримку. Протоформи вірувань стали підґрунтям для наступних етапів релігійної еволюції: на їх основі виникли перші колективні культи та міфи. Рушійною силою розвитку було ускладнення соціального життя та мислення людини – поступово хаотичний набір духів і магій структурується, виникають спільні для племені символи сакрального, формується прототип релігійних інституцій. Цей перехід від індивідуально-магічного досвіду до колективної релігії став наступною віхою історії вірувань.
Як завжди, для бажаючих підтримати реквізити в закріпленому повідомлені. Дякую, ваша підтримка важлива.
На завершення розгляду протоформ слід зазначити, що в реальному житті ранніх суспільств магія, фетишизм, манізм та анімізм існували не ізольовано, а перепліталися між собою. Первісний мисливець міг носити фетиш-амулет (фетишизм), одночасно звертатися до духу покійного діда перед полюванням (анімізм/манізм) і виконувати магічний обряд для вдалого полювання. Всі ці вірування виконували важливі функції – давали відчуття контролю над небезпечною і незбагненною природою, пояснювали загадкові явища (смерть, сни, стихії) та забезпечували психологічну підтримку. Протоформи вірувань стали підґрунтям для наступних етапів релігійної еволюції: на їх основі виникли перші колективні культи та міфи. Рушійною силою розвитку було ускладнення соціального життя та мислення людини – поступово хаотичний набір духів і магій структурується, виникають спільні для племені символи сакрального, формується прототип релігійних інституцій. Цей перехід від індивідуально-магічного досвіду до колективної релігії став наступною віхою історії вірувань.
Як завжди, для бажаючих підтримати реквізити в закріпленому повідомлені. Дякую, ваша підтримка важлива.
19.03.202514:55
Оскільки машину зараз збирають на СТО, і час від часу мені приходять рахунки за неї, то давайте поговоримо про тортури. І почнемо з самого популярного в кіно знаряддя - Залізної Діви.
Перше, що вам треба знати, — «Залізні діви» є історичним міфом, вигаданим у XIX столітті. Вони чудово відповідали смакам вікторіанської публіки, яка, попри ханжество, моралізаторство та любов до солодкавих образів, захоплювалася скандальними жахіттями і мала приховану схильність до садомазохістських сюжетів. Саме в цей період були створені більшість псевдосередньовічних знарядь тортур, що нині можна побачити у «музеях інквізиції» або на ілюстраціях тих часів.
Залізна діва, або як люблять писати «Залізна діва з Нюрнберга» вперше була описана в 1793 році німецьким антикваром Йоганном Філіпом Зігелем. Він стверджував, що така конструкція існувала в Нюрнберзі в XVI столітті, але жодних доказів не наводив. Пізніше, у XIX столітті, цей міф підхопили і розвинули різні автори, а знаряддя стали виставляти у приватних колекціях та музеях.
Натхнення для образу «середньовічної залізної діви» цілком могли черпати з античних описів тортур. Наприклад, Полібій, описуючи методи правління спартанського тирана Набіса, розповідає про статую його дружини Апеґи – дерев’яну фігуру, усередині якої ховались гострі леза:
Щось схоже можна знайти й у легенді про страту римського полководця Марка Атілія Регула. Після його поразки у Першій Пунічній війні карфагеняни, за деякими свідченнями, стратили його, помістивши у тісну дерев’яну бочку, зсередини усіяною цвяхами. Ось як це описує Цицерон:
Звісно, всі ці описи мають більше спільного з літературною традицією, ніж із реальністю. Проте вони цілком могли надихнути творців пізніх легенд про середньовічні тортури. Щодо самих «Залізних дів» – їх не знайдено в жодному середньовічному джерелі. Перше повідомлення про подібний пристрій з’являється лише у XVIII столітті, і навіть тоді воно має всі ознаки містифікації. Більше того, аналогічна доля спіткала й низку інших знарядь тортур, які тепер вважають вигаданими. Ось така історія.
Також нагадаю що ви завжди можете мені допомогти в ремонтах - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
Перше, що вам треба знати, — «Залізні діви» є історичним міфом, вигаданим у XIX столітті. Вони чудово відповідали смакам вікторіанської публіки, яка, попри ханжество, моралізаторство та любов до солодкавих образів, захоплювалася скандальними жахіттями і мала приховану схильність до садомазохістських сюжетів. Саме в цей період були створені більшість псевдосередньовічних знарядь тортур, що нині можна побачити у «музеях інквізиції» або на ілюстраціях тих часів.
Залізна діва, або як люблять писати «Залізна діва з Нюрнберга» вперше була описана в 1793 році німецьким антикваром Йоганном Філіпом Зігелем. Він стверджував, що така конструкція існувала в Нюрнберзі в XVI столітті, але жодних доказів не наводив. Пізніше, у XIX столітті, цей міф підхопили і розвинули різні автори, а знаряддя стали виставляти у приватних колекціях та музеях.
Натхнення для образу «середньовічної залізної діви» цілком могли черпати з античних описів тортур. Наприклад, Полібій, описуючи методи правління спартанського тирана Набіса, розповідає про статую його дружини Апеґи – дерев’яну фігуру, усередині якої ховались гострі леза:
«Але ця статуя, замість рук, мала рухомі ланцюги, а під її одягом ховалися залізні шипи та леза. І коли когось приводили до Набіса, він наказував обійняти його дружину, поки з тіла жертви не виходив дух» (Полібій, «Історія», XIII.7).
Щось схоже можна знайти й у легенді про страту римського полководця Марка Атілія Регула. Після його поразки у Першій Пунічній війні карфагеняни, за деякими свідченнями, стратили його, помістивши у тісну дерев’яну бочку, зсередини усіяною цвяхами. Ось як це описує Цицерон:
«Його примусили залишатися у скрині, де кожен рух роздирав його тіло залізом» (Цицерон, «De Officiis» I.13).
Звісно, всі ці описи мають більше спільного з літературною традицією, ніж із реальністю. Проте вони цілком могли надихнути творців пізніх легенд про середньовічні тортури. Щодо самих «Залізних дів» – їх не знайдено в жодному середньовічному джерелі. Перше повідомлення про подібний пристрій з’являється лише у XVIII столітті, і навіть тоді воно має всі ознаки містифікації. Більше того, аналогічна доля спіткала й низку інших знарядь тортур, які тепер вважають вигаданими. Ось така історія.
Також нагадаю що ви завжди можете мені допомогти в ремонтах - реквізити в закріпленій публікації. Дякую.
07.04.202516:14
Ще одна категорія – численні нові релігійні рухи секти: від відносно невинних духовних громад (як-от рух Харе Крішна, саєнтологія, бахаїзм, Церква Об’єднання) до небезпечних деструктивних культів (на кшталт секти Джима Джонса або секти «Аум Сінрікьо», відомої терористичним актом в токійському метро). Виникають також езотеричні школи, культові громади навколо харизматичних лідерів-гуру, які пропонують нове одкровення чи таємне знання. Спільним знаменником цих явищ є експериментування з сакральним поза рамками традиційних церков.
Варто відзначити, що в останні десятиліття говорять про феномен постсекулярного суспільства. Соціологи (приміром, Юрген Габермас) зауважують: попри прогнозоване секуляризацією повне відмирання релігії, ми спостерігаємо «повернення сакрального» в нових формах. Традиційні церкви десь скорочуються, але десь переживають підйом (відродження релігійності в посткомуністичних країнах, зростання ісламу в світі). Одночасно нові духовні практики – йога, медитація, паломництва, різноманітні гуртки духовного розвитку – стають масовими серед цілком світського населення. Люди в розвинених країнах дедалі частіше називають себе «духовними, але не релігійними», формуючи індивідуальні мозаїки вірувань. Це свідчить, що потреба у священному нікуди не зникла; просто вона перестала задовольнятися виключно через інституційну релігію. Сакральне розсіюється в культурі: хтось знаходить його в мистецтві або музиці, хтось – у патріотичній самопожертві, хтось – у злитті з природою під час еко-ритуалів, хтось – у досвідах з психоделічними речовинами, які дають відчуття «божественного». Сучасна наука про свідомість і космос теж іноді межує з містикою, продукуючи ідеї про єдність Всесвіту, інформаційне поле тощо, які резонують з давніми духовними інтуїціями.
Таким чином, у секулярну й постсекулярну добу відбулася трансформація сакрального: від чітко окреслених догматичних систем – до гнучких, індивідуалізованих, часто тимчасових вірувань. Традиційні релігійні уявлення або раціоналізуються (стають більш поміркованими, символічно інтерпретованими), або радикалізуються в ізоляції (фундаменталістські рухи як реакція на модерн), або перетікають у нові русла – політичні, культурні, особистісні. Людство увійшло в фазу, де духовний пошук став справою особистого вибору а не лише спадкування віри предків. Водночас це пошук все тієї ж сакральної глибини буття, що хвилювала і печерну людину, і середньовічного монаха – тільки способи і мова цього пошуку змінилися. Тому сучасні новітні вірування – від наукового космізму до неошаманізму – слід бачити як черговий виток давнього процесу еволюції релігійних уявлень, а не як щось зовсім якісно нове. В них продовжують жити архетипи і потреби, притаманні людській природі: шукати сенс, відчувати причетність до чогось більшого, ніж індивідуальне життя, долати страх смерті через віру в вищу реальність. Просто тепер ці потреби задовольняються у плюралістичний спосіб, часто поза рамками інституційного «Великого Бога».
Історія розвитку релігійних уявлень – це грандіозна панорама, що охоплює десятки тисячоліть людського буття. І цей цикл спробував хоч і дуже спрощено, але показати, як від простих і несистематичних вірувань первісної людини поступово вибудовувалися складні духовні системи, а відтак відбувалася їх деконструкція і перетворення в сучасну добу. У ранніх мисливців і збирачів зароджується сакральне бачення світу: анімізм оживляє природу духами, магія дає ілюзію контролю, фетишизм і манізм матеріалізують невидиму силу в предметах і пращурах. Далі, в племінних суспільствах, релігійність стає справою колективу: тотем сполучає людей і природу узами священного родства, шаман об’єднує громаду спільним ритуальним досвідом. Зароджується соціальна функція релігії – вона гуртує і надає спільної мети.
Наступний великий крок – цивілізаційні релігії стародавнього світу. Політеїзм множить образи божественного, створюючи цілі пантеони, і через міфи впорядковує хаос у зрозумілу картину – космос, де боги встановлюють закон світобудови.
Варто відзначити, що в останні десятиліття говорять про феномен постсекулярного суспільства. Соціологи (приміром, Юрген Габермас) зауважують: попри прогнозоване секуляризацією повне відмирання релігії, ми спостерігаємо «повернення сакрального» в нових формах. Традиційні церкви десь скорочуються, але десь переживають підйом (відродження релігійності в посткомуністичних країнах, зростання ісламу в світі). Одночасно нові духовні практики – йога, медитація, паломництва, різноманітні гуртки духовного розвитку – стають масовими серед цілком світського населення. Люди в розвинених країнах дедалі частіше називають себе «духовними, але не релігійними», формуючи індивідуальні мозаїки вірувань. Це свідчить, що потреба у священному нікуди не зникла; просто вона перестала задовольнятися виключно через інституційну релігію. Сакральне розсіюється в культурі: хтось знаходить його в мистецтві або музиці, хтось – у патріотичній самопожертві, хтось – у злитті з природою під час еко-ритуалів, хтось – у досвідах з психоделічними речовинами, які дають відчуття «божественного». Сучасна наука про свідомість і космос теж іноді межує з містикою, продукуючи ідеї про єдність Всесвіту, інформаційне поле тощо, які резонують з давніми духовними інтуїціями.
Таким чином, у секулярну й постсекулярну добу відбулася трансформація сакрального: від чітко окреслених догматичних систем – до гнучких, індивідуалізованих, часто тимчасових вірувань. Традиційні релігійні уявлення або раціоналізуються (стають більш поміркованими, символічно інтерпретованими), або радикалізуються в ізоляції (фундаменталістські рухи як реакція на модерн), або перетікають у нові русла – політичні, культурні, особистісні. Людство увійшло в фазу, де духовний пошук став справою особистого вибору а не лише спадкування віри предків. Водночас це пошук все тієї ж сакральної глибини буття, що хвилювала і печерну людину, і середньовічного монаха – тільки способи і мова цього пошуку змінилися. Тому сучасні новітні вірування – від наукового космізму до неошаманізму – слід бачити як черговий виток давнього процесу еволюції релігійних уявлень, а не як щось зовсім якісно нове. В них продовжують жити архетипи і потреби, притаманні людській природі: шукати сенс, відчувати причетність до чогось більшого, ніж індивідуальне життя, долати страх смерті через віру в вищу реальність. Просто тепер ці потреби задовольняються у плюралістичний спосіб, часто поза рамками інституційного «Великого Бога».
Історія розвитку релігійних уявлень – це грандіозна панорама, що охоплює десятки тисячоліть людського буття. І цей цикл спробував хоч і дуже спрощено, але показати, як від простих і несистематичних вірувань первісної людини поступово вибудовувалися складні духовні системи, а відтак відбувалася їх деконструкція і перетворення в сучасну добу. У ранніх мисливців і збирачів зароджується сакральне бачення світу: анімізм оживляє природу духами, магія дає ілюзію контролю, фетишизм і манізм матеріалізують невидиму силу в предметах і пращурах. Далі, в племінних суспільствах, релігійність стає справою колективу: тотем сполучає людей і природу узами священного родства, шаман об’єднує громаду спільним ритуальним досвідом. Зароджується соціальна функція релігії – вона гуртує і надає спільної мети.
Наступний великий крок – цивілізаційні релігії стародавнього світу. Політеїзм множить образи божественного, створюючи цілі пантеони, і через міфи впорядковує хаос у зрозумілу картину – космос, де боги встановлюють закон світобудови.
05.04.202517:49
Ну і розглянемо справжню причину виходу на сушу
03.04.202518:35
Проміжний результат циклу публікацій про розвиток релігії:
Від писалось 6 людей.
Та, й таке.
Від писалось 6 людей.
Та, й таке.
02.04.202513:06
Релігія почала виконувати виразну соціальну функцію: забезпечувати згуртованість, передавати знання, підтримувати порядок через систему табу і звичаїв.
Одночасно ускладнюється і сам світ надприродного: пантеон духів стає більш організованим (є духи роду, духи природи, з якими «працює» шаман), з’являються перші міфологічні сюжети про тотемних предків, про походження племені. Ці міфи поки що локальні, прив’язані до конкретного роду чи місцевості. Але вони вже задають структуру, яка в подальшому дозволить сформувати більш універсальні, міфологічні релігії. Підсумовуючи, тотемізм і шаманізм можна розглядати як перехідний етап від розрізнених анімістичних вірувань до цілісного релігійного світогляду племені. Наступним кроком на цьому шляху стане розширення масштабів релігії – від общинного до цивілізаційного, коли виникнуть багаті пантеони богів і розгорнуті міфології великих культур.
Хочу окремо подякувати вам що цікавитесь історією. Бо саме розуміння розвитку та причинно-наслідкових зв’язків і дає розуміння майбутнього.
Також, якщо ви хочете підтримати мене - реквізити в закріпленій публікації. Ваша допомога важлива, дякую.
Одночасно ускладнюється і сам світ надприродного: пантеон духів стає більш організованим (є духи роду, духи природи, з якими «працює» шаман), з’являються перші міфологічні сюжети про тотемних предків, про походження племені. Ці міфи поки що локальні, прив’язані до конкретного роду чи місцевості. Але вони вже задають структуру, яка в подальшому дозволить сформувати більш універсальні, міфологічні релігії. Підсумовуючи, тотемізм і шаманізм можна розглядати як перехідний етап від розрізнених анімістичних вірувань до цілісного релігійного світогляду племені. Наступним кроком на цьому шляху стане розширення масштабів релігії – від общинного до цивілізаційного, коли виникнуть багаті пантеони богів і розгорнуті міфології великих культур.
Хочу окремо подякувати вам що цікавитесь історією. Бо саме розуміння розвитку та причинно-наслідкових зв’язків і дає розуміння майбутнього.
Також, якщо ви хочете підтримати мене - реквізити в закріпленій публікації. Ваша допомога важлива, дякую.
26.03.202519:15
Мозаїка з майстерні Кушніра в Помпеї - Епоха Августа (30 р. до н. е. - 14 р. н. е.), зберігається в Неаполі, Національний музей археології.
libella - інструмент муляра, врівноважений Багатством (скіпетр і пурпуровий плащ) та Бідністю (сума жебрака та палиця). Підвішений вантаж, череп, це Смерть, яка врівноважує все і яка своїм падінням легко злякає метелика, Душу, що сидить на колесі Фортуни, яке, до речі, теж може повернутися і розчавити її.
Хорошого вечора всім.
libella - інструмент муляра, врівноважений Багатством (скіпетр і пурпуровий плащ) та Бідністю (сума жебрака та палиця). Підвішений вантаж, череп, це Смерть, яка врівноважує все і яка своїм падінням легко злякає метелика, Душу, що сидить на колесі Фортуни, яке, до речі, теж може повернутися і розчавити її.
Хорошого вечора всім.
18.03.202513:56
Американська служба доставки UPS викинула скам'янілості віком 380 мільйонів років через борг Університету Вільяма Патерсона, повідомляє NBC
Палеонтолог Мартін Беккер подав до суду на Університет Вільяма Патерсона, в якому працює: у позові вчений стверджує, що близько 80% його колекції морських скам'янілостей девонського періоду опинилося на звалищі через недбалість поштового відділення університету.
Беккер витратив «сотні й сотні годин», збираючи скам’янілості морських безхребетних девонського віку в районі Хай-Маунтін у Вейні, штат Нью-Джерсі, йдеться в позові.
Беккер розповів, що запакував приблизно 200 скам'янілостей у 19 окремих ящиків, вагою від 9 до 30 кілограмів і відправив до університету, щоб заклад потім доставив їх колезі вченого у Флориді, з яким він збирався написати монографію. Пізніше цей колега повідомив, що скам'янілості не прибули.
З'ясувалося, що голова поштового відділення університету передав вантаж у службу доставки UPS, але вона затримала посилку, оскільки університет не сплатив потрібні квитанції, і рахунок анулювали. Потім «посилки були викинуті на невідоме сміттєзвалище десь у Нешвіллі, штат Теннессі, або в його околицях», йдеться в позові.
Палеонтолог Мартін Беккер подав до суду на Університет Вільяма Патерсона, в якому працює: у позові вчений стверджує, що близько 80% його колекції морських скам'янілостей девонського періоду опинилося на звалищі через недбалість поштового відділення університету.
Беккер витратив «сотні й сотні годин», збираючи скам’янілості морських безхребетних девонського віку в районі Хай-Маунтін у Вейні, штат Нью-Джерсі, йдеться в позові.
Беккер розповів, що запакував приблизно 200 скам'янілостей у 19 окремих ящиків, вагою від 9 до 30 кілограмів і відправив до університету, щоб заклад потім доставив їх колезі вченого у Флориді, з яким він збирався написати монографію. Пізніше цей колега повідомив, що скам'янілості не прибули.
З'ясувалося, що голова поштового відділення університету передав вантаж у службу доставки UPS, але вона затримала посилку, оскільки університет не сплатив потрібні квитанції, і рахунок анулювали. Потім «посилки були викинуті на невідоме сміттєзвалище десь у Нешвіллі, штат Теннессі, або в його околицях», йдеться в позові.
07.04.202516:14
Релігія проникає в усі аспекти життя цивілізацій: від державності (божественні царі) до мистецтва і моралі. Але політеїстичний світогляд все ще прив’язаний до конкретних народів і місць, він недостатньо універсальний. Тому з часом визріває ідея єдиного Бога і єдиної істини. Монотеїстичні релігії приносять із собою осмислення єдності людства під верховенством Творця, виробляють високі етичні імперативи. Релігійна свідомість поглиблюється: окрім обряду, акцент переходить на віру, почуття, особисті взаємини людини і Бога. У світових релігіях накопичується величезний шар духовної культури – теологія, містицизм, богослужбова традиція, які формували людські спільноти протягом понад двох тисячоліть.
Здобутки і напруження цієї духовної епохи привели до народження секулярної сучасності. Раціоналізм і наука кинули виклик релігійним монополіям на істину. Відбулося переосмислення сакрального: багато його функцій перебрала на себе світська сфера (мораль – на філософію, пояснення природи – на науку, управління смислами – на ідеології). Та водночас духовний пошук не зник – він лише трансформувався. XX–XXI століття явили нам яскравий калейдоскоп нових вірувань і фанатичних квазірелігійних рухів, повернення до давніх культів і створення зовсім нових синтезів. Людина постмодерну, озброєна всім багажем попередніх епох, фактично конструює свій духовний шлях індивідуально, нерідко еклектично поєднуючи елементи різних традицій.
Отже, шлях релігійних уявлень – це еволюція і одночасно колообіг. Еволюція – бо зростала складність і рефлексивність віри, розширювався горизонт (від духа дерева – до Бога всього буття, від племені – до вселюдської спільноти). Колообіг – бо багато мотивів повертаються на новому рівні: сучасні люди, розчарувавшись у холодному раціоналізмі, знову шукають «магії» в житті; глобальний гуманізм відроджує міф про єдність землян, схожий на архаїчні тотеми єдності, тільки тепер у масштабі планети. Релігія, попри всі зміни, залишається невід’ємною частиною людської культури, лише її форми стають іншими. Від шаманського бубна до готичного собору, від жертвоприношення Зевсу до медитації у буддійському монастирі – всюди людина намагається встановити зв’язок із сакральним виміром. Історія цих прагнень – не просто каталог вірувань, а відображення самої історії людства, його страхів і надій, творчості й пізнання себе у всесвіті.
Дякую вам за те що прочитали цей цикл, який справді доволі складний для пересічної людини. Також дякую вам за підтримку - вона справді важлива.
Здобутки і напруження цієї духовної епохи привели до народження секулярної сучасності. Раціоналізм і наука кинули виклик релігійним монополіям на істину. Відбулося переосмислення сакрального: багато його функцій перебрала на себе світська сфера (мораль – на філософію, пояснення природи – на науку, управління смислами – на ідеології). Та водночас духовний пошук не зник – він лише трансформувався. XX–XXI століття явили нам яскравий калейдоскоп нових вірувань і фанатичних квазірелігійних рухів, повернення до давніх культів і створення зовсім нових синтезів. Людина постмодерну, озброєна всім багажем попередніх епох, фактично конструює свій духовний шлях індивідуально, нерідко еклектично поєднуючи елементи різних традицій.
Отже, шлях релігійних уявлень – це еволюція і одночасно колообіг. Еволюція – бо зростала складність і рефлексивність віри, розширювався горизонт (від духа дерева – до Бога всього буття, від племені – до вселюдської спільноти). Колообіг – бо багато мотивів повертаються на новому рівні: сучасні люди, розчарувавшись у холодному раціоналізмі, знову шукають «магії» в житті; глобальний гуманізм відроджує міф про єдність землян, схожий на архаїчні тотеми єдності, тільки тепер у масштабі планети. Релігія, попри всі зміни, залишається невід’ємною частиною людської культури, лише її форми стають іншими. Від шаманського бубна до готичного собору, від жертвоприношення Зевсу до медитації у буддійському монастирі – всюди людина намагається встановити зв’язок із сакральним виміром. Історія цих прагнень – не просто каталог вірувань, а відображення самої історії людства, його страхів і надій, творчості й пізнання себе у всесвіті.
Дякую вам за те що прочитали цей цикл, який справді доволі складний для пересічної людини. Також дякую вам за підтримку - вона справді важлива.
05.04.202516:37
Такі ідеї збагачували релігійний досвід, додаючи йому особистісної, екзистенційної виміри.
Окрім містики, рефлексивність релігій цього етапу проявилася у появі теології та філософії релігії. Універсальні релігії виробляють системи догматів і раціональних обґрунтувань віри. В епоху середньовіччя, наприклад, схоластика прагнула логічно і філософськи осмислити християнське одкровення. Постають питання про природу Бога (онтологічні, космологічні докази Його існування), про співвідношення віри і розуму, про проблему зла і свободи волі. Самоусвідомлення релігії зростає: віруючий тепер не просто повторює ритуали предків, а й шукає особистого розуміння істини, читає священні книги (які з’являються у світових релігіях: Веди, Біблія, Коран тощо), розмірковує над ними. Таким чином, віра стає більш внутрішньою справою совісті, а не лише традиції.
Універсалізація віри, започаткована монотеїзмом, мала і соціальні наслідки: великі релігії вийшли за етнічні межі, почали охоплювати різні народи (через місіонерство, державне насадження або культурний обмін).
Християнство після прийняття в Римській імперії перетворилось на транснаціональну релігію, іслам поширився від Іспанії до Індонезії, буддизм охопив більшу частину Азії. Світ став поділений не лише на царства, а й на релігійні простори – умми, церкви, сангхи. Це вимагало від релігій більшої концептуальної глибини і універсальності послання, щоб об’єднувати різних людей. Так з’являються ідеї про єдине людство перед Богом, про загальну етику (десять заповідей, «золоті правила» в різних релігіях), про можливість спасіння для всіх.
Резюмуючи, епоха монотеїзму і рефлексивних релігій стала переломною: релігійна свідомість перейшла від міфологічно-конкретного мислення до абстрактно-етичного і духовно-інтроспективного. Бог із персонажа міфу перетворився на трансцендентного абсолютного Духа, а від людини почало вимагатися не стільки виконання традиційних обрядів, скільки віра серця і моральна праведність. Це піднесення релігії на рівень універсальних ідей підготувало ґрунт для наступного етапу – секуляризації, тобто виходу за межі традиційної релігійності, яка відбудеться в новітні часи. Але перед тим протягом століть панівні світові релігії визначали обличчя цивілізацій, накопичували духовний досвід, що включав і зовнішню догматичну форму, і приховані містичні глибини. У сукупності монотеїстичні та рефлексивні релігії створили багату спадщину, з якої вийшов сучасний світ – з його секулярними тенденціями і новими пошуками священного.
Розумію що текст великий і доволі складний, але коротко і просто про такий значний етап соціального розвитку людства коротко не написати.
Дякую що читаєте, і дякую що підтримуєте - ваша допомога важлива.
Окрім містики, рефлексивність релігій цього етапу проявилася у появі теології та філософії релігії. Універсальні релігії виробляють системи догматів і раціональних обґрунтувань віри. В епоху середньовіччя, наприклад, схоластика прагнула логічно і філософськи осмислити християнське одкровення. Постають питання про природу Бога (онтологічні, космологічні докази Його існування), про співвідношення віри і розуму, про проблему зла і свободи волі. Самоусвідомлення релігії зростає: віруючий тепер не просто повторює ритуали предків, а й шукає особистого розуміння істини, читає священні книги (які з’являються у світових релігіях: Веди, Біблія, Коран тощо), розмірковує над ними. Таким чином, віра стає більш внутрішньою справою совісті, а не лише традиції.
Універсалізація віри, започаткована монотеїзмом, мала і соціальні наслідки: великі релігії вийшли за етнічні межі, почали охоплювати різні народи (через місіонерство, державне насадження або культурний обмін).
Християнство після прийняття в Римській імперії перетворилось на транснаціональну релігію, іслам поширився від Іспанії до Індонезії, буддизм охопив більшу частину Азії. Світ став поділений не лише на царства, а й на релігійні простори – умми, церкви, сангхи. Це вимагало від релігій більшої концептуальної глибини і універсальності послання, щоб об’єднувати різних людей. Так з’являються ідеї про єдине людство перед Богом, про загальну етику (десять заповідей, «золоті правила» в різних релігіях), про можливість спасіння для всіх.
Резюмуючи, епоха монотеїзму і рефлексивних релігій стала переломною: релігійна свідомість перейшла від міфологічно-конкретного мислення до абстрактно-етичного і духовно-інтроспективного. Бог із персонажа міфу перетворився на трансцендентного абсолютного Духа, а від людини почало вимагатися не стільки виконання традиційних обрядів, скільки віра серця і моральна праведність. Це піднесення релігії на рівень універсальних ідей підготувало ґрунт для наступного етапу – секуляризації, тобто виходу за межі традиційної релігійності, яка відбудеться в новітні часи. Але перед тим протягом століть панівні світові релігії визначали обличчя цивілізацій, накопичували духовний досвід, що включав і зовнішню догматичну форму, і приховані містичні глибини. У сукупності монотеїстичні та рефлексивні релігії створили багату спадщину, з якої вийшов сучасний світ – з його секулярними тенденціями і новими пошуками священного.
Розумію що текст великий і доволі складний, але коротко і просто про такий значний етап соціального розвитку людства коротко не написати.
Дякую що читаєте, і дякую що підтримуєте - ваша допомога важлива.
03.04.202514:11
Політеїзм і міфологічні релігії (структуроване уявлення про світ і богів)
Якщо тотемізм і шаманізм властиві племінній організації суспільства, то політеїзм – ознака ранніх державних утворень, міст-держав та імперій стародавнього світу. Політеїстичні релігії характеризуються вірою у багатьох богів, які утворюють певну ієрархію або пантеон. Практично всі традиційні релігії античності та давнього світу були політеїстичними: це і релігія Стародавнього Єгипту з її численними богами на чолі з Ра і Осірісом, і шумерсько-вавилонський пантеон (Ану, Енліль, Іштар та інші), і грецько-римські боги Олімпу, і індуїстські божества Ведичного періоду тощо. Політеїзм став природним продовженням анімістично-тотемічних уявлень, але на новому рівні: уявлення про багатьох духів трансформувалося в уявлення про багатьох богів, які керують світом більш впорядковано і усвідомлено.
Міфологічні релігії називають так тому, що міф в них займає центральне місце як спосіб пояснення світу і передачі знання. Міфи – це священні оповіді про діяння богів і героїв у часи «початку світу», при тому треба розуміти що певні міфи про героїв мали під собою реальне підґрунтя. Це важко усвідомити, але колись справді існували люди які першими винайшли пиво, приборкали коня, або вигадали ремесла і навчали ним інших людей.
Через міф політеїстична релігія структурує весь універсум: пояснює створення світу (космогонічні міфи), походження людей і народів, встановлення порядку в природі (чому змінюються пори року – Деметра і Персефона, звідки береться сонце кожного ранку – подорож Ра небом тощо), джерела вогню, ремесел, землеробства (принесені культурними героями чи богами). По суті, міфологія є ранньою енциклопедією знання у донаукову епоху: вона систематизує уявлення про простір і час, добро і зло, долю і волю богів. При цьому міф невіддільний від культу – розповідь про подвиг бога відтворюється в ритуалі (наприклад, містерії у елевсинському культі Деметри відтворювали міф про викрадення Персефони, забезпечуючи родючість полів). Таким чином, міфологічна релігія забезпечує цілісну модель світу і поведінки: люди знають, що світ влаштований за волею богів, що треба виконувати певні обряди, аби підтримувати їхню прихильність, і що кожна подія має причину у сфері божественного.
Структурованість уявлень про світ і богів – ключова риса політеїзму. Пантеон богів, як правило, має внутрішню організацію: є головні боги (верховне божество чи батько богів – Зевс, Одін), є боги, закріплені за певними сферами (Аполлон – бог сонця і мистецтв, Посейдон – бог моря, Афіна – богиня мудрості і війни в Греції; або у Єгипті Ра – сонце, Геб – земля, Нут – небо, Хапі – Ніл тощо). Часто така структура відображає соціальний устрій: наприклад, у римлян пантеон богів очолює Юпітер як аналог верховного царя, інші боги – ніби члени його «сенату». У політеїстичних релігіях з’являється жрецтво – особлива верства служителів храмів, відповідальних за правильно здійснення культів богам. Будуються храми і святилища, встановлюється регулярне богослужіння, календар свят на честь різних божеств. Релігія стає організованою інституцією, тісно пов’язаною з державною владою: правитель часто виступає як верховний жрець (фараон в Єгипті – втілення бога Гора; римський імператор – pontifex maximus, головний понтифік). Віра санкціонує соціальну ієрархію, адже вона сама небесно впорядкована.
Водночас політеїзм допускає велику гнучкість і різноманітність. Міста чи народи можуть мати власних покровителів (у Афінах – Афіна Паллада, у Ефесі – Артеміда, у Вавилоні – Мардук), яких вони особливо шанують, не заперечуючи існування інших богів. Іноді пантеони різних культур ототожнюються (римляни асоціювали своїх богів з грецькими, завойовані народи імперій включали своїх божеств до пантеону переможців). Ця множинність богів відображала різні аспекти життя та природи. Приміром, для землеробів головними були божества родючості й погоди, для воїнських народів – боги війни.
Якщо тотемізм і шаманізм властиві племінній організації суспільства, то політеїзм – ознака ранніх державних утворень, міст-держав та імперій стародавнього світу. Політеїстичні релігії характеризуються вірою у багатьох богів, які утворюють певну ієрархію або пантеон. Практично всі традиційні релігії античності та давнього світу були політеїстичними: це і релігія Стародавнього Єгипту з її численними богами на чолі з Ра і Осірісом, і шумерсько-вавилонський пантеон (Ану, Енліль, Іштар та інші), і грецько-римські боги Олімпу, і індуїстські божества Ведичного періоду тощо. Політеїзм став природним продовженням анімістично-тотемічних уявлень, але на новому рівні: уявлення про багатьох духів трансформувалося в уявлення про багатьох богів, які керують світом більш впорядковано і усвідомлено.
Міфологічні релігії називають так тому, що міф в них займає центральне місце як спосіб пояснення світу і передачі знання. Міфи – це священні оповіді про діяння богів і героїв у часи «початку світу», при тому треба розуміти що певні міфи про героїв мали під собою реальне підґрунтя. Це важко усвідомити, але колись справді існували люди які першими винайшли пиво, приборкали коня, або вигадали ремесла і навчали ним інших людей.
Через міф політеїстична релігія структурує весь універсум: пояснює створення світу (космогонічні міфи), походження людей і народів, встановлення порядку в природі (чому змінюються пори року – Деметра і Персефона, звідки береться сонце кожного ранку – подорож Ра небом тощо), джерела вогню, ремесел, землеробства (принесені культурними героями чи богами). По суті, міфологія є ранньою енциклопедією знання у донаукову епоху: вона систематизує уявлення про простір і час, добро і зло, долю і волю богів. При цьому міф невіддільний від культу – розповідь про подвиг бога відтворюється в ритуалі (наприклад, містерії у елевсинському культі Деметри відтворювали міф про викрадення Персефони, забезпечуючи родючість полів). Таким чином, міфологічна релігія забезпечує цілісну модель світу і поведінки: люди знають, що світ влаштований за волею богів, що треба виконувати певні обряди, аби підтримувати їхню прихильність, і що кожна подія має причину у сфері божественного.
Структурованість уявлень про світ і богів – ключова риса політеїзму. Пантеон богів, як правило, має внутрішню організацію: є головні боги (верховне божество чи батько богів – Зевс, Одін), є боги, закріплені за певними сферами (Аполлон – бог сонця і мистецтв, Посейдон – бог моря, Афіна – богиня мудрості і війни в Греції; або у Єгипті Ра – сонце, Геб – земля, Нут – небо, Хапі – Ніл тощо). Часто така структура відображає соціальний устрій: наприклад, у римлян пантеон богів очолює Юпітер як аналог верховного царя, інші боги – ніби члени його «сенату». У політеїстичних релігіях з’являється жрецтво – особлива верства служителів храмів, відповідальних за правильно здійснення культів богам. Будуються храми і святилища, встановлюється регулярне богослужіння, календар свят на честь різних божеств. Релігія стає організованою інституцією, тісно пов’язаною з державною владою: правитель часто виступає як верховний жрець (фараон в Єгипті – втілення бога Гора; римський імператор – pontifex maximus, головний понтифік). Віра санкціонує соціальну ієрархію, адже вона сама небесно впорядкована.
Водночас політеїзм допускає велику гнучкість і різноманітність. Міста чи народи можуть мати власних покровителів (у Афінах – Афіна Паллада, у Ефесі – Артеміда, у Вавилоні – Мардук), яких вони особливо шанують, не заперечуючи існування інших богів. Іноді пантеони різних культур ототожнюються (римляни асоціювали своїх богів з грецькими, завойовані народи імперій включали своїх божеств до пантеону переможців). Ця множинність богів відображала різні аспекти життя та природи. Приміром, для землеробів головними були божества родючості й погоди, для воїнських народів – боги війни.
31.03.202520:22
І для тих хто не спить
Розсекречені документи ЦРУ підтверджують, що Ковчег Завіту міг бути знайденим екстрасенсом на Близькому Сході.
Згідно з оприлюдненими матеріалами ЦРУ, у 1980-х роках у рамках одного із секретних проектів за участю екстрасенсів було зафіксовано можливий контакт із міфічним Ковчегом Завіту – священним артефактом, який, за біблійними переказами, дозволяє встановити зв'язок із Богом.
Розсекречені документи ЦРУ підтверджують, що Ковчег Завіту міг бути знайденим екстрасенсом на Близькому Сході.
Згідно з оприлюдненими матеріалами ЦРУ, у 1980-х роках у рамках одного із секретних проектів за участю екстрасенсів було зафіксовано можливий контакт із міфічним Ковчегом Завіту – священним артефактом, який, за біблійними переказами, дозволяє встановити зв'язок із Богом.
23.03.202511:46
Дурість і невігластво явище позачасове та інтернаціональне. Ось на прикладі подій 8-го століття, про які пише Сноррі Стурлусон у книзі 13-го сторіччя «Коло земне»
Дуже багато хто втік зі Швеції, будучи оголошений Іваром поза законом. Вони чули, що в Олава Лісоруба у Вермаланді гарні землі, і до нього пішло так багато народу, що земля не могла всіх прогодувати. Стався неврожай і почався голод. Люди вирішили, що винен у цьому конунг, бо шведи зазвичай вважають, що конунг – причина як урожаю, і неврожаю. Олав конунг нехтував жертвопринесеннями. Це не подобалося шведам, і вони вважали, що звідси й неврожай. Вони зібрали військо, вирушили в похід проти конунга Олава, оточили його будинок і спалили його в будинку, віддаючи його Одинові і приносячи його в жертву за врожай.
Ті зі шведів, що розумніші, бачили: голод через те, що народу більше, ніж земля може прогодувати, і конунг тут ні до чого. Було вирішено рушити з усім військом на захід через ліс Ейдаског і зненацька з'явитися в Солейяр. Там вони вбили Сельві конунга і полонили Хальвдана Біла Кость. Вони зробили його своїм вождем і надали йому звання конунга. Тоді він підкорив Солейяр. Потім він рушив із військом у Раумарики, воював там і підпорядкував собі цей край силою зброї.
Дуже багато хто втік зі Швеції, будучи оголошений Іваром поза законом. Вони чули, що в Олава Лісоруба у Вермаланді гарні землі, і до нього пішло так багато народу, що земля не могла всіх прогодувати. Стався неврожай і почався голод. Люди вирішили, що винен у цьому конунг, бо шведи зазвичай вважають, що конунг – причина як урожаю, і неврожаю. Олав конунг нехтував жертвопринесеннями. Це не подобалося шведам, і вони вважали, що звідси й неврожай. Вони зібрали військо, вирушили в похід проти конунга Олава, оточили його будинок і спалили його в будинку, віддаючи його Одинові і приносячи його в жертву за врожай.
Ті зі шведів, що розумніші, бачили: голод через те, що народу більше, ніж земля може прогодувати, і конунг тут ні до чого. Було вирішено рушити з усім військом на захід через ліс Ейдаског і зненацька з'явитися в Солейяр. Там вони вбили Сельві конунга і полонили Хальвдана Біла Кость. Вони зробили його своїм вождем і надали йому звання конунга. Тоді він підкорив Солейяр. Потім він рушив із військом у Раумарики, воював там і підпорядкував собі цей край силою зброї.
17.03.202506:23
Доброго ранку, та гарного дня!
P.S. Ну і якось так виглядала мила та хороша ацтекська культура, яку знищили жорстокі конкістадори.
P.S. Ну і якось так виглядала мила та хороша ацтекська культура, яку знищили жорстокі конкістадори.
Көрсөтүлдү 1 - 24 ичинде 1010
Көбүрөөк функцияларды ачуу үчүн кириңиз.