Історія та пам'ять
Офіційний канал Українського інституту національної пам'яті
TGlist рейтинг
0
0
ТипАчык
Текшерүү
ТекшерилгенИшенимдүүлүк
ИшенимсизОрдуУкраїна
ТилиБашка
Канал түзүлгөн датаЧерв 07, 2021
TGlistке кошулган дата
Черв 01, 2023Рекорддор
15.10.202423:59
2.5KКатталгандар23.11.202423:59
500Цитация индекси18.05.202511:55
2.4K1 посттун көрүүлөрү10.05.202502:09
1.9K1 жарнама посттун көрүүлөрү11.01.202523:59
59.46%ER18.05.202511:55
98.95%ERR
14.05.202512:51
#українці_рятівники
Марія Бабич – українка, яка однією з перших у 1962 році посадила дерево на Алеї Праведників народів світу в Єрусалимі.
До Дня памʼяті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни, розповідаємо її історію.
Марія Бабич жила в Рівному, коли місто в 1941 році опинилося під нацистською окупацією. Про її життя до війни майже не знаємо. Рівненська краєзнавиця Лідія Войтюк стверджує, що Бабич працювала нянею у єврейській родині Осіпових. Відомо, що Марія допомагала євреям, увʼязненим у місцевому гетто. Вона також прихистила і врятувала від смерті Іріт Осіпову.
Мама Іріт Міна загинула в рівненському урочищі Сосонки 6 листопада 1941-го разом зі ще 17,000 єврейських жителів міста. Її тато Іцхак воював у Червоній армії. Дівчинці був всього рік, коли вона залишилася без батьків. Марія Бабич піклувалася про неї впродовж років війни та окупації.
Іцхак повернуся до Рівного після війни і знайшов доньку, яка єдина з усієї великої родини Осіпових вижила у Голокості. Рятівниця Іріт Марія стала частиною їхньої сімʼї. Коли ж Іцхак з донькою, як і багато інших єврейських родин, емігрували з Радянського Союзу до Ізраїлю, Марія поїхала з ними.
Яд Вашем, ізраїльський національний меморіал Голокосту, визнав рятівний вчинок Марії – і її запросили взяти участь у церемонії відкриття Алеї Праведників народів світу. 1 травня 1962 року перші одинадцять дерев було висаджено вздовж алеї, що веде до Зали памʼяті на Горі памʼяті. Одне з дерев висадила Марія Бабич. Уряд Ізраїлю на церемонії представляла міністерка закордонних справ Голда Меїр, яка також походила з України.
Звання Праведниці народів світу Марія Бабич офіційно отримала в 1978 році, посмертно. Вона пішла з життя в 1971-му в Єрусалимі.
З 2021 року Україна 14 травня офіційно вшановує памʼять співвітчизників, які рятували євреїв від геноциду під час Другої світової війни. Ця памʼятна дата акцентує на людяності, яка проявилася у важкі і темні часи. Яд Вашем визнав
Праведниками народів світу понад 2600 рятівників з України. В Україні тих, хто допомагав євреям вижити в Голокості, також відзначають званнями Праведника України та Праведника Бабиного Яру.
Джерело: Яд Вашем та Рівненський обласний краєзнавчий музей
Марія Бабич – українка, яка однією з перших у 1962 році посадила дерево на Алеї Праведників народів світу в Єрусалимі.
До Дня памʼяті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни, розповідаємо її історію.
Марія Бабич жила в Рівному, коли місто в 1941 році опинилося під нацистською окупацією. Про її життя до війни майже не знаємо. Рівненська краєзнавиця Лідія Войтюк стверджує, що Бабич працювала нянею у єврейській родині Осіпових. Відомо, що Марія допомагала євреям, увʼязненим у місцевому гетто. Вона також прихистила і врятувала від смерті Іріт Осіпову.
Мама Іріт Міна загинула в рівненському урочищі Сосонки 6 листопада 1941-го разом зі ще 17,000 єврейських жителів міста. Її тато Іцхак воював у Червоній армії. Дівчинці був всього рік, коли вона залишилася без батьків. Марія Бабич піклувалася про неї впродовж років війни та окупації.
Іцхак повернуся до Рівного після війни і знайшов доньку, яка єдина з усієї великої родини Осіпових вижила у Голокості. Рятівниця Іріт Марія стала частиною їхньої сімʼї. Коли ж Іцхак з донькою, як і багато інших єврейських родин, емігрували з Радянського Союзу до Ізраїлю, Марія поїхала з ними.
Яд Вашем, ізраїльський національний меморіал Голокосту, визнав рятівний вчинок Марії – і її запросили взяти участь у церемонії відкриття Алеї Праведників народів світу. 1 травня 1962 року перші одинадцять дерев було висаджено вздовж алеї, що веде до Зали памʼяті на Горі памʼяті. Одне з дерев висадила Марія Бабич. Уряд Ізраїлю на церемонії представляла міністерка закордонних справ Голда Меїр, яка також походила з України.
Звання Праведниці народів світу Марія Бабич офіційно отримала в 1978 році, посмертно. Вона пішла з життя в 1971-му в Єрусалимі.
З 2021 року Україна 14 травня офіційно вшановує памʼять співвітчизників, які рятували євреїв від геноциду під час Другої світової війни. Ця памʼятна дата акцентує на людяності, яка проявилася у важкі і темні часи. Яд Вашем визнав
Праведниками народів світу понад 2600 рятівників з України. В Україні тих, хто допомагав євреям вижити в Голокості, також відзначають званнями Праведника України та Праведника Бабиного Яру.
Джерело: Яд Вашем та Рівненський обласний краєзнавчий музей
+1
13.05.202513:21
🇺🇦Український інститут національної пам’яті з 8 травня експонує вуличну виставку «Україна у вирі Другої світової війни».
⚔️Виставка присвячена 80-річниці перемоги над нацизмом та 80-річниці завершення Другої світової війни, які весь світ відзначає цього року.
🤓На десяти банерах розповідаємо про найбільш важливі віхи участі українців та українських територій у Другій світовій війні. Експозиція розташована на вуличних площинах УІНП у сквері біля станції метро Контрактова площа. Тексти проєкту написані українською та англійською мовами. Ознайомитись з виставкою можна до 1 червня.
⚔️Виставка присвячена 80-річниці перемоги над нацизмом та 80-річниці завершення Другої світової війни, які весь світ відзначає цього року.
🤓На десяти банерах розповідаємо про найбільш важливі віхи участі українців та українських територій у Другій світовій війні. Експозиція розташована на вуличних площинах УІНП у сквері біля станції метро Контрактова площа. Тексти проєкту написані українською та англійською мовами. Ознайомитись з виставкою можна до 1 червня.
20.04.202505:36
Христос Воскрес!
У ці великодні дні ми згадуємо силу життя, віри й пам’яті.
Навіть у темні часи світло воскресіння проростає в наших серцях — як пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, і як надія на наше відродження.
Нехай Великдень принесе спокій душі, тепло в родину і віру, що все буде Україна.
У ці великодні дні ми згадуємо силу життя, віри й пам’яті.
Навіть у темні часи світло воскресіння проростає в наших серцях — як пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, і як надія на наше відродження.
Нехай Великдень принесе спокій душі, тепло в родину і віру, що все буде Україна.
16.05.202508:27
Три роки тому 20 травня завершився вихід українських захисників із Азовсталі. Три роки півтори тисячі родин чекають на повернення своїх коханих і близьких людей із російського полону.
Завод «Азовсталь» був останнім рубежем українських військових у Маріуполі, які 86 днів тримали оборону в місті, відтягуючи на себе сили ворога.
Бункери «Азовсталі» стали прихистком і для цивільних. Евакуація з заводу розпочалася 16 травня 2022-го. Цивільних доправили на підконтрольну Україні територію. А військові, які отримали наказ від командування скласти зброю задля збереження життя, потрапили в російський полон.
29 липня 2022 року щонайменше 50 полонених оборонців Маріуполя загинули під час теракту, який росіяни скоїли в Оленівці.
За даними Асоціації родин захисників «Азовсталі», близько 1500 українських військових, які обороняли Маріуполь, залишаються в російському полоні. Родини часто навіть не мають змоги дізнатися, в якому стані їхні рідні. Для них важливо, щоб у суспільстві памʼятали про тих, хто вже три роки переживає пекло полону. Памʼятали, що їхні родини продовжують переживати біль розлуки і перебувати у невідомості.
Нагадаємо, що Маріуполь захищали військові 12 бригади Нацгвардії «Азов», 56 мотопіхотна й 36 бригади морської піхоти, підрозділи берегової охорони Державної прикордонної служби, поліція, тероборона і добровольці.
Хронологію війни у Маріуполі реконструювали «Тексти».
Завод «Азовсталь» був останнім рубежем українських військових у Маріуполі, які 86 днів тримали оборону в місті, відтягуючи на себе сили ворога.
Бункери «Азовсталі» стали прихистком і для цивільних. Евакуація з заводу розпочалася 16 травня 2022-го. Цивільних доправили на підконтрольну Україні територію. А військові, які отримали наказ від командування скласти зброю задля збереження життя, потрапили в російський полон.
29 липня 2022 року щонайменше 50 полонених оборонців Маріуполя загинули під час теракту, який росіяни скоїли в Оленівці.
За даними Асоціації родин захисників «Азовсталі», близько 1500 українських військових, які обороняли Маріуполь, залишаються в російському полоні. Родини часто навіть не мають змоги дізнатися, в якому стані їхні рідні. Для них важливо, щоб у суспільстві памʼятали про тих, хто вже три роки переживає пекло полону. Памʼятали, що їхні родини продовжують переживати біль розлуки і перебувати у невідомості.
Нагадаємо, що Маріуполь захищали військові 12 бригади Нацгвардії «Азов», 56 мотопіхотна й 36 бригади морської піхоти, підрозділи берегової охорони Державної прикордонної служби, поліція, тероборона і добровольці.
Хронологію війни у Маріуполі реконструювали «Тексти».
07.05.202515:30
До 80-річчя перемоги над нацизмом історики й історикині поділилися думками про роль памʼяті про Другу світову війну в сучасній Україні.
Публічну дискусію, яка відбулася 6 травня в Українському кризовому медіацентрі, організував Український інститут національної памʼяті.
У події взяли участь Олександр Алфьоров, Володимир Вʼятрович, Олександр Лисенко, Віталій Нахманович, Олена Стяжкіна та Вікторія Яременко.
Учасники розмови обмінялися думками:
▪️що з історії Другої світової війни українці переосмислили, а які аспекти ще потребують уваги дослідників і зрушень на рівні суспільства;
▪️чи дієва європейська формула памʼятання про воєнні події, зокрема, поширене гасло «Ніколи знову», та яким є місце України й українців у європейській колективній памʼяті;
▪️чи існує міжнародний порядок, сформований після завершення Другої світової, та як його оцінювати в контексті сучасної російсько-української війни?
🔎Розширений матеріал читайте на сайті УІНП.
📸Фото надане Українським кризовим медіацентром
Публічну дискусію, яка відбулася 6 травня в Українському кризовому медіацентрі, організував Український інститут національної памʼяті.
У події взяли участь Олександр Алфьоров, Володимир Вʼятрович, Олександр Лисенко, Віталій Нахманович, Олена Стяжкіна та Вікторія Яременко.
Учасники розмови обмінялися думками:
▪️що з історії Другої світової війни українці переосмислили, а які аспекти ще потребують уваги дослідників і зрушень на рівні суспільства;
▪️чи дієва європейська формула памʼятання про воєнні події, зокрема, поширене гасло «Ніколи знову», та яким є місце України й українців у європейській колективній памʼяті;
▪️чи існує міжнародний порядок, сформований після завершення Другої світової, та як його оцінювати в контексті сучасної російсько-української війни?
🔎Розширений матеріал читайте на сайті УІНП.
📸Фото надане Українським кризовим медіацентром
18.05.202513:02
18 травня – День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу.
У 1944 році згідно із таємною постановою Державного комітету оборони № 5859-сс «Про кримських татар», підписаною Сталіним, розпочалася спецоперація військ НКВД з метою «звільнення» Кримського півострова від корінного населення.
Формальною підставою стали обвинувачення кримських татар у масовому дезертирстві та колабораціонізмі, що геть не відповідало дійсності – понад 17 тисяч кримських татар служили в Червоної армії з перших днів війни. Третину учасників партизанського руху, що розгорнувся на півострові, також складали кримські татари.
Спецоперація, у якій було залучено 32 тисячі співробітників НКВД, розпочалася о 3-тій годині ночі. Депортованим (а це були переважно жінки, діти й старі, оскільки усе доросле чоловіче населення воювало) давалося на збори від кількох хвилин до пів години, після чого їх звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, а звідти переповненими, наглухо закритими ешелонами відправляли на «спецпоселення» на схід – в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан. Частина депортованих потрапила на примусові роботи до Московського вугільного тресту, до таборів фронтового резерву та до ГУЛАГу. Дорога тривала до трьох тижнів. Багато депортованих від голоду та хвороб померли в дорозі.
Загалом протягом трьох днів з Криму було вивезено понад 190 тисяч кримських татар. Окремою трагічною сторінкою цієї спецоперації стала доля жителів кількох кримськотатарських сіл на Арабатській стрілці – про них просто забули, а коли спохопилися, то просто вивезли на баржі в море і потопили. Також у 1944-му з Криму було депортовано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турків і ромів.
Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.
Лише 1989 року кримським татарам дозволили повернутися на батьківщину.
Після незаконної анексії Криму в 2014 році російська влада продовжує дискредитацію та утиски кримських татар, що лишилися на півострові. У 2015 році Верховна Рада визнала примусове виселення корінного народу Криму актом геноциду. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади, в 2024 – парламент Польщі, а в 2024 – парламент Естонії.
Детальніше про депортацію кримськотатарського народу 1944 року читайте в наших інформаційних матеріалах.
Детальніше про День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу історик Андрій Іванець в інтерв'ю для Радіо Культура.
Дітям про депортацію розказує Джамала в проєкті «Книга-мандрівка».
Перший кримськотатарський художній фільм про сталінські депортації «Хайтарма».
У 1944 році згідно із таємною постановою Державного комітету оборони № 5859-сс «Про кримських татар», підписаною Сталіним, розпочалася спецоперація військ НКВД з метою «звільнення» Кримського півострова від корінного населення.
Формальною підставою стали обвинувачення кримських татар у масовому дезертирстві та колабораціонізмі, що геть не відповідало дійсності – понад 17 тисяч кримських татар служили в Червоної армії з перших днів війни. Третину учасників партизанського руху, що розгорнувся на півострові, також складали кримські татари.
Спецоперація, у якій було залучено 32 тисячі співробітників НКВД, розпочалася о 3-тій годині ночі. Депортованим (а це були переважно жінки, діти й старі, оскільки усе доросле чоловіче населення воювало) давалося на збори від кількох хвилин до пів години, після чого їх звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, а звідти переповненими, наглухо закритими ешелонами відправляли на «спецпоселення» на схід – в Узбекистан, Казахстан, Таджикистан. Частина депортованих потрапила на примусові роботи до Московського вугільного тресту, до таборів фронтового резерву та до ГУЛАГу. Дорога тривала до трьох тижнів. Багато депортованих від голоду та хвороб померли в дорозі.
Загалом протягом трьох днів з Криму було вивезено понад 190 тисяч кримських татар. Окремою трагічною сторінкою цієї спецоперації стала доля жителів кількох кримськотатарських сіл на Арабатській стрілці – про них просто забули, а коли спохопилися, то просто вивезли на баржі в море і потопили. Також у 1944-му з Криму було депортовано понад 40 тисяч болгар, вірмен, греків, турків і ромів.
Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.
Лише 1989 року кримським татарам дозволили повернутися на батьківщину.
Після незаконної анексії Криму в 2014 році російська влада продовжує дискредитацію та утиски кримських татар, що лишилися на півострові. У 2015 році Верховна Рада визнала примусове виселення корінного народу Криму актом геноциду. У 2019 році депортації кримських татар геноцидом також визнали парламенти Литви та Латвії. У 2022 – нижня палата Парламенту Канади, в 2024 – парламент Польщі, а в 2024 – парламент Естонії.
Детальніше про депортацію кримськотатарського народу 1944 року читайте в наших інформаційних матеріалах.
Детальніше про День пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу історик Андрій Іванець в інтерв'ю для Радіо Культура.
Дітям про депортацію розказує Джамала в проєкті «Книга-мандрівка».
Перший кримськотатарський художній фільм про сталінські депортації «Хайтарма».
02.05.202511:26
2 травня виповнюються одинадцяті роковини подій в Одесі, коли ціною людських життів було зупинено повзучий наступ «русской весни» та зруйновано імперський міф про те, що «Одесса – русскій город».
Довкола тих подій досі тривають політичні спекуляції, але потрібно пам'ятати, що вони стали кривавим розв'язком провокацій, розгорнутих весною 2014 року проросійськими силами в Одесі.
2 травня 2014 року в Одесі відбулися масові сутички. Тоді група озброєних проросійських бойовиків напала на марш «За єдину Україну». Далі епіцентр подій перемістився на Куликове поле, де було наметове містечко проросійських сил і куди втекли бойовики.
Останні згодом сховалися в Будинку профспілок, де через пляшки із запальною сумішшю спалахнула пожежа. У Будинку профспілок загинули близько 40 людей, понад 200 отримали поранення.
У березні 2025 року Європейський суд з прав людини виніс рішення щодо подій 2 травня 2014. З одного боку у рішенні ЄСПЛ йдеться про визнання провини України у бездіяльності під час зіткнення проукраїнських активістів та проросійських сил. З іншого боку ЄСПЛ кілька разів підкреслив, що значну роль у цих трагічних подіях відіграла РФ та її пропаганда проти України.
Зокрема в документі йдеться про те, що «різноманітні загальнодоступні відеодокази підтверджують те, що проросійський рух “Куликове поле” в Одесі значною мірою спирався на агресивну та емоційну дезінформацію та пропагандистські повідомлення про новий український уряд і прихильників Майдану, озвучені російською владою та ЗМІ».
Також ЄСПЛ зазначає, що серед винуватців трагедії є українські посадовці, а саме тодішній керівник одеського ДСНС Володимир Боделан та керівник поліції Одещини Дмитро Фучеджі, які щоб уникнути правосуддя втекли до Росії.
Більше інформації можна прочитати на сайті ЄСПЛ.
А дізнатись більше про події 2 травня 2014 року в Одесі можна з інформаційних матеріалів УІНП.
Довкола тих подій досі тривають політичні спекуляції, але потрібно пам'ятати, що вони стали кривавим розв'язком провокацій, розгорнутих весною 2014 року проросійськими силами в Одесі.
2 травня 2014 року в Одесі відбулися масові сутички. Тоді група озброєних проросійських бойовиків напала на марш «За єдину Україну». Далі епіцентр подій перемістився на Куликове поле, де було наметове містечко проросійських сил і куди втекли бойовики.
Останні згодом сховалися в Будинку профспілок, де через пляшки із запальною сумішшю спалахнула пожежа. У Будинку профспілок загинули близько 40 людей, понад 200 отримали поранення.
У березні 2025 року Європейський суд з прав людини виніс рішення щодо подій 2 травня 2014. З одного боку у рішенні ЄСПЛ йдеться про визнання провини України у бездіяльності під час зіткнення проукраїнських активістів та проросійських сил. З іншого боку ЄСПЛ кілька разів підкреслив, що значну роль у цих трагічних подіях відіграла РФ та її пропаганда проти України.
Зокрема в документі йдеться про те, що «різноманітні загальнодоступні відеодокази підтверджують те, що проросійський рух “Куликове поле” в Одесі значною мірою спирався на агресивну та емоційну дезінформацію та пропагандистські повідомлення про новий український уряд і прихильників Майдану, озвучені російською владою та ЗМІ».
Також ЄСПЛ зазначає, що серед винуватців трагедії є українські посадовці, а саме тодішній керівник одеського ДСНС Володимир Боделан та керівник поліції Одещини Дмитро Фучеджі, які щоб уникнути правосуддя втекли до Росії.
Більше інформації можна прочитати на сайті ЄСПЛ.
А дізнатись більше про події 2 травня 2014 року в Одесі можна з інформаційних матеріалів УІНП.
Көбүрөөк функцияларды ачуу үчүн кириңиз.
