Народитись у цьому місті з поколіннями у корінь більше п’яти — обов’язково чи поруч кладовища, чи поруч тюрми. Усе це через дорогу від театру, філармоній, старезних парків та меморіальних таблиць про конспіративні квартири діячів підпілля. Як і ці вулиці, маленькі камери на Лонцького ще пам’ятають минулі два століття. Он і кабінет «главкомісара», а там «для гнітючої атмосфери» програвач. З розповідей наукової співробітниці, яка вже друге десятиліття опікується страшними споминами про це місце, «главний» любив послухати ліричне.
<...> Стоїмо біля однієї з катівень, а він, хоч тільки цього і оминали, каже: «Там вмикали завжди «Утомленное солнце». Казали «душевно, раньше лучше про любовь писали». Як били, то я тільки Весоловського наспівував подумки, бо то так само танго, та сама мелодія. Ту під яку танцювали після походу, пам’ятаєш? Я не міг би забути танго назавжди». Дивитись на любого друга, що пройшов полон і розміняв тільки чверть століття, — тягар для серця. Та він не дозволить прийняти співчуття, навіть од жінки. І більше скрипку до рук не візьме.
Ця сцена наштовхнула на думку про фантомні болі від голосу Газманова, а чи брак повітря через здавлене горло від репертуару Расторгуєва. Наскільки багато завжди важила пісня! І та́ платівка «главкомісара, що любив ліричне», все ще грає, поки ми на іншому кінці країни.
Уся біографія — лист мелодій та спалахів очей. Поруч Весоловського теж є така історія: найгарніший голос майора «Ясена» (хоч двічі куля перебивала горло, ще у 39-ому) та ніхто вже з його людей не забуде — по криївкам співатиме, особливо «південці» (як свого по своє тягнеться).
