Кітаптар
Яна про Літературу 🫡
Кітаптар
24.02.202508:35
День, який змінив усе. Можна й треба говорити про те, крізь що проходимо, але чомусь сьогодні хочеться у тиші й на самоті згадувати, оплакувати, дякувати і вірити у світло, яке веде крізь ці роки темряви.
Додаю список зборів.
1. Одна з допоміжних банок «На Птахозбір 2.0»
2. Збір на Реб від блогерки-урбаністки Іванни Малій
3. Збір акторки й військовослужбовиці Маргарити Бурковської на медичне обладнання
4. Збір медіа «Блават» на ЕВАК
5. Збір на РЕБ від авторки каналу «Книгополітен»
6. Збір на УЛЬФ від Аліни Михайлової
Тримайтесь. ❤️🩹
Додаю список зборів.
1. Одна з допоміжних банок «На Птахозбір 2.0»
2. Збір на Реб від блогерки-урбаністки Іванни Малій
3. Збір акторки й військовослужбовиці Маргарити Бурковської на медичне обладнання
4. Збір медіа «Блават» на ЕВАК
5. Збір на РЕБ від авторки каналу «Книгополітен»
6. Збір на УЛЬФ від Аліни Михайлової
Тримайтесь. ❤️🩹
16.09.202411:50
Переконана, оцінювати спадок Івана Дзюби лише за працею «Інтернаціоналізм чи русифікація» — велика помилка.
Пропоную добірку, що ще з доробку цього літературознавця стане при нагоді тим, хто шукає цікавої і не надто довгої статті.
1. «Пізнаймо себе: донецька складова української культури» — невелика розвідка, викладена Іваном Дзюбою у доповіді на VI Міжнародному конгресі україністів у місту Донецьку 2005 року.
У своєму виступі літературознавець веде стежками злетів і падінь національної культури на Донеччині: ми дізнаємось про перші гастролі театрів у цьому краї, першу появу донецької тематики в нашій літературі, розвій, завершення українізації на Донбасі й стан справ зі свідомістю там зараз (у 2005 році).
Стаття акцентована на діяльності східної літературної організації «Забой» і її журналі, про який я дізналась перше з цього тексту. Дзюба цікаво аналізує тексти видання й приїзди письменників з виступами на Схід. Звісно ж, деякі тези можуть здатись «проросійськими», та Іван Михайлович має, що розповісти.
2. «Микола Лисенко в українській культурі» — це лаконічна й змістовна сильветка, про те, наскільки важливим явищем став цей український композитор. Дзюба переконує: такий вибір Лисенка був мужнім актом з громадянсько-політичного погляду — у фольклорі він бачив благодатне поле для творчості, а в музиці свідомо вирішив здійснити те, що для поезії зробив Шевченко.
3. «Що ми знаємо про самих себе» — цікаве читання про Франка, Грінченка, Кримського, Довженка, галичан, мовний пуризм і ставлення до народу.
Дзюбі вдається помістити в коротку рефлексію лише уривки свого, здається, безмежного знання різних історій про українську літературу й поговорити про єдність. Читається легко, а відчувається як заряд інтелекту просто по судинах.
4. «Як у нас пишуть» стаття перша й друга) — а тут Дзюба просто чарівно стібеться з тодішніх графоманів шістдесятих, завернувши це в форму серйозної статті.
Уява дає мені подивитись на те, як тодішні студенти, розгорнувши занудну газету, випадково знайшли дотепну, гостру сильветку про бездарних письменників.
От вам цитата:
👀 Отака вийшла добірка!
Пишіть, у чию публіцистичну спадщину зазирнути наступним.
Пропоную добірку, що ще з доробку цього літературознавця стане при нагоді тим, хто шукає цікавої і не надто довгої статті.
1. «Пізнаймо себе: донецька складова української культури» — невелика розвідка, викладена Іваном Дзюбою у доповіді на VI Міжнародному конгресі україністів у місту Донецьку 2005 року.
У своєму виступі літературознавець веде стежками злетів і падінь національної культури на Донеччині: ми дізнаємось про перші гастролі театрів у цьому краї, першу появу донецької тематики в нашій літературі, розвій, завершення українізації на Донбасі й стан справ зі свідомістю там зараз (у 2005 році).
Стаття акцентована на діяльності східної літературної організації «Забой» і її журналі, про який я дізналась перше з цього тексту. Дзюба цікаво аналізує тексти видання й приїзди письменників з виступами на Схід. Звісно ж, деякі тези можуть здатись «проросійськими», та Іван Михайлович має, що розповісти.
2. «Микола Лисенко в українській культурі» — це лаконічна й змістовна сильветка, про те, наскільки важливим явищем став цей український композитор. Дзюба переконує: такий вибір Лисенка був мужнім актом з громадянсько-політичного погляду — у фольклорі він бачив благодатне поле для творчості, а в музиці свідомо вирішив здійснити те, що для поезії зробив Шевченко.
3. «Що ми знаємо про самих себе» — цікаве читання про Франка, Грінченка, Кримського, Довженка, галичан, мовний пуризм і ставлення до народу.
Дзюбі вдається помістити в коротку рефлексію лише уривки свого, здається, безмежного знання різних історій про українську літературу й поговорити про єдність. Читається легко, а відчувається як заряд інтелекту просто по судинах.
4. «Як у нас пишуть» стаття перша й друга) — а тут Дзюба просто чарівно стібеться з тодішніх графоманів шістдесятих, завернувши це в форму серйозної статті.
Уява дає мені подивитись на те, як тодішні студенти, розгорнувши занудну газету, випадково знайшли дотепну, гостру сильветку про бездарних письменників.
От вам цитата:
«Одна річ скажімо, повідомити: "Рік тому Надійчина мати померла від раку". Надто просто. Авторитету мислителя у такий спосіб не здобудеш. Роману з таких фраз не змайструєш. Зовсім інша річ, коли це ж повідомлення подати так: «Рік тому Надійчина мати померла від раку, страшної хвороби, що забирає щороку мільйони людей в усіх частинах земної кулі». Здавалося б, нічого не змінилося... Але... Якось солідніше. Багатозначніше. Відчувається якась причетність до тривог людства. Такими фразами вже можна писати проблемні повісті».
👀 Отака вийшла добірка!
Пишіть, у чию публіцистичну спадщину зазирнути наступним.
09.09.202411:35
👀 Що може бути краще, ніж власний острів?
Думаю так і вирішила колись Туве Янссон.
🙌 З морем минало все життя письменниці: вона говорила, що без прогулянок на невеликому острові у затоці Балтійського моря, без щасливих років там, без фантазій про тутешніх не почала би творити. Спочатку Туве проводила літо з родиною матері на віллі в Стокгольмському архіпелазі, а згодом на острові Пелінґе на південному сході Фінляндії.
🩵 Саме там письменниця знайшла натхнення для своєї «The Book about Moomin, Mymble and Little My» — однієї з перших книжок про маленького мумі-троля, який йде додому через ліс з молочного магазину.
🚣 До речі, охочі можуть пройтися тим самим маршрутом, яким Туве і її родина йшли від пляжу до сусіднього сільського магазину (а маленький мумі-троль крокував цими стежками згодом).
🙏 Квест, натхненний книжкою і життям Туве на острові, починається зі стартової точки бакалеї. Учасники отримують рюкзак з провіантом і 14 загадками, які ви маєте розгадати. Така пригода стежками письменниці й її химерних персонажів доступна з квітня по жовтень, а коштує 25 євро з людини.
💋 Мої фінські підписники (якщо такі є), рушайте на пошуки скарбів!
🤌 Отож бо, у підлітковому віці Туве Янссон спорудила таке собі лігво на острівці біля узбережжя, а в 1950-х роках письменниця ділила острів Бредскяр зі своєю матір’ю, братом і його донькою. Кожен збудував будиночок для проведення літніх місяців. Місцина була зелена, гостинна й захищена затоками.
💛 У його затишку народилась «Літня книга» — життєствердна історія про стару художницю і її шестирічну онуку Софію, які проводять нескінченні літні дні у веселощах і глибоких розмовах про життя на крихітному острові в Фінській затоці. От цитату з тексту для розуміння атмосфери:
«З кожним роком яскраві скандинавські літні ночі поступово — й ніхто не помічає. Одного серпневого вечора ви маєте щось зробити на природі, але раптом настає непроглядна темрява. Велика тепла темна тиша обступає будинок. Ще літо, але літа вже немає в живих. Воно зайшло в глухий кут; ніщо не в’яне, але осінь не готова початися».
🗻Та Туве хотіла власний острів. У 1964 році, коли їй виповнилося 50 років, письменниця переїхала зі своєю партнеркою Тууліккі Пієтілою до Кловгарун — сусіднього острову з Бредскяр. Попередній був затишним, а от цей — земля злих чайок і штормів. Життя тут було ненадійним і суворим, але шаленство моря живило силу жінок: вони ловили рибу, збирали коряги для багаття, спали в наметі, прикріпленому до платформи на скелях.
🤌 Тут вони збудували котедж, продуманий до деталей. З інтерв’ю з архітектором будинку можна довідатись, що узгоджувались з Туве навіть місця для носових хусток. Стеля була чорна. Розташовувалась споруда трохи нижче найвищої точки острові, а просто на вершині пара намагалась вирощувати картоплю. Не вийшло, бо клімат надто суворий.
🥲 Хоча Туве й Туулікі мріяли про життя на острові, але в середині сімдесятих ставало все важче: захоплення морем перетворилось на тривогу, довелося організувати навіть систему сигналів, щоб повідомляти про справи. Пара любила Кловгарун, однак знала: скоро буде їхнє останнє літо.
🙏Жінки пообіцяли одна одній, що відмовляться від острова, перш ніж вік і тривога зроблять це за них.
🙌 У 1991 році Туве й Туулікі підписали акт дарування. Місцина стала заповідником і наразі недоступна для відвідування. Своє натхненне перебування там жінки записали на плівку, а на основі цього матеріалу й народився документальний фільм «Haru, Island of the Solitary».
💋У безкоштовному доступі знайшла для перегляду оцей вайбовий уривок.
Думаю так і вирішила колись Туве Янссон.
🙌 З морем минало все життя письменниці: вона говорила, що без прогулянок на невеликому острові у затоці Балтійського моря, без щасливих років там, без фантазій про тутешніх не почала би творити. Спочатку Туве проводила літо з родиною матері на віллі в Стокгольмському архіпелазі, а згодом на острові Пелінґе на південному сході Фінляндії.
🩵 Саме там письменниця знайшла натхнення для своєї «The Book about Moomin, Mymble and Little My» — однієї з перших книжок про маленького мумі-троля, який йде додому через ліс з молочного магазину.
🚣 До речі, охочі можуть пройтися тим самим маршрутом, яким Туве і її родина йшли від пляжу до сусіднього сільського магазину (а маленький мумі-троль крокував цими стежками згодом).
🙏 Квест, натхненний книжкою і життям Туве на острові, починається зі стартової точки бакалеї. Учасники отримують рюкзак з провіантом і 14 загадками, які ви маєте розгадати. Така пригода стежками письменниці й її химерних персонажів доступна з квітня по жовтень, а коштує 25 євро з людини.
💋 Мої фінські підписники (якщо такі є), рушайте на пошуки скарбів!
🤌 Отож бо, у підлітковому віці Туве Янссон спорудила таке собі лігво на острівці біля узбережжя, а в 1950-х роках письменниця ділила острів Бредскяр зі своєю матір’ю, братом і його донькою. Кожен збудував будиночок для проведення літніх місяців. Місцина була зелена, гостинна й захищена затоками.
💛 У його затишку народилась «Літня книга» — життєствердна історія про стару художницю і її шестирічну онуку Софію, які проводять нескінченні літні дні у веселощах і глибоких розмовах про життя на крихітному острові в Фінській затоці. От цитату з тексту для розуміння атмосфери:
«З кожним роком яскраві скандинавські літні ночі поступово — й ніхто не помічає. Одного серпневого вечора ви маєте щось зробити на природі, але раптом настає непроглядна темрява. Велика тепла темна тиша обступає будинок. Ще літо, але літа вже немає в живих. Воно зайшло в глухий кут; ніщо не в’яне, але осінь не готова початися».
🗻Та Туве хотіла власний острів. У 1964 році, коли їй виповнилося 50 років, письменниця переїхала зі своєю партнеркою Тууліккі Пієтілою до Кловгарун — сусіднього острову з Бредскяр. Попередній був затишним, а от цей — земля злих чайок і штормів. Життя тут було ненадійним і суворим, але шаленство моря живило силу жінок: вони ловили рибу, збирали коряги для багаття, спали в наметі, прикріпленому до платформи на скелях.
🤌 Тут вони збудували котедж, продуманий до деталей. З інтерв’ю з архітектором будинку можна довідатись, що узгоджувались з Туве навіть місця для носових хусток. Стеля була чорна. Розташовувалась споруда трохи нижче найвищої точки острові, а просто на вершині пара намагалась вирощувати картоплю. Не вийшло, бо клімат надто суворий.
🥲 Хоча Туве й Туулікі мріяли про життя на острові, але в середині сімдесятих ставало все важче: захоплення морем перетворилось на тривогу, довелося організувати навіть систему сигналів, щоб повідомляти про справи. Пара любила Кловгарун, однак знала: скоро буде їхнє останнє літо.
🙏Жінки пообіцяли одна одній, що відмовляться від острова, перш ніж вік і тривога зроблять це за них.
🙌 У 1991 році Туве й Туулікі підписали акт дарування. Місцина стала заповідником і наразі недоступна для відвідування. Своє натхненне перебування там жінки записали на плівку, а на основі цього матеріалу й народився документальний фільм «Haru, Island of the Solitary».
💋У безкоштовному доступі знайшла для перегляду оцей вайбовий уривок.
28.06.202414:40
🫡 На честь дати історичного голосування, — прийняття Конституції України, — підготували для вас скарб у кишеню.
Культура — це також наша зброя. Це те, що ворог знищував протягом століть, щоб змусити нас забути, хто ми є. Але ми памʼятаємо!
📚🎨🎙Тримайте збірку корисних і цікавих українських каналів про культуру та мистецтво, історію, мову, музику, психологію і, звісно, книжки.
Підписуйтесь на дружні мені канали та не забудьте поділитися з друзями 🤗
💡Тиць сюди
Культура — це також наша зброя. Це те, що ворог знищував протягом століть, щоб змусити нас забути, хто ми є. Але ми памʼятаємо!
📚🎨🎙Тримайте збірку корисних і цікавих українських каналів про культуру та мистецтво, історію, мову, музику, психологію і, звісно, книжки.
Підписуйтесь на дружні мені канали та не забудьте поділитися з друзями 🤗
💡Тиць сюди
08.04.202412:00
03.04.202412:01
Дорогі підписнички,
раз у рік і палиця стріляє — тому згадую, що люди тут ще й чекають на огляди книжок (а я ще й хочу трішки говорити про кіно).
Тому звиняюсь, трошки звітуюсь і розповідаю. Якщо хочете ще, то дайте знати 😈
1️⃣ «Дім на горі» Валерія Шевчука
Почала читати цю книжку в січні, а з моменту купівлі минула ціла вічність. Так от, не змогла я переплисти цю ріку, надто вже широка вона. Книга складається з двох частин — повісті-преамбули «Дім на горі» і «Голос трави».
Перша розповідає нам історію поколінь дому на горі й села неподалік. Мене вразило, наскільки Шевчук життєдайно пише про буденне й якою великою містичною силою, нездоланним духом наповнює піднесене й дивне. Від книжки ніби ллється сонячне світло, а ці наповнені любовʼю пасажі лишають по собі шлейф сильного весняного вітру неподалік Дому на горі. Буває, здається, ніби вже бачив і чув усі немислимо дивовижні речі, які витворюють українські автори рідною мовою. Шевчук знов доводить: словник у купі з талантом — це неосяжна криниця нового.
Я дуже раджу, але чого ж недочитала? Друга частина дуже відрізняється стилем, епохою і буквально всім, адже ніби є твором героя з першої частини. І от ця кардинальна зміна мені прийшлась не до душі.
2️⃣ «За перекопом є земля»
Ура, і я добралась до цього кримського роману. Прочитала в січні, за пару днів проковтнула. Дуже насичено, гостро, трошки репортажно місцями як для художки, адже це й планувалось спочатку як репортаж. Потрібна й крута історія з фантастичним зануренням у контекст.
Два головних «але», бо інших теж є. Перше. Мене всю книгу безмежно дратував Влад: зневажливий і з нульовим прийняттям ідентичності головної героїні. Коли він запитав, чи вважає нормальним вона «так ототожнювати себе зі своїм регіоном», то я зрозуміла — не переношу його на дух саме як людина, що робить це. І друге.
Не в кожній книзі, що вийшла за часів повномасштабного вторгнення має бути якимось чином до сюжету воно «причеплене». Коли авторка проробила таку колосальну роботу, досліджуючи Крим, звичаї там і історію його культурної, фізичної окупації, то ми, читачі, і так розуміємо — війна їй болить. На мій погляд, фінал без тієї післямови вражає більше, ставить крапку більш ствердну.
3️⃣ «Щоденник покоївки»
Це прочитала в березні. Роблю реверанс у сторону всього, що видає й планує видавництво «Ще одну сторінку», а цій вже прочитаній зокрема. Рецепт цієї книжки такий:
покоївка-оповідачка з цікавим поглядом на світ — 1 штука;
огидні вельможі Франції кінця ХІХ століття — багато штук;
вишукано описана розпуста, моральне падіння, подробиці, які хочеш і не хочеш знати водночас — штучок 50;
якісь стрьомні й хворі на голову мужчинки — комплект з 7 штук так точно;
переклад з 20-х років від Наталі Романович-Ткаченко — 1 прекрасна перлина, вишукана й з оздобленням у вигляді питомих українських слів;
фінал, якого не очікуєш, але до біса ефектний і неоднозначний — теж одна штучка.
Доволі легко заходить ця нелегка історія. Дуже припала до душі, а особливо приємним читання стало завдяки перекладу. На кожній сторінці знаходилось слівце з родзинкою, яке хотілось виписати.
Потім ніби випадково вставити в розмову, побачити здивовану реакцію і сказати «Тю, ти шо не знав слова мітенки/ касарня/ наприндитись/ трусик? Капець» 🙄🙄🙄
раз у рік і палиця стріляє — тому згадую, що люди тут ще й чекають на огляди книжок (а я ще й хочу трішки говорити про кіно).
Тому звиняюсь, трошки звітуюсь і розповідаю. Якщо хочете ще, то дайте знати 😈
1️⃣ «Дім на горі» Валерія Шевчука
Почала читати цю книжку в січні, а з моменту купівлі минула ціла вічність. Так от, не змогла я переплисти цю ріку, надто вже широка вона. Книга складається з двох частин — повісті-преамбули «Дім на горі» і «Голос трави».
Перша розповідає нам історію поколінь дому на горі й села неподалік. Мене вразило, наскільки Шевчук життєдайно пише про буденне й якою великою містичною силою, нездоланним духом наповнює піднесене й дивне. Від книжки ніби ллється сонячне світло, а ці наповнені любовʼю пасажі лишають по собі шлейф сильного весняного вітру неподалік Дому на горі. Буває, здається, ніби вже бачив і чув усі немислимо дивовижні речі, які витворюють українські автори рідною мовою. Шевчук знов доводить: словник у купі з талантом — це неосяжна криниця нового.
Я дуже раджу, але чого ж недочитала? Друга частина дуже відрізняється стилем, епохою і буквально всім, адже ніби є твором героя з першої частини. І от ця кардинальна зміна мені прийшлась не до душі.
2️⃣ «За перекопом є земля»
Ура, і я добралась до цього кримського роману. Прочитала в січні, за пару днів проковтнула. Дуже насичено, гостро, трошки репортажно місцями як для художки, адже це й планувалось спочатку як репортаж. Потрібна й крута історія з фантастичним зануренням у контекст.
Два головних «але», бо інших теж є. Перше. Мене всю книгу безмежно дратував Влад: зневажливий і з нульовим прийняттям ідентичності головної героїні. Коли він запитав, чи вважає нормальним вона «так ототожнювати себе зі своїм регіоном», то я зрозуміла — не переношу його на дух саме як людина, що робить це. І друге.
Не в кожній книзі, що вийшла за часів повномасштабного вторгнення має бути якимось чином до сюжету воно «причеплене». Коли авторка проробила таку колосальну роботу, досліджуючи Крим, звичаї там і історію його культурної, фізичної окупації, то ми, читачі, і так розуміємо — війна їй болить. На мій погляд, фінал без тієї післямови вражає більше, ставить крапку більш ствердну.
3️⃣ «Щоденник покоївки»
Це прочитала в березні. Роблю реверанс у сторону всього, що видає й планує видавництво «Ще одну сторінку», а цій вже прочитаній зокрема. Рецепт цієї книжки такий:
покоївка-оповідачка з цікавим поглядом на світ — 1 штука;
огидні вельможі Франції кінця ХІХ століття — багато штук;
вишукано описана розпуста, моральне падіння, подробиці, які хочеш і не хочеш знати водночас — штучок 50;
якісь стрьомні й хворі на голову мужчинки — комплект з 7 штук так точно;
переклад з 20-х років від Наталі Романович-Ткаченко — 1 прекрасна перлина, вишукана й з оздобленням у вигляді питомих українських слів;
фінал, якого не очікуєш, але до біса ефектний і неоднозначний — теж одна штучка.
Доволі легко заходить ця нелегка історія. Дуже припала до душі, а особливо приємним читання стало завдяки перекладу. На кожній сторінці знаходилось слівце з родзинкою, яке хотілось виписати.
Потім ніби випадково вставити в розмову, побачити здивовану реакцію і сказати «Тю, ти шо не знав слова мітенки/ касарня/ наприндитись/ трусик? Капець» 🙄🙄🙄
30.12.202414:01
Рік добігає кінця, а проводжаємо його добіркою найцікавіших постів каналу за цей рік.
😓 Микола Куліш, якого ми втратили: загублений кіносценарій і музична комедія.
🔥 Огляд речей з меморіального комплексу Ольги Кобилянської.
😯 Про «Польові дослідження з українського сексу» й гру в «перший український бестселер».
🤪 Хто ви з усмішок Остапа Вишні?
🥸 Огляд на фільм про будинок «Слово».
🥹 Невеликий цикл постів про дитячого німецького автора Торбена Кульмана.
✊Враження від курсу «Сценарна майстерність».
🙏 Критичний огляд на нонфікшн Лоренса Ріса «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» у двох постах.
☺️ Туве Янссон і її власний острів.
🤞Що почитати з публіцистики Івана Дзюби?
🙏 Про роман «Звіяні вітром».
🎉 Невеликий, але цікавий цикл про роман «Девід Копперфілд».
👏🏻 Що читати з публіцистики Багряного?
🔥 Огляд першого тому спогадів Черчилля про Другу світову війну.
І окремим блоком виділяю деякі свої матеріали, які вийшли за цей рік.
🫡 Матеріал про народження знакового фільму «Тіні забутих предків».
💅 У яких видавництвах читати українських класикинь?
👌Розлогий матеріал про Наталю Кобринську.
🙏 Текст про авторку прекрасних мемуарів Надію Суровцеву.
🔥 Про Зінаїду Тулуб і її «Людоловів».
💅 Матеріал про історію аудіокниг, переваги й що послухати з книжок Vivat.
📚Читацькі клуби й все, що про них варто знати.
🔥 Текст про українські читацькі клуби зі списком клубів по містах.
🪖Книжки письменників і письменниць, які служать у війську.
🫦 Книжкові рекомендації для героїнь серіалу «Секс і місто».
☺️ І, певно, моя перлина — величезний текст про мисткиню Олену Кульчицьку.
Таким був мій рік. Дякую, що читали, коментували й поширювали.
Побачимося в наступному році!
😓 Микола Куліш, якого ми втратили: загублений кіносценарій і музична комедія.
🔥 Огляд речей з меморіального комплексу Ольги Кобилянської.
😯 Про «Польові дослідження з українського сексу» й гру в «перший український бестселер».
🤪 Хто ви з усмішок Остапа Вишні?
🥸 Огляд на фільм про будинок «Слово».
🥹 Невеликий цикл постів про дитячого німецького автора Торбена Кульмана.
✊Враження від курсу «Сценарна майстерність».
🙏 Критичний огляд на нонфікшн Лоренса Ріса «Гітлер і Сталін. Тирани і Друга світова війна» у двох постах.
☺️ Туве Янссон і її власний острів.
🤞Що почитати з публіцистики Івана Дзюби?
🙏 Про роман «Звіяні вітром».
🎉 Невеликий, але цікавий цикл про роман «Девід Копперфілд».
👏🏻 Що читати з публіцистики Багряного?
🔥 Огляд першого тому спогадів Черчилля про Другу світову війну.
І окремим блоком виділяю деякі свої матеріали, які вийшли за цей рік.
🫡 Матеріал про народження знакового фільму «Тіні забутих предків».
💅 У яких видавництвах читати українських класикинь?
👌Розлогий матеріал про Наталю Кобринську.
🙏 Текст про авторку прекрасних мемуарів Надію Суровцеву.
🔥 Про Зінаїду Тулуб і її «Людоловів».
💅 Матеріал про історію аудіокниг, переваги й що послухати з книжок Vivat.
📚Читацькі клуби й все, що про них варто знати.
🔥 Текст про українські читацькі клуби зі списком клубів по містах.
🪖Книжки письменників і письменниць, які служать у війську.
🫦 Книжкові рекомендації для героїнь серіалу «Секс і місто».
☺️ І, певно, моя перлина — величезний текст про мисткиню Олену Кульчицьку.
Таким був мій рік. Дякую, що читали, коментували й поширювали.
Побачимося в наступному році!
Медиа контентке
қол жеткізе алмадық
қол жеткізе алмадық
14.09.202413:01
💋 Отримала новинку від Лабораторії «Людина моря» Фолькера Вайдерманна — це талановита біографія нобелівського лауреата Томаса Манна.
👀 Зазвичай використовую такі відео тільки для родинних приколів, де я цуплю цукерки з шафки, але захотіла зробити і з книжкою. Пісню обрав алгоритм тіктоку. Його вибором задоволена! )
👀 Зазвичай використовую такі відео тільки для родинних приколів, де я цуплю цукерки з шафки, але захотіла зробити і з книжкою. Пісню обрав алгоритм тіктоку. Його вибором задоволена! )
06.09.202411:01
«Довіра» Ернан Діас
👀 Бенджамін Раск має шалену інтуїцію на статки, відчуваючи порухи єдиного організму — ринку — й скупляючи-позбуваючись акцій/оборудок у залежності від свогопавучого чуття. Волл-стріт простягнувся біля його ніг, пора знайти вже й дружину. Дама серця теж на рівні фінансового генія: Гелен — витончена мовчазна інтелектуалка, чиїм розумом мама хизувалась змалечку.
🔥 Разом Бенджамін і Гелен витворюють химерний дует магната й меценатки, допоки не стається Велика депресія — для чоловіка, що встиг позбавитись статків і збагатить, вона стає феєрією, а для жінки — вироком.
👀 Таку історію розповідає нам Гарольд Веннер у романі «Зобовʼязання». Нібито художнє читання, та всі пани й панночки тодішньої пори знали, що це сповідь про Ендрю й Мілдред Бевлів — химерну пару магната й меценатки, пік збагачення яких настав у тридцятих.
💋 І, чесно, я вже була в захваті. Цілком би вистачило для мене першої частини «Довіри»: вишуканий текст про таємничу пару, яка задавала настрій усьому Мангеттену тієї доби й захоплювала всіх — від бідняків до багатіїв — своєю аурою невідомості й химерності.
Та Ернан Діас продовжує бавитися з нашою ✨довірою✨, розкриваючи історію ще трьома текстами — автобіографією Ендрю Бевла, мемуарами однієї жіночки й щоденниками Мілдред Бевл.
🔥 Я в захваті. Я оцінюю на 5+ те, як Діасу вдалося надати повноцінного й повного звучання кожному голосу з чотирьох історій, дати кожному герою завоювати вашу довіру й своїм поводженням з текстом довести, як легко надурити читача. Чотири частини переконують, захоплюють і доповнюють ваше бачення життя Ендрю й Мілдред Бевл.
💝 Зізнаюсь, ще більше насолодитись історією змогла б, коли не очікувала б від неї аж надто багато. Тому прочитайте мій огляд, не плекайте шалених очікувань і гайда купляти цю книжку.
«Довіра» — маст-гев для тих, хто:
1️⃣ Любить історії, які складаються немов калейдоскоп поступово;
2️⃣ Цінує сучасні твори, що радують розкішною художньою мовою і химерними зворотами, водночас не надто занудно-мудрими;
3️⃣ Хоче книги з прекрасною атмосферою двадцятих — тридцятих років Нью-Йорку, який дихає збагаченням;
💋 Поповнює полиці тільки найгарнішими українськими виданнями й шукає новий екземпляр для колекції (ні ну а шо, ви бачили цю красуню)
👀 Бенджамін Раск має шалену інтуїцію на статки, відчуваючи порухи єдиного організму — ринку — й скупляючи-позбуваючись акцій/оборудок у залежності від свого
🔥 Разом Бенджамін і Гелен витворюють химерний дует магната й меценатки, допоки не стається Велика депресія — для чоловіка, що встиг позбавитись статків і збагатить, вона стає феєрією, а для жінки — вироком.
👀 Таку історію розповідає нам Гарольд Веннер у романі «Зобовʼязання». Нібито художнє читання, та всі пани й панночки тодішньої пори знали, що це сповідь про Ендрю й Мілдред Бевлів — химерну пару магната й меценатки, пік збагачення яких настав у тридцятих.
💋 І, чесно, я вже була в захваті. Цілком би вистачило для мене першої частини «Довіри»: вишуканий текст про таємничу пару, яка задавала настрій усьому Мангеттену тієї доби й захоплювала всіх — від бідняків до багатіїв — своєю аурою невідомості й химерності.
Та Ернан Діас продовжує бавитися з нашою ✨довірою✨, розкриваючи історію ще трьома текстами — автобіографією Ендрю Бевла, мемуарами однієї жіночки й щоденниками Мілдред Бевл.
🔥 Я в захваті. Я оцінюю на 5+ те, як Діасу вдалося надати повноцінного й повного звучання кожному голосу з чотирьох історій, дати кожному герою завоювати вашу довіру й своїм поводженням з текстом довести, як легко надурити читача. Чотири частини переконують, захоплюють і доповнюють ваше бачення життя Ендрю й Мілдред Бевл.
💝 Зізнаюсь, ще більше насолодитись історією змогла б, коли не очікувала б від неї аж надто багато. Тому прочитайте мій огляд, не плекайте шалених очікувань і гайда купляти цю книжку.
«Довіра» — маст-гев для тих, хто:
1️⃣ Любить історії, які складаються немов калейдоскоп поступово;
2️⃣ Цінує сучасні твори, що радують розкішною художньою мовою і химерними зворотами, водночас не надто занудно-мудрими;
3️⃣ Хоче книги з прекрасною атмосферою двадцятих — тридцятих років Нью-Йорку, який дихає збагаченням;
💋 Поповнює полиці тільки найгарнішими українськими виданнями й шукає новий екземпляр для колекції (ні ну а шо, ви бачили цю красуню)
26.06.202412:02
Фішка.
👀 Кожен письменник має визначну рису чи цікавий факт, який згадується в кожній розмові про автора. Іван Нечуй-Левицький однозначно запам’ятався педантичністю, що нею не поступався навіть для визначних оказій.
🥸 Єфремов от у спогадах про чоловіка згадував, що у визначених годинах Нечуй-Левицький прогулювався “вниз по Фундуклієвській на Хрещатик” з парасолькою, а коли перебрався від Хрещатику, то ходив на Володимирську гору й милувався просторами за Дніпром (це, до речі, пояснює мені, чого в “Хмарах” герої постійно тусуються саме там). Про усталеність його режиму ходили анекдоти. Можливо, ви натрапляли на байку про те, як Іван Семенович з власного ювілею пішов спати, покинувши гостей.
🤓Походить цей випадок зі спогадів Марії Грінченко. Коли 1893 року святкували двадцять п’ять років творчості, то зібрались вузьким колом, а чернігівський делегат зачитував привітання кількох дівчат. Нечуй-Левицький то послухав усе, попросив собі листівки й пішов додому спати. Програму ювілейну закінчували без нього.
🙉 Виявляється, є кілька нюансів у цій історії. По-перше, Марії Грінченко там не було. По-друге, гості вечора не знали про загострення хвороби шлунку й нервів тоді, що вимагало від письменника дотримання суворого режиму. А ще, деякі дослідники в поширенні цієї байки Єфремовим і Грінченко вбачають навмисне створення Нечую-Левицькому негативного, задирливого образу за відмову Івана Семенович співпрацювати з їхнім часописом.
😊 Втім, педантичність Нечуя-Левицького по-справжньому була дещо кумедною і чудернацькою річчю, яка не несла нехтування чиїмись зусиллями.
😀 Скажімо, приходив вітати знайомих з новим роком, коли ще був третій - четвертий день різдвяних свят. Люди дивувались. Тоді Іван Семенович пояснював, що на дворі година гарна, то треба йти вітати, адже година може змінитися, а виходити він може тільки вдень.
👀 За правопис Нечуй-Левицький, звісно, теж міг вчепитися з педантичності. Терпіти не міг апостроф і не любив літери “і”. Хотів у місцевому відмінку прикметники писати без “й”. Літери “ї” теж не любив і словники від неї обороняв. Джерелом своїх мовних переконань вважав живу народну мову й прагнув писати так, як чув.
🥰 А втім, з такою буркотливістю й певною консервативністю, Іван Семенович завжди ставав душею компанії, дотепно жартував і приймав молодих письменників у себе вдома. Слухаючи їхні починання, Нечуй-Левицький стежив з азартом вболівальника за мишоловками по кутках, що ловили мишей… Про це розповідав радянський автор Євген Кротевич у спогадах.
🙉 Оцінюючи характери письменників за розмаїттям спогадів, я думаю, чи хотіла би з ними дружити. Нечуй-Левицький зі своєю дотепністю, місцями кумедною, а місцями гострою педантичністю може й не став би хорошим другом.
А от крутим знайомим — ще б пак.
👀 Кожен письменник має визначну рису чи цікавий факт, який згадується в кожній розмові про автора. Іван Нечуй-Левицький однозначно запам’ятався педантичністю, що нею не поступався навіть для визначних оказій.
🥸 Єфремов от у спогадах про чоловіка згадував, що у визначених годинах Нечуй-Левицький прогулювався “вниз по Фундуклієвській на Хрещатик” з парасолькою, а коли перебрався від Хрещатику, то ходив на Володимирську гору й милувався просторами за Дніпром (це, до речі, пояснює мені, чого в “Хмарах” герої постійно тусуються саме там). Про усталеність його режиму ходили анекдоти. Можливо, ви натрапляли на байку про те, як Іван Семенович з власного ювілею пішов спати, покинувши гостей.
🤓Походить цей випадок зі спогадів Марії Грінченко. Коли 1893 року святкували двадцять п’ять років творчості, то зібрались вузьким колом, а чернігівський делегат зачитував привітання кількох дівчат. Нечуй-Левицький то послухав усе, попросив собі листівки й пішов додому спати. Програму ювілейну закінчували без нього.
🙉 Виявляється, є кілька нюансів у цій історії. По-перше, Марії Грінченко там не було. По-друге, гості вечора не знали про загострення хвороби шлунку й нервів тоді, що вимагало від письменника дотримання суворого режиму. А ще, деякі дослідники в поширенні цієї байки Єфремовим і Грінченко вбачають навмисне створення Нечую-Левицькому негативного, задирливого образу за відмову Івана Семенович співпрацювати з їхнім часописом.
😊 Втім, педантичність Нечуя-Левицького по-справжньому була дещо кумедною і чудернацькою річчю, яка не несла нехтування чиїмись зусиллями.
😀 Скажімо, приходив вітати знайомих з новим роком, коли ще був третій - четвертий день різдвяних свят. Люди дивувались. Тоді Іван Семенович пояснював, що на дворі година гарна, то треба йти вітати, адже година може змінитися, а виходити він може тільки вдень.
👀 За правопис Нечуй-Левицький, звісно, теж міг вчепитися з педантичності. Терпіти не міг апостроф і не любив літери “і”. Хотів у місцевому відмінку прикметники писати без “й”. Літери “ї” теж не любив і словники від неї обороняв. Джерелом своїх мовних переконань вважав живу народну мову й прагнув писати так, як чув.
🥰 А втім, з такою буркотливістю й певною консервативністю, Іван Семенович завжди ставав душею компанії, дотепно жартував і приймав молодих письменників у себе вдома. Слухаючи їхні починання, Нечуй-Левицький стежив з азартом вболівальника за мишоловками по кутках, що ловили мишей… Про це розповідав радянський автор Євген Кротевич у спогадах.
🙉 Оцінюючи характери письменників за розмаїттям спогадів, я думаю, чи хотіла би з ними дружити. Нечуй-Левицький зі своєю дотепністю, місцями кумедною, а місцями гострою педантичністю може й не став би хорошим другом.
А от крутим знайомим — ще б пак.
+1
08.04.202412:00
Прийшла зарплатня, а значить час ДКТ — Донбаського Книжкового Тормозку.
Я з Луганщини, тому вирішила — треба зібрати бібліотеку про війну й Донбас.
1. Сергій Жадан «Ворошиловград»
Раніше не планувала читати, але коли описувала на роботі цю книжку, то дійсно зацікавилась. А мій опис можна прочитати тут 😈
2. Олексій Чупа «Бомжі Донбасу»
Дуже багато хорошого чула про книжку. Остаточно на покупку спокусив оцей відгук.
3. Артем Чех «Точка нуль»
Нотатки військового про досвід війни на Сході України.
🤺 Ви як взагалі до слова «Донбас» ставитесь? Вважаєте за радянський конструкт і не послуговуєтесь? Чи вкладаєте свої сенси?
Я з Луганщини, тому вирішила — треба зібрати бібліотеку про війну й Донбас.
1. Сергій Жадан «Ворошиловград»
Раніше не планувала читати, але коли описувала на роботі цю книжку, то дійсно зацікавилась. А мій опис можна прочитати тут 😈
2. Олексій Чупа «Бомжі Донбасу»
Дуже багато хорошого чула про книжку. Остаточно на покупку спокусив оцей відгук.
3. Артем Чех «Точка нуль»
Нотатки військового про досвід війни на Сході України.
🤺 Ви як взагалі до слова «Донбас» ставитесь? Вважаєте за радянський конструкт і не послуговуєтесь? Чи вкладаєте свої сенси?
+4
30.03.202417:01
🤔 Ну що, пробуємо новий формат?
Пишіть хто ви й надсилайте друзям. Описи до цих речей обігрують історії, повʼязані з ними та життям Кобилянської взагалі :)
Пишіть хто ви й надсилайте друзям. Описи до цих речей обігрують історії, повʼязані з ними та життям Кобилянської взагалі :)
20.09.202406:01
👀 «Не почуваюся нещасливим, і оптимістичне світовідчуття в мене не послаблюється, а навіть посилюється»
🤌 «Живу помаленьку — що день, то ближче до комунізму»
💭«Доведеться трохи почекати: добре, що чекати є що: і йому, і мені, і всім нам: живемо в добу суцільної перспективності й віри в світле майбутнє»
🔥«Особливих екстрановин немає. Разом з усім радянським народом рухаємось до сяючих вершин комунізму»
🙆♀️ «Як бачиш, настрій у мене не занепадницький, а навіть навпаки, абсолютно соцреалістичний»
🎂 Це — цитати з листів поета й дисидента Івана Світличного з таборів. Сьогодні такий невиправний оптиміст, справжній східняк і лідер шістдесятництва святкує день народження.
🙏 Читайте його «Камерні мотиви», статтю «Гармонія і алгебра», а також спогади про критика «Доброокий». Святкуємо, бо ця людина дійсно змінила культурну історію!
🙌 Писала про Світличного для Читомо отут.
🤌 «Живу помаленьку — що день, то ближче до комунізму»
💭«Доведеться трохи почекати: добре, що чекати є що: і йому, і мені, і всім нам: живемо в добу суцільної перспективності й віри в світле майбутнє»
🔥«Особливих екстрановин немає. Разом з усім радянським народом рухаємось до сяючих вершин комунізму»
🙆♀️ «Як бачиш, настрій у мене не занепадницький, а навіть навпаки, абсолютно соцреалістичний»
🎂 Це — цитати з листів поета й дисидента Івана Світличного з таборів. Сьогодні такий невиправний оптиміст, справжній східняк і лідер шістдесятництва святкує день народження.
🙏 Читайте його «Камерні мотиви», статтю «Гармонія і алгебра», а також спогади про критика «Доброокий». Святкуємо, бо ця людина дійсно змінила культурну історію!
🙌 Писала про Світличного для Читомо отут.
11.09.202409:31
👀 Організатори «Книжкової країни», певно, власноруч добудували половину синьої гілки напередодні фестивалю.
Оце потужно!
Оце потужно!
06.09.202411:00
Знаю, не варто заводити романів на роботі, але я не могла втриматись.
❤️🔥 Все почалось, коли я описувала книгу «Довіра» Ернана Діаса на передзамовлення. Це було захоплення з першого погляду. Ще не пізнавши одне одного ближче, я поспішила розповісти про роман знайомим, друзям і всім, хто вдало попався під руку.
🙌 Як я могла мовчати, коли скоро мала би можливість купити й прочитати розкішну книжку, яка складає великий пазл з чотирьох історій і емоційною атмосферою нагадує суміш роману «Великого гетсбі» і фільми «Він і вона», «Вовк з Волл-стріт»!
І от, я купила цю зелену гарну книжечку і провела кілька днів у ліжку з нею, читаючи невідривно. Зараз розкажу, як це пройшло.
💋⬇️
❤️🔥 Все почалось, коли я описувала книгу «Довіра» Ернана Діаса на передзамовлення. Це було захоплення з першого погляду. Ще не пізнавши одне одного ближче, я поспішила розповісти про роман знайомим, друзям і всім, хто вдало попався під руку.
🙌 Як я могла мовчати, коли скоро мала би можливість купити й прочитати розкішну книжку, яка складає великий пазл з чотирьох історій і емоційною атмосферою нагадує суміш роману «Великого гетсбі» і фільми «Він і вона», «Вовк з Волл-стріт»!
І от, я купила цю зелену гарну книжечку і провела кілька днів у ліжку з нею, читаючи невідривно. Зараз розкажу, як це пройшло.
💋⬇️
Медиа контентке
қол жеткізе алмадық
қол жеткізе алмадық
13.04.202412:25
Сходила на «Я і Фелікс».
Раджу і вам, бо
1) Кожен кадр — ціле фото з бездоганною композицією і вкладеним сенсом. Правда, можна зупиняти, робити скріншот і нести на фотовиставку.
2) Юрій Іздрик грає Фелікса — діда-алкоголіка, що пройшов Афганістан. От чесно не знаю, хто підійшов би на цю роль більше і був би таким же фактурним, виразним.
3) Знімали у Києві, але атмосфера провінції передана просто на всі 100. Обіцяю, приємно засумуєте за своєю провінцією після перегляду.
4) Мало розмов, але кожне слово в них — відшліфоване. Відчувається, скільки йшло часу на те, щоб створити фразу, яка парою речень вміщувала цілий пласт сенсів.
5) Увага до деталей. Відчуваю любов до дрібниць і гармонії в усьому від кожної локації цього кіно.
6) Творчий симбіоз. Чоловік-письменник + жінка-режисерка: який мистецький союз може бути кращим? Чесно, фільм дихає коханням. Ірина Цілик для Суспільного розповідала, що знала всі дитячі історії Чеха й провела з ними не один рік.
Ви ходили? Шо надумали?
Раджу і вам, бо
1) Кожен кадр — ціле фото з бездоганною композицією і вкладеним сенсом. Правда, можна зупиняти, робити скріншот і нести на фотовиставку.
2) Юрій Іздрик грає Фелікса — діда-алкоголіка, що пройшов Афганістан. От чесно не знаю, хто підійшов би на цю роль більше і був би таким же фактурним, виразним.
3) Знімали у Києві, але атмосфера провінції передана просто на всі 100. Обіцяю, приємно засумуєте за своєю провінцією після перегляду.
4) Мало розмов, але кожне слово в них — відшліфоване. Відчувається, скільки йшло часу на те, щоб створити фразу, яка парою речень вміщувала цілий пласт сенсів.
5) Увага до деталей. Відчуваю любов до дрібниць і гармонії в усьому від кожної локації цього кіно.
6) Творчий симбіоз. Чоловік-письменник + жінка-режисерка: який мистецький союз може бути кращим? Чесно, фільм дихає коханням. Ірина Цілик для Суспільного розповідала, що знала всі дитячі історії Чеха й провела з ними не один рік.
Ви ходили? Шо надумали?
+3
06.04.202414:00
Експерименти з форматом продовжуються 😈
Хто ви з усмішок і інших творів Остапа Вишні? Розглядайте обкладинки, читайте трішки-жарти (і не приймайте близько до серця) і надсилайте друзям.
Поки готувала пост, то багато разів прям хіхікала вголос. Дуже Губенко дотепний і легкий майже завжди.
Хто ви з усмішок і інших творів Остапа Вишні? Розглядайте обкладинки, читайте трішки-жарти (і не приймайте близько до серця) і надсилайте друзям.
Поки готувала пост, то багато разів прям хіхікала вголос. Дуже Губенко дотепний і легкий майже завжди.
28.03.202409:38
Вийшов мій матеріал для Дівочого про письменницю й громадську діячку Наталію Кобринську.
Найбільш важливим особисто для мене є цей фрагмент: наскільки ж не змінюються закиди в бік феміністичного руху вже понад століття. Дуже розумні, інтелектуальні пани перетворювались після слова емансипантки на грубіянівз коментарів фейсбуку.
Читайте, там ще багато цікавого❤️
Найбільш важливим особисто для мене є цей фрагмент: наскільки ж не змінюються закиди в бік феміністичного руху вже понад століття. Дуже розумні, інтелектуальні пани перетворювались після слова емансипантки на грубіянів
Читайте, там ще багато цікавого❤️
19.09.202412:00
🤔 Чому подивившись один фільм ми лишаємо кінотеатр у химерному екстазі, а інший — ледве витримуємо до фіналу? Герої цікаві, режисерська робота така талановита, стільки символів закодовано, однак стрічка — суцільна нудятина.
🤌 Сценарист Роберт Маккі пояснює причини такої невдачі й вчить майбутніх митців творити фільми, від яких глядач просто буде не в силах відірватись.
🙌 Це маст-гев на полицях усіх, хто хоче пов’язати своє життя зі сценаріями. Автор розповідає базиси теорії й дає поради про те, як визначитись з жанром, створити переконливих героїв, визначитись з головною ідеєю кінострічки, визначити Підбурюючий Інцидент, зробити кожну сцену захопливою, а фінал — особливим. Це лише частина всього корисного, чим ділиться Маккі.
🔥Важливіше, що терміни й правила Маккі озброює практикою, розбираючи сюжети і, ба більше, цілі сторінки сценаріїв кінострічок. Особливо цінним у цьому контексті є чотирнадцятий розділ, де автор пояснює принцип антагонізму й доповнює теорію прикладами двадцяти фільмів!
💋 Книжка вчить думати у спосіб, потрібний для написання сценаріїв. Я нарешті усвідомила, що означає правило «кожен рядок кінематографічного діалогу має нести сенс».
Крім того, стала бачити більше підтекстів і зрозуміла, як працює створення другорядних персонажів.
🙆♀️ Серед іншого занотувала для себе таке:
• Фінальний стан у кінці фільму має бути абсолютним і незворотнім. Зміни в межах сцени можна скасувати.
• Якщо не можете ні про що писати, то не переживайте. Талант не покинув вас. Вам просто немає про що говорити.
• Те, що надихнуло на створення мистецького твору, необов’язково повинно бути включене в нього.
• Не пишіть «каліфорнійські сцени», де двоє персонажів, ледве знайомих, зустрічаються за чашкою кави й починають ділитися найбільш секретним і темним знанням про себе.
• Сцен з «витиранням пилу» також не пишіть. Це коли дві служниці — стара й новенька — починають говорити, а та, яка в родині вже довго, починає розповідати про сімейство все, витираючи пил.
😈 Тепер до зауважень:
• Маккі привчає до обмежених сюжетів. Розповідаючи базис, автор, водночас, переконує: чим менший шматочок життя собі обрали - тим краще.
• Протягом книги наводить приклади переважно з одних і тих самих фільмів. Лише під кінець Роберт врешті показує своє знання кінематографу сповна.
• Дуже мало розповідає про флешбеки й зневажає їх як спосіб розповіді. Те саме про інші прийоми повернення в минуле задля експозиції або ж розвитку сюжету.
• Використання кліше. Хай сам Маккі радить їх уникати в сценаріях, та в книжці не оминає. Наприклад, «любов до фільмів не вгасає», «прикладає вухо до стіни історії» і «дивлячись на хід шоу, яке ми називаємо життя».
• Повчає своїй правді життя.
Так його трохи архаїчні погляди звучать солідніше. Наприклад, переконує, що люди, які пережили Голокост, не уникають похмурих фільмів. Десь три рази за книжку точно Маккі використовує Гітлера/євреїв/їхній геноцид, аби підкріпити свою точку зору.
😎 Та попри недоліки, «Оповідь» Роберта Маккі — це маст-гев на полицях усіх, хто хоче отримати базу-ґрунт-фундамент про написання сценаріїв і кіномистецтво at all.
Раджу, бо без знання основи не створити чогось нового.
🤌 Сценарист Роберт Маккі пояснює причини такої невдачі й вчить майбутніх митців творити фільми, від яких глядач просто буде не в силах відірватись.
🙌 Це маст-гев на полицях усіх, хто хоче пов’язати своє життя зі сценаріями. Автор розповідає базиси теорії й дає поради про те, як визначитись з жанром, створити переконливих героїв, визначитись з головною ідеєю кінострічки, визначити Підбурюючий Інцидент, зробити кожну сцену захопливою, а фінал — особливим. Це лише частина всього корисного, чим ділиться Маккі.
🔥Важливіше, що терміни й правила Маккі озброює практикою, розбираючи сюжети і, ба більше, цілі сторінки сценаріїв кінострічок. Особливо цінним у цьому контексті є чотирнадцятий розділ, де автор пояснює принцип антагонізму й доповнює теорію прикладами двадцяти фільмів!
💋 Книжка вчить думати у спосіб, потрібний для написання сценаріїв. Я нарешті усвідомила, що означає правило «кожен рядок кінематографічного діалогу має нести сенс».
Крім того, стала бачити більше підтекстів і зрозуміла, як працює створення другорядних персонажів.
🙆♀️ Серед іншого занотувала для себе таке:
• Фінальний стан у кінці фільму має бути абсолютним і незворотнім. Зміни в межах сцени можна скасувати.
• Якщо не можете ні про що писати, то не переживайте. Талант не покинув вас. Вам просто немає про що говорити.
• Те, що надихнуло на створення мистецького твору, необов’язково повинно бути включене в нього.
• Не пишіть «каліфорнійські сцени», де двоє персонажів, ледве знайомих, зустрічаються за чашкою кави й починають ділитися найбільш секретним і темним знанням про себе.
• Сцен з «витиранням пилу» також не пишіть. Це коли дві служниці — стара й новенька — починають говорити, а та, яка в родині вже довго, починає розповідати про сімейство все, витираючи пил.
😈 Тепер до зауважень:
• Маккі привчає до обмежених сюжетів. Розповідаючи базис, автор, водночас, переконує: чим менший шматочок життя собі обрали - тим краще.
• Протягом книги наводить приклади переважно з одних і тих самих фільмів. Лише під кінець Роберт врешті показує своє знання кінематографу сповна.
• Дуже мало розповідає про флешбеки й зневажає їх як спосіб розповіді. Те саме про інші прийоми повернення в минуле задля експозиції або ж розвитку сюжету.
• Використання кліше. Хай сам Маккі радить їх уникати в сценаріях, та в книжці не оминає. Наприклад, «любов до фільмів не вгасає», «прикладає вухо до стіни історії» і «дивлячись на хід шоу, яке ми називаємо життя».
• Повчає своїй правді життя.
Так його трохи архаїчні погляди звучать солідніше. Наприклад, переконує, що люди, які пережили Голокост, не уникають похмурих фільмів. Десь три рази за книжку точно Маккі використовує Гітлера/євреїв/їхній геноцид, аби підкріпити свою точку зору.
😎 Та попри недоліки, «Оповідь» Роберта Маккі — це маст-гев на полицях усіх, хто хоче отримати базу-ґрунт-фундамент про написання сценаріїв і кіномистецтво at all.
Раджу, бо без знання основи не створити чогось нового.
10.09.202415:02
Дивіться, що купила на Букфесті!
👀 Крім того, маю новину. Тепер пишу не тільки для інтернет-магазину Vivat, а ще й для блогу.
Вже можна прочитати два матеріали:
1. Аудіокниги: історія, переваги й що послухати з книжок Vivat.
2. 10 нових нонфікшн-книжок про війну в Україні.
І зазирайте до нашого блогу частіше: готуємо багато цікавого! 😈
👀 Крім того, маю новину. Тепер пишу не тільки для інтернет-магазину Vivat, а ще й для блогу.
Вже можна прочитати два матеріали:
1. Аудіокниги: історія, переваги й що послухати з книжок Vivat.
2. 10 нових нонфікшн-книжок про війну в Україні.
І зазирайте до нашого блогу частіше: готуємо багато цікавого! 😈
29.06.202412:25
2/3
Я вважаю, що єдиною дитиною, якій я спочатку хотів догодити, був я сам.
Малює Кульман скільки себе памʼятає, а його перша книжка була дипломним проектом зі спеціальності графічного дизайну.
Вона зветься «Ліндберґ. Історія неймовірних пригод Мишеняти-летуна» і вийшла українською. У цій казці Кульман розповідає про Мишеня з Гамбурга, чиї друзі зникли після винайдення механічної мишоловки. Тому пухнастик вирішує емігрувати й перелетіти Атлантичний океан, змайструвавши моноплан самотужки.
Початково історія взагалі не мала таких масштабів. Як розповідає ілюстратор, ідея була в тому, що мишка дізнається про існування кажанів і теж хоче навчитись літати. Оскільки Кульман цікавився авіацією і іншою технікою усе життя, то його Мишеняті довелося почати майструвати літачок 🙉
А ще в одному з інтервʼю він каже, як побачив у дитинстві дохлу мишу вперше й тому набув такого співчуття до цих малих пухнастих.
У чому особливість історій про Мишеня (адже їх ще три) — це незвичайна точка зору, занурення в реальну науку й майже повна відсутність олюднення мишей. Кульман «не ставить» їх на дві ноги, як людей, і майже не дає їм можливості говорити. Навіть навпаки: хай Мишеня у його історіях літає через Атлантичний океан і на Місяць, але воно залишається Мишеням!
Як каже Кульман, так він змушує повірити у правдивість того, що Мишеня дійсно майстрували таке.
Ще одна особливість історій — Кульман говорить більше зображеннями, ніж текстом. Він обирає залишати свободу інтерпретацій, а подеколи рухається і в майже повну відсутність тексту 🤯
Інші дві перекладені українською — це «Едісон. Таємниця мишачого скарбу» (тут історія перетворена дещо на головоломку, адже звʼязок Мишеняти з науковцем не такий очевидний) і «Армстронґ» про політ на Місяць.
Тут автор у тексті себе не обмежує, а от «Місто кротів», ще українською не перекладене, розповідає історію майже без слів, що вдається Кульману чудово. Якщо історії про Мишеня знайомлять з важливим винаходом і історією галузі, з ним повʼязаною, то ця книжка — про індустріалізацію і її наслідки. Про те, як прогрес приходить до кротів, а вони й не помічають, що галявина, під котрою вони розташувались, поступово вмирає.
Вона відрізняється тоном — більш похмурим і депресивним — тоді як серія про Мишеня вкладе до голови важливу думку про наполегливість на шляху до мети.
Серія повсякчас поповнюється: нещодавно вийшла книжка про Ейнштейна, ще українською не перекладена. Тут пізнання Мишеняти починається тоді, коли він пропускає ярмарку сиру, яку чекав дуже довго. Тоді пухнастик задумається: «Що таке час?»
Казка має буктрейлер. Його можна дивитись тут.
👀 Мені стало дуже цікаво, де черпає натхнення Кульман. І от приблизний список.
✅ Мері Шеллі «Франкенштейн»;
✅ Наукова фантастика at all: особливо Герберт Веллс і Жюль Верн;
✅ художник Джон Сінгер Сарджент;
✅ Брем Стокер «Дракула»;
✅ творчість Стівена Спілберга, а особливо «Парк Юрського періоду»;
✅ творчий Голлівуд 1980-х, особливо брати Коени;
✅ роботи японської анімаційної студії «Ghibli»;
✅ Чарльз Діккенс;
✅ ілюстратор і живописець Норман Роквелл;
✅постійне прослуховування аудіокниг і осмислена насолода музикою.
Я вважаю, що єдиною дитиною, якій я спочатку хотів догодити, був я сам.
Малює Кульман скільки себе памʼятає, а його перша книжка була дипломним проектом зі спеціальності графічного дизайну.
Вона зветься «Ліндберґ. Історія неймовірних пригод Мишеняти-летуна» і вийшла українською. У цій казці Кульман розповідає про Мишеня з Гамбурга, чиї друзі зникли після винайдення механічної мишоловки. Тому пухнастик вирішує емігрувати й перелетіти Атлантичний океан, змайструвавши моноплан самотужки.
Початково історія взагалі не мала таких масштабів. Як розповідає ілюстратор, ідея була в тому, що мишка дізнається про існування кажанів і теж хоче навчитись літати. Оскільки Кульман цікавився авіацією і іншою технікою усе життя, то його Мишеняті довелося почати майструвати літачок 🙉
А ще в одному з інтервʼю він каже, як побачив у дитинстві дохлу мишу вперше й тому набув такого співчуття до цих малих пухнастих.
У чому особливість історій про Мишеня (адже їх ще три) — це незвичайна точка зору, занурення в реальну науку й майже повна відсутність олюднення мишей. Кульман «не ставить» їх на дві ноги, як людей, і майже не дає їм можливості говорити. Навіть навпаки: хай Мишеня у його історіях літає через Атлантичний океан і на Місяць, але воно залишається Мишеням!
Як каже Кульман, так він змушує повірити у правдивість того, що Мишеня дійсно майстрували таке.
Ще одна особливість історій — Кульман говорить більше зображеннями, ніж текстом. Він обирає залишати свободу інтерпретацій, а подеколи рухається і в майже повну відсутність тексту 🤯
Інші дві перекладені українською — це «Едісон. Таємниця мишачого скарбу» (тут історія перетворена дещо на головоломку, адже звʼязок Мишеняти з науковцем не такий очевидний) і «Армстронґ» про політ на Місяць.
Тут автор у тексті себе не обмежує, а от «Місто кротів», ще українською не перекладене, розповідає історію майже без слів, що вдається Кульману чудово. Якщо історії про Мишеня знайомлять з важливим винаходом і історією галузі, з ним повʼязаною, то ця книжка — про індустріалізацію і її наслідки. Про те, як прогрес приходить до кротів, а вони й не помічають, що галявина, під котрою вони розташувались, поступово вмирає.
Вона відрізняється тоном — більш похмурим і депресивним — тоді як серія про Мишеня вкладе до голови важливу думку про наполегливість на шляху до мети.
Серія повсякчас поповнюється: нещодавно вийшла книжка про Ейнштейна, ще українською не перекладена. Тут пізнання Мишеняти починається тоді, коли він пропускає ярмарку сиру, яку чекав дуже довго. Тоді пухнастик задумається: «Що таке час?»
Казка має буктрейлер. Його можна дивитись тут.
👀 Мені стало дуже цікаво, де черпає натхнення Кульман. І от приблизний список.
✅ Мері Шеллі «Франкенштейн»;
✅ Наукова фантастика at all: особливо Герберт Веллс і Жюль Верн;
✅ художник Джон Сінгер Сарджент;
✅ Брем Стокер «Дракула»;
✅ творчість Стівена Спілберга, а особливо «Парк Юрського періоду»;
✅ творчий Голлівуд 1980-х, особливо брати Коени;
✅ роботи японської анімаційної студії «Ghibli»;
✅ Чарльз Діккенс;
✅ ілюстратор і живописець Норман Роквелл;
✅постійне прослуховування аудіокниг і осмислена насолода музикою.
11.04.202411:17
Дісталась нарешті виставки про Горську. Те, що йти бігти туди треба однозначно, ви вже знаєте. Нагадую і кажу про дві з тих речей, які собі відзначила.
1) Побачила колядницький мішок членів Клубу творчої молоді, що аж ніяк не очікувала. Про ролю цього покоління у відновленні традиції писала тут (фото 2)
2) Дізналась з виставки, що саме Світличний організовував похорон Горської. З моменту знайомства вони святкували дні народження разом, бо мали їх 20 і 18 вересня відповідно. Друзі влаштовували їм великий ювілейний захід 1964 року (бо 35+35 = 70, серйозний вік!)
Просто вдуматись у суто чуттєвий бік трагедії: організовувати похорон тому другу, з яким ти ще зовсім недавно ділив один на двох день народження…
1) Побачила колядницький мішок членів Клубу творчої молоді, що аж ніяк не очікувала. Про ролю цього покоління у відновленні традиції писала тут (фото 2)
2) Дізналась з виставки, що саме Світличний організовував похорон Горської. З моменту знайомства вони святкували дні народження разом, бо мали їх 20 і 18 вересня відповідно. Друзі влаштовували їм великий ювілейний захід 1964 року (бо 35+35 = 70, серйозний вік!)
Просто вдуматись у суто чуттєвий бік трагедії: організовувати похорон тому другу, з яким ти ще зовсім недавно ділив один на двох день народження…
04.04.202415:53
Коли після читання Пратчетта треба виконати завдання на курсі сценарної майстерності:
Көрсетілген 1 - 24 арасынан 1344
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.