🤔 Чому подивившись один фільм ми лишаємо кінотеатр у химерному екстазі, а інший — ледве витримуємо до фіналу? Герої цікаві, режисерська робота така талановита, стільки символів закодовано, однак стрічка — суцільна нудятина.
🤌 Сценарист Роберт Маккі пояснює причини такої невдачі й вчить майбутніх митців творити фільми, від яких глядач просто буде не в силах відірватись.
🙌 Це маст-гев на полицях усіх, хто хоче пов’язати своє життя зі сценаріями. Автор розповідає базиси теорії й дає поради про те, як визначитись з жанром, створити переконливих героїв, визначитись з головною ідеєю кінострічки, визначити Підбурюючий Інцидент, зробити кожну сцену захопливою, а фінал — особливим. Це лише частина всього корисного, чим ділиться Маккі.
🔥Важливіше, що терміни й правила Маккі озброює практикою, розбираючи сюжети і, ба більше, цілі сторінки сценаріїв кінострічок. Особливо цінним у цьому контексті є чотирнадцятий розділ, де автор пояснює принцип антагонізму й доповнює теорію прикладами двадцяти фільмів!
💋 Книжка вчить думати у спосіб, потрібний для написання сценаріїв. Я нарешті усвідомила, що означає правило «кожен рядок кінематографічного діалогу має нести сенс».
Крім того, стала бачити більше підтекстів і зрозуміла, як працює створення другорядних персонажів.
🙆♀️ Серед іншого занотувала для себе таке:
• Фінальний стан у кінці фільму має бути абсолютним і незворотнім. Зміни в межах сцени можна скасувати.
• Якщо не можете ні про що писати, то не переживайте. Талант не покинув вас. Вам просто немає про що говорити.
• Те, що надихнуло на створення мистецького твору, необов’язково повинно бути включене в нього.
• Не пишіть «каліфорнійські сцени», де двоє персонажів, ледве знайомих, зустрічаються за чашкою кави й починають ділитися найбільш секретним і темним знанням про себе.
• Сцен з «витиранням пилу» також не пишіть. Це коли дві служниці — стара й новенька — починають говорити, а та, яка в родині вже довго, починає розповідати про сімейство все, витираючи пил.
😈 Тепер до зауважень:
• Маккі привчає до обмежених сюжетів. Розповідаючи базис, автор, водночас, переконує: чим менший шматочок життя собі обрали - тим краще.
• Протягом книги наводить приклади переважно з одних і тих самих фільмів. Лише під кінець Роберт врешті показує своє знання кінематографу сповна.
• Дуже мало розповідає про флешбеки й зневажає їх як спосіб розповіді. Те саме про інші прийоми повернення в минуле задля експозиції або ж розвитку сюжету.
• Використання кліше. Хай сам Маккі радить їх уникати в сценаріях, та в книжці не оминає. Наприклад, «любов до фільмів не вгасає», «прикладає вухо до стіни історії» і «дивлячись на хід шоу, яке ми називаємо життя».
• Повчає своїй правді життя.
Так його трохи архаїчні погляди звучать солідніше. Наприклад, переконує, що люди, які пережили Голокост, не уникають похмурих фільмів. Десь три рази за книжку точно Маккі використовує Гітлера/євреїв/їхній геноцид, аби підкріпити свою точку зору.
😎 Та попри недоліки, «Оповідь» Роберта Маккі — це маст-гев на полицях усіх, хто хоче отримати базу-ґрунт-фундамент про написання сценаріїв і кіномистецтво at all.
Раджу, бо без знання основи не створити чогось нового.
