Історії українських козаків.
Нам є ким пишатися: історія козацтва впереміж із сьогоденням.
Реклама/співробітництво 👉 @Igorproc
Посилання для запрошення 👇 https://t.me/+bmYzKCnaHb82ZGZi
Підтримати розвиток каналу 👇
4441 1144 5580 9416
4731 2196 4491 5989
Реклама/співробітництво 👉 @Igorproc
Посилання для запрошення 👇 https://t.me/+bmYzKCnaHb82ZGZi
Підтримати розвиток каналу 👇
4441 1144 5580 9416
4731 2196 4491 5989
TGlist рейтингі
0
0
ТүріҚоғамдық
Растау
РасталмағанСенімділік
СенімсізОрналасқан жеріУкраїна
ТілБасқа
Канал құрылған күніЛип 20, 2022
TGlist-ке қосылған күні
Черв 21, 2023Қосылған топ
Рекордтар
20.08.202423:59
1.7KЖазылушылар30.06.202423:59
2400Дәйексөз индексі02.01.202423:59
3211 жазбаның қамтуы04.01.202423:59
260Жарнамалық жазбаның қамтуы11.02.202523:59
13.41%ER02.01.202423:59
21.85%ERRҚайта жіберілді:
Меморіал.ua
08.03.202507:02
🕯️9:00 – хвилина мовчання
Захисник Олександр Боярчук загинув 12 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Яковлівка Донецької області. Воїну було 40 років.
Олександр жив на Рівненщині.
Працював на ливарному заводі. Згодом влаштувався слюсарем-ремонтником 5-го розряду на «Рівнеазот». Пізніше обставини змусили працювати будівельником у Польщі.
Під час повномасштабної війни став на захист України в лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
В Олександра залишились дружина, син, дві доньки, невістка, онука та батько.
Захисник Олександр Боярчук загинув 12 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Яковлівка Донецької області. Воїну було 40 років.
Олександр жив на Рівненщині.
Працював на ливарному заводі. Згодом влаштувався слюсарем-ремонтником 5-го розряду на «Рівнеазот». Пізніше обставини змусили працювати будівельником у Польщі.
Під час повномасштабної війни став на захист України в лавах 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
«Розум, честь і краса, велич душі та серця, доброта й сміливість – це все наш дорогий батько, чоловік. Він у серці кожного залишив свій слід. Надзвичайно любив сім’ю, обожнював дітей, чекав на онуку, але, на жаль, так і не вдалося їм зустрітися», – розповіла невістка Аліна.
В Олександра залишились дружина, син, дві доньки, невістка, онука та батько.
Қайта жіберілді:Меморіал.ua
15.03.202507:01
🕯️9:00 – хвилина мовчання
27-річний сержант Геннадій Керничний на псевдо Вікінг загинув 23 вересня 2024 року на Харківщині.
Геннадій з Вінниччини.
Здобув фах бджоляра та агронома. Утримував бджолосім'ї та п'ять гектарів саду.
Після навчання Геннадій відразу пішов добровольцем на захист України. З 2014 року воював у 8-му полку спеціального призначення ССО ЗСУ.
У 2019-му отримав важке поранення, через що довелося ампутувати частину ноги. Пройшов реабілітацію, став на протез і повернувся на службу.
Під час повномасштабної війни був розвідником, старшим інструктором групи інструкторів центру.
За час служби спецпризначенець був відзначений низкою нагород. Посмертно Геннадію присвоєно звання Герой України.
У воїна залишились батьки і брат.
27-річний сержант Геннадій Керничний на псевдо Вікінг загинув 23 вересня 2024 року на Харківщині.
Геннадій з Вінниччини.
Здобув фах бджоляра та агронома. Утримував бджолосім'ї та п'ять гектарів саду.
Після навчання Геннадій відразу пішов добровольцем на захист України. З 2014 року воював у 8-му полку спеціального призначення ССО ЗСУ.
У 2019-му отримав важке поранення, через що довелося ампутувати частину ноги. Пройшов реабілітацію, став на протез і повернувся на службу.
Під час повномасштабної війни був розвідником, старшим інструктором групи інструкторів центру.
За час служби спецпризначенець був відзначений низкою нагород. Посмертно Геннадію присвоєно звання Герой України.
«Мій син – мій Герой. Я дуже пишався, пишаюсь і буду пишатись своїм сином. Він для мене був прикладом героїзму, мужності, чесності, вірності, звитяги», – сказав Руслан Керничний.
У воїна залишились батьки і брат.
20.03.202513:03
#цей_день_в_історії
Сьогодні народився Іван Мазепа.⚔️🔥💪
Іван Мазепа (1639–1709) – видатний політичний і військовий діяч, дипломат і меценат, який відіграв ключову роль в історії України. Обіймаючи посаду гетьмана Війська Запорозького, він керував Лівобережною Україною з 1687 року, а з 1704-го – усією Наддніпрянською Україною.
Народився 20 березня 1639 року в родині шляхтичів на хуторі Мазепинці, неподалік Білої Церкви. Батько, який обіймав посаду Білоцерківського отамана, виховував сина в дусі військової звитяги. Іван здобув освіту в Києво-Могилянській колегії, де вивчав риторику, поетику, латину та іноземні мови. Навчався також у Європі – в Італії, Німеччині, Голландії та Франції.
1660 року батько відправив його до двору короля Речі Посполитої Яна II Казимира, де молодий шляхтич отримав цінний досвід дипломатії. Повернувшись в Україну, Мазепа обіймав різні військові й адміністративні посади: з 1663 року був Чернігівським полковником, а згодом став ротмістром гвардії гетьмана Дорошенка. У 1672 році отримав чин генерального писаря, а 1687-го, після усунення Івана Самойловича, став гетьманом.
Вибори нового очільника Лівобережної України відбулися за суворого контролю з боку московських військ. Старшина, заздалегідь узгодивши кандидатуру, підтримала Мазепу, який мав добрі зв’язки при московському дворі. Водночас, у 1687 році підписали так звані Коломацькі статті, що обмежували автономію Гетьманщини: у Батурині розміщувалися московські війська, гетьман не міг самостійно призначати чи звільняти старшину, а дипломатичні контакти з іншими державами заборонялися.
Під час Північної війни (1700–1721) Україна опинилася у складному становищі. Московський цар Петро I примушував козаків воювати в Лівонії, Литві та Польщі, зазнаючи величезних втрат. Московські командири ставилися до українських військ із презирством, використовували їх як допоміжні сили. Старшина, стурбована чутками про можливу ліквідацію козацького війська, почала вагатися у вірності царю.
У 1704 році Мазепа скористався повстанням Семена Палія, що спалахнуло на Правобережжі, та отримав дозвіл Петра I на введення туди лівобережних полків. Після арешту Палія він фактично став правителем обох берегів Дніпра.
Навесні 1708 року, розуміючи, що Гетьманщина втрачає автономію, Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Укладений договір передбачав утворення українсько-шведського союзу, який мав гарантувати незалежність України. За це Мазепа надавав зимові квартири для шведської армії, постачання продовольства та військову допомогу.
Про змову дізнався Петро I, і в жовтні 1708 року московські війська зруйнували Батурин, винищивши його населення. Невдовзі Чортомлицька Січ спіткала та сама доля.
8 липня 1709 року під Полтавою шведсько-українське військо зазнало поразки. Мазепа разом із Карлом XII відступив у володіння Османської імперії. 22 вересня того ж року він помер у селі Варниця біля Бендер і був похований у румунському місті Галац. У 2004 році там йому встановили погруддя.
Поділися постом та не забуть про👍
Сьогодні народився Іван Мазепа.⚔️🔥💪
Іван Мазепа (1639–1709) – видатний політичний і військовий діяч, дипломат і меценат, який відіграв ключову роль в історії України. Обіймаючи посаду гетьмана Війська Запорозького, він керував Лівобережною Україною з 1687 року, а з 1704-го – усією Наддніпрянською Україною.
Народився 20 березня 1639 року в родині шляхтичів на хуторі Мазепинці, неподалік Білої Церкви. Батько, який обіймав посаду Білоцерківського отамана, виховував сина в дусі військової звитяги. Іван здобув освіту в Києво-Могилянській колегії, де вивчав риторику, поетику, латину та іноземні мови. Навчався також у Європі – в Італії, Німеччині, Голландії та Франції.
1660 року батько відправив його до двору короля Речі Посполитої Яна II Казимира, де молодий шляхтич отримав цінний досвід дипломатії. Повернувшись в Україну, Мазепа обіймав різні військові й адміністративні посади: з 1663 року був Чернігівським полковником, а згодом став ротмістром гвардії гетьмана Дорошенка. У 1672 році отримав чин генерального писаря, а 1687-го, після усунення Івана Самойловича, став гетьманом.
Вибори нового очільника Лівобережної України відбулися за суворого контролю з боку московських військ. Старшина, заздалегідь узгодивши кандидатуру, підтримала Мазепу, який мав добрі зв’язки при московському дворі. Водночас, у 1687 році підписали так звані Коломацькі статті, що обмежували автономію Гетьманщини: у Батурині розміщувалися московські війська, гетьман не міг самостійно призначати чи звільняти старшину, а дипломатичні контакти з іншими державами заборонялися.
Під час Північної війни (1700–1721) Україна опинилася у складному становищі. Московський цар Петро I примушував козаків воювати в Лівонії, Литві та Польщі, зазнаючи величезних втрат. Московські командири ставилися до українських військ із презирством, використовували їх як допоміжні сили. Старшина, стурбована чутками про можливу ліквідацію козацького війська, почала вагатися у вірності царю.
У 1704 році Мазепа скористався повстанням Семена Палія, що спалахнуло на Правобережжі, та отримав дозвіл Петра I на введення туди лівобережних полків. Після арешту Палія він фактично став правителем обох берегів Дніпра.
Навесні 1708 року, розуміючи, що Гетьманщина втрачає автономію, Мазепа розпочав таємні переговори зі шведським королем Карлом XII. Укладений договір передбачав утворення українсько-шведського союзу, який мав гарантувати незалежність України. За це Мазепа надавав зимові квартири для шведської армії, постачання продовольства та військову допомогу.
Про змову дізнався Петро I, і в жовтні 1708 року московські війська зруйнували Батурин, винищивши його населення. Невдовзі Чортомлицька Січ спіткала та сама доля.
8 липня 1709 року під Полтавою шведсько-українське військо зазнало поразки. Мазепа разом із Карлом XII відступив у володіння Османської імперії. 22 вересня того ж року він помер у селі Варниця біля Бендер і був похований у румунському місті Галац. У 2004 році там йому встановили погруддя.
Поділися постом та не забуть про👍
Қайта жіберілді:Меморіал.ua
20.03.202507:05
🕯️9:00 – хвилина мовчання
Молодший сержант Ярослав Плющ на псевдо Аркада загинув 2 липня 2024 року в Бахмутському районі. Герою було 20 років.
Ярослав жив на Херсонщині. Любив читати, малювати, займатися спортом, зокрема тхеквондо. Вступив до Херсонського морського фахового коледжу рибної промисловості на суднового електрика – але встиг провчитися лише рік.
Коли почалася повномасштабна війна, виїхав з батьками з окупації та вирушив працювати до Чехії. Проте за пів року повернувся та вступив до лав захисників. Пройшов навчання у Великобританії, опанував спеціальність розвідника. Ярослав був зарахований до 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» і став командиром відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу.
За службу воїна відзначили низкою нагород: пам'ятним нагрудним знаком 24 ОШБ «Айдар», медаллю «За поранення», відзнаками «Захиснику Вітчизни», «Ветеран війни – учасник бойових дій» та орденом «За мужність» III ступеня.
У нього залишилися батьки.
Молодший сержант Ярослав Плющ на псевдо Аркада загинув 2 липня 2024 року в Бахмутському районі. Герою було 20 років.
Ярослав жив на Херсонщині. Любив читати, малювати, займатися спортом, зокрема тхеквондо. Вступив до Херсонського морського фахового коледжу рибної промисловості на суднового електрика – але встиг провчитися лише рік.
Коли почалася повномасштабна війна, виїхав з батьками з окупації та вирушив працювати до Чехії. Проте за пів року повернувся та вступив до лав захисників. Пройшов навчання у Великобританії, опанував спеціальність розвідника. Ярослав був зарахований до 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» і став командиром відділення безпілотних авіаційних комплексів розвідувального взводу.
За службу воїна відзначили низкою нагород: пам'ятним нагрудним знаком 24 ОШБ «Айдар», медаллю «За поранення», відзнаками «Захиснику Вітчизни», «Ветеран війни – учасник бойових дій» та орденом «За мужність» III ступеня.
У нього залишилися батьки.
15.03.202513:03
В березні 1669 року Многогрішний в Глухові присягнув московії.🔥👊👎
У грудні 1668 року, на козацькій раді в Новгороді-Сіверському, Дем'ян Ігнатович (відомий також як Многогрішний) був обраний гетьманом Лівобережної України за підтримки промосковськи налаштованої старшини та православного духовенства. Його повноваження були підтверджені в березні 1669 року на генеральній раді в Глухові, де він присягнув на вірність московському царю Олексію Михайловичу в присутності царського представника.
Дем'ян Ігнатович народився в містечку Короп Чернігівського воєводства. Хоча його походження не було шляхетним, він активно долучився до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У 1665–1669 роках обіймав посаду чернігівського полковника. Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 року, яке розділило Україну між Річчю Посполитою та московським царством, Ігнатович виступив проти цього договору і приєднався до антимосковського повстання під проводом Івана Брюховецького. Він був одним із перших полковників, які перейшли на бік правобережного гетьмана Петра Дорошенка, пропонуючи об'єднати під його булавою всю Україну.
Після усунення Брюховецького в 1668 році, Дорошенко призначив Ігнатовича наказним гетьманом Лівобережної України. Однак наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину, відсутність військової допомоги від Дорошенка та тиск промосковськи налаштованої частини старшини й православного духовенства змусили Ігнатовича розпочати переговори з московським урядом. 17 грудня 1668 року на раді в Новгороді-Сіверському він був обраний гетьманом Лівобережної України та присягнув на вірність московському царю. москва визнала його титул після Глухівської ради в березні 1669 році.
На посаді гетьмана Ігнатович прагнув захистити державні інтереси Гетьманщини:
Домігся того, щоб Київ та його околиці, попри умови Андрусівського перемир'я, залишилися у складі Лівобережної України.
Спирався на компанійські полки та намагався зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини.
Шукав союзників у боротьбі проти московської експансії, вів таємні переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережної Гетьманщини під протекторат Османської імперії.
Ця політика викликала невдоволення частини старшинської верхівки. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року в Батурині козацька старшина за підтримки московської залоги заарештувала Ігнатовича та видала його представникам Московського царства. Гетьмана привезли до москви, де в середині квітня 1672 року розпочався суд. Після допитів і тортур його звинуватили у зраді та засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом із родиною та товаришами його відправили до Сибіру, де він перебував в Іркутському острозі та Селенгінську.
У 1689 році Ігнатович брав участь у переговорах московського посла Федора Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору. Після від'їзду Головіна він кілька років керував Селенгінськом та його землями як "приказна людина". У 1696 році колишній гетьман постригся у ченці. Помер у Селенгінську 1703 року та був похований біля Спаського собору.
Андрусівське перемир'я 1667 року, яке розділило Україну між Річчю Посполитою та московським царством, мало значний вплив на подальшу долю українських земель. Цей договір закріпив розподіл українських територій, що призвело до політичної нестабільності та боротьби за владу серед козацької старшини. Невдоволення умовами перемир'я стало однією з причин антимосковського повстання 1668–1669 років, у якому брав участь Ігнатович. Його діяльність як гетьмана Лівобережної України була спрямована на збереження автономії та захист інтересів Гетьманщини в умовах зовнішнього тиску з боку сусідніх держав.
Поділися постом та не забуть про👍
У грудні 1668 року, на козацькій раді в Новгороді-Сіверському, Дем'ян Ігнатович (відомий також як Многогрішний) був обраний гетьманом Лівобережної України за підтримки промосковськи налаштованої старшини та православного духовенства. Його повноваження були підтверджені в березні 1669 року на генеральній раді в Глухові, де він присягнув на вірність московському царю Олексію Михайловичу в присутності царського представника.
Дем'ян Ігнатович народився в містечку Короп Чернігівського воєводства. Хоча його походження не було шляхетним, він активно долучився до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. У 1665–1669 роках обіймав посаду чернігівського полковника. Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 року, яке розділило Україну між Річчю Посполитою та московським царством, Ігнатович виступив проти цього договору і приєднався до антимосковського повстання під проводом Івана Брюховецького. Він був одним із перших полковників, які перейшли на бік правобережного гетьмана Петра Дорошенка, пропонуючи об'єднати під його булавою всю Україну.
Після усунення Брюховецького в 1668 році, Дорошенко призначив Ігнатовича наказним гетьманом Лівобережної України. Однак наступ московських військ під командуванням князя Григорія Ромодановського на Сіверщину, відсутність військової допомоги від Дорошенка та тиск промосковськи налаштованої частини старшини й православного духовенства змусили Ігнатовича розпочати переговори з московським урядом. 17 грудня 1668 року на раді в Новгороді-Сіверському він був обраний гетьманом Лівобережної України та присягнув на вірність московському царю. москва визнала його титул після Глухівської ради в березні 1669 році.
На посаді гетьмана Ігнатович прагнув захистити державні інтереси Гетьманщини:
Домігся того, щоб Київ та його околиці, попри умови Андрусівського перемир'я, залишилися у складі Лівобережної України.
Спирався на компанійські полки та намагався зміцнити гетьманську владу, поступово послаблюючи політичну роль козацької старшини.
Шукав союзників у боротьбі проти московської експансії, вів таємні переговори з Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережної Гетьманщини під протекторат Османської імперії.
Ця політика викликала невдоволення частини старшинської верхівки. У ніч з 12 на 13 березня 1672 року в Батурині козацька старшина за підтримки московської залоги заарештувала Ігнатовича та видала його представникам Московського царства. Гетьмана привезли до москви, де в середині квітня 1672 року розпочався суд. Після допитів і тортур його звинуватили у зраді та засудили до страти, яку згодом замінили на довічне заслання. Разом із родиною та товаришами його відправили до Сибіру, де він перебував в Іркутському острозі та Селенгінську.
У 1689 році Ігнатович брав участь у переговорах московського посла Федора Головіна з Китаєм, які завершилися підписанням Нерчинського договору. Після від'їзду Головіна він кілька років керував Селенгінськом та його землями як "приказна людина". У 1696 році колишній гетьман постригся у ченці. Помер у Селенгінську 1703 року та був похований біля Спаського собору.
Андрусівське перемир'я 1667 року, яке розділило Україну між Річчю Посполитою та московським царством, мало значний вплив на подальшу долю українських земель. Цей договір закріпив розподіл українських територій, що призвело до політичної нестабільності та боротьби за владу серед козацької старшини. Невдоволення умовами перемир'я стало однією з причин антимосковського повстання 1668–1669 років, у якому брав участь Ігнатович. Його діяльність як гетьмана Лівобережної України була спрямована на збереження автономії та захист інтересів Гетьманщини в умовах зовнішнього тиску з боку сусідніх держав.
Поділися постом та не забуть про👍
Қайта жіберілді:Меморіал.ua
16.03.202507:03
Життя Олександри Мулькевич було сповнене світла, любові та боротьби за добро.
Вона заснувала власний бізнес у сфері фото- та відеозйомки, який переріс у креативний холдинг Art Vision. Була активною доноркою крові та волонтеркою благодійного фонду «Старенькі», допомагаючи літнім людям.
Саша дбала також про тварин і завжди була готова допомогти тим, хто цього потребував.
Олександра «Майк» Мулькевич загинула 14 серпня 2024 року на Харківщині від удару ворожого дрона. Вона була командиркою екіпажу добровольчого батальйону «Госпітальєри».
🟥 Читайте історію Олександри Мулькевич
🔻Текст підготовлений у рамках премії «УП100. Сила жінок».
🔻Створення серії матеріалів стало можливим завдяки донатам на пам’ять від читачів УП, які зробили внески для підтримки Меморіалу на дружню банку журналіста Михайла Ткача.
Вона заснувала власний бізнес у сфері фото- та відеозйомки, який переріс у креативний холдинг Art Vision. Була активною доноркою крові та волонтеркою благодійного фонду «Старенькі», допомагаючи літнім людям.
Саша дбала також про тварин і завжди була готова допомогти тим, хто цього потребував.
Олександра «Майк» Мулькевич загинула 14 серпня 2024 року на Харківщині від удару ворожого дрона. Вона була командиркою екіпажу добровольчого батальйону «Госпітальєри».
🟥 Читайте історію Олександри Мулькевич
🔻Текст підготовлений у рамках премії «УП100. Сила жінок».
🔻Створення серії матеріалів стало можливим завдяки донатам на пам’ять від читачів УП, які зробили внески для підтримки Меморіалу на дружню банку журналіста Михайла Ткача.
Қайта жіберілді:Меморіал.ua
19.03.202507:06
«Буде тобі, враже, так, як відьма скаже».
Татуювання з такими словами мала Вікторія Дарій з позивним Відьма.
Вікторія з Луганщини. За фахом була кухарем, працювала у школах та ресторанах. Була творчою особистістю, займалася рукоділлям. Незадовго до загибелі вступила на спеціальність військового психолога, але закінчити навчання їй не судилося.
У 2019 році Вікторія приєдналась до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Згодом перевелася до 47-ї окремої механізованої бригади «Маґура».
Вона загинула 30 липня 2023 року під час виконання службових обов’язків в районі міста Оріхів Запорізької області.
Посмертно Вікторію Дарій нагороджено орденом «За мужність».
🟥 Читайте історію Вікторії Дарій на сайті Меморіалу.
🔻Текст підготовлений у рамках премії «УП100. Сила жінок».
🔻Створення серії матеріалів стало можливим завдяки донатам на пам’ять від читачів @ukr_pravda, які зробили внески для підтримки Меморіалу на дружню банку журналіста Михайла Ткача.
14.03.202513:04
Козацький отаман Войтих Чановицький.⚔️🔥💪
Войтих Чановицький обійняв посаду гетьмана запорізького козацтва навесні 1590 року. Хоча про його військові досягнення відомо небагато, його діяльність припала на період важливих політичних змін у відносинах між Річчю Посполитою та козацтвом.
У 1590 році король Сигізмунд III вирішив реформувати козацьке військо. Він запропонував не знищувати козаків, як того бажали деякі сенатори, а інтегрувати їх до королівського війська, обмеживши реєстр до шести тисяч осіб. Реєстрові козаки мали підпорядковуватися безпосередньо коронному гетьману Польщі, який отримував право призначати їхнього старшого. Крім того, планувалося заборонити продаж зброї та боєприпасів нерегістрованим козакам і посполитим, а офіцерські посади віддавати лише тим козакам, які мали нерухоме майно. Це мало забезпечити лояльність козацької старшини до короля, оскільки вони були б зацікавлені у захисті власних маєтків.
Одним із заходів контролю над козаками було будівництво фортеці в урочищі Кременчук поблизу Дніпра, де планувалося розмістити польський гарнізон для запобігання козацьким нападам на татарські улуси. Однак ці заходи не змогли стримати козаків, і напади на татарські поселення продовжувалися, оскільки кримські татари також не припиняли своїх набігів. Козаки під проводом Чановицького протистояли ординцям, демонструючи, що Дике Поле жило за власними законами, незважаючи на королівські укази.
У цей період на Січі перебував Криштоф Косинський, який з невеликим загоном козаків вирушив на зимівлю до Білоцерківщини, плануючи навесні повернутися на Січ. Однак у січні 1592 року він розпочав повстання, напавши на маєток князя Курцевича-Булиги. Невідомо, чи підтримував Чановицький це повстання, але запорожці, незважаючи на вимоги короля і коронного гетьмана, не виступили проти повстанців Косинського, що свідчить про їхню позицію. Хоча немає достовірних даних про участь самого Чановицького у повстанні, ймовірно, він залишався на Січі, охороняючи степові кордони України від татарських набігів.
Діяльність Войтиха Чановицького припала на період важливих змін у відносинах між Річчю Посполитою та козацтвом. Його гетьманування відображає складність політичної ситуації того часу та прагнення козаків зберегти свою автономію та традиції перед обличчям зовнішнього тиску.
Войтих Чановицький обійняв посаду гетьмана запорізького козацтва навесні 1590 року. Хоча про його військові досягнення відомо небагато, його діяльність припала на період важливих політичних змін у відносинах між Річчю Посполитою та козацтвом.
У 1590 році король Сигізмунд III вирішив реформувати козацьке військо. Він запропонував не знищувати козаків, як того бажали деякі сенатори, а інтегрувати їх до королівського війська, обмеживши реєстр до шести тисяч осіб. Реєстрові козаки мали підпорядковуватися безпосередньо коронному гетьману Польщі, який отримував право призначати їхнього старшого. Крім того, планувалося заборонити продаж зброї та боєприпасів нерегістрованим козакам і посполитим, а офіцерські посади віддавати лише тим козакам, які мали нерухоме майно. Це мало забезпечити лояльність козацької старшини до короля, оскільки вони були б зацікавлені у захисті власних маєтків.
Одним із заходів контролю над козаками було будівництво фортеці в урочищі Кременчук поблизу Дніпра, де планувалося розмістити польський гарнізон для запобігання козацьким нападам на татарські улуси. Однак ці заходи не змогли стримати козаків, і напади на татарські поселення продовжувалися, оскільки кримські татари також не припиняли своїх набігів. Козаки під проводом Чановицького протистояли ординцям, демонструючи, що Дике Поле жило за власними законами, незважаючи на королівські укази.
У цей період на Січі перебував Криштоф Косинський, який з невеликим загоном козаків вирушив на зимівлю до Білоцерківщини, плануючи навесні повернутися на Січ. Однак у січні 1592 року він розпочав повстання, напавши на маєток князя Курцевича-Булиги. Невідомо, чи підтримував Чановицький це повстання, але запорожці, незважаючи на вимоги короля і коронного гетьмана, не виступили проти повстанців Косинського, що свідчить про їхню позицію. Хоча немає достовірних даних про участь самого Чановицького у повстанні, ймовірно, він залишався на Січі, охороняючи степові кордони України від татарських набігів.
Діяльність Войтиха Чановицького припала на період важливих змін у відносинах між Річчю Посполитою та козацтвом. Його гетьманування відображає складність політичної ситуації того часу та прагнення козаків зберегти свою автономію та традиції перед обличчям зовнішнього тиску.
07.03.202513:02
Чумакування в Україні.⚔️🔥💪
Чумацтво зародилося в Україні ще в XVI столітті, коли зростаючі потреби населення у солі, рибі та інших товарах змусили людей займатися торговими перевезеннями. Основною причиною виникнення цього явища було те, що сіль, яка була життєво необхідною для зберігання продуктів, видобувалася в обмежених місцях – переважно в Криму та на Сиваші. Оскільки на українських землях соляні копальні були малочисельними, потреба у постачанні цього продукту зростала, а чумаки стали основними її постачальниками.
Чумаками ставали переважно селяни та міщани, які мали достатньо коштів, щоб обзавестися волами та возом, і були готові до довгих мандрівок. Для багатьох це було єдиною можливістю заробити гроші, особливо в ті часи, коли польські, татарські чи московські набіги спустошували українські землі, позбавляючи селян врожаю. Дехто обирав цей шлях через неспокійне життя на прикордонні, коли господарство не давало стабільного прибутку.
Чумацька валка складалася з десятків, а інколи й сотень возів, кожен із яких міг везти до півтони вантажу. Перед походом чумаки ретельно готувалися – запасалися сухарями, салом, в'яленою рибою, крупами, глиняним посудом для варіння їжі. Основним напоєм була вода, але в дорозі також пили квас або узвар. Одяг був простим, але пристосованим до важких умов – білі полотняні сорочки, які іноді натирали дьогтем, щоб вони довше не псувалися і не пропускали вологу, широкі шаровари, свитки, а на ногах – постоли або личаки. Голови захищали солом'яними або повстяними капелюхами.
Основним товаром, який перевозили чумаки, була сіль, яку добували в Сиваші. Доставляючи її в Україну, вони продавали її селянству та ремісникам. Видобуток солі відбувався вручну – її збирали лопатами, складали у мішки або просто насипом на вози, вкривали рогожею чи повстю, щоб захистити від дощу та вітру. Крім солі, чумаки також возили рибу, мед, дьоготь, залізо, шкіри, сукно та інші товари, необхідні для сільського життя.
Дороги в ті часи були небезпечними, тому чумаки завжди мали при собі зброю – списи, шаблі, ножі, інколи вогнепальну зброю. Найбільшою загрозою для них були кримські татари та степові розбійники, які нападали на валки, забираючи товар, худобу, а самих чумаків нерідко забирали в полон. Чумаки об'єднувалися в великі групи, щоб мати змогу відбити напади, а на ніч зупинялися у місцях, де можна було легко оборонятися. Їхні табори нагадували військові табори – вози ставили колом, всередині розміщували худобу, а на ніч виставляли варту.
Запорожці ставилися до чумаків з повагою, бо ті були важливою ланкою в економіці та приносили товари, яких бракувало в степу. Однак прохід через козацькі землі не завжди був безкоштовним – чумаки платили певну мито або надавали частину товару в обмін на охорону під час переходу через небезпечні ділянки. Якщо чумацька валка піддавалася нападам татар або розбійників, козаки нерідко допомагали її обороняти або повертати вкрадене майно.
Коли чумак закінчував свою діяльність, він зазвичай повертався до господарства. Чимало з них, заробивши достатньо коштів, купували землю або млини, відкривали корчми або займалися ремеслом. Деякі ставали промисловцями, торгуючи сіллю та іншими товарами вже без участі в перевезеннях.
Занепад чумацтва почався в другій половині XIX століття, коли залізничні шляхи витіснили повільні чумацькі валки. Якщо раніше перевезення тривало тижні й місяці, то тепер вантажі доставлялися за кілька днів. Останні чумаки зникли на початку XX століття, коли промислова революція остаточно змінила старі економічні моделі. Проте пам’ять про них збереглася в народних піснях, думах і переказах, а слово «чумак» стало символом вільної, працьовитої людини, яка подорожувала українськими степами, поєднуючи торгівлю, небезпеку та романтику дороги.
Поділися постом та не забуть про👍
Чумацтво зародилося в Україні ще в XVI столітті, коли зростаючі потреби населення у солі, рибі та інших товарах змусили людей займатися торговими перевезеннями. Основною причиною виникнення цього явища було те, що сіль, яка була життєво необхідною для зберігання продуктів, видобувалася в обмежених місцях – переважно в Криму та на Сиваші. Оскільки на українських землях соляні копальні були малочисельними, потреба у постачанні цього продукту зростала, а чумаки стали основними її постачальниками.
Чумаками ставали переважно селяни та міщани, які мали достатньо коштів, щоб обзавестися волами та возом, і були готові до довгих мандрівок. Для багатьох це було єдиною можливістю заробити гроші, особливо в ті часи, коли польські, татарські чи московські набіги спустошували українські землі, позбавляючи селян врожаю. Дехто обирав цей шлях через неспокійне життя на прикордонні, коли господарство не давало стабільного прибутку.
Чумацька валка складалася з десятків, а інколи й сотень возів, кожен із яких міг везти до півтони вантажу. Перед походом чумаки ретельно готувалися – запасалися сухарями, салом, в'яленою рибою, крупами, глиняним посудом для варіння їжі. Основним напоєм була вода, але в дорозі також пили квас або узвар. Одяг був простим, але пристосованим до важких умов – білі полотняні сорочки, які іноді натирали дьогтем, щоб вони довше не псувалися і не пропускали вологу, широкі шаровари, свитки, а на ногах – постоли або личаки. Голови захищали солом'яними або повстяними капелюхами.
Основним товаром, який перевозили чумаки, була сіль, яку добували в Сиваші. Доставляючи її в Україну, вони продавали її селянству та ремісникам. Видобуток солі відбувався вручну – її збирали лопатами, складали у мішки або просто насипом на вози, вкривали рогожею чи повстю, щоб захистити від дощу та вітру. Крім солі, чумаки також возили рибу, мед, дьоготь, залізо, шкіри, сукно та інші товари, необхідні для сільського життя.
Дороги в ті часи були небезпечними, тому чумаки завжди мали при собі зброю – списи, шаблі, ножі, інколи вогнепальну зброю. Найбільшою загрозою для них були кримські татари та степові розбійники, які нападали на валки, забираючи товар, худобу, а самих чумаків нерідко забирали в полон. Чумаки об'єднувалися в великі групи, щоб мати змогу відбити напади, а на ніч зупинялися у місцях, де можна було легко оборонятися. Їхні табори нагадували військові табори – вози ставили колом, всередині розміщували худобу, а на ніч виставляли варту.
Запорожці ставилися до чумаків з повагою, бо ті були важливою ланкою в економіці та приносили товари, яких бракувало в степу. Однак прохід через козацькі землі не завжди був безкоштовним – чумаки платили певну мито або надавали частину товару в обмін на охорону під час переходу через небезпечні ділянки. Якщо чумацька валка піддавалася нападам татар або розбійників, козаки нерідко допомагали її обороняти або повертати вкрадене майно.
Коли чумак закінчував свою діяльність, він зазвичай повертався до господарства. Чимало з них, заробивши достатньо коштів, купували землю або млини, відкривали корчми або займалися ремеслом. Деякі ставали промисловцями, торгуючи сіллю та іншими товарами вже без участі в перевезеннях.
Занепад чумацтва почався в другій половині XIX століття, коли залізничні шляхи витіснили повільні чумацькі валки. Якщо раніше перевезення тривало тижні й місяці, то тепер вантажі доставлялися за кілька днів. Останні чумаки зникли на початку XX століття, коли промислова революція остаточно змінила старі економічні моделі. Проте пам’ять про них збереглася в народних піснях, думах і переказах, а слово «чумак» стало символом вільної, працьовитої людини, яка подорожувала українськими степами, поєднуючи торгівлю, небезпеку та романтику дороги.
Поділися постом та не забуть про👍
21.03.202513:04
Січова військова підготовка.🔥⚔️💪
Військова підготовка запорожців на Січі була справою не менш важливою, ніж самі походи. Січ виховувала не просто воїнів, а майстрів війни, які володіли всіма видами озброєння, знали військову тактику та були здатні швидко діяти в будь-яких умовах. Основними напрямками навчання були піхотний стрій, кавалерійські вправи, підготовка гармашів, а також індивідуальна бойова майстерність у володінні різними видами зброї.
Піхотинці на Січі навчалися руху в строю, роботі в таборі та веденню бою в польових умовах. Козаки оволодівали вмінням ставити табір із возів – мобільне укріплення, яке захищало від ворожих атак. Велика увага приділялася стрільбі з рушниць та пістолів. Кожен січовик мав навчитися стріляти влучно та швидко, тому вправлялися як у цільовій стрільбі, так і в стрільбі на швидкість. Крім того, козаків вчили користуватися списом, особливо в момент рукопашного бою або для відбиття кінноти.
Кіннотники тренувалися окремо, оскільки бойова тактика в сідлі вимагала іншої майстерності. Козаки вчилися маневрувати на коні, вести стрільбу в русі, здійснювати швидкі атаки та так само стрімко відступати. Особливу увагу приділяли фехтуванню на шаблях: кожен мусив володіти нею на рівні, щоб вижити в бою. Крім шабель, у кінному бою широко використовували піки – ними вправлялися на спеціальних заняттях, де вчилися колоти ворога на повному скаку.
Гармаші становили окрему групу серед козаків. Їх навчали мистецтва поводження з гарматами – заряджання, наведення, розрахунку траєкторії польоту ядра. Гармаші тренувалися не лише на полігонах, а й під час бойових походів, де відпрацьовували точність стрільби по ворогу. Вони вміли швидко змінювати позиції та працювати навіть у найскладніших умовах.
Січовики не мали постійних полігонів у сучасному розумінні, але для військових вправ використовували степові простори, луки, річкові береги. Військові збори відбувалися регулярно: перед великими походами, у разі загрози нападу або просто для підтримки бойової форми. Новачків одразу вчили козацькому способу бою, і тільки після успішного навчання вони ставали повноправними членами Січі.
Головна увага приділялася універсальності – козак мав уміти битися і пішим, і в сідлі, стріляти з рушниці та пістоля, вправно рубати шаблею, колоти списом та діяти розважливо у бою. Це робило запорожців одними з найнебезпечніших воїнів свого часу, здатних чинити опір значно чисельнішому противнику.
Поділися постом та не забуть про👍
Військова підготовка запорожців на Січі була справою не менш важливою, ніж самі походи. Січ виховувала не просто воїнів, а майстрів війни, які володіли всіма видами озброєння, знали військову тактику та були здатні швидко діяти в будь-яких умовах. Основними напрямками навчання були піхотний стрій, кавалерійські вправи, підготовка гармашів, а також індивідуальна бойова майстерність у володінні різними видами зброї.
Піхотинці на Січі навчалися руху в строю, роботі в таборі та веденню бою в польових умовах. Козаки оволодівали вмінням ставити табір із возів – мобільне укріплення, яке захищало від ворожих атак. Велика увага приділялася стрільбі з рушниць та пістолів. Кожен січовик мав навчитися стріляти влучно та швидко, тому вправлялися як у цільовій стрільбі, так і в стрільбі на швидкість. Крім того, козаків вчили користуватися списом, особливо в момент рукопашного бою або для відбиття кінноти.
Кіннотники тренувалися окремо, оскільки бойова тактика в сідлі вимагала іншої майстерності. Козаки вчилися маневрувати на коні, вести стрільбу в русі, здійснювати швидкі атаки та так само стрімко відступати. Особливу увагу приділяли фехтуванню на шаблях: кожен мусив володіти нею на рівні, щоб вижити в бою. Крім шабель, у кінному бою широко використовували піки – ними вправлялися на спеціальних заняттях, де вчилися колоти ворога на повному скаку.
Гармаші становили окрему групу серед козаків. Їх навчали мистецтва поводження з гарматами – заряджання, наведення, розрахунку траєкторії польоту ядра. Гармаші тренувалися не лише на полігонах, а й під час бойових походів, де відпрацьовували точність стрільби по ворогу. Вони вміли швидко змінювати позиції та працювати навіть у найскладніших умовах.
Січовики не мали постійних полігонів у сучасному розумінні, але для військових вправ використовували степові простори, луки, річкові береги. Військові збори відбувалися регулярно: перед великими походами, у разі загрози нападу або просто для підтримки бойової форми. Новачків одразу вчили козацькому способу бою, і тільки після успішного навчання вони ставали повноправними членами Січі.
Головна увага приділялася універсальності – козак мав уміти битися і пішим, і в сідлі, стріляти з рушниці та пістоля, вправно рубати шаблею, колоти списом та діяти розважливо у бою. Це робило запорожців одними з найнебезпечніших воїнів свого часу, здатних чинити опір значно чисельнішому противнику.
Поділися постом та не забуть про👍
03.04.202511:59
Козаки і алкоголь.⚔️🔥💪
Почнемо з головного – що ж козаки пили? А пили вони все, що горить, шкварчить, піною котиться або хоча б трохи булькає в діжці.
Перше місце, звісно, займала знаменита українська горілка, або ж «горілочка». Виготовляли її з зерна, найчастіше жита чи пшениці, хоча нерідко в хід ішов і буряковий спирт. Але то вже для особливо стійких. Робили горілку не тільки на самій Січі, а й на хуторах, у шинках при козацьких слободах, а в особливо жорсткі часи – просто під відкритим небом, аби не заглушити перегінним кубом сусідню козацьку хату.
Окрім горілки, популярністю користувалися медовуха і пиво. Медовуха – це, по суті, алкогольний компот із меду, води і дріжджів. Часом у нього додавали хміль, а часом і ще щось «від душі» – залежно від фантазії бджолярів. Пиво було домашнім, із житнього чи ячмінного солоду, але козаки його пили мало – занадто швидко вивітрювалося, а це було несолідно. Ще один популярний напій – брага, тобто недоперегнаний самогон. Він ідеально підходив для тих, кому не терпілося «догнатися» після важкого походу.
А тепер про місця, де все це продавалося. Навколо кожної Січі виростали базари, а що є базар без корчми? Нічого! Тому шинків було багато, і ними володіли або багатші козаки, або євреї-корчмарі, які знали: козак на війні – грізний лицар, а в шинку – ідеальний клієнт, який міг залишити за ніч і гроші, і зброю, і навіть власний кунтуш, а на ранок піти шукати позичку в товариша.
Щодо корчмарів, то їхня доля була дуже специфічною. Їх терпіли, але не любили. Бо якщо козак пив, то це було його право, а якщо корчмар наживався на цьому – це вже злочин. Іноді, коли «старшина» особливо злилася на власників шинків, ті могли прокинутися десь на плоту посеред Дніпра, із «попередженням» у вигляді розбитої діжки. Але якщо корчмар був хитрим і давав козакам борг, то міг навіть заслужити їхню повагу.
А що відбувалося, коли козаки вже хильнули зайвого? Ну, спершу вони співали – обов’язково на всю силу легенів. Далі починалася стрільба. І якщо влучання по монеті у повітрі було розвагою для буднів, то постріл у пляшку, поставлену на чиюсь голову, був справжнім «екзаменом» для найсміливіших. Часом замість пляшки використовували кухоль пива – на випадок, якщо промажуть, щоб не пропадало добро.
Щодо «заядлих» пияків, то їх на Січі терпіли рівно до того моменту, поки вони не починали втрачати боєздатність. Якщо козак напивався, але лишався воїном – нехай. А якщо він пив більше, ніж бився, – його могли спокійно викинути зі Січі, причому буквально: вивести за ворота і сказати «гуляй». У походах же за надмірне пияцтво били булавами по спині або прив’язували до воза – щоб протверезів, поки всі йшли далі.
А загалом, козаки ставилися до алкоголю так само, як до війни: якщо вже пити – то пити, а якщо вже гуляти – то так, щоб на ранок не згадати, як ти раптом опинився в чужому кунтуші і без чобіт.
Поділися постом та не забуть про👍
Почнемо з головного – що ж козаки пили? А пили вони все, що горить, шкварчить, піною котиться або хоча б трохи булькає в діжці.
Перше місце, звісно, займала знаменита українська горілка, або ж «горілочка». Виготовляли її з зерна, найчастіше жита чи пшениці, хоча нерідко в хід ішов і буряковий спирт. Але то вже для особливо стійких. Робили горілку не тільки на самій Січі, а й на хуторах, у шинках при козацьких слободах, а в особливо жорсткі часи – просто під відкритим небом, аби не заглушити перегінним кубом сусідню козацьку хату.
Окрім горілки, популярністю користувалися медовуха і пиво. Медовуха – це, по суті, алкогольний компот із меду, води і дріжджів. Часом у нього додавали хміль, а часом і ще щось «від душі» – залежно від фантазії бджолярів. Пиво було домашнім, із житнього чи ячмінного солоду, але козаки його пили мало – занадто швидко вивітрювалося, а це було несолідно. Ще один популярний напій – брага, тобто недоперегнаний самогон. Він ідеально підходив для тих, кому не терпілося «догнатися» після важкого походу.
А тепер про місця, де все це продавалося. Навколо кожної Січі виростали базари, а що є базар без корчми? Нічого! Тому шинків було багато, і ними володіли або багатші козаки, або євреї-корчмарі, які знали: козак на війні – грізний лицар, а в шинку – ідеальний клієнт, який міг залишити за ніч і гроші, і зброю, і навіть власний кунтуш, а на ранок піти шукати позичку в товариша.
Щодо корчмарів, то їхня доля була дуже специфічною. Їх терпіли, але не любили. Бо якщо козак пив, то це було його право, а якщо корчмар наживався на цьому – це вже злочин. Іноді, коли «старшина» особливо злилася на власників шинків, ті могли прокинутися десь на плоту посеред Дніпра, із «попередженням» у вигляді розбитої діжки. Але якщо корчмар був хитрим і давав козакам борг, то міг навіть заслужити їхню повагу.
А що відбувалося, коли козаки вже хильнули зайвого? Ну, спершу вони співали – обов’язково на всю силу легенів. Далі починалася стрільба. І якщо влучання по монеті у повітрі було розвагою для буднів, то постріл у пляшку, поставлену на чиюсь голову, був справжнім «екзаменом» для найсміливіших. Часом замість пляшки використовували кухоль пива – на випадок, якщо промажуть, щоб не пропадало добро.
Щодо «заядлих» пияків, то їх на Січі терпіли рівно до того моменту, поки вони не починали втрачати боєздатність. Якщо козак напивався, але лишався воїном – нехай. А якщо він пив більше, ніж бився, – його могли спокійно викинути зі Січі, причому буквально: вивести за ворота і сказати «гуляй». У походах же за надмірне пияцтво били булавами по спині або прив’язували до воза – щоб протверезів, поки всі йшли далі.
А загалом, козаки ставилися до алкоголю так само, як до війни: якщо вже пити – то пити, а якщо вже гуляти – то так, щоб на ранок не згадати, як ти раптом опинився в чужому кунтуші і без чобіт.
Поділися постом та не забуть про👍
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.
