Саясат
генрі, kissінжир
Саясат
26.04.202515:11
Сенсу й можливості писати про всі новини нема. Знаходжу прихисток у класичній літературі, яку мало хто відкриває взагалі, але в якій можна знайти паралелі з дійсністю:
«Політика стримування ніколи не мала на меті і ніколи не означала просто оборону від натиску Радянського Союзу. У цій політиці завжди крилася ціль провести остаточну лінію розмежування, якщо їй судилося бути, значно далі на схід, ніж у 1945 році. Отже, стримування завжди містило в собі приховану ідею “відкоту” російського впливу, “визволення” держав-сателітів. Незалежно від обраних засобів — “переговорів з позиції сили”, переозброєння Німеччини, гарантій безпеки чи моральної переваги — “визволення”, на противагу визнанню сфери впливу Росії, завжди було неявною ціллю політики стримування.
Події осені 1956 року оприявнили розрив між нашою декларованою готовністю провадити політику визволення і фактичною політикою, до якої ми вдалися, коли в Угорщині з'явилася можливість навіть не ініціювати визволення, а підтримати його після того, як воно вже відбулося. Ці події продемонстрували давні підозри, що Сполучені Штати насправді провадили політику стримування, сформульовану в розрізі не визволення, а негласної й досі невизнаної угоди про визнання сфер впливу. Той факт, що США утрималися від дій під час повстання в Берліні 1953 року та польського й угорського повстань 1956 року, а також відмовилися від застосування сили в останньому випадку, чітко засвідчив, що для Сполучених Штатів визволення є справою бажання і надії, “вінцем душевних поривань”*, але не політичною метою, якої слід досягати шляхом свідомих дій. Сполучені Штати, анітрохи не шукаючи й не створюючи можливостей, які б відчинили двері до визволення, виявилися не готовими навіть увійти в ці двері, коли держава-сателіт розчахнула їх отвором.
Порушене тут питання не полягає в правильності чи неправильності цієї політики; я лишень висуваю питання про те, якою політика Сполучених Штатів щодо держав-сателітів виявилася насправді. Вона не тільки передбачає визнання особливих інтересів Радянського Союзу на схід від лінії розмежування 1945 року, але й зобов'язує не втручатися в політику СРСР на схід від цієї лінії. Це рівносильно односторонньому визнанню сфери впливу Росії, в якій Сполучені Штати поступаються, не отримуючи нічого натомість, тим, що вони послідовно відстоювали з часів Ялтинської конференції і чим Вінстон Черчилль закликав нас поступатися лише в межах компромісного переговорного врегулювання.
Ця поступка, якщо вона виявиться постійною, докорінно змінить не тільки наше судження про перше десятиліття “холодної війни”, але і її об'єктивний характер у майбутньому. Вона перетворює “холодну війну” минулого, яка велася для чогось більшого, аніж жорстке стримування, на донкіхотське дійство, що велося про людське око, а не по суті. З тієї ж причини “холодна війна” майбутнього втратить свою головну проблему, якщо обидві сторони продовжать утримуватися від спроб змінити лінію розмежування 1945 року.
Ця дипломатична революція, це прийняття поділу світу на дві велетенські сфери впливу з подальшим зникненням головної проблеми та виправдання “холодної війни”, відповідає сталінському баченню післявоєнного світу. Кліо, муза історії, мабуть, смакує парадоксальність цієї ситуації: спадщина Сталіна виявилася непотрібною як риторичний і практичний засіб його наступникам, але її підхопив його головний супротивник».
* Вінець душевних поривань — робоча версія перекладу виразу “consummation devoutly to be desired” зі знаменитого монологу Гамлета.
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
«Політика стримування ніколи не мала на меті і ніколи не означала просто оборону від натиску Радянського Союзу. У цій політиці завжди крилася ціль провести остаточну лінію розмежування, якщо їй судилося бути, значно далі на схід, ніж у 1945 році. Отже, стримування завжди містило в собі приховану ідею “відкоту” російського впливу, “визволення” держав-сателітів. Незалежно від обраних засобів — “переговорів з позиції сили”, переозброєння Німеччини, гарантій безпеки чи моральної переваги — “визволення”, на противагу визнанню сфери впливу Росії, завжди було неявною ціллю політики стримування.
Події осені 1956 року оприявнили розрив між нашою декларованою готовністю провадити політику визволення і фактичною політикою, до якої ми вдалися, коли в Угорщині з'явилася можливість навіть не ініціювати визволення, а підтримати його після того, як воно вже відбулося. Ці події продемонстрували давні підозри, що Сполучені Штати насправді провадили політику стримування, сформульовану в розрізі не визволення, а негласної й досі невизнаної угоди про визнання сфер впливу. Той факт, що США утрималися від дій під час повстання в Берліні 1953 року та польського й угорського повстань 1956 року, а також відмовилися від застосування сили в останньому випадку, чітко засвідчив, що для Сполучених Штатів визволення є справою бажання і надії, “вінцем душевних поривань”*, але не політичною метою, якої слід досягати шляхом свідомих дій. Сполучені Штати, анітрохи не шукаючи й не створюючи можливостей, які б відчинили двері до визволення, виявилися не готовими навіть увійти в ці двері, коли держава-сателіт розчахнула їх отвором.
Порушене тут питання не полягає в правильності чи неправильності цієї політики; я лишень висуваю питання про те, якою політика Сполучених Штатів щодо держав-сателітів виявилася насправді. Вона не тільки передбачає визнання особливих інтересів Радянського Союзу на схід від лінії розмежування 1945 року, але й зобов'язує не втручатися в політику СРСР на схід від цієї лінії. Це рівносильно односторонньому визнанню сфери впливу Росії, в якій Сполучені Штати поступаються, не отримуючи нічого натомість, тим, що вони послідовно відстоювали з часів Ялтинської конференції і чим Вінстон Черчилль закликав нас поступатися лише в межах компромісного переговорного врегулювання.
Ця поступка, якщо вона виявиться постійною, докорінно змінить не тільки наше судження про перше десятиліття “холодної війни”, але і її об'єктивний характер у майбутньому. Вона перетворює “холодну війну” минулого, яка велася для чогось більшого, аніж жорстке стримування, на донкіхотське дійство, що велося про людське око, а не по суті. З тієї ж причини “холодна війна” майбутнього втратить свою головну проблему, якщо обидві сторони продовжать утримуватися від спроб змінити лінію розмежування 1945 року.
Ця дипломатична революція, це прийняття поділу світу на дві велетенські сфери впливу з подальшим зникненням головної проблеми та виправдання “холодної війни”, відповідає сталінському баченню післявоєнного світу. Кліо, муза історії, мабуть, смакує парадоксальність цієї ситуації: спадщина Сталіна виявилася непотрібною як риторичний і практичний засіб його наступникам, але її підхопив його головний супротивник».
* Вінець душевних поривань — робоча версія перекладу виразу “consummation devoutly to be desired” зі знаменитого монологу Гамлета.
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
12.04.202519:16
«Через нещодавні події знову стоять руба п'ять проблем. Кожна з них диктує власну відповідь на порушене тут питання: чи сталася наприкінці 1956 року революція в американській зовнішній політиці? До цих п'яти проблем належать: 1) застосування сили в ядерну добу; 2) "холодна війна"; 3) Атлантичний альянс; 4) революція колоніальної системи; 5) владнання подій на Близькому Сході. Відповіді на останню зовнішня політика США так і не знайшла. З першою і четвертою, застосуванням сили і революцією колоніальної системи, Сполучені Штати, схоже, впоралися — принаймні тимчасово. Проблеми "холодної війни" та Атлантичного альянсу начебто були остаточно вирішені. Проте саме в цих двох проблемах і криється справжня революція, що відбулася в американській зовнішній політиці.
Як з погляду історичних витоків, так і в сенсі її провідних проблем, "холодна війна" була і є змаганням за мирне врегулювання Другої світової війни. Для Сполучених Штатів засадою такого врегулювання була тривка єдність інтересів і політики союзників-переможців, єдність, яка б перетворила на забуток домовленості на кшталт союзів і сфер впливу, за допомогою яких нації традиційно намагалися захистити власні відмінні інтереси. Радянський Союз і, хоч і уривчасто, Велика Британія ґрунтувалися на тому, що конфлікт між державами Осі та союзниками неминуче витіснять інші конфлікти інтересів і що головною функцією мирного врегулювання, як і самої війни, буде сприяння втіленню відмінних інтересів різних залучених націй. Зокрема, Сталін вбачав у війні чудову можливість для Росії досягти своїх традиційних цілей у Східній Європі та на Балканах, а також якомога далі за їхніми межами. На його думку, мирне врегулювання мало виконувати дві функції: затвердити у вигляді угоди про сфери впливу у світі розподіл військової сили, встановлений наприкінці Другої світової війни, і створити можливості для подальшої російської експансії.
Несумісність цих уявлень про повоєнний світ призвела передовсім – і практично в момент підписання – до зриву Ялтинської угоди, яку обидві сторони тлумачили крізь призму цих уявлень, і, по-друге, до переростання цього зриву в "холодну війну". Американський підхід до її провадження неминуче зводився до стримування, що зробило лінію розмежування військ станом на 1945 рік тимчасовим кордоном між Сходом і Заходом. Наголос слід зробити на слові «тимчасовий», оскільки, якби Сполучені Штати були готові визнати цю межу остаточною, їхня політика стримування не відрізнялася б від політики поділу світу на сфери впливу, яку відстоював Радянський Союз. Численні російські пропозиції замінити стримування угодою такого штибу незмінно наштовхувалися на безкомпромісний спротив США. Офіційне ставлення Вашингтона до всіх подібних ініціатив охарактеризував кореспондент газети “Нью-Йорк Таймс” Джеймс Рестон: 1950 року з нагоди однієї з таких пропозицій він написав, що “жодних доказів бодай найменшої зацікавленості американських посадовців у подібній угоді немає”».
Далі буде
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
Як з погляду історичних витоків, так і в сенсі її провідних проблем, "холодна війна" була і є змаганням за мирне врегулювання Другої світової війни. Для Сполучених Штатів засадою такого врегулювання була тривка єдність інтересів і політики союзників-переможців, єдність, яка б перетворила на забуток домовленості на кшталт союзів і сфер впливу, за допомогою яких нації традиційно намагалися захистити власні відмінні інтереси. Радянський Союз і, хоч і уривчасто, Велика Британія ґрунтувалися на тому, що конфлікт між державами Осі та союзниками неминуче витіснять інші конфлікти інтересів і що головною функцією мирного врегулювання, як і самої війни, буде сприяння втіленню відмінних інтересів різних залучених націй. Зокрема, Сталін вбачав у війні чудову можливість для Росії досягти своїх традиційних цілей у Східній Європі та на Балканах, а також якомога далі за їхніми межами. На його думку, мирне врегулювання мало виконувати дві функції: затвердити у вигляді угоди про сфери впливу у світі розподіл військової сили, встановлений наприкінці Другої світової війни, і створити можливості для подальшої російської експансії.
Несумісність цих уявлень про повоєнний світ призвела передовсім – і практично в момент підписання – до зриву Ялтинської угоди, яку обидві сторони тлумачили крізь призму цих уявлень, і, по-друге, до переростання цього зриву в "холодну війну". Американський підхід до її провадження неминуче зводився до стримування, що зробило лінію розмежування військ станом на 1945 рік тимчасовим кордоном між Сходом і Заходом. Наголос слід зробити на слові «тимчасовий», оскільки, якби Сполучені Штати були готові визнати цю межу остаточною, їхня політика стримування не відрізнялася б від політики поділу світу на сфери впливу, яку відстоював Радянський Союз. Численні російські пропозиції замінити стримування угодою такого штибу незмінно наштовхувалися на безкомпромісний спротив США. Офіційне ставлення Вашингтона до всіх подібних ініціатив охарактеризував кореспондент газети “Нью-Йорк Таймс” Джеймс Рестон: 1950 року з нагоди однієї з таких пропозицій він написав, що “жодних доказів бодай найменшої зацікавленості американських посадовців у подібній угоді немає”».
Далі буде
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
03.04.202517:06
Отаку програму записав разом із шановним послом Олегом Шамшуром про найзнаменитішого дипломата 20 століття (якщо не всіх часів).
Маю сам скоригувати свій scrambled brain, бо колеги-телевізійники не врахували: Кіссинджер не підтримував безпекових гарантій Україні, але активно виступав за розширення НАТО в ЦСЄ, коли певності в цьому серед американців не було.
https://www.youtube.com/watch?v=9apol4u6NMw
Маю сам скоригувати свій scrambled brain, бо колеги-телевізійники не врахували: Кіссинджер не підтримував безпекових гарантій Україні, але активно виступав за розширення НАТО в ЦСЄ, коли певності в цьому серед американців не було.
https://www.youtube.com/watch?v=9apol4u6NMw
12.03.202520:22
Путін у Курську і заговорив про зону безпеки. Знову.
Важко сказати, чи є вихід із регіону наших військ результатом наступу чи політичної гри. Є різні версії.
А от із зоною безпеки цікавіше. Два варіанти:
а) або це видавання попередньо погодженої буферної зони як власної ініціативи («поручіл подумать»);
б) або росіяни грають на випередження перед наступним раундом перемовин зі США, криючи за такими пропозиціями вимогу до України відвести війська на певну відстань.
У другому випадку це ще й закид, що в разі відмови російські війська готові будуть вести наступ — таке виправдання продовження агресії ми вже бачили на прикладі Харкова, коли йшлося про «санітарну зону».
Важко сказати, чи є вихід із регіону наших військ результатом наступу чи політичної гри. Є різні версії.
А от із зоною безпеки цікавіше. Два варіанти:
а) або це видавання попередньо погодженої буферної зони як власної ініціативи («поручіл подумать»);
б) або росіяни грають на випередження перед наступним раундом перемовин зі США, криючи за такими пропозиціями вимогу до України відвести війська на певну відстань.
У другому випадку це ще й закид, що в разі відмови російські війська готові будуть вести наступ — таке виправдання продовження агресії ми вже бачили на прикладі Харкова, коли йшлося про «санітарну зону».
04.03.202515:33
Ох.
Відхилення дуже умовного «плану Трампа» вже на початках віщує нам продовження війни на виснаження.
У звʼязку з цим хочу повернути увагу до перспективи розташування європейських військ в Україні, про що говорили Стармер та Макрон. (За мотивами статті Александра Блая «The United Nations Emergency Force, 1956–1967: Past Experience, Current Lessons».)
1️⃣ Розташування миротворців часто заважає мирному врегулюванню війни і консервує його (Greig, The Peacekeeping-Making Dilemma). А в умовах, коли Європа тільки розбирається, що робити далі, для нас то небезпека.
2️⃣ На додачу, зважаючи на російський спротив їх розміщенню, Трамп теж виступатиме проти. Потрібна якась колективна сила гравців, які домовляться і з росіянами, і з американцями, що або ці миротворці будуть, або буде непереливки. Хто на цю човникову дипломатію наважиться? Бо сторони, яка буде прийнятною для всіх (як Канада у ʼ56 році), нема. То що, Китай, який утримується на голосуваннях в ООН, як та ж Канада в 50-х?
3️⃣ Європейці говорять тільки про те, що спочатку має бути мир, а потім ми військами забезпечимо його підтримання. А на яких умовах мир? Хто визначить його умови? Якими засобами? І ще: чи погодяться США дати гарантії безпеки цим миротворцям, як Лондон і Париж хочуть?
4️⃣ У випадку з Єгиптом та Ізраїлем ніхто не був готовий говорити про мир — тільки про припинення вогню, з чим усі погодилися і що стало базовою концепцією миротворчості. Схоже, так буде і в нашому випадку. Плюс у тім, що не капітулюємо і буде час завдяки миротворцям розвиватися. Мінус у тому, що це тимчасове рішення. Та й Трампа треба буде переконати, що на період його президентства воно працюватиме.
5️⃣ Якщо таки переконати всіх у необхідності миротворців, чи готові ми, що їхній склад буде змішаним, як на Близькому Сході? (Тобто складатиметься не лише з дружніх до нас європейців). Плюс ще може виникнути потреба у створенні комітету, який затвердить роль миротворчих сил і їхній склад. Кого запрошувати до цього комітету? Ми готові дипломатично працювати над цим із Китаєм? Совєти та американці були готові погоджувати це свого часу з Єгиптом як два ключові гравці. Трамп — навряд чи готовий.
6️⃣ Просто нагадую, що коли США і СРСР в ʼ56 голосували разом у Радбезі, Франція та Британія були проти і захищали Ізраїль. Зараз у цій трійці замість Ізраїлю ми. Але чи стане сміливості і сили європейським грандам, особливо враховуючи Китай? Знов простір для включення КНР у розрахунок. Бо в ʼ56 Париж і Лондон зазнали невдачі.
7️⃣ Якщо зараз хтось і грається в триангуляцію за Кіссинджером, то це росія (добрі відносини і зі США, і з Китаєм, тоді як між Вашингтоном і Пекіном незгода). Білому дому треба це зрозуміти.
Відхилення дуже умовного «плану Трампа» вже на початках віщує нам продовження війни на виснаження.
У звʼязку з цим хочу повернути увагу до перспективи розташування європейських військ в Україні, про що говорили Стармер та Макрон. (За мотивами статті Александра Блая «The United Nations Emergency Force, 1956–1967: Past Experience, Current Lessons».)
1️⃣ Розташування миротворців часто заважає мирному врегулюванню війни і консервує його (Greig, The Peacekeeping-Making Dilemma). А в умовах, коли Європа тільки розбирається, що робити далі, для нас то небезпека.
2️⃣ На додачу, зважаючи на російський спротив їх розміщенню, Трамп теж виступатиме проти. Потрібна якась колективна сила гравців, які домовляться і з росіянами, і з американцями, що або ці миротворці будуть, або буде непереливки. Хто на цю човникову дипломатію наважиться? Бо сторони, яка буде прийнятною для всіх (як Канада у ʼ56 році), нема. То що, Китай, який утримується на голосуваннях в ООН, як та ж Канада в 50-х?
3️⃣ Європейці говорять тільки про те, що спочатку має бути мир, а потім ми військами забезпечимо його підтримання. А на яких умовах мир? Хто визначить його умови? Якими засобами? І ще: чи погодяться США дати гарантії безпеки цим миротворцям, як Лондон і Париж хочуть?
4️⃣ У випадку з Єгиптом та Ізраїлем ніхто не був готовий говорити про мир — тільки про припинення вогню, з чим усі погодилися і що стало базовою концепцією миротворчості. Схоже, так буде і в нашому випадку. Плюс у тім, що не капітулюємо і буде час завдяки миротворцям розвиватися. Мінус у тому, що це тимчасове рішення. Та й Трампа треба буде переконати, що на період його президентства воно працюватиме.
5️⃣ Якщо таки переконати всіх у необхідності миротворців, чи готові ми, що їхній склад буде змішаним, як на Близькому Сході? (Тобто складатиметься не лише з дружніх до нас європейців). Плюс ще може виникнути потреба у створенні комітету, який затвердить роль миротворчих сил і їхній склад. Кого запрошувати до цього комітету? Ми готові дипломатично працювати над цим із Китаєм? Совєти та американці були готові погоджувати це свого часу з Єгиптом як два ключові гравці. Трамп — навряд чи готовий.
6️⃣ Просто нагадую, що коли США і СРСР в ʼ56 голосували разом у Радбезі, Франція та Британія були проти і захищали Ізраїль. Зараз у цій трійці замість Ізраїлю ми. Але чи стане сміливості і сили європейським грандам, особливо враховуючи Китай? Знов простір для включення КНР у розрахунок. Бо в ʼ56 Париж і Лондон зазнали невдачі.
7️⃣ Якщо зараз хтось і грається в триангуляцію за Кіссинджером, то це росія (добрі відносини і зі США, і з Китаєм, тоді як між Вашингтоном і Пекіном незгода). Білому дому треба це зрозуміти.
25.02.202521:48
Знов до теми Russian studies і їх міждисциплінарного перетину з peace and conflict studies та nationalism studies.
Ще до ʼ22 року вчені говорили, що російський націоналізм побудований на ресентименті, а головна проблема російсько-української війни — взаємний ресентимент. Його, казали, треба побороти обом сторонам, щоб настав мир, Донбас не перетворився на поле вічного замороженого конфлікту, а Україна і рф змогли не озиратися одна на одну, а розвиватися. Цю думку часто підсилювали тезою, що реального предмету конфлікту між двома країнами нема, він повністю надуманий. Тому працюємо саме з незримим — ресентиментом.
Здавалося б, ця позиція застаріла. Проте призма ресентименту досі може бути корисною, бо без його подолання, напевно, ніхто війну не закінчить — лише заморозить.
То чи можна подолати російський ресентимент? Звучить як гіпотеза дослідження. Головним чином у сенсі ставлення Заходу, бо про історичний російський ресентимент ми говоримо часто, а от про те, як із ним справлявся Захід, дуже рідко.
Навскидь: у Заходу завжди була змішана думка на цю тему. Можна сказати, циклічна — як і російське ставлення до нього (від «відкриття» і дружби до «закриття» і ворожості (див. Циганков, Routledge Handbook of Russian Foreign Policy). Десь росію вписували до табору переможців (Другої світової), десь називали «імперією зла». Що те, що те, їм ок — визнають же, що вони важливі.
Так і співіснують — і вже століттями. А найбільша заковика в тім, що Україна в цій схемі жодного разу не змогла знайти свого місця і вижити. Русь, Гетьманщина, УНР, Українська держава. З іншого ж боку, Україна знов і знов зʼявлялася. Інших таких прикладів у світовій історії не пригадую.
Тож виходить, що завєршонний російський ресентимент (названий так російським же істориком Даниїлом Коцюбинським) наштовхується на ever persistent Ukrainian nationalism. А отже, джерело і опору свого існування маємо шукати не в Заході, а в собі.
Таке, приклад, як певні методологічні рамки обумовлюють напрям мислення. Хоча можете сприймати і як мотиваційне.
Ще до ʼ22 року вчені говорили, що російський націоналізм побудований на ресентименті, а головна проблема російсько-української війни — взаємний ресентимент. Його, казали, треба побороти обом сторонам, щоб настав мир, Донбас не перетворився на поле вічного замороженого конфлікту, а Україна і рф змогли не озиратися одна на одну, а розвиватися. Цю думку часто підсилювали тезою, що реального предмету конфлікту між двома країнами нема, він повністю надуманий. Тому працюємо саме з незримим — ресентиментом.
Здавалося б, ця позиція застаріла. Проте призма ресентименту досі може бути корисною, бо без його подолання, напевно, ніхто війну не закінчить — лише заморозить.
То чи можна подолати російський ресентимент? Звучить як гіпотеза дослідження. Головним чином у сенсі ставлення Заходу, бо про історичний російський ресентимент ми говоримо часто, а от про те, як із ним справлявся Захід, дуже рідко.
Навскидь: у Заходу завжди була змішана думка на цю тему. Можна сказати, циклічна — як і російське ставлення до нього (від «відкриття» і дружби до «закриття» і ворожості (див. Циганков, Routledge Handbook of Russian Foreign Policy). Десь росію вписували до табору переможців (Другої світової), десь називали «імперією зла». Що те, що те, їм ок — визнають же, що вони важливі.
Так і співіснують — і вже століттями. А найбільша заковика в тім, що Україна в цій схемі жодного разу не змогла знайти свого місця і вижити. Русь, Гетьманщина, УНР, Українська держава. З іншого ж боку, Україна знов і знов зʼявлялася. Інших таких прикладів у світовій історії не пригадую.
Тож виходить, що завєршонний російський ресентимент (названий так російським же істориком Даниїлом Коцюбинським) наштовхується на ever persistent Ukrainian nationalism. А отже, джерело і опору свого існування маємо шукати не в Заході, а в собі.
Таке, приклад, як певні методологічні рамки обумовлюють напрям мислення. Хоча можете сприймати і як мотиваційне.
23.04.202518:03
Interesting. Перші спільні навчання ВПС КНР та Єгипту, пройшли наприкінці минулого тижня.
Джерело: Міністерство національної оборони КНР
Джерело: Міністерство національної оборони КНР
09.04.202519:24
Зараз можна почути думку, що «холодна війна» насправді не закінчилася. Своєю чергою, це має мотивувати нас її вивчати, щоб не обмежуватися чорно-білим тлумаченням або спрощеннями про «Ялту 2.0».
Ялтинсько-Потсдамські домовленості заклали основу повоєнного світу і були потрібними всім сторонам як стартова точка, але їх практично одразу порушили: поділ і ремілітаризація Німеччини відбулися, Корейська війна сталася, Курильські острови СРСР не отримав, Декларація про вільну Європу виявилася нікому не цікавою, США оголосили про доктрину стримування комунізму тощо.
Так вже влаштовані відносини між великими державами: взаємні підозри і страхи, які мотивують домовлятися, але лише для того, щоб убезпечити себе на якийсь час і створити умови для подальшого просування своїх інтересів. Тому не варто мати ілюзій, що піти на домовленість із росіянами може будь-яка західна демократія. Але й ці демократії повинні розуміти, що будь-яка така угода буде тимчасовою.
З огляду на це зауваження про «холодну війну» буду продовжувати цикл дописів із перекладом уривків із праць різних класиків часів її початку, зокрема Ганса Моргентау.
Ялтинсько-Потсдамські домовленості заклали основу повоєнного світу і були потрібними всім сторонам як стартова точка, але їх практично одразу порушили: поділ і ремілітаризація Німеччини відбулися, Корейська війна сталася, Курильські острови СРСР не отримав, Декларація про вільну Європу виявилася нікому не цікавою, США оголосили про доктрину стримування комунізму тощо.
Так вже влаштовані відносини між великими державами: взаємні підозри і страхи, які мотивують домовлятися, але лише для того, щоб убезпечити себе на якийсь час і створити умови для подальшого просування своїх інтересів. Тому не варто мати ілюзій, що піти на домовленість із росіянами може будь-яка західна демократія. Але й ці демократії повинні розуміти, що будь-яка така угода буде тимчасовою.
З огляду на це зауваження про «холодну війну» буду продовжувати цикл дописів із перекладом уривків із праць різних класиків часів її початку, зокрема Ганса Моргентау.
19.03.202520:12
Після розмови Трампа з пу та тверджень американської сторони про бажання долучити європейців до переговорів для зняття санкцій імовірність американсько-російської розрядки (detente) коштом України зростає, що не відповідає нашим інтересам. Знову настає момент 24 лютого: відчайдушний спротив в очікуванні допомоги, тільки цього разу європейської. Однак ЄС виглядає аж надто роз'єднаним і повільним як для такого складного періоду. У нього вже є правові підстави для розташування військ в Україні – стаття 44 Договору про ЄС. Але бажання задіювати її нема. За таких умов продовження війни лише погіршуватиме наші переговорні позиції, що також суперечить національному інтересу. У складні часи живемо.
12.03.202516:59
Після Джидди нам і далі хочеться думати про центральність питання України у світовій політиці. Насправді, воно центральним не є. Дискусія піде про інші, масштабніші речі:
1️⃣ Майбутнє НАТО: теза про “dormant NATO” в оточенні Трампа може на повну розігратися на саміті Альянсу влітку. Ця теза означає, що НАТО існуватиме, але вже без такої значної присутності й залученості Америки на континенті. Що робитимуть у цьому сенсі США?
2️⃣ Майбутнє європейської безпеки: випливає з попереднього. Це не те саме, що майбутнє НАТО, бо натоцентризм європейської безпеки йде в минуле. Що прийде на зміну?
3️⃣ «Розрядка» між США і росією: чи може вона стати одним із варіантів цієї зміни? Наскільки далеко вона зайде? Контекст розрядки зовсім не той, що в 60-х, коли за неї дружно взявся увесь Захід. Зараз для США — це спроба перебалансування світу через питання ресурсів (не лише українських, а й російських), Арктики, контролю над тамтешніми торговельними шляхами, щоб ті не опинилися під контролем Китаю. Для росіян — це, звісно, не питання ціннісного вибору між США і КНР, а можливість зіграти роль тягарця, який збалансовує відносини між цими двома грандами, почергово більше схиляючись то в одну, то в іншу сторону.
4️⃣ Реагування Європи на цю розрядку: до чого дійдуть Франція, Німеччина та Велика Британія? Поширення французької ядерної парасольки на східноєвропейських членів НАТО — одна річ; її поширення на Україну — зовсім інша. Як, власне, і розташування на нашій території європейських військ. Незгода росіян, незгода через це Трампа і відсутність американських гарантій безпеки для цих військ у разі загрози грають проти таких кроків. Якась подоба «Єврогрупи», ініційованої Лондоном у межах НАТО у 1968-му, може виникнути, але пряме включення до неї України буде під великим питанням. Бо ключові слова тут — «у межах НАТО» (див. перший пункт про “dormant NATO”).
5️⃣ Реагування Азії на цю розрядку. Дехто з колег говорить про це в сенсі сумнівів у готовності США захищати партнерів у Східній Азії. Але проблема може бути й у зворотному. Кандидат на посаду заступника голови Пентагону Елбрідж Колбі хоче, щоб Тайвань збільшив витрати на оборону до 10% ВВП. Це породжує цілий ряд питань і загроз. Чи піде Тайвань на такий крок? Якщо ні, що робитимуть США? Як реагуватиме Китай? Чи не зумовить такий крок загострення міжкитайських відносин і гонку озброєнь? Якою в цьому сенсі є мета американської політики в регіоні — цілковита першість (primacy) без жодних поступок КНР чи просто пріоритезація регіону і досягнення угоди з Китаєм, яка може включати поступки щодо Тайваню за аналогією з Україною? Бо той же Колбі встиг сказати, що на острові нема екзистенційних американських інтересів.
Навколо цих питань і розвиватиметься світова політика — у руслі трампівського «морального ізоляціонізму», європейської недоавтономії, російського балансування і China threat, яка з уявлення політологів може цілковито перейти у військово-політичну дійсність. З перемирʼям чи без у такому світі простих рішень в України не буде.
1️⃣ Майбутнє НАТО: теза про “dormant NATO” в оточенні Трампа може на повну розігратися на саміті Альянсу влітку. Ця теза означає, що НАТО існуватиме, але вже без такої значної присутності й залученості Америки на континенті. Що робитимуть у цьому сенсі США?
2️⃣ Майбутнє європейської безпеки: випливає з попереднього. Це не те саме, що майбутнє НАТО, бо натоцентризм європейської безпеки йде в минуле. Що прийде на зміну?
3️⃣ «Розрядка» між США і росією: чи може вона стати одним із варіантів цієї зміни? Наскільки далеко вона зайде? Контекст розрядки зовсім не той, що в 60-х, коли за неї дружно взявся увесь Захід. Зараз для США — це спроба перебалансування світу через питання ресурсів (не лише українських, а й російських), Арктики, контролю над тамтешніми торговельними шляхами, щоб ті не опинилися під контролем Китаю. Для росіян — це, звісно, не питання ціннісного вибору між США і КНР, а можливість зіграти роль тягарця, який збалансовує відносини між цими двома грандами, почергово більше схиляючись то в одну, то в іншу сторону.
4️⃣ Реагування Європи на цю розрядку: до чого дійдуть Франція, Німеччина та Велика Британія? Поширення французької ядерної парасольки на східноєвропейських членів НАТО — одна річ; її поширення на Україну — зовсім інша. Як, власне, і розташування на нашій території європейських військ. Незгода росіян, незгода через це Трампа і відсутність американських гарантій безпеки для цих військ у разі загрози грають проти таких кроків. Якась подоба «Єврогрупи», ініційованої Лондоном у межах НАТО у 1968-му, може виникнути, але пряме включення до неї України буде під великим питанням. Бо ключові слова тут — «у межах НАТО» (див. перший пункт про “dormant NATO”).
5️⃣ Реагування Азії на цю розрядку. Дехто з колег говорить про це в сенсі сумнівів у готовності США захищати партнерів у Східній Азії. Але проблема може бути й у зворотному. Кандидат на посаду заступника голови Пентагону Елбрідж Колбі хоче, щоб Тайвань збільшив витрати на оборону до 10% ВВП. Це породжує цілий ряд питань і загроз. Чи піде Тайвань на такий крок? Якщо ні, що робитимуть США? Як реагуватиме Китай? Чи не зумовить такий крок загострення міжкитайських відносин і гонку озброєнь? Якою в цьому сенсі є мета американської політики в регіоні — цілковита першість (primacy) без жодних поступок КНР чи просто пріоритезація регіону і досягнення угоди з Китаєм, яка може включати поступки щодо Тайваню за аналогією з Україною? Бо той же Колбі встиг сказати, що на острові нема екзистенційних американських інтересів.
Навколо цих питань і розвиватиметься світова політика — у руслі трампівського «морального ізоляціонізму», європейської недоавтономії, російського балансування і China threat, яка з уявлення політологів може цілковито перейти у військово-політичну дійсність. З перемирʼям чи без у такому світі простих рішень в України не буде.
04.03.202512:55
Відчуття, що в американської адміністрації не всі пазли складаються.
Трамп діє так, ніби США — лише частинка системи балансу сил, де вже не один лідер, а кілька. Це ок. Але в такому світі ці лідери мають прагнути до врегульованих відносин, інакше великої війни не уникнути. Умовно: виникне схема «3 на 2» — і в когось одразу більшає впевненість в успішності авантюри.
От Індія з Китаєм грамотні: у жовтні минулого року угоду про патрулювання кордону уклали після 4 років напруженості. А Трамп тим часом Індії — важливій складовій світового балансу сил — тарифами погрожує, що змушує індійського міністра нині у Вашингтон їхати.
Так не робицця.
Трамп діє так, ніби США — лише частинка системи балансу сил, де вже не один лідер, а кілька. Це ок. Але в такому світі ці лідери мають прагнути до врегульованих відносин, інакше великої війни не уникнути. Умовно: виникне схема «3 на 2» — і в когось одразу більшає впевненість в успішності авантюри.
От Індія з Китаєм грамотні: у жовтні минулого року угоду про патрулювання кордону уклали після 4 років напруженості. А Трамп тим часом Індії — важливій складовій світового балансу сил — тарифами погрожує, що змушує індійського міністра нині у Вашингтон їхати.
Так не робицця.
22.02.202519:53
У Могилянці в озорому майбутньому має відкритися Russian studies programme. Сиджу й передивляюся літературу щодо зовнішньої політики росії і підходів до неї. Бачу, що праць у такому теоретико-методологічному руслі зовсім небагато.
З перспективних підходів — рольова теорія. Ось цікаве її узагальнення і порівняння зовнішньополітичної ролі з ідентичністю:
“As such, identity is focused on ‘who we are’ rather than ‘what role we play’, while roles are about ‘what we should do’ rather than ‘who we are’ and ‘carry more specific prescriptions for action’. […] roles connect identity and actions. Consequently, it would seem identity is a more static concept than role which implies that there can be several roles within one national identity.”
Насправді, цей підхід може бути корисним і для 🇺🇦 зовнішньої політики. Бо абсолютизація прозахідної ідентичності не дає повного уявлення про спектр допустимих кроків.
З перспективних підходів — рольова теорія. Ось цікаве її узагальнення і порівняння зовнішньополітичної ролі з ідентичністю:
“As such, identity is focused on ‘who we are’ rather than ‘what role we play’, while roles are about ‘what we should do’ rather than ‘who we are’ and ‘carry more specific prescriptions for action’. […] roles connect identity and actions. Consequently, it would seem identity is a more static concept than role which implies that there can be several roles within one national identity.”
Насправді, цей підхід може бути корисним і для 🇺🇦 зовнішньої політики. Бо абсолютизація прозахідної ідентичності не дає повного уявлення про спектр допустимих кроків.
15.04.202519:20
Телеграм — то, звісно, сумнівне місце для науки. Але вона в масах потрібна. Почитати статтю можна тут
08.04.202509:54
А хто здогадався перекласти peace through strength як «мир через силу»? Тепер воно всюди в медіа.
Виходить, що це силуваний мир, мир проти волі (тоді чиєї?).
✔️ Правильний варіант: мир завдяки силі
Виходить, що це силуваний мир, мир проти волі (тоді чиєї?).
✔️ Правильний варіант: мир завдяки силі
13.03.202516:10
Не знаю, які санкції планує накласти адміністрація Трампа, щоб зрівняти ставки і перекрити оце:
- 29.05.2024 — Білорусь призупиняє участь у Договорі про звичайні збройні сили в Європі (себто має підстави для нагромадження сил і засобів на кордоні з 🇺🇦)
- 13.03.2025 — вступає в силу Договір про гарантії безпеки в межах Союзної держави між рф і Білоруссю, який дозволяє використовувати ядерну зброю у відповідь на конвенційні атаки проти Білорусі.
Росіяни в цих діях посилаються на стримування, як під час «холодної війни». А воно працює тільки якщо взаємне. Інакше це передумови для агресії.
Захід перед старою «виделкою»: зрівняти ставки і вмонтувати 🇺🇦 в систему стримування чи будувати подобу стримування в Європі без нас шляхом часткової розрядки з рф ціною України.
І розморозки допомоги Байдена та обміну розвідданими тут недостатньо.
- 29.05.2024 — Білорусь призупиняє участь у Договорі про звичайні збройні сили в Європі (себто має підстави для нагромадження сил і засобів на кордоні з 🇺🇦)
- 13.03.2025 — вступає в силу Договір про гарантії безпеки в межах Союзної держави між рф і Білоруссю, який дозволяє використовувати ядерну зброю у відповідь на конвенційні атаки проти Білорусі.
Росіяни в цих діях посилаються на стримування, як під час «холодної війни». А воно працює тільки якщо взаємне. Інакше це передумови для агресії.
Захід перед старою «виделкою»: зрівняти ставки і вмонтувати 🇺🇦 в систему стримування чи будувати подобу стримування в Європі без нас шляхом часткової розрядки з рф ціною України.
І розморозки допомоги Байдена та обміну розвідданими тут недостатньо.
11.03.202521:33
Розмови про режим припинення вогню часто призводять до протилежних результатів: сторони підвищують ставки, намагаючись здобути краще становище перед тим, як погоджуватися на таке припинення. Це перше.
Друге: 🇺🇸🇺🇦 переговори — то найпростіший крок. У цій човниковій дипломатії Вашингтону потрібно ще «висидіти» умови миру з росіянами, а потім звести їх (умови) і нас із ними (росіянами) до спільного знаменника і спільного столу. Боюся, що ці два етапи неподоланні, особливо якщо США хочуть швидко домовитися і забратися з України.
Друге: 🇺🇸🇺🇦 переговори — то найпростіший крок. У цій човниковій дипломатії Вашингтону потрібно ще «висидіти» умови миру з росіянами, а потім звести їх (умови) і нас із ними (росіянами) до спільного знаменника і спільного столу. Боюся, що ці два етапи неподоланні, особливо якщо США хочуть швидко домовитися і забратися з України.
02.03.202520:37
Реакція європейців на дії США — гарна ілюстрація спроби відновити порушений баланс сил. Система реагує на подразник у традиціях дипломатії 19 століття. А от чи вистачить на це потуги і чи не завалиться вся євразійська безпека в разі невдачі — інше питання.
22.02.202511:31
Угоду про рідкоземельні копалини ще не уклали, а вже є відчуття, що її назвуть «Будапештом 2.0» і обговорюватимуть, чи можна було її (не)підписувати.
13.04.202516:59
Russians are the arrantly deranged scum of the earth
Русня — абсолютно відбита сволота
Русня — абсолютно відбита сволота
05.04.202513:26
Періоди на кшталт нинішнього спонукають перечитувати класиків. Чи є тут простір для паралелей із сучасністю — питання досі дискусійне, але від того не менш цікаво читати про «холодну війну» не як про доконаний факт, а як про процес:
«Перший тиждень листопада 1956 року, імовірно, закарбується в памʼяті як один із найнищівніших епізодів в історії дипломатії Сполучених Штатів. Деякі з чільних зáсновків нашої зовнішньої політики були випробувані на ділі — і провалили цю перевірку.
Одним із таких засновків була наша прихильність до незалежності народів Східної Європи. Саме через це питання розпочалася і великою мірою велася «холодна війна». Проте коли Російська імперія почала розпадатися, Сполучені Штати одразу відмовилися застосовувати силу, чим фактично розв'язали Радянському Союзу руки.
Іншим засновком нашої зовнішньої політики було збереження могутності Великої Британії та Франції як членів Атлантичної унії. Проте ми співпрацювали з Радянським Союзом, завдаючи, певне, непоправної шкоди позиціям Великої Британії та Франції на Близькому Сході і у світі в цілому. Незалежно від вигод, що крилися в їхній військовій авантюрі, після її початку наш життєвий інтерес полягав у її швидкому й повному успіху.
Наша зовнішня політика, принаймні останніх років, засновувалася на тому, що наша здатність до ядерної відплати є достатньою для захисту власних інтересів мирними засобами. Однак ми щойно стали свідками раптового й повного краху західної позиції під впливом фактичного російського ультиматуму.
Це найбільш лиховісна недоля з усіх, що кидає на майбутнє темну тінь: якщо Радянський Союз продовжує захищати та просувати свої інтереси, застосовуючи силу або погрожуючи нею, тоді як ми утримуємося від неї, аж доки вона не буде застосована проти нас, то чи не розкладаємо ми на рáти шлях капітуляції, який від безвиході може закінчитися ядерною війною?»
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
«Перший тиждень листопада 1956 року, імовірно, закарбується в памʼяті як один із найнищівніших епізодів в історії дипломатії Сполучених Штатів. Деякі з чільних зáсновків нашої зовнішньої політики були випробувані на ділі — і провалили цю перевірку.
Одним із таких засновків була наша прихильність до незалежності народів Східної Європи. Саме через це питання розпочалася і великою мірою велася «холодна війна». Проте коли Російська імперія почала розпадатися, Сполучені Штати одразу відмовилися застосовувати силу, чим фактично розв'язали Радянському Союзу руки.
Іншим засновком нашої зовнішньої політики було збереження могутності Великої Британії та Франції як членів Атлантичної унії. Проте ми співпрацювали з Радянським Союзом, завдаючи, певне, непоправної шкоди позиціям Великої Британії та Франції на Близькому Сході і у світі в цілому. Незалежно від вигод, що крилися в їхній військовій авантюрі, після її початку наш життєвий інтерес полягав у її швидкому й повному успіху.
Наша зовнішня політика, принаймні останніх років, засновувалася на тому, що наша здатність до ядерної відплати є достатньою для захисту власних інтересів мирними засобами. Однак ми щойно стали свідками раптового й повного краху західної позиції під впливом фактичного російського ультиматуму.
Це найбільш лиховісна недоля з усіх, що кидає на майбутнє темну тінь: якщо Радянський Союз продовжує захищати та просувати свої інтереси, застосовуючи силу або погрожуючи нею, тоді як ми утримуємося від неї, аж доки вона не буде застосована проти нас, то чи не розкладаємо ми на рáти шлях капітуляції, який від безвиході може закінчитися ядерною війною?»
Перекладено з The Impasse of American Foreign Policy by Hans Morgenthau, 1962 рік. Автор: Сілвестер Носенко
12.03.202521:03
З цими зливами Washington Post тільки встигай писати.
Якщо російський документ щодо переговорної позиції йме віри, припущення про буферну зону і відведення військ виявилося правильним.
А загалом він іде далі і, передбачувано, є дуже максималістським. Класика теорії переговорів.
Така позиція має як переваги, так і недоліки. З одного боку, вона створює простір для поступок, з іншого — створює загрозу, що друга сторона (🇺🇸) відповість такою ж максималістською позицією.
Завдання адміністрації Трампа — зʼясувати реальні, а краще мінімальні очікування росіян від перемовин, які ховаються за цим максималізмом. Тільки для цього треба дещо більше, ніж перекладання провини на Україну за intransigence (непоступливість).
Якщо російський документ щодо переговорної позиції йме віри, припущення про буферну зону і відведення військ виявилося правильним.
А загалом він іде далі і, передбачувано, є дуже максималістським. Класика теорії переговорів.
Така позиція має як переваги, так і недоліки. З одного боку, вона створює простір для поступок, з іншого — створює загрозу, що друга сторона (🇺🇸) відповість такою ж максималістською позицією.
Завдання адміністрації Трампа — зʼясувати реальні, а краще мінімальні очікування росіян від перемовин, які ховаються за цим максималізмом. Тільки для цього треба дещо більше, ніж перекладання провини на Україну за intransigence (непоступливість).
09.03.202513:53
Трошка спізнився з публікацією цього коментаря для France 24, який був ще до thrashing Президента України в Білому домі.
Але потреба долати різні виклики одночасно зберігається і загострюється. Дати розгорнутий коментар там не вийшло, тому сформулюю тут.
Виклики перед нами такі:
1) зрозуміти, як і в якому форматі підтримувати партнерство зі США в умовах, коли ми їм не цікаві, причому не тільки на період президентства Трампа;
2) закрити шпарини допомогою Європи і втягнути її в оборону України на довгий термін, причому швидко і долаючи її страхи через брак залученості США;
3) підійти до перемовин із росією (бо цього, схоже, хочуть і європейці як передумови розташування тут військ) — а як зробити це з сильної позиції, щоб росіяни самі захотіли йти на перемовини, коли перебувають у кращій позиції — це питання.
Але потреба долати різні виклики одночасно зберігається і загострюється. Дати розгорнутий коментар там не вийшло, тому сформулюю тут.
Виклики перед нами такі:
1) зрозуміти, як і в якому форматі підтримувати партнерство зі США в умовах, коли ми їм не цікаві, причому не тільки на період президентства Трампа;
2) закрити шпарини допомогою Європи і втягнути її в оборону України на довгий термін, причому швидко і долаючи її страхи через брак залученості США;
3) підійти до перемовин із росією (бо цього, схоже, хочуть і європейці як передумови розташування тут військ) — а як зробити це з сильної позиції, щоб росіяни самі захотіли йти на перемовини, коли перебувають у кращій позиції — це питання.
27.02.202514:12
З книги польського дослідника Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи»:
Невпевненість у тому, чи виконає Захід свої союзницькі зобовʼязання у годину випробувань, не полишає навіть такої близькосхідної держави, як Ізраїль. Не випадково премʼєр-міністр цієї країни аж на декількох сторінках своєї книжки «Тривалий мир» докладно аналізує події у Чехословаччині 1938 року.
Йдеться про Беньяміна Нетаньягу, а цю книжку він написав ще 2009 року, задовго до президентства Трампа. До питання реалістичності зовнішньої політики України і покладання на Захід.
Невпевненість у тому, чи виконає Захід свої союзницькі зобовʼязання у годину випробувань, не полишає навіть такої близькосхідної держави, як Ізраїль. Не випадково премʼєр-міністр цієї країни аж на декількох сторінках своєї книжки «Тривалий мир» докладно аналізує події у Чехословаччині 1938 року.
Йдеться про Беньяміна Нетаньягу, а цю книжку він написав ще 2009 року, задовго до президентства Трампа. До питання реалістичності зовнішньої політики України і покладання на Захід.
22.02.202511:10
В епохи на зразок нинішньої перед невеликими державами стоять складні зовнішньополітичні дилеми, доповнені внутрішніми проблемами.
Ось, наприклад, типи поведінки малих держав щодо Франції під час наполеонівських експериментів із європейською безпекою:
1️⃣ fragile states — країни, де під час Французької революції відбулися революційні перетворення. Влада в них виступала на боці антифранцузьких коаліцій, а народ — навпаки (Бельгія та Нідерланди, Брабантська та Батавська революції);
2️⃣ neutral fragile states — економічно розвинуті, нейтралітет приносить вигоду в міжнародній торгівлі (Данія залишилася незалежною, приєдналася до континентальної блокади);
3️⃣ opposing states — держави, які виступили проти, але не мали можливості опиратися (Сардинське королівство, Генуезька республіка, Венеція, Папська держава);
4️⃣ supportive states — країни, що виступили на боці Франції (німецькі герцогства Баден, Вюртемберг, Баварія — учасники експерименту Наполеона під назвою «німецька медіатизація»);
5️⃣ failed states — сателіти Австрії та Франції, які не відігравали значної ролі (Тоскана, Парма, Модена — наприклад, за Тоскану Наполеон виторгував Луїзіану за Аранхуеським договором з іспанцями 1801 року).
Повертаючись у сьогодення, поки не до кінця зрозуміло, якої глибини трансформаційні перетворення в міжнародній політиці здійснить Трамп і чи можна буде їх назвати революційними. Але те, що наш алгоритм дій уже навряд чи впишеться в просту схему «перемога чи поразка», уже видно. Доведеться вчитися жити в проміжному варіанті і пояснювати власну логіку дій не стільки партнерам, скільки собі.
Ось, наприклад, типи поведінки малих держав щодо Франції під час наполеонівських експериментів із європейською безпекою:
1️⃣ fragile states — країни, де під час Французької революції відбулися революційні перетворення. Влада в них виступала на боці антифранцузьких коаліцій, а народ — навпаки (Бельгія та Нідерланди, Брабантська та Батавська революції);
2️⃣ neutral fragile states — економічно розвинуті, нейтралітет приносить вигоду в міжнародній торгівлі (Данія залишилася незалежною, приєдналася до континентальної блокади);
3️⃣ opposing states — держави, які виступили проти, але не мали можливості опиратися (Сардинське королівство, Генуезька республіка, Венеція, Папська держава);
4️⃣ supportive states — країни, що виступили на боці Франції (німецькі герцогства Баден, Вюртемберг, Баварія — учасники експерименту Наполеона під назвою «німецька медіатизація»);
5️⃣ failed states — сателіти Австрії та Франції, які не відігравали значної ролі (Тоскана, Парма, Модена — наприклад, за Тоскану Наполеон виторгував Луїзіану за Аранхуеським договором з іспанцями 1801 року).
Повертаючись у сьогодення, поки не до кінця зрозуміло, якої глибини трансформаційні перетворення в міжнародній політиці здійснить Трамп і чи можна буде їх назвати революційними. Але те, що наш алгоритм дій уже навряд чи впишеться в просту схему «перемога чи поразка», уже видно. Доведеться вчитися жити в проміжному варіанті і пояснювати власну логіку дій не стільки партнерам, скільки собі.
Көрсетілген 1 - 24 арасынан 514
Көбірек мүмкіндіктерді ашу үшін кіріңіз.