Фундаментальні для західної культури тексти, а саме праці Платона та Євангелія, містять риси ненадійного оповідача, хоча вони належать до різних жанрів і мають інші функції, ніж літературні твори, де цей прийом використовується свідомо. Дослідницькі інтерпретації таких текстів часто звертають увагу на їхню суб'єктивність, багатошаровість і залежність від контексту, що породжує елементи ненадійності.
Євангелія як приклад суб'єктивного наративу
Євангелія (особливо канонічні – від Матвія, Марка, Луки та Іоанна) є текстами, що претендують на документування життя і вчення Ісуса Христа. Однак, ці наративи не завжди узгоджуються між собою в деталях і створюють простір для інтерпретацій та сумнівів щодо об’єктивності.
Різні версії подій:
В Євангеліях описуються одні й ті самі події, як-от воскресіння Ісуса, але з відмінностями в деталях: хто першим підійшов до гробу, хто був свідком, що саме було сказано.
Різні акценти в текстах: Матвій більше зосереджується на виконанні пророцтв, Марко – на діях, Лука – на милосерді, а Іоанн на духовному змісті.
Суб’єктивність і теологічні наміри:
Кожен євангеліст мав свою аудиторію та богословську мету, що вплинуло на вибір і трактування подій.
В оповідях часто містяться моменти, які можуть бути надмірно інтерпретовані або представлені через призму віри. Наприклад, чудеса чи пророцтва можуть виглядати як елементи, що мають символічне значення, а не буквальне.
Проблема авторства:
Тексти приписуються конкретним авторам, але самі автори можуть залишатися невідомими, що ставить під сумнів їх достовірність.
Оповідання часто базуються на усних переказах, що також підвищує можливість помилок чи перекручень.
Таким чином, Євангелія не стільки виступають як «ненадійні» в сенсі обману, а радше як приклад плюралістичного і суб'єктивного наративу, де сам читач має вирішити, як співвідносити ці версії.
Тексти Платона та їх діалогічна структура
Твори Платона також можна розглядати в світлі концепції ненадійності, хоча це відбувається дещо по-іншому. У текстах Платона істина не подається як пряма декларація, а розкривається поступово через діалоги між персонажами, головним із яких є Сократ.
Діалог як спосіб подання істини:
У діалогах Платона істина не заявляється відразу, а обговорюється через суперечки й сумніви. Часто сам Сократ здається невпевненим чи непослідовним.
Персонажі можуть помилятися, змінювати позицію чи піддаватися парадоксам, що ставить під сумнів «правдивість» сказаного на будь-якому етапі.
Проблема авторства та фіктивність образу Сократа:
Сократ Платона — це не той самий історичний Сократ, якого знали його сучасники. Платон вкладає у його вуста власні філософські ідеї, тож ми не можемо бути впевнені, що це достовірна передача думок Сократа.
Таким чином, читач має постійно критично ставитися до того, що саме Платон намагається сказати: чи це філософська істина, чи риторичний прийом?
Апорія та іронія:
Сократ часто залишає співрозмовників у стані апорії (інтелектуального глухого кута), що змушує читача самостійно шукати істину.
Сократівська іронія — ще один момент ненадійності: коли Сократ робить вигляд, що він не знає відповіді, це може бути прийомом для виявлення хиб у думках інших.
Таким чином, у текстах Платона оповідь не є об’єктивно надійною, а скоріше функціонує як провокація до філософського мислення, де істина не дається напряму, а виникає в процесі критичного осмислення.
