Спіткнулась об гайдик "не кажіть людям <триматись>". Полихнула, бо ці гайдики вже забембали.
І так, хто мене давно читає, можете промотать абзац, а хто не знає, то от вам краткий екскурс моїх особистих драм:
— смерть батька
— розлучення
— крах кар'єри
— смерть чоловіка
— ахуєвші борги
— служба чоловіка (їх три в мене було)
— смерть кота, хвороби тварин, переїзд, скорочення і робочі кризи — ну по мєлочам, ви поняли.
Тобто не те шоби я жінка-героїня із безпросвітно печальною драмою, але гімна поїла за життя і підтримку отримувала різну. А тому маю шо сказать.
1. Слова мають величезний вплив, але не варто їх переоцінювати — інколи вони просто банан. Коли в вашого опонента хтось прямо зараз лежить на смертному одрі — 99% шо ніхто не знайде ні слів ні дій правильних."Тримайся" буде бездушним, "співчуваю" награним, "чим тобі допомогти" буде додатково навантажувати страждальника рішеннями, "я би хотів тобі допомогти" буде смакувати як знущання, пропозиція конкретної допомоги — теж буде зачасту не в касу.
чо так? ну бо ніхто не розуміє цього горя, ніхто ще не переживав таких подій, всі скоти, яким пощастило. Психіка нещасного в період горювання накине 100500 захисних паттернів, більшість яких буде знецінювати досвід оточуючих, бо прямо зараз ДУЖЕ болить і прямо зараз треба вижити, навіть якщо по головах інших.
Тому я щиро вірю, що в самий скрутний момент ви не знайдете слів для конкретної людини, якщо тільки ви не в душу дружані, але і тут теж не гарантія.
І це ок.
Мені "тримайся" казали тисячу разів. В моменті я ненавиділа всіх. І за ці слова і взагалі. І щоразу вважала себе до непристойного унікальною сніжинкою.
На виході всі ці "тримайся" значили тільки те, що люди не знали, як мені допомогти — і я теж не знала. Але я була їм не байдужа і вони хотіли зазначити, що вони поруч так скоро, як тільки я буду готова їх помітити. Пройшли роки після кожної драми, і я вдячна за кожне "тримайся", "я поруч", "тільки скажи". Я навіть "я думала ти тут ридаєш, а тебе тут розважають" сказане мені одною людиною двічі — після розлучення і на початку вдовства, — не забула, але пробачила.
2. В тих, хто зараз намагається підтримати людину, в якої шось сталось, взагалі по шансу тоже шось сталось. Особливо в Україні, але взагалі трагедію стаються по всьому шарику земному.
Коли в мене помер чоловік — в моїх друзів помер друг. І друзі його знали взагалі-то довше, ніж я. Тож типу ей блять, хто кого ще має підтримувати.
Коли в мене кіт був на операційному столі — мені зкидали на ту операцію гроші люди, в яких батьки мали свіжо діагностоване онко, діти провалили іспити вступні, а в їх інших друзів шахедом поцілило хату.
І це було б ДУЖЕ несправделиво вимагати в цих людей якось інакше надати мені допомогу.
3. це зараз дуже віктімблейінг буде і я чую як летить в мою сторону гімно. Але:
3.1. людина, яка хоче травмуватись — травмується. На будь-що.
3.2. людина, яка хоче психологічно вижити — виживе. Їй доведеться пройти довжелезний шлях і знайти свої нові опори, але виживе.
3.3. люди всередині гострої травми потребують часу.
3.4. люди всередині хронічної травми потребують психотерапії і часу.
3.5. іноді підтримка буває з самих неочікуваних дій: мої суіцидальні думки живо "пролікували", коли дружаня мені вже готову петлю Лінча подарував. Так, не варто замість підтримки всім робити світле свято епатажу — але не варто і докоряти собі, що якось не з тою інтонацією висловив щире бажання допомогти.
Нема зараз в Україні психологічно здорових людей, які мають вільний ресурс на 146% етичну допомогу. Нема. І будуть нескоро. Болить у всіх, а мірятись кому болючіше — це дуже гнила тема. І перекидати зараз 100% відповідальності за правильність підтримки на людей, в яких так само плине життя, але пощастило саме "цієї" біди уникнути зараз — інфантильно.
