Втретє починаю писати й втретє жодної гадки не маю, як. Не знаю. Просто не знаю.
На дитячому майданчику, жіночка з маленьким синочком. Чиста російська вимова, без отого вічно-скрепного "Куда, бля?! Я что сказала, падла?" - просто правильна російська. Але - біженці. З-під Києва, з того самого "трикутника" (точніше не стану говорити - не хочу, аби хтось впізнав). Страшна... не просто страшна, а страшна в своїй стандартності історія поневірянь: підвали, повінь, без їжі - без води - без медицини... Буряти на вулицях, які заради розваги стріляють по людях...
Потім - наші погнали русскіх. Сім'я знялася та побігла: чоловік, його старі та хворі батьки, вона з синочком. Поїхали не так собі, а на "лексусі" - дядько багатий був, мав заправки... все прахом пішло, лишень той "лексус" та лахи, що на собі...
Оце доїхали аж сюди. Вони - біженці, чоловік - нелегал, бо виїхав, нібито супроводжуючи батьків, та й не повернувся, а повістка вже була. Намагається щось десь заробити на будмайданчиках, таке-різне. Живуть в сестри, яка тут давно й досі ще ходить по домах прибиратися. Хлопчик пішов до школи. Тітонька ніц не робить, бо "если пойду работать, то не меньше чем за пять тысяч евро". Овва, а хто ж ви за фахом, шановна? А ніхто. Не вчилась, не працювала, чоловік заробляв. А що ж робити можете за п'ять тисяч? Мовчить. Але на менше не згодна. Як не може заробити - нехай так дадуть, бо "кто-то же должен". Бо "у нас там был уровень жизни, так пусть тут нам его обеспечат. Я что, должна, как сестра, по чужим хатам ишачить?".
- А вы в какой школе?
- Отам, в приватній.
- А почему не в нашей? А как туда перевестись?
- Там платити треба.
- А кто платит?
- Самі.
- А если мы переведемся, кто за нас платить будет?
- Теж самі.
- Ну, у нас нету. А как перевестись?
- Якщо не платити, то ніяк.
- Не может быть! Государство должно заплатить, мы беженцы.
- Тому вам дали місце в державній школі. Вона погана?
- Нет, но почему мой сын должен учиться со всякими там? Он у нас в частный детский садик ходил, почему он должен здесь со всеми ходить? Вы же отдали ребенка в частную школу - значит, это можно!
Минулого літа їздили до її батьків... до Ворзеля. Без чоловіка, звичайно - тому не можна, заберуть до армії. Звідки гроші на таку далеку дорогу? Та так... були. А чого поїхали? Повернутися хотіли? Та ні, на канікули.
- Мы тут не хотим оставаться, в Германию поедем. Там беженцев лучше обеспечивают.
- Те ж саме. Державна школа, запропонують навчатися мові, щось робити. Теж не за п'ять тисяч. В Німеччині середня зарплатня - дві з половиною тисячі чистими. І це треба щось вміти.
- Ну, тогда в Америку.
- Звідти вже висилають і тих, хто там.
- Да вам-то откуда знать? Что вы мне рассказываете?
Я не розумію. Правда не розумію. Певно, це жіночка така особлива. Шкода її, шкода дитину... а все одно: її біда, виходить, не навчила нічому. Як домашня левретка: годуйте мене гусячим паштетом, а свинини я не можу, в мене побігачка буде. Піклуйтеся про мене, бо хтось же повинен. А чого це я повинна? І не зла вона, і не погана... просто, як левретка. І біди ж насьорбалася, а все одно левретка...
